Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Для студента... Формування гетьманської адміністрації. Склад, структура, завдання

Формування гетьманської адміністрації. Склад, структура, завдання
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Формування гетьманської адміністрації. Склад, структура, завдання

Протягом 1648 р. в ході визвольної війни було розгромлено збройні сили шляхетської Польщі й ліквідовано польську адміністративно-політичну систему в Україні.  Польські та українські полонізовані магнати і великі шляхтичі були перебиті або втекли в межі корінної Польщі разом з католицькими ксьондзами, уніатським духівництвом і представниками польської влади (воєводами, старостами, каштелянами), земські й городські суди припинили своє існування.
Український народ не визнавав залежності від Польщі. На визволених землях — від р. Случі на заході до російського кордону на сході і від басейну Прип'яті на півночі до степової смуги на півдні, на території, що обіймала близько 200 тис. кв. км,— почала складатися нова військово-адміністративна і політична система, формувалась українська національна держава. Очолював новий державний апарат виборний гетьман, яким став на початку 1648 р. Богдан Хмельницький. Йому належала вища військова, адміністративно-політична й судова влада. Панівною верствою стала козацька старшина, яка й взяла до своїх рук управління українськими землями.
Адміністративний устрій в Україні складався на зразок устрою Запорізької Січі. Як і в Січі, всі найважливіші військові й політичні справи мала розв'язувати Військова (Генеральна) рада, в якій могла брати участь уся «чернь», тобто все військо. Поступово Хмельницький загальну раду скликав дедалі рідше,— і головним органом влади поступово ставала рада старшин, яка й вирішувала всі військові, законодавчі, адміністративні, господарські й зовнішньополітичні справи. Найближчим постійним помічником гетьмана була генеральна, вища військова, старшина, яка разом становила центральний, гетьманський уряд. До генеральної старшини входили обозний, що керував артилерією, два осавули, які організовували військову раду й були помічниками гетьмана у військових справах, два судді, що відали судом, писар, який очолював військову, гетьманську канцелярію — вищу центральну установу гетьманської адміністрації. З часом до генеральної старшини почали відносити і військового хорунжого, що офіційно вважався охоронцем бойового військового прапора (корогви), та військового бунчужного — носія гетьманського бунчука, а також підскарбія, який керував фінансовими справами. Центром, столицею, де перебувало гетьманське правління, в часи визвольної війни стало м. Чигирин.  Однією з форм плати за службу стали надання гетьманом, насамперед старшині, "урядових" або ж "рангових" маєтностей. В перші роки Національно-визвольної війни воно не набуло широкого розмаху, оскільки поява замість польської шляхти нових господарів могла викликати протест селян рядових козаків. Проте пізніше кількість рангових надань стала. Так, військовий канцелярист Кость Мокрієвич одержав села Сибереж та Ямище, слабинський сотник Іван Домонгович — села Смолин і Максилі, миргородський полковник Григорій Лесницький — містечко Шишаки, переяславський полковник Павло Тетеря — двір у Переяславі, лубенський осавул Левко Костянтинович — двір у Лубнах та сіножаті поблизу Пісочної 145, биховський сотник Павло Ярмултовський — село Вербичі і маєтності в селі Горбове 146.   Поряд зі старшиною рангові надання одержували шляхтичі. В універсалі Богдана Хмельницького від 23 червня 1657 р. підкреслювалося: "Поневаж Бог всемогущий наклонил шляхту до Войска Запорожского, ми, їх ласкаве принявши, їх маєтности і грунтов власных уживать, яко здавна уживали, позволяємо" 147. Роком раніше гетьман видав універсали на право володіння маєтностями стародубським шляхтичам: Лаврентієві Борозні — на села Горськ, Клюси, Куршоновичі, Жолвідь, Медведове, Ярцове, Заничі, Бахаївське, Тростянське, Рощинське, Роєвське, Рарцеве, Хоромне з різними "пустощами" та будинок у Стародубі; Мартинові і Федорові Воронам — на села Савостяновичі, Буки, Вадковичі, Туровичі, Бурновичі; Михайлові та Іллі Рубцям — на села Курознів, Раженичі з млином, Бобки, Чорнооків, Брахлів з різними "отчинами", Полхів і Стобки 148. Цікаві дані збереглися по Чернігівському полку за 1656 р. про надання Оліферові Радченку у володіння селища Постовбиці "зо всема грунтами" та вдові шляхтича Катерині Грязній — селиці Слабин, Янівка, Лукашівка, Стефанівці, Суличівка і Пересажі на Сіверщині 149.
Територія України поділялася на полки, число яких було несталим. Так, в 1648 р. їх налічувалося близько 40, в 1649 р. — 16, в 1650 р. — 20 і т. д. На чолі полку стояв полковник, який або обирався на полковій раді, або призначався гетьманом. Він і здійснював усі військові й адміністративні функції на території полку. Помічниками полковника була полкова старшина: писар, суддя, обозний, осавул, хорунжий. Полки поділялися на сотні, очолювані сотниками, яких або обирала сотенна рада, або призначав гетьман, а інколи й полковник. При сотникові була сотенна старшина: писар, осавул, хорунжий. У містах і селах адміністративні функції виконували отамани. Над селянами часто стояли війти. Поряд з цим у містах з магдебурзьким правом діяли виборні магістрати на чолі з війтами, а в інших — ратуші. Магістратам і ратушам підлягали міщани.
Судочинство в основному було в руках козацької старшини — гетьмана, полковників, сотників та відповідних суддів. Функції козацьких судів здебільшого поширювалися не лише на козаків, а й на міщан та селян, зокрема в справах убивств, розбою, крадіжок та інших тяжких злочинів.          
Історичні джерела періоду Національно-визвольної війни середини XVII ст. свідчать про те, що козацтво було основою повстанської армії Богдана Хмельницького. Дослідники називають різні цифри його чисельності 88. Проте, одним із достовірних джерел цього часу є реєстр Війська Запорозького 1649 р., складений за умовами Зборівської угоди 89.
У реєстрі чітко відбита структура Війська Запорозького, його генеральна, полкова та сотенна старшина, рядове козацтво. Серед прізвищ зустрічаються й відомі ще з 30-х років козацькі ватажки Федір Якубович, Карпо Півторакожуха, Федір Лютай, Богдан Хмельницький, Левко Буднівський та інші Важливим є також особовий склад реєстрового війська. Саме в роки Національно-визвольної війни розпочинали свою кар’єру козаки, які в майбутньому займали високі урядові посади і впливали на хід суспільно-політичного життя в Україні: Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Брюховецький, Павло Тетеря, Мартин Пушкар, Яким Сомко, Василь Золотаренко та ін.
Отже склад гетьманської адміністрації, являв собою основну інтелектуальну силу тогочасного  українського суспільства. Українська держава вже в перший рік свого існування здобула широке міжнародне визнання. Уряд Б. Хмельницького налагодив зв'язки з представниками Московії, Криму, Туреччини, Польщі, Трансільванії, Молдови. Пізніше Україну визнали Венеція, Валахія, Швеція та ін. Незважаючи на дипломатичну протидію шляхетської Польщі та її союзників, Україна, по суті, виступала на міжнародній арені як незалежна держава. Створення власної держави свідчило про величезні інтелектуальні сили та потенційні можливості українського народу. А Б. Хмельницький безперечно є творцем Української національної держави, боротьба за незалежність якої відіграла винятково важливу роль у розвитку національної самосвідомості українського народу.  А на першому її етапі Б. Хмельницькому важливо було, уникаючи прямих зіткнень з поляками, забезпечити підтримку реєстрового козацтва і домогтися спілки з Кримським ханством. До березня 1648 р. на бік гетьмана перейшли 6 тис. реєстровців, а кримський хан прислав 4 тис. кінних воїнів.
В українсько-польських переговорах, які передували початкові воєнних дій, Б. Хмельницький наполягав лише на автономії козаків — вимагав вивести польське військо, ліквідувати управління Речі Посполитої і дати козакам право на міжнародні стосунки. У відповідь коронний гетьман М. Потоцький вирішує розбити повстанців. Проте Б. Хмельницький випереджає поляків і під Жовтими Водами у травні 1648 р. завдає їм нищівної поразки. Не давши супротивникові отямитись, Б. Хмельницький готує засідку у районі Корсуня, де поляки також були розгромлені, а коронний гетьман потрапив у полон. Перші успіхи козацького війська підняли всю Україну. Селянські повстання
охоплюють Київщину, Волинь, Поділля, Лівобережжя. Здобувши у вересні 1648 р. блискучу перемогу під Пилявцями, Б. Хмельницький рушає на Львів. Штурмом було взято фортецю Високий Замок, і у козаків з'явилася реальна можливість здобути місто, а потім повністю розгромити польську армію і захопити Варшаву. Але, обмежившись викупом, повсталі залишають Львів. Під Замостям Б. Хмельницький вступає в переговори з поляками, укладає перемир'я і повертає свої війська в Україну. Багато вчених називають це доленосною помилкою гетьмана. Проте слід враховувати, що на тому етапі війни метою українців було реформування державного устрою Речі Посполитої, а ніяк не незалежність України. Окрім цього, українські війська були знесилені, союзники-татари повернулись у Крим. А війна на польській території неминуче б викликала активний опір місцевого населення.
В грудні 1648 р. козацьке військо на чолі з Б. Хмельницьким урочисто ввійшло у Київ. І вже тут, критично переосмисливши ситуацію, що склалася, гетьман формулює основні принципи національної державної ідеї. В переговорах з поляками, які почалися, Хмельницький захищає право українського народу на створення власної, незалежної від влади польського короля держави. Ця держава розглядалася в якості спадкоємиці Київської Русі. Влітку, зібравши величезне ополчення, королівський уряд розпочинає
наступ на повстанців. Козацькі війська оточили частину польських військ під м. Збаражем. У серпні 1649 р. відбулася битва, і успіх був на боці козаків, але татари несподівано покинули поле бою, а кримський хан зажадав від Б. Хмельницького вступити в переговори з Польщею. В результаті було підписано Зборівську мирну угоду.
Згідно з цією угодою Річ Посполита визнавала існування козацької України у кордонах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Чисельність козацтва мала становити 40 тис.; селяни, які не потрапили до реєстру, поверталися до своїх панів. Захищалися права православної церкви. Однак польська шляхта могла знову повертатися на визволені від неї території. Таким чином, ідею соборності України не було реалізовано, і Хмельницький задовольнився козацькою автономією в межах Речі Посполитої. Але разом із тим під час війни формується українська державність — переважно військового гатунку. Створюються центральні й місцеві органи влади, запроваджується новий адміністративно -територіальний поділ.
Вищим законодавчим органом була Генеральна рада, але фактично ним стала рада козацької старшини. Виконавчу владу репрезентував гетьман, який видавав універсали, організовував фінансову та судову системи, керував зовнішньою політикою. При гетьмані існував уряд — Генеральна канцелярія, що складалася з генеральної старшини — генерального писаря, генерального судді, генерального хорунжого, генерального обозного, військового скарбничого.
Територія козацької республіки становила близько 200 тис. кв. км і була поділена на 16 полків, а ті, в свою чергу, на 272 сотні. Столицею і гетьманською резиденцією було м. Чигирин. На місцях адміністративну владу здійснювали полковники й сотники, а у селах — старости. Починає формуватися козацька, селянська і державна власність на землю.
Перед гетьманською адміністрацією стояла дуже серйозна проблема — не допустити соціального вибуху, оскільки за Зборівською угодою передбачалося принципове збереження старої соціально-економічної системи. Особливо це стосувалося селян, які не потрапили до реєстру. Але тут гетьман проводив досить гнучку політику. З одного боку, він не допускав безконтрольних селянських заворушень, а з іншого — всіляко прагнув уникнути поновлення найжорстокіших форм експлуатації кріпаків.
Зміцнення позицій України спричинило занепокоєння польського уряду, і він вирішив скасувати українську автономію.У лютому 1651 р. польська армія перейшла у наступ, і знову розпочалися воєнні дії. У битві під Берестечком 28 червня 1651 р. поляки за допомогою татар розбили козацькі війська. А 28 березня 1652 р. у Білій Церкві був підписаний новий договір, який зводив нанівець автономію української держави. Її територія обмежувалася Київським воєводством, кількість козаків зменшувалась до 20 тисяч, пани могли повертатись до маєтків, гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана.
Події 1651 р. серйозно вплинули на оцінку Хмельницьким перспектив існування української держави. Він остаточно переконався, що Польща і Крим не допустять існування незалежної України і зрозумів, що реальна ситуація поставила його перед необхідністю шукати союзника більш надійного — турецького султана або московського царя. Цей крок давав змогу зберегти автономію козацької України.
У 1652 р. відбувся новий спалах боротьби. Б. Хмельницький розпочав мобілізацію полків і на початку другої декади травня, заручившись підтримкою Криму, вирушив у похід. Раптовим ударом 22—23 травня козацьке військо знищило 20-тисячну польську армію під Батогом. Ця перемога викликала масове повстання народних мас на Брацлавщині й Чернігівщині, і до середини червня тут відновилися українські органи влади. Здобувши перемогу, Б. Хмельницький пішов на визнання основних завоювань селянства. Були ліквідовані, за невеликим винятком, велике й середнє землеволодіння, фільварково-панщинна система господарювання і кріпацтво. Зросло землеволодіння православних монастирів, завершується процес утвердження козацької земельної власності, значна частина земель перейшла до рук селян.
Відбулися істотні зміни у соціальній структурі суспільства. Було ліквідовано стан великих і середніх світських землевласників, різко зменшилась кількість дрібної шляхти, але зросла її роль у політичному житті. На провідних позиціях у суспільстві опинився козацький стан. Поліпшилося становище селянства, яке отримало особисту свободу, право на землю, право вступу до козацького стану. Зміцнився статус православного духовенства. Провідна роль в житті міст перейшла до рук українців.
Основне завдання та цілі соціальної політики з плином часу зазнавали суттєвих  змін, якщо на початку визвольної боротьби Богдан Хмельницький та козацька старшина, просто хотіли дещо ширшого визнання та гарантованого дотримання своїх прав та привілеїв, то в наступні події переконали їх що вони повинні стояти на сторожі не лише своїх інтересів, а й інших категорій населення України, адже лише з їхньою допомогою та підтримкою вони можуть отримати значно більше, а саме незалежну державу. Національно визвольна війна об`єднала український народ , вона акумулювала національні ідеї та спрямувала їх єдине русло боротьби за волю.
3.1Головні напрямки соціальної політики гетьманської адміністрації в роки Національно-визвольної війни(1648-1657рр.)
Утвердження українського козацтва як стану остаточно відбулося в ході Національно-визвольної війни, коли до його рук перейшла суспільна влада. Війна, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої. На той час в суспільстві досить відчутно посилилась  соціальна напруженість, яка зрештою і спровокувала народне повстання. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов'язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого — посиленню кріпосної залежності, оскільки прибутки польських та українських феодалів тепер прямо пов'язувалися з нещадною експлуатацією селян. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Що ж стосується української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси — все це підводило до того, що як самостійний суб'єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Причому імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на законних засадах Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися. Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об'єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів. Не можна скидати з рахунку і таку суто суб'єктивну причину війни, як особисту образу і бажання помститися за розорений польськими панами хутір та збезчещену сім'ю самого Богдана Хмельницького. До речі, незавершеність станової організації, на думку О. Л. Станіславського, була однією з важливих причин, які не дозволили російському козацтву захопити владу в Московській державі на початку XVII ст.59. Права й привілеї козаків були підтверджені вже в Зборівському договорі від 8 серпня 1649 р. Створена у час військового протистояння форма угоди і, очевидно, віра козацької старшини в її непорушність, зумовили й появу традиційного формулювання положення без деталізації: "При вшеляких давных вольностях его королевской милости Войско свое Запорожское заховує (против давных жалованных грамот свою жалованную грамоту тотчас выдает)" 60.  Перебуваючі на державній службі не лише звільнялися від податків та феодальних повинностей, а й поширювали свою козацьку адміністрацію на досить значну територію України, на якій вони могли проживати незалежно від підпорядкування маєтностей (державних чи приватних). Відповідно козак підлягав юрисдикції виключно станового суду. Через козацькі уряди мало реалізовуватися право на землеволодіння, передусім рангове, а також спадкове. Втіленню в життя козацьких привілеїв повинна була сприяти заборона розташування в Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах коронного війська і надання урядів обивателям "веры православной", тобто українцям. Матеріальні статки козаків, окрім державної плати, мали ґрунтуватися на власному господарстві. Крім того, у договорі підкреслювалося, що селяни чи міщани, які проживали поза окресленими межами і хотіли стати козаками, одержували право "без гамовання панского выйти зо всею маетностью на Украину" для запису в реєстр.
З тексту договору важко судити про закріплення в ньому політичних прав козацтва, зокрема, щодо обрання депутатів до вальних сеймів чи судових трибуналів Речі Посполитої. Однак, створення полково-сотенної системи управління відкривало перед козаками широкі можливості обирати й бути обраними на земські уряди і, відповідно, впливати на ситуацію в регіоні. Тим більше, що центром політичної діяльності козацтва фактично став Чигирин, який узаконювався як гетьманська резиденція "при булаве Войска Запорожского".
Розгортання Національно-визвольної війни суттєво вплинуло на реалізацію козацьких прав і привілеїв. В атмосфері соціальної напруги і ведення бойових дій проти коронного війська інакше й не могло бути. Після Переяславської ради 1654 р. змінилася і політична ситуація. Значну частину українських земель було включено до Російської держави. Настала реальна потреба поновити юридичні норми козацького статусу.
Конкретизація окремих аспектів станових вольностей знайшла відбиток у "Статтях Богдана Хмельницького", поданих козацькими послами до Москви царським воєводам як проект міждержавної угоди. Так, у першому пункті, зокрема, зазначалося: "как из веков бывало в Войске Запорожском, что своими правами суживалися и вольности свои имели в добрах и в судах, чтоб ни воевода, ни боярин, ни стольник в суды войсковые не вступались, но от старшин своих чтоб товарищество сужены были: где три человека Козаков, тогда два третяго должны судити" 61. Цілком очевидно, що, спираючись на попередній досвід, коли шляхтичі втручалися в козацькі справи, Військо Запорозьке прагнуло в майбутньому не допускати подібного з боку тепер уже російських урядовців. Не менш важливим було й положення сьомого артикулу: "Имений козацких, чтоб никто не отнимал; которые землю имеют, и все пожитки с тех земель, чтобы при тех имениях добровольно имели; вдов после Козаков осталных чтобы и дети такие же вольности имели, как предки и отцы их" 62. Тобто фактично становий статус мав залишатися і за нащадками, якщо навіть козак і гинув під час проходження державної служби. Цим ще раз підкреслювалися майнові права козацтва.
В процесі узгодження козацький проект зазнав певних змін .Через відсутність оригіналу "Березневих статей" доводиться посилатися на наближений зразок, опублікований у документальних збірниках "Акты, относящиеся к истории Южной и Западной Руси" та "Воссоединение Украины с Россией". В 11 пунктах "Статей" досить рельєфно відбивалося становище козацтва в тогочасному суспільстві. Деяку конкретизацію договору вносить жалувана грамота московського царя Олексія Михайловича гетьману Богдану Хмельницькому і всьому Війську Запорозькому від 27 березня 1654 р. Зокрема, в одному з пунктів зазначалося: "именей казатцких и земель, которые они имеют для пожитку, отнимати у них и вдов после казаков осталых у детей не велели, а быти им за ними попрежнему" 63. Водночас чисельність козацтва обмежувалася 60 тисячами при тому, що в ході Національно-визвольної війни у війську Богдана Хмельницького протягом десяти років перебувало декілька сотень тисяч людей, які вважали себе козаками і не мали наміру повертатися у феодальну залежність.
Зборівський договір 1649 р. та "Березневі статті" 1654р. були юридичними актами, які визначали становище України в складі Речі Посполитої та Російської держави. Як слушно зауважив А. П. Ткач: "У них встановлювалися найбільш істотні норми, що визначали права гетьмана, судову організацію і джерела права, а також права і привілеї класів та окремих соціальних груп"64. Тобто, у згаданих угодах українське козацтво остаточно домоглося законодавчого підтвердження станових прав. Пріоритет на зайняття урядово-виконавчих посад в управлінні державою, забезпечили йому привілейоване становище серед інших соціальних верств. Економічна основа станових прав гарантувалася платнею за державну службу та господарюванням у власних спадкових чи рангових маєтностях. Козак підлягав юрисдикцїі виключно станового суду, мав право вільного вибору місця проживання і свободи зайняття промислами. Широке залучення до державного життя сприяло активній політичній діяльності козацтва.
Отже, вже за литовської доби українське козацтво сформувалось в окрему групу населення південного прикордоння. Права і привілеї, зафіксовані в постановах уряду Речі Посполитої 70— 80-х років XVI ст. поклали початок утвердженню козацтва як соціальної верстви. Козаки доклали немало зусиль для збереження "вольностей", прагнули уникати контролю місцевої влади, домагалися розширення чисельності реєстрового війська, створювали власні органи самоврядування. З середини 20-х років XVII ст. у відстоюванні прав вони вдавалися до найрадикальніших заходів, очолюючи масові народні повстання. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу. Правові умови функціонування козацького стану мав забезпечити Зборівський договір, однак повною мірою вони реалізувалися лише з підписанням "Березневих статей". Права українського козацтва формувались на основі існуючих традицій. На змісті станових ознак, зокрема, позначилися суспільні привілеї боярства та шляхти. Правове утвердження козацького стану тривало майже сто років. Їхні правові засади знайшли втілення у "козацьких вольностях", які надавалися перебуваючим на державній службі. Права і привілеї мали визначати місце козацтва в усіх сферах суспільних відносин. Водночас власті вбачали в козаках виключно військовий контингент і намагалися витримувати цей статус в юридичних нормах законодавства, яке не передбачало існування козацтва як окремого соціального стану Речі Посполитої. Економічною підоймою становлення козацької верстви виступало землеволодіння. Поряд із узаконенням фактичного володіння угіддями, козаки розширювали свої маєтності через купівлю землі, що помітно активізувалася з розвитком товарно-грошових відносин. Практика надання реєстровим володінь як винагороди за службу утверджувалася лише в роки Національно-визвольної війни. Регулятором взаємовідносин серед козацтва постало право, основні засади якого були вироблені в запорозькій громаді. З певними змінами воно застосовувалося і на волостях в ході проведення козацького судочинства.
В умовах іноземного панування цей процес не завжди проходив по висхідній, оскільки суперечив прагненню шляхти до необмеженої влади в тогочасному українському суспільстві. Надалі гетьманська адміністрація доклала немало зусиль для збереження своїх прав і привілеїв переважно дипломатичним шляхом. Під час Національно-визвольної війни козацтво інтенсивно трансформувалося у привілейований стан. В той же час законодавча, виконавча й судова влада зосередилася в руках старшини, яка перетворилася на окремий соціальний прошарок.
3.2Наслідки соціальної політики гетьманської адмістрації
Отже, зважаючи на те що козацька старшина в складі гетьманської адміністрації, мала  важливе значення в українському суспільстві, цілком природнім виглядають її рішення щодо збереження свого статусу,  тому  вона передусім сприяла збільшенню та розширенню старшинського й шляхетського землеволодіння. Нагромаджуючи землі й маєтки, старшини, в руках яких зосереджувалася політична, адміністративна, судова та військова влада, використовували своє, панівне становище, щоб примушувати селян відбувати «послушенство», тобто віддавати частину здобутків своєї праці. Заводилися чинші, данини, селяни притягалися навіть до панщини.
Рядове козацтво з невдоволенням дивилось, як старшина прибирала до своїх рук найкращі ґрунти, луки й луги. Відбувався поділ, роздвоєння в самому середовищі козацтва. Соціальна нерівність, існувала завжди але в цей період відчувалась доволі гостро, провокуючи цим пошуки  кращих умов, домагання надійних гарантій козацьких прав та привілегій. Навіть, якщо враховувати матеріальну зацікавленість у проведенні соціальної політики гетьманська адміністрація виступала завжди в інтересах України, як незалежної держави, мала свою думку та відстоювала її .Прикладом може слугувати Віленське перемир'я,яке розцінили в Чигирині як зраду . В жовтні 1656 р. у гетьманській резиденції відбулася генеральна рада, яку охопило загальне обурення Москвою, котра понад головами українців укладала договори з ворогом і влаштовувала торги за українські землі. Багато старшини дорікало Хмельницькому за московські справи. Гетьман на ці нарікання, як доносив Іван Виговський московським боярам, «прикро вражений, кричав немов божевільний і несамовитий, що нема іншого виходу, як відступити від Москви й шукати собі іншої помочі». За свідченням очевидців, на завершення ради «усі полковники, осавули й сотники склали собі взаємно проміж себе присягу, що коли хто-небудь на них наступатиме, то вони проти того ворога всі, як один муж, разом стояти будуть» . Це ускладнило українсько-російські відносини. Б. Хмельницький мав претензії до Росії. Але підкошений невдачами, важко хворий, він помирає 6 серпня 1657 р. на 62 році життя у Чигирині. Його поховано в Суботові.
Україна втратила одного з найвидатніших своїх діячів. Своїм винятковим політичним талантом він перетворив «повстання рабів» (так називали українську революцію поляки) на міцну державу зі стрункою системою адміністрації, з новими законами, новим соціальним ладом, з якою шукали союзу та зв'язків великі держави, а з маленького міста Чигирина зробив одну зі столиць Східної Європи, де зустрічалися дипломати різних держав.  Історики порівнюють його здобутки з досягненнями таких велетнів XVII ст., як Олівер Кромвель в Англії та Валенідтайн у Богемії. В дослідженнях, присвячених гетьманові та його добі, часто наголошується на його вмінні здобувати так багато, маючи зовсім мало. Б. Хмельницький відновив український політичний організм там, де він давно перестав існувати, створив могутнє високоорганізоване військо з юрби некерованого селянства і козаків; у гущі народу, зрадженого старою верхівкою, згуртував нових діяльних ватажків. І, що найважливіше, у суспільстві, позбавленому впевненості в собі й виразного відчуття самобутності, він відродив гідність і рішучість боронити свої інтереси.
У свідомості переважної більшості українців, починаючи з тих часів аж дотепер, Б.Хмельницький залишається великим визволителем, героїчною постаттю, яка силою своєї індивідуальності й розуму підняла їх із багатовікового паралічу бездіяльності та безнадії й вивела на шлях на ціонального та соціально-економічного звільнення.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить