Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Для студента... Рядове козацтво: характер занять, здобуття і відстоювання станових прав

Рядове козацтво: характер занять, здобуття і відстоювання станових прав
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 2
ХудшийЛучший 

Рядове козацтво: характер занять, здобуття і відстоювання станових прав

Законодавче підтвердження прав і привілеїв отримала незначна частина українського козацтва. Разом з тим, в умовах іноземного панування і посилення соціальної напруги в тогочасному суспільстві ширші можливості користатися козацькими вольностями відкривалися перед старшиною. Основну ж масу перебуваючих на державній службі становило рядове козацтво. Цей же термін повною мірою можна застосувати й до означення нереєстрових козаків, окрім тих, хто займав старшинські уряди на Запорозькій Січі. До рядового козацтва, безумовно, належало городове, на плечі якого, крім військової, лягла й нелегка цивільна служба, а також козаки, які служили в магнатських маєтностях. Наявні документальні матеріали, на жаль, не містять достатніх свідчень для детальної характеристики рядового козацтва. Лише залучення опосередкованих джерел дозволить реконструювати основні риси його соціального обличчя.
Чисельність перебуваючих на королівській службі в мирний час (до 1619 р.) не перевищувала однієї тисячі козаків. За Куруківською угодою встановлювався 6-тисячний реєстр, який утримався до Національно-визвольної війни. На сьогодні у джерелах збереглося лише два повних списки реєстрового війська: за 1581 р., після завершення війни з Московією, та сформованою згідно Зборівського договору 1649 р. В інших випадках фіксувалися переважно прізвища козацької старшини. Дослідження реєстрів дозволяє, насамперед, визначити етнічну належність особового складу та географію формування козацького війська Крім того, вони можуть послужити основою для з’ясування соціального становища реєстровців. Так, у рядах реєстрового війська 1581 р. зустрічаються прізвища козаків, наприклад Карпо Онушкевич, Михайло Чорний, Григорій Іванович, Влас Муха, Іван Биховець, Йосип і Василь Кулаги 141, нащадки яких стали в майбутньому відомими ватажками українського лицарства. Підкреслюючи значення реєстру Війська Запорозького 1649 р. для дослідників козацької епохи, Ф. П. Шевченко зазначав, що ця пам’ятка "не лише свідчить про чисельність козаків, а й містить цінні відомості про джерела формування цього стану" 142.
Вже в перші десятиліття існування козацького реєстру формальний поділ на старшину і рядових козаків, безумовно, мав і соціальний підтекст. Якщо всі вони вилучалися з-під старостинської влади і одержували державну платню, то обрання на старшинські посади контролювалося з боку властей. Не випадково до цього прошарку входили, як правило, шляхтичі польського походження. Керівні уряди забезпечували міцне матеріальне становище, насамперед, ширші можливості реалізації права на землеволодіння. Згадаймо хоча б наділення землею в 1590 р. представників козацької старшини Криштофа Косинського, Войтеха Чоновицького, Федора Загоровського. Отже, відсутність юридичної градації серед реєстровців не виключала реальної диференціації.
До обов’язків рядового козака реєстру належали: вчасне прибуття на місце збору за розпорядженням старшого Війська Запорозького, маючи при собі зброю, бойове спорядження, провізію і все необхідне для тривалого походу чи служби. Безумовно, що матеріальні затрати на його повноцінну підготовку не компенсувалися королівською платнею, яка часто затримувалася. Тому вагомою підоймою боєздатності ставало ведення власного господарства. Джерела не зберегли свідчень їх розмірів та продуктивності, окрім назви "хутори козацькі", де козаки "користувалися грунтами і всілякими пожитками" 143. Тобто, в своїх невеликих господарствах козаки займалися традиційним хліборобством, тваринництвом та промислами, як правило, силами членів сім’ї. В деяких регіонах таких козацьких маєтностей була переважна більшість. Так, у люстрації Богуславського староства Київського воєводства за 1622 р., зокрема, зазначалося, що в більшості сіл "підданих послушних немає, крім кількох. Всі козаки..." 144. Незважаючи на лаконічність джерела, можемо з великою долею достовірності передбачити, що не всі вони належали до реєстрових, хоча в очах офіційної влади лише останні визнавалися козаками. Південна Київщина була регіоном проживання основної маси нереєстрового козацтва. Проте й перебуваючі на королівській службі, як правило, оселялися саме на цих благодатних землях.Часто маєтності реєстрового козацтва ставали об’єктом збройних нападів і розбоїв з боку свавільної шляхти. Так траплялося особливо за відсутності козака через участь у військових походах, тому страждала передусім його сім’я. Про ординарність подібних акцій можна судити з петицій реєстровців до короля і найвищих урядових чиновників з вимогою заборонити порушення козацьких прав і привілеїв.
Джерелом матеріального добробуту рядового козака Війська Запорозького були також походи як у складі кварцяної армії, так і самостійні за королівським наказом проти ворогів Речі Посполитої. Часто експедиції здійснювалися й спільно із запорожцями, перебуваючими поза реєстром. За сприятливих обставин проведення кампанії здобич складали насамперед коні, вівці, велика рогата худоба, іноді — гроші, а інколи й люди, які використовувалися як робоча сила в козацьких господарствах. Подібна практика мала місце і в попередній період. У листі турецького султана Сулеймана II до Сигізмунда II Августа від 10 вересня 1557 р. йшлося про велику здобич, яку козаки взяли у татар, зокрема, лише табун волів нараховував 300—400 штук 145. Правителі обох держав інколи навіть доходили згоди про обмін невільниками і покарання "своєвільців". У листопаді 1570 p. турецька сторона вимагала понад тисячу полонених татар, які перебували в українських містах 146.
Переважну більшість рядового козацтва складали перебуваючі поза межами реєстру. Як правило, вони проживали на волостях і лише неодружені віддавали перевагу січовому товариству. Головним джерелом поповнення козацьких лав була участь у військових кампаніях, які час від часу зорганізовував уряд Речі Посполитої. На час походу його учасникам та їхнім сім’ям гарантувалися козацькі права, як запорука надійної служби на користь держави. Водночас, по завершенні кампанії покозачені таким чином селяни та міщани часто відмовлялися виконувати попередні феодальні повинності та сплачувати податки. Вони повідомляли місцевій адміністрації, що віднині мають право користуватися козацькими вольностями, оскільки запрошувалися до війська як козаки. На цьому ґрунті точилася запекла боротьба урядовців, насамперед старост, з новими контингентами козаків, для повернення останніх у підданство колишнім господарям. Справа ця була надзвичайно складною. Козаки володіли зброєю і часто діяли загонами, вимагаючи від шляхти леж за аналогією жовнірів 147. Старости не мали під руками достатніх засобів для протидії цьому протизаконному явищу і не зважувалися просити підмоги в уряду, оскільки кварцяне військо використовувалося для глобальніших державних потреб. Тому, як правило, урядовці скаржилися на дії козаків у місцеві судові органи. Характерною є скарга від підкоморія Миколи Соломерецького (1613) до Володимирського гродського суду: "заехали Козаков до пяти тысячей... лежачи в местечку моим Высоцку, также в Дубравицы, в тым же повете Пинском и во всех селах моих, през две недели, оную мою маетность местечко Высоцк, Дубровицу и села до них належачие, сплюндровали и в нивеч обернули: збоже, живность вшелякую, быдло, кони и все од подданых моих побравши, самых порозганяли и двух насмерть побили так иж пустек дви части в маетности моей починили, якож я, видечи такий утиск так подданых моих од тых Козаков и небезпечность дороги своей, мусилем омешкати на сейм, за чим их милости паном брати омешкать се мусило в послуже за тою небезпечностью од тых Козаков" 148. Особливо активізувалися козаки після Хотинської війни, де брало участь близько 40 тисяч, а реєстр залишався чисельністю 3 тисячі. Решта мали повертатися до попереднього статусу. Козацьке повстання під проводом гетьмана Марка Жмайла не вирішило кардинально питання розширення вольностей, а Куруківська угода лише зафіксувала незначне збільшення чисельності перебуваючих на королівській службі. З цього часу термін "випищик" — той, хто залишився поза реєстром, все частіше зустрічається в офіційній документації місцевих властей.
Десятки тисяч козаків не визнавалися такими з боку влади і змушені були здобувати право на користування вольностями своїми силами. В другій половині 20-х років поряд з перебуваючими на державній службі, нереєстрові козаки створили аналогічні військові структури. Козацькі експедиції за здобиччю на Чорне море такою мірою активізувалися, шо турецький султан мав намір побудувати кілька фортець у гирлі Дніпра. Реалізувати цей задум йому не вдалося лише через загострення відносин з Персією. Влучну характеристику козакам цього періоду дав сучасник подій Гійом Левассер де Боплан: "Вони дотепні, кмітливі, винахідливі і щедрі, не прагнуть до великого багатства, але надзвичайно кохаються у своїй свободі, без якої не уявляють життя: саме через це вони такі схильні до бунтів та повстань проти місцевих вельмож, як тільки відчують утиски. Тому рідко минає 7—8 років без того, щоб вони не бунтувалися і не піднімалися проти них. Поза тим усім це люди віроломні, зрадливі, підступні, яким довірятися можна лише добре розваживши. Вони надзвичайно міцні статурою, легко переносять спеку і холод, голод і спрагу, невтомні на війні, мужні, сміливі, а швидше нерозважливі, бо не дорожать власним життям. Де найбільше вони проявляють спритності та доблесті, так це б’ючись у таборі під прикриттям возів (бо вони дуже влучно стріляють з рушниць, які є їхньою звичною зброєю), обороняючи ці укріплення; вони непогані також на морі, але верхи на конях вони не найкращі" 149. І справді, у боротьбі за здобуття станових прав під час повстань козаки проявляли зразки мужності й героїзму, вміння організовувати неприступну оборону і вести наступальні дії. Означення Бопланом негативних рис у козаків, очевидно, також відповідало дійсності, а не лише тому, що він перебував на службі польського короля.
Для нереєстрового рядового козака походи за "козацьким хлібом" були невід’ємним атрибутом життя. За образним висловом Д. І. Яворницького: "Війна для козака була так же необхідна, як птахові крила, як рибі вода. Без війни козак — не козак, без війни лицар — не лицар. Козак не тільки не боявся, а любив війну. Він турбувався не стільки про те, щоб урятувати собі життя, скільки про те, щоб умерти в бою, як помирають справжні лицарі" 150. Піші походи організовувались з Січі переважно в степ для погрому татарських улусів, інколи досягали й столиці Кримського ханства Бахчисараю. Морські експедиції супроводжувалися ґрунтовнішою підготовкою по ремонту старих та будівництву нових човнів. За спостереженням Боплана "у кожен човен сідає від 50 до 70 чоловік, кожен з яких має дві рушниці і шаблю, на човні є також 4—6 фальконетів і запас харчів, щоб вистачило на всіх. Одягнені козаки в сорочку і шаровари, мають ще одні змінні, благеньку свиту і шапку, 6 ліврів пороху, достатню кількість свинцю, запас ядер для фальконетів; у кожного є годинник. Так ось виглядає летючий козацький табір на Чорному морі, який безстрашно нападає на найзначніші міста Анатолії" 151. Міцна бойова виучка і сувора дисципліна під час походу забезпечували успіх справи і повернення на Запорожжя. Характерним є зміст звістки із Базавлуцької Січі за 1598 р.: "Полоус із загоном своїм козацьким на море ходив і прийшовши, дуже зруйнував міцні турецькі міста. За словами козаків, ніколи ще такої здобичі не брали і з нею прибули на Запорота. За тим знову до турок поїхав по здобич і знову зруйнував кілька міст, найбільше Сілістрію" 152. Хоча, безумовно, не завжди експедиції завершувалися успішно. Інколи козаки масово гинули у збройних сутичках з переважаючими силами противника та через хвороби в суворих похідних умовах 153. Меншою мірою можна охарактеризувати внутрішнє життя січової громади, через горнило якої проходили всі козаки. Зауважимо лише, що різниця між старшиною і рядовими полягала, насамперед, у матеріальних статках. Перебуваючі на керівних урядах в Запорозькій Січі одержували більшу частину здобичі з козацьких походів. З іншого боку, як правило, ці уряди займали вихідці із заможних козацьких родин, які володіли на волості землею, мали можливість одержати хоча б елементарну освіту, що було немаловажним для здобуття авторитету в січовій громаді. Бойовий гарт і мужність, проявлені в походах, давали їм додаткові шанси піднятися до вищих щаблів управління на Січі.
Наявні свідчення дозволяють реконструювати окремі риси рядових козаків, або ж "черні". Остання вже в перші роки функціонування Запорозької Січі була досить самостійною силою, про що красномовно писав Еріх Лясота. При обговоренні імператорської пропозиції про набір на службу домінувала і, зрештою, взяла гору думка рядових січовиків. До неї змушена була приєднатися і старшина, "бо не могла противитися черні, яка є сильніша, могутніша й згуртованіша і в гніві не терпить ніяких заперечень" 154. Лясота звернув також увагу на широкі можливості поповнення рядів січової громади з волостей: "їх усіх було трохи більше трьох тисяч. Щоправда, якщо захочуть, може стати й кілька тисяч, коли скличуть козаків, які час від часу живуть у містах і селах, але вважають себе запорожцями" 155. Саме січова чернь першою відгукнулася на заклики Лжедмитріїв для походу на Москву 156. Ті, що вважали себе запорожцями, склали основу 40-тисячного війська в Хотинському поході 1621 р. Зростаюча могутність нереєстрового козацтва непокоїла урядові кола Речі Посполитої, тому час від часу звучали накази властей "вивести чернь з Січі", тобто всіх козаків, окрім реєстрової залоги на Запорожжі.
Зневажливе ставлення польських урядовців до нереєстрового козацтва проявлялося і в його означенні як "холопів" або ж черні". Католицький священик Шимон Окольський зафіксував у своєму щоденнику порядок принесення присяги на вірність королю Речі Посполитої після поразки повстання влітку 1638 р. Спочатку її проголосили старшини, оточені на Старці — Роман Пешта, Іван Боярин та Василь Сакун. Наступним етапом церемонії була присяга "бунтівної черні". Цікаво, що в одному з пунктів звучить зобов’язання: "з товаришами нашими реєстровими козаками, бувшими в той час у війську його королівської милості, зобов’язуємося жити дружно, припинивши всяку ворожнечу і ні в чому не докоряти один одному" 157, Означення терміном "чернь" в даному документі лише рядових реєстровців було б зрозумілим у випадку виключно їхньої участі у повстанні. Проте відомо, що не всі вони підтримали Павла Бута, Якова Острянина і Дмитра Гуню. Навпаки, військо останніх складалося переважно з нереєстрового козацтва, яке, склавши зброю на Старці, змушене було згодитися на умови переможців. Отже, тут збірна назва "чернь" включала як рядових реєстровців, так і козаків, перебуваючих поза межами реєстру. Додатковим підтвердженням даної тези може послужити й ще один пункт присяги, де козаки просили дозволу "виходити в степи для полювання на звіра і рибної ловлі в річках" 158. Напевно, йдеться про прохання нереєстрових, адже свобода заняття промислами була одним із привілеїв перебуваючих на державній службі.
Введення в дію "Ординації Війська Запорозького" (1638) було спрямоване не лише на обмеження доступу до здобуття козацьких прав і привілеїв, а й здійснення контролю над рядовим козацтвом як на волостях, так і в Запорозькій Січі. Таке становище простежувалося до самого початку Національно-визвольної війни 1648—1657 рр. І якщо перші перемоги повстанці здобули за рахунок умілих тактичних дій і залучення у союзники кримських татар, то при створенні армії влітку 1648 р. Богдан Хмельницький покладався на широкі кола нереєстрового козацтва, загартованого в бойових виправах і прагнучого до здобуття прав і привілеїв.
Одним із джерел формування українського козацтва з середини XVI ст. стає нижчий розряд служилих людей, які проживали, насамперед, у прикордонних замках. З просуванням на південь і схід колонізаційного процесу, зумовленого, зокрема, постановою варшавського сейму 1590 р., поступово потреба у таких службах зменшувалася, окрім прикордонного краю. Однак через слабкість виконавчих структур по реорганізації місцевих державних служб даний прошарок населення продовжував виконувати традиційні для нього функції, користуючись за це невеликими земельними угіддями. Цілком очевидно, що у свідомості людей така служба асоціювалася з козацькою, тим більше, що козацький статус в першій половині XVII ст. став своєрідною мрією для багатьох мешканців сіл і міст Україні Питання про трансформацію замкового службовця в козака потребує спеціальної розвідки. Констатацією такого факту є матеріали перепису мешканців Білої Церкви за 1641 р.До нього ввійшли не реєстровці і не покозачені міщани, а козаки, які несли військову і цивільну службу на користь міста. Поряд із списками зазначені права та обов’язки кожної з груп. Так козаки, яких називали листоношами і які мали за свій кошт їздити з поштою за кілька верств, залучалися також до робіт по укріпленню й обороні замку. Водночас вони звільнялися від сплати будь-яких податків і відбування шарваркової повинності. До них належали: десятник Гаврило Сич, Павло Мащенко, Корній Горкуша, Гаврило Дульсок, Семен Дахненко, Андрій Дзевдей, Ярош Куцов, Дахно Кривохиженко, Демид, Мисько Щука, Васько Сетниченко, Гнат Горбаченко, Мисько Дегтяр, Роман Чорний, Іван Глушанин, Фесько Глушаненко, Олешко Москаль, Гаврило Німайло, Степан Лісовченко, Тишко Ковтун, Негребецький, Євдоким Тихучка, Тишко Гайдук. Подібними до вищезгаданих у правах були козаки, які називалися слугами. Крім того, вони звільнялися від сторожової служби, а головним їхнім обов’язком було укріплення та оборона замку. До реєстру ввійшли: десятник Семен Лобас, Гришко Дуриський, Васько Чутний, Іван Строминський, Кузьма Куценко, Василь Ващенко, Василь Бабиченко, Стецик Бабиченко, Кузьма Бабиченко, Грицько Скраженко, Яцько Кривохижий, Іван Буг, Аврам Глухий, Грицько Тимошенко, Сеніха, Самійло Чех, Корній Нагнойний, Хома Мочарський, Яшко Бачинський, Радко.

Найчисельнішу групу представляли замкові козаки, на яких покладалася виключно військова служба і сплата лише королівського побору. В той же час, вони звільнялися від жовнірських і козацьких стацій. Замковим козакам дозволялося варити і продавати пиво, сплативши відповідний податок. До них належали: отаман Михайло Степаненко, Левко Мерлак, Харко Лесняк, Федір Храпач, Карпо Білка, Харко Пригородній, Юхим Шевченко, осавул Левко Матушкевич, Клим Жученко, Юшко Жученко, Іван Бакуленко, отаман Грицько Сапин, Васько Курмалей, Яхно Леплявий, Яцько Макаренко, Іван Подолянин, Федір Леплявий, Васько, Наум Михайленко, Семен Котляренко, Яцько Мельник, отаман Гаврило Гребенник, Андрушко Гребенник, Наум Величенко, Зінец Качанишин, Костюк Чудиненко, Герасим Спілов, Юшко Нагарний, Савка Тарасенко, Мирон Синченко, Трохим Гапоненко, отаман Яцько Коло, Василь Пілко, Клим Жученко, Іван Василів, Грицько Василів, Герасим Безверхий, Ілляш Безверхий, Ілляш Лукашенко, Роман Лукашенко, Іван, отаман Семен Майдан, Фесько Ходорака, Демко Ходорака, Іван Ходорака, Андруш Пішик, Гараско Пашина, Тишко Дрозд, Марко Висоцький, Семен Висоцький, Василь Левченко, отаман Грицько Йосипенко, Грицько Шемет, Матяш Трошинський, Степан Розколупа, Грицько Борисенко, Андрій Чорниш, Трохим Чорниш, Трохим Добраченко, Карпо Сахненко, Семен Верешака, Лукаш Меначенський, Дмитро Ємченко, отаман Харко Куриленко, Демко Дрозд, Іван Дрозд, Васько Гутаренко, Каленик Тришин, Андрушко Рихлік, Петро Коваль, Юшко Бахматенко, Федір Слива, хорунжий Петро Гречаник 159.
Безумовно, що городові козаки існували лише в давніх міських центрах і не з’являлися там, де зростали нові поселення міського типу. Не випадково в урядовому розпорядженні по організації оборони від татарської агресії (1619), зокрема, зазначалося: "міста головні мали поставити (до війська.— В. Щ.) не менше 500 піхотинців... а менші міста і містечка лише вози і коні для гармат" 160. Бойовий авангард півтисячного міського загону в багатьох випадках репрезентувало саме городове козацтво. Фактично воно становило хоч і нечисельну, але вагому складову частину прошарку рядового козацтва.
Найменше відомостей в означений період збереглося про приватних козаків. Кожен з магнатів мав при дворі загін, до якого вступали люди, добре знайомі з військовою справою. Часто вони володіли земельними угіддями на правах приватної власності і залишалися особисто вільними людьми 161. Використовувалися, як правило, для охорони панського господарства і виступали під хоругвою свого володаря за королівським наказом у військові експедиції. Не завжди панські слуги називалися козаками. Більшою мірою це стосувалося магнатських маєтностей, які розташовувалися поблизу південного прикордоння по сусідству з татарськими кочівниками. З іншого боку, саме там на службу, можливо, навіть тимчасову, до магнатів наймалися козаки у складі цілого загону, не знайшовши застосування своїм силам після завершення військової експедиції в рядах кварцяної армії. Тим більше, близькість степу залишала можливість і козацького промислу. Приватних козаків бачимо у південних володіннях князя Костянтина Острозького. У листі короля Сигізмунда II Августа до магната від 14 листопада 1560 p. міститься пряма вказівка на наявність саме такої групи козацтва: "твоей милости особливо приказуєм, жебы твоя милость, яко рада наша, местца а з веры своее с пильностью того досмотрел, абы нихто для чиненья шкод на поле служебников своих и Козаков посылати не смел а и своих служебников и козаков (виділення наше. — В. Щ.)... такеж на поле татар стеречы не посылал бы еси, абы подданым цесара его милости турецкого и влусам цара перекопского шкод чынити прычыны не мели" 162.
Пізніше один із загонів Костянтина Острозького очолював Северин Наливайко. З молодих літ останній пройшов сувору школу козацького гарту на Запорожжі, здобувши визнання січової громади. Після московської експедиції Стефана Баторія на початку 80-х років XVI ст. опинився на службі князя Костянтина Острозького 163, мабуть, не сам, а зі своїми соратниками. Навесні 1594 р. він відійшов від князя і діяв далі на власний розсуд, організовуючи козацькі походи до Молдови. Наливайко звернувся також за підмогою до запорожців, виправдовуючись перед ними за дії проти Криштофа Косинського в складі війська Костянтина Острозького. Як свідчив Еріх Лясота, козацький ватажок велів передати через посланців січовій громаді, шо він готовий стати на суд, якщо "у чесного лицарства є підозра, що він їх недруг, він хотів би особисто з’явитися у колі, поклавши свою шаблю на середину й очистити себе від усіх закидів і порозумітися" 164. Напевно, примирення наступило, оскільки згодом розпочалися спільні дії Северина Наливайка із запорожцями проти татар 165. Мабуть, родинні традиції у маєтностях князя Костянтина Острозького зберігалися і по його смерті. Так скарга шляхтича Мартина Скоморовського до володимирського гродського суду від 19 серпня 1617 р. містить звістку про розбійницькі дії козаків Януша Острозького в селі Сядмериках на Волині 166. Козаки Перебували на службі й інших магнатів 167, однак загострення соціальних конфліктів в 20—30-х роках XVII ст. змусило ‘їх дистанціюватися від можновладців, зайнятися пошуками "козацького хліба" на теренах південноукраїнського степу та включатися до збройної боротьби за здобуття станових прав і привілеїв.
Отже, рядове козацтво, яке формувалося з різних соціальних верств, формального юридичного статусу не мало. Проте, його реальне становище в тогочасному суспільстві дозволяє вжити саме такий термін. Рядове козацтво представляло значний прошарок населення, яке поряд з військовим ремеслом займалося традиційним в Україні матеріальним виробництвом. Зрештою, саме воно склало основу повстанської армії Богдана Хмельницького в період Національно-визвольної війни. Таким чином, існуючі джерела дозволяють зробити висновки, хоча певною мірою і гіпотетичні, про чисельність, особовий та етнічний склад українського козацтва. Зростання його кількості простежується досить рельєфно вже з часів заснування Запорозької Січі. Ця тенденція утверджувалася з колонізацією Подніпров’я, розширенням військових авантюр уряду Речі Посполитої, а також в ході розгортання збройної боротьби козацтва за відстоювання прав та привілеїв. Водночас зароджуються родинні династії Волевачів, Байбузів, Гордієнків, Дорошенків та багатьох інших. . Дослідники називають різні цифри його чисельності 88. Проте, одним із достовірних джерел цього часу є реєстр Війська Запорозького 1649 р., складений за умовами Зборівської угоди 89. Цей документ фактично знаменував оформлення козацтва як привілейованої соціальної верстви.
У реєстрі чітко відбита структура Війська Запорозького, його генеральна, полкова та сотенна старшина, рядове козацтво. Серед прізвищ зустрічаються й відомі ще з 30-х років козацькі ватажки Федір Якубович, Карпо Півторакожуха, Федір Лютай, Богдан Хмельницький, Левко Буднівський та інші. Мовознавчий аналіз документа вже знайшов висвітлення в науковій літературі 90. Автори проаналізували національний склад реєстру, відзначивши, що, крім українських, у ньому найчастіше зустрічаються білоруські, російські, литовські, польські й татарські прізвища. Загалом у реєстрі налічуються представники 23 етносів. Важливим є також особовий склад реєстрового війська. Саме в роки Національно-визвольної війни розпочинали свою кар’єру козаки, які в майбутньому займали високі урядові посади і впливали на хід суспільно-політичного життя в Україні: Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Брюховецький, Павло Тетеря, Мартин Пушкар, Яким Сомко, Василь Золотаренко та ін. Говорячи про багатонаціональний склад козацтва, цікаво було б визначити у ньому відсоток українців. Адже відомо, що питома вага козаків неукраїнського походження коливалася в різні періоди, хоча і в незначних межах. Однак на основі наявних джерел, в тому числі й реєстрів 1581 та 1649 рр., вирішити це питання надзвичайно складно. Для з’ясування реальної картини потрібно провести додаткові лінгвістичні дослідження. Разом з тим, судячи з опосередкованих свідчень, гіпотетично можна передбачити, що представники українського етносу становили близько 80—90 % козаків.
Спираючись на дані історичні джерела, можна зробити висновок, що від перших громад, які ставили перед собою завдання здобуття "козацького хліба" у південноукраїнських степах та за дніпровськими порогами і нараховували по декілька десятків чоловік, чисельність козацтва поступово зростала. Апогей поповнення його рядів припадає на першу половину XVII ст., коли кожний четвертий мешканець Центральної України належав до козацтва. Наявні свідчення про особовий склад представників запорозької громади і перебуваючих на державній службі дозволяють простежити формування родинних династій нової соціальної групи населення тогочасного суспільства. Вона представлена вихідцями з багатьох етносів, серед яких домінував український Напередодні Національно-визвольної війни 1648—1657 рр. фактично кожна четверта особа в Центральній Україні належала до козацтва. На формування станової свідомості, безумовно, мав великий вплив етнічний склад козаків. При наявності вихідців з інших народів переважну більшість козацтва складали українці. В процесі генези українського лицарства реально постають два його прошарки: старшина і рядове козацтво. Окрім військового ремесла, останнє, до якого належали не лише нереєстрові, а й більшість перебуваючих на державній службі, займалося традиційним хліборобством та промислами. Боярсько-шляхетське коріння значної кількості старшини зумовило її провідну роль в організації військових та ідеологічних засад козацтва. Саме козацька старшина стала основою становлення нової етнічної еліти. Все це дозволяє об’єктивно поцінувати потенціал козацтва на середину XVII ст. як провідної сили українського суспільства.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить