Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Для студента... Чехословацька Республіка

Чехословацька Республіка
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Чехословацька Республіка

Наступ на італійському фронті австро-угор-ської армії 24 жовтня 1918 р. привів до ЇЇ остаточної поразки. Останній «ліквідаційний» уряд Габсбурзької монархії був створений 27 жовтня, а міністр закордонних справ Д. Андраші надіслав президенту США згоду на перемир'я. Саме ця нота була сприйнята ЧСНР в Парижі як остаточний крах двоєдиної держави. В чеських землях припинили роботу всі підприємства, розпочались стихійні маніфестації. Тисячі чехів, співаючи національні пісні, вийшли на вулиці. На мітингу в Празі 28 жовтня Чеський національний комітет проголосив утворення Чехословацької Республіки  (ЧСР).  Згідно  з  оприлюдненим «першим законом Чехословацької Республіки» державний лад мав бути визначений національними зборами, а в перехідний період владу здійснюватиме ЧНК; усі існуючі закони Ціслейтанії та чеських земель до прийняття нових залишалися чинними; всі установи, силові підрозділи та громадяни повинні підкорятися ЧНК й виконувати свої функції та обов'язки у повному обсязі.
На місцях упродовж кількох днів було створено 67 міських та понад двісті районних національних комітетів, які оголосили себе новими органами влади на місцях. Цього ж дня в Женеві (Швей­царія) на зустрічі керівництва ЧНК та ЧСНР (оголошений тимчасовим чехословацьким урядом) було досягнуто домовленості про розподіл владних функцій між обома структурами до скликання Національних зборів ЧСР.
У Турчанському Св. Мартині ЗО жовтня СНР ухвалила «Декларацію словацької нації», у якій говорилося, що «словацька нація в культурному та мовному відношенні є частиною єдиного чехословацького народу». «Мартинська декларація» вимагала для чеського і словацького народів права на самовизначення на основі повної незалежності, засвідчувала прагнення словаків жити в самостійній чехословацькій державі та оголошувала рішення словаків вийти зі складу Угорщини. 1 листопада 1918 р. у Будапешті голова угорського уряду М. Карої оголосив про визнання права словаків на самовизначення, але закликав їх шукати своє майбутнє у співробітництві з мадярами. У відповіді керівництва СНР вказувалося, що у питанні про самовизначення словацьких земель Рада керуватиметься виключно інтересами словацького народу. В словацьких землях були створені національні ради, які стали перебирати на себе владу на місцях.
У місті Скаліце (на словацько-моравському кордоні) СНР ініціювала створення тимчасового словацького уряду, який оприлюднив декларацію про входження Словаччини до ЧСР та декрет про запровадження у школах словацької мови.
13 листопада 1918 р. у Празі ЧНК було ухвалено тимчасову конституцію, відповідно до якої Габсбурзька династія позбавлялася права на чеські землі та проголошувалася Чехословацька Республіка (ЧСР). Вищим законодавчим органом країни ставали Тимчасові національні збори, які утворювалися завдяки розширенню складу ЧНК (з 30 до 256 депутатів - пропорційно до результатів довоєнних виборів до рейхсрату) та введенням у них сорока словацьких депутатів.
На засіданні Тимчасових національних зборів 14 листопада було проголошено повалення влади Габсбургів та встановлення Чехословацької Республіки (ЧСР). До складу уряду, головою якого став К. Крамарж, увійшли чотирнадцять представників провідних чеських партій, два словацьких політики (В. Шробар, М. Штефаник) та один безпартійний (Е. Бенеш).

КРАМАРЖ КАРЕЛ (1860-1937)

Народився в заможній родині в Празі. У 1878-1883 pp. -студент юридичного факультету Карлового університету. В 1889 р. - один із засновників групи «Реалісти». З 1890 р. - член Національної партії вільнодумців (НПВ- «молодочехи»). У 1891-1914 pp. - депутат рейхсрату. З 1894 р. - депутат чеського сейму. З 1906 р. -лідер НПВ. У 1915-1917 pp. - арешт та ув'язнення. У 1918 р. - лідер Чеського національного комітету. У 1918-1919 pp. - голова уряду Чехословацької республіки. У 1919 р. - голова Національно-демократичної партії. У 1920-1931 pp. - депутат Національних зборів ЧСР. З 1934 р. - голова партії «Національне об'єднання».
На початку грудня 1918 р. в чеських землях замість національних комітетів були створені органи земського й місцевого управління, які підпорядковувалися Міністерству внутрішніх справ ЧСР. Склад адміністративного апарату, поліції та жандармерії залишився без суттєвих змін. Було ска­совано всі дворянські звання й титули, узаконено свободу слова, друку, зборів, спілок, право на страйки, запроваджено восьмигодинний робочий день. Було також прийнято закони про державну допомогу безробітним і непрацездатним, вжито заходів з охорони прав наймачів квартир. Водночас ще діяли нормативні акти, прийняті габсбурзькою владою.
Одним з головних завдань нової влади було створення регулярної чехословацької армії. Цьому процесу в першу чергу сприяло повернення до ЧСР створених за кордоном чехословацьких легіонів. Голова французької військової місії генерал М. Пенле був призначений начальником генерального штабу чехословацької армії. Завдяки всім цим зусиллям уже на початку 1919 р. ЧСР мала стотисячні збройні сили.
У населених німцями районах чеських земель наприкінці жовтня 1918 р. було проголошено чотири самостійні провінції:
Судетенланд, Бемервальдга, Дойчзюдмерен, Дойчбьом, які пов'язували своє майбутнє з входженням до складу Німеччини або Австрії. Територія цих областей становила майже третину чеських земель з населенням понад 3 млн осіб. Однак цим прагненням сепаратистів не судилося збутися. Вже до кінця року після вводу до цих провінцій чехословацьких військ бун­тарський сепаратизм німців зійшов нанівець.
Важливим для керівництва новоствореної чехословацької держави було також встановлення контролю над тими територіями на сході, які мали стати її складовою частиною. Так, з Польщею була поділена територія Тешинської Сілезії, певна частина якої після підписання відповідної угоди в січні 1919 р. відійшла до ЧСР. Через декілька місяців уряду К. Крамаржа вдалося вирішити також і питання про підпорядкування Підкарпатської Русі (українське Закарпаття). До новоприєднаних територій також було введено чехословацькі війська.
Прийняття СНР «Декларації словацького народу» було відображенням прагнень словацьких національно-політичних сил до утворення спільної з чехами держави. Однак для її реалізації не вистачало необхідних організаційних важелів. До того ж після перемоги революції в Угорщині в словацьких землях були створені комітети Угорської національної ради, які виконували вказівки з Будапешта. Із свого боку уряд К. Крамаржа робив рішучі кроки щодо прискорення інкорпорації словацьких земель до ЧСР. 7 грудня 1918 р. надзвичайним міністром у словацьких справах було призначено Ф. Шробара, резиденція якого знаходилася у місті Жіліні.
Восени 1918 р. у словацьких землях панувала атмосфера анархії та невизначеності. Це проявлялось у першу чергу в тому, що військові, які повертались з фронтів, ставали активними учасниками народних виступів проти угорської адміністрації, жандармерії та великих землевласників. Незважаючи на декларації про визнання права на самовизначення всіх народів Транспейтанії, угорська влада фактично не залишала сумніву стосовно утримання словацьких земель у складі мадярської держави (силоміць або обіцянками надання автономії). Цьому сприяла також і слабкість самої СНР, керівники якої, приваблені обіцянками надання автономії, 25 листопада 1918 р. погодились на переговори з угорською владою.
У цих умовах міністр закордонних справ празького уряду Е. Бенеш звернувся за підтримкою до Антанти, під тиском якої вже на початку грудня 1918 р. угорські військові підрозділи були виведені з території Словаччини та встановлювалася демаркаційна лінія.
Водночас промадярськи налаштовані словаки (за підтримки Будапешта) намагалися створити незалежне від Праги державне утворення. Так, наприкінці листопада 1918 р. в Пряшеві прого­лошено «Східносповацьку республіку», а на початку грудня -«Незалежну Словаччину». Однак усі ці та інші утворення виявилися недієздатними.
Намагаючись переломити негативний хід подій у словацьких землях, уряд К. Крамаржа на початку грудня 1918 р. вжив низку нових заходів: призупинялася чинність усіх угорських законів та рішень словацьких національних комітетів; підтверджувалися повноваження надзвичайного Міністерства у словацьких справах; офіційного статусу набувала словацька мова1. Після вступу 31 грудня чехословацьких військ до Братислави сюди переїхало Міністерство у словацьких справах на чолі з В. Шробаром. Коли наприкінці січня 1919 р. угорські війська залишили словацькі землі, тут було сформовано нові органи місцевої влади, підпорядковані празькому уряду.
У березні 1919 р. після встановлення радянської влади в Угорщині на словацько-угорській демаркаційній лінії було розміщено підрозділи чехословацької армії. У другій половині квітня чехословацькі та румунські війська зайняли Східну Угорщину. Однак наприкінці травня угорська Червона армія перейшла у контрнаступ і захопила Східну Словаччину та Підкарпатську Русь.
Перебування угорських військ у словацьких землях сприяло виникненню тут нових органів влади - «революційних директорій» та робітничо-селянських рад. У середині червня 1919 р. у Пряшеві було проголошено Словацьку Радянську Республіку (СРР). Революційний уряд на чолі з А. Яноушеком декларував націоналізацію великих підприємств, землеволодінь та банків, запровадження восьмигодинного робочого дня, підвищення заробітної плати тощо. Однак наступ угорської Червоної армії невдовзі було зупинено. Після ультиматуму Антанти на початку липня 1919 р. угорці залишили СРР, яка проіснувала три тижні.
До входження до ЧСР словацькі землі ніколи не виділялися як самостійне адміністративно-територіальне утворення і тому не мали точно окреслених кордонів. На півночі й заході ними служили історичні кордони Угорщини та австрійських провінцій; на сході — адміністративний кордон з Підкарпатською Руссю (встановлений у 1920 р.); на півдні кордон з Угорщиною визна­чався Тріанонським договором; на півночі - з Польщею — склався у 1920 р.
На Паризькій мирній конференції чехословацькому уряду вдалося задовольнити переважну більшість своїх територіальних домагань. Кордони нової держави визначалися Версальським (28 червня 1919), Сен-Жерменським (10 вересня 1919) та Тріанонським (4 червня 1920) договорами. Так, кордони з Австрією та Німеччиною встановлювалися в цілому по лінії ко­лишнього австро-німецького, а ЧСР виділялися «вільні зони» в Гамбурзькому та Щецинському портах. Австрія та Угорщина визнали не тільки незалежність ЧСР, але і входження до її складу словацьких земель і Підкарпатської Русі1.
Незадоволеними на Паризькій мирній конференції залишилися претензії уряду ЧСР на «бургенландський коридор», який проходив по території Австрії та Угорщини, з'єднуючи сербів з чехами та забезпечуючи останнім вихід до Адріатичного моря. Незадоволеним був уряд ЧСР і розв'язанням територіального питання в Тешинській Сілезії, через землі якої проходила залізниця, що з'єднувала чеські й словацькі землі. Остаточний поділ області закріпила в 1920 р. Рада послів Антанти: східна частина (60 % населення) відходила Польщі, а західна (із заліз­ницею Богомил-Яблунків) - до ЧСР.
Остаточно кордони країн, що постали на терені колишньої Габсбурзької монархії, визначалися Севрським мирним договором 1920 р. До ЧСР відійшли Чехія, Моравія, частина Сілезії, Словаччина та Підкарпатська Русь. Загальна територія ЧСР становила понад 140 тис. кв. км з населенням 13,6 млн осіб. Нове державне утворення виявилося багатонаціональним: чехів було 6,8 млн, словаків - майже 2 млн, німців — понад З млн, угорців - 750 тис, русинів (українців) - 460 тис.
Концепція «єдиного чехословацького народу» була вміло використана чеським керівництвом на Паризькій мирній конференції1 для обґрунтування правомірності існування ЧСР. Однак, зважаючи на багатонаціональний склад держави, у Сен-Жерменському договорі містилися зобов'язання надати всім національним меншинам ЧСР рівні права, а Підкарпатській Русі —Перше випробування політичних сил Чехословацької держави відбулося на червневих (1919) муніципальних виборах, за підсумками яких найбільшу кількість голосів отримали соціалісти, соціал-демократи та аграрії. Партії-перемож-ниці створили «червоно-зелену» урядову коаліцію, яку очолив соціал-демократ В. Тусар, а міністром закордонних справ залишився Е. Бенеш.
Головне своє завдання коаліційний уряд вбачав у тому, щоб зміцнити незалежність ЧСР. Саме за період його правління були підписані не тільки доленосні мирні договори, але й стали обережно запроваджуватися заходи, спрямовані на «соціалізацію» економіки. Так, уже навесні 1920 р. на промислових підприємствах постали робітничі контрольні ради, які взяли на себе функції регулювання виробництва й продовольчого постачання, запровадження восьмигодинного робочого дня тощо. Влада дозволила створення заводських робітничих комітетів, які були визнані як органи «ділового співробітництва» між підприємцями й робітниками.
У лютому 1920 р. Тимчасові національні збори ухвалили конституцію країни. Основний закон визначав ЧСР як парламентську демократичну республіку, влада в якій поділялася на законодавчу (двопалатні Національні збори), виконавчу (здійснювану президентом і урядом) та судову. Для виборів до парламенту установлювався принцип пропорційності та загального, рівного, прямого й таємного голосування. На спільному засіданні палати депутатів і сенату обирався президент строком на сім років.
До повноважень президента ЧСР згідно з конституцією входили призначення уряду та його відправка у відставку, скликання, відкладення або розпуск Національних зборів, накладання «вето» на закони, оголошення війни. Президент був головнокомандувачем збройних сил, представляв державу у відносинах з іншими державами, мав право укладати й ратифікувати міжнародні договори, запроваджувати надзвичайний стан, вносити мирні договори на затвердження до парламенту, призначати суддів та вищих державних службовців, оголошувати амністію. Президентом ЧСР було обрано Т. Масарика.

МАСАРИК ТОМАШ ГАРРІГ (1850-1937)

Народився у с Годонін (Моравія) у словацько-чеській родині. У 1867 р. закінчив гімназію. У 1867-1876 pp. -студент Віденського та Ляйпцизького університетів. У 1876 р. - доктор філософії. У1878-1882 pp. - професор Ляйпцизького університету. У 1882-1914 pp. - професор чеського відділення Карлового університету в Празі. З 1889 р. - лідер чеського політичного об'єднання «Реалісти». У 1891-1914pp. -депутатрейхсрату Ціслейтанії. З 1900 р. - голова Чеської народної (реалістичної) партії. У 1914-1918 pp. -у еміграції в Швейцарії, Франції, Великій Британії та США. У1915 p. - голова Чеського комітету дій. У 1916-1918 pp. - голова Чехословацької національної ради. У 1918-1935 pp. - президент ЧСР.
Т. Масарик був одним з найпопулярніших чеських політичних діячів. Високий професіоналізм, поміркованість, демократизм, прагнення до справедливості та непересічні особисті якості - все це створювало певний ореол навколо Т. Масарика, політичним ідеалом якого було створення держави «гуманної демократії». Широкі конституційні права й функції президента в сукупності з надзвичайною популярністю забезпечували Т. Масарику виняткову роль у всьому державно-політичному механізмі ЧСР.
Конституція проголошувала територію ЧСР єдиним неподільним цілим, а всіх її громадян рівними незалежно від походження, мови, раси або віросповідання. В основному законі декларувалися недоторканність особистості, житла та приватної власності, свобода слова, зборів, друку, таємниця листування, а також право на страйк, на створення громадських і політичних організацій.
За конституцією Підкарпатська Русь ставала автономією, а сейму краю надавалось право видавати закони з питань мови, Освіти, конфесій, місцевого самоврядування. Всі законопроекти підлягали затвердженню президента, який також призначав і губернатора краю. Однак ця частина основного закону, як і питання про українську мову, так і не була втілена в життя. Усім іншим нацменшинам надавалися права розвивати національну культуру, користуватися своєю мовою, створювати національну школу та культурно-освітні організації. Там, де нацменшини становили 20 % населення, діловодство велося двома мовами - чеською та мовою меншини.
У конституції закріплювався принцип «єдиної чехословацької нації» («ми, чехословацький народ», сказано в її преамбулі), а офіційною мовою називалася «чехословацька». Однак на практиці в державних установах, згідно із затвердженими регламентаціями, вона існувала у двох «версіях» - чеській та словацькій. І хоча словаки перетворилися на «державоутворю-ючу націю», послідовників «етнічного чехославізму» серед них було обмаль, проте дуже впливових. У меншості залишалися також і прихильники концепції «політичної чехословацької нації», хоча нею як важливим ідеологічним гаслом користувалися соціал-демократи, аграрії та інші впливові партійні угруповання. Однак переважна більшість словаків схилялася до думки, що створення разом з чехами єдиної держави сприятиме вирішенню багатьох національних та соціально-економічних проблем розвитку словацького суспільства загалом.
Значна частина словаків добре усвідомлювала визначальну роль чеських політичних сил у консолідації загальнодержавного режиму на території Словаччини. Однак після того як стало виявлятися, що ці дії служать також і інструментом втілення концепції унітарної централізованої держави, у чесько-словацьких відносинах стала зростати напруженість.
Тяжіння празьких політиків до центризму та унітаризму багато в чому було обумовлене проживанням у чеських землях значної кількості німців. Чехи в ЧСР (без словаків) становили лише 49 % населення. Саме існуванням «чесько-німецького» фактору обумовлювало виникнення та обстоювання чеськими політиками концепції «чехословацької нації». Однак німці в місцях свого компактного проживання мали право користуватися нарівні з чеською ще й рідною мовою. У ЧСР німці мали свої освітні заклади (в т. ч. відділення у Карловому університеті), культурні заклади, періодичні видання, партії та організації. Але чеська влада проводила цілеспрямовану політику на витіснення німців як з економічної сфери, так і з управлінських та політичних структур. Економічне становище ЧСР після її утворення було складним і характеризувалося диспропорціями в рівні розвитку окремих регіонів колишньої Габсбурзької держави та залежало від трьох головних обставин. По-перше, розпад економічного простору Австро-Угорщини та втрата освоєних ринків збуту. По-друге, існувала різка невідповідність між виробничими можливостями промисловості ЧСР та наявністю ринків збуту. І хоча нова держава успадкувала левову частку економіки довоєнної монархії1, її внутрішній ринок був спроможний поглинути лише 40 % вироблених товарів. По-третє, в ЧСР спостерігалася нестача продовольства.
Головним завданням у галузі економіки для ЧСР у перші роки існування молодої держави була інтеграція окремих її територій, створення єдиного господарського комплексу, формування ємного внутрішнього та пошуки зовнішніх ринків. У цих умовах словацька економіка, яка залишалася переважно аграрною з невеличкими включеннями промисловості, повинна була шукати свої шляхи в жорсткій конкуренції з німецьким, мадярським та чеським капіталом. Словацька економіка й далі фінансувалася переважно будапештськими та віденськими банками, які частково стали замінятися і їхніми празькими філіями. Одночасний вплив різних факторів (розпад ринку, переміщення капіталу, сприяння діяльності переважно чеським промислово-фінансовим групам) привів до зникнення значної частини металургійних, деревообробних, скляних, текстильних та інших виробництв, що знаходилися в словацьких землях.
Саме цей процес, який за його соціально-економічні наслідки сучасники називали «добиванням промисловості», був покладений в основу економічної політики уряду К. Крамаржа, спрямованої на вихід Чехословаччини з кризи. Значне скорочення промислового виробництва відбулося переважно у Словаччині та Підкарпатській Русі. Однак, зважаючи на критичне становище з продуктами харчування, уряд став стимулювати переливання частини фінансового капіталу з промислової сфери до сільськогосподарської. Водночас було вжито заходів для зміцнення позицій чеського виробництва, зокрема шляхом запровадження високого протекціоністського мита.
Уряд К. Крамаржа, спираючись на відповідний закон, домігся того, що всі австрійські та угорські банки і кампанії перенесли свої центральні управління або на територію ЧСР, або, розділившись, утворили тут незалежні структури та акціонерні товариства. У березні 1919 р. була запроваджена національна грошова одиниця - чехословацька крона, а здійснення операцій по визнанню бізнесових акцій «чехословацькими» та оцінка в кронах «репарації» була використана владою для перерозподілу їх на користь чеського капіталу. Так, якщо у 1921 р. чеські фінансисти контролювали 60 % банківського капіталу, то у 1928 р. - 70 %.
Завдяки зовнішнім позикам уряду вдалося здійснити закупівлю за кордоном продовольства, та все одно він пішов на
надзвичайні заходи, ввівши примусову сівозміну та продрозклад-ку. Продукти харчування за рахунок держбюджету продавалися населенню за зниженими цінами. У цих умовах важливе значення мало здійснення аграрної реформи. Так, у Словаччині 88 % сільгоспвиробників мали ділянки до 10 га (ЗО % всієї орної землі), а 0,6 % господарств (площею понад 100 га) володіли 35 % землі.
Згідно з законом про аграрну реформу (квітень 1919) частина землі вилучалася у власників для наступного ЇЇ перерозподілу. Закон передбачав викуп загальною площею, що перевищувала 250 га, оброблюваної - 150 га. Частина цих земель відійшла до державної земельної служби (фонду), а решта - до нових власників. Своїм вістрям аграрна реформа була спрямована проти крупних австрійських та угорських магнатів. Значну кількість земель за викуп продавали заможним селянам, а приблизно третину було розподілено серед малоземельних. Майже десять відсотків земельного фонду було роздано легіонерам та функціонерам Аграрної партії. Реформа майже не торкнулася церковного землеволодіння.
Загалом же в економіці ЧСР, після нетривалого повоєнного пожвавлення попиту, на початку 20-х років настав спад, задля виходу з якого уряд на чолі з Е. Бенешом з вересня 1921 р. запровадив державну монополію на виробництво ряду промислових товарів і сільгосппродуктів, ужив заходів щодо зміцнення курсу крони шляхом викупу та вилучення частини кредитних банкнот. У січні 1922 р. уряд домігся позики від Великої Британії. Водночас було підвищено податки на споживчі товари першої необхідності, на вироби з тютюну та на пиво. Сильно потіснивши австрійський та угорський капітал у Словаччині й Підкарпатській Русі та в інших регіонах, чехословацькі банки й акціонерні товариства, спираючись на підтримку влади, продовжували процес формування єдиного внутрішнього ринку. Однак наслідки економічної кризи 1921 -1922 pp. все ще мали негативний вплив на становище в країні. Соціальна напруженість не спадала.Економічна кон'юнктура періоду стабілізації світового господарства сприяла стабілізації становища і в ЧСР. Уже на початку 1924 р. промислове виробництво країни вступило в смугу піднесення, яке (з певним спадом у 1926 р.) тривало до кінця десятиліття, а темпи приросту промислового виробництва становили 1,5 %.У результаті аграрної реформи, яка завершилася в 1928 p., майже 34 % усієї землі залишалося в руках великих землевласників (володіння понад 50 га), заможним селянам (з наділами до 50 га) належало майже 49 % землі, а решта була в малоземельних селян (з наділами до 5 га).
У 20-х роках соціально-економічна політика урядів ЧСР була спрямована на зміцнення позицій чеської та словацької буржуазії. Завдяки енергійним урядовим заходам у митній, аграрній та фінансово-промисловій сферах вдалося серйозно відтіснити інонаціональних конкурентів. Проте остаточно підірвати їхню могутність так і не вдалося, тому «національний капітал» змушений був піти на компроміс.У цілому ж друга половина 20-х років характеризувалася для ЧСР сприятливою економічною кон'юнктурою. До 1929 р. промислове виробництво перевищило рівень 1923 р. на 41 %, акціонерний капітал виріс удвічі. За рядом показників та досягнутим рівнем життя країна фактично входила до десятки найрозвинутіших європейських держав. Досягнуті результати були наслідком гострої конкуренції, яка прискорила процес концентрації й централізації виробництва та капіталу. Особливо швидко цей процес відбувався у провідних галузях промисловості - гірни-човидобувній, металургійній, машинобудівній, а також у текстильній, цукровій та взуттєвій. У цей періоду важкій промисловості панували концерни - Гірничо-металургійне та Празьке металургійне товариства, які разом з Вітковіцьким металургійним заводом забезпечували майже весь обсяг виплавки чавуну в країні. Військово-промисловий концерн «Шкода» виробляв літаки, автомобілі, мотори, трактори/


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить