Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Для студента... Радянський партизанський рух на окупованій території України

Радянський партизанський рух на окупованій території України
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Радянський партизанський рух на окупованій території України

З кристалізацією справжніх намірів окупаційних властей в Україні наростав радянський партизанський рух. У своєму розвитку він пройшов кілька етапів. Перший — «зародження і становлення» — тривав із початку війни до кінця 1942 р. Його змістом було збирання сил, визначення оптимальних організаційних форм і ефективних методів боротьби у ворожому тилу. Другий — «стабілізації» — тягнеться до середини 1943 р. Поява штабів партизанського руху, матеріальна допомога Великої землі дає змогу не тільки боронити власні бази, відбиваючи каральні акції фашистів, а й тримати під контролем цілі райони, поступово переходити до здійснення рейдових операцій. Третій — «активних наступальних дій» — тривав до цілковитого розгрому фашистів. Для цього періоду характерні широкомасштабні диверсії, численні рейди в тилу противника, активна взаємодія з формуваннями Червоної армії, наступальна тактика бойових дій.
На початковому етапі війни перші виступи в тилу були нечисленними і неорганізованими. За донесеннями із штабу вермахту в Україні дії партизан не були активними аж до квітня 1942 р.
Слабкість радянського партизанського руху в початковий період війни була зумовлена кількома причинами.
У 20-ті — на початку 30-х років радянське військове керівництво вважало, що в разі ворожого вторгнення в тилу агресора необхідно організувати партизанську війну. Проте наприкінці 30-х, коли почала домінувати наступальна воєнна доктрина, згідно з якою ворога збиралися бити на його власній території, всі підготовчі роботи було згорнуто, а розмови про партизанську війну розцінювалися як вияв невіри в перемогу. Згортання підготовки до ведення «малої війни» значною мірою було зумовлене і роздмухуванням міфу про «армійську змову», яка нібито мала на меті, спираючись на населення, повалити сталінський режим. Своєрідними превентивними заходами проти цієї міфічної загрози стали вилучення та знищення в армійських штабах і органах НКВС інструкцій та посібників з питань організації і тактики боротьби партизанських формувань, згортання розроблення, випробування і виробництва засобів ведення «малої війни», тотальна ліквідація партизанських схованок і баз.
Підготовку до ведення партизанських дій було відновлено із значним запізненням вже під час війни. Один із партизанських лідерів О. Федоров згадував, що «у нас в області ніхто не готував більшовицького підпілля, не працював над створенням партизанських загонів. Не думав про це, зізнаюсь, і я... Створювати підпілля! Навіть слова ці здавалися книжними, неживими».
Федоров Олексій Федорович (1901—1989) — організатор партизанського руху, державний діяч, двічі Герой Радянського Союзу, генерал-майор. У 1920—1924 pp. в Червоній армії. У 1938—1941 pp. — перший секретар Чернігівського обкому КП(б)У, у 1941—1944 pp. — перший секретар Чернігівського, а потім Волинського підпільних обкомів, начальник обласного штабу партизанського руху, командир великого партизанського з´єднання. Після розформування з´єднання з 1944 до 1957 р. працював першим секретарем Херсонського, Ізмаїльського та Житомирського обкомів КП(б)У. Був міністром соціального забезпечення УРСР.
Ще один партизанський ватажок С. Ковпак у своїх мемуарах зазначає, що лише в липні 1941 р. на партійному активі, скликаному райкомом, вони дізналися про те, що згідно з рішенням ЦК КП(б)У всюди формуються партизанські групи.
На початковому етапі партизанського руху дуже гостро відчувався дефіцит підготовлених партизанських кадрів, яким було завдано відчутного удару в роки репресій 1937—1938 pp. До кінця 1941 р. так звану підготовку до «малої війни» пройшли лише 15% усіх тих, хто залишився на окупованій території для боротьби в тилу ворога чи був засланий за лінію фронту. Значною перешкодою розгортанню партизанського руху була хронічна відсутність кваліфікованих командних кадрів, військових фахівців — радистів, мінерів-підривників, шифрувальників. Нове покоління партизанських лідерів значною мірою сформувалося уже під час радянсько-німецького збройного протистояння. Навіть майбутній начальник Українського штабу партизанського руху Т. Строкач, згадуючи початковий період війни, писав: «...гадки не мав, що з часом моє місце якраз і буде на партизанських рубежах, що... доведеться займатися саме партизанським рухом на Україні».
Строкач Тимофій Амвросійович (1903—1963) — організатор партизанських формувань в Україні в роки німецько-радянської війни, генерал-лейтенант. До початку війни служив у прикордонних військах. Учасник оборонних боїв 1941 за Київ і Москву. В 1942—1945 pp. — начальник Українського штабу партизанського руху (УШПР). Під його керівництвом УШПР перетворив партизанські з´єднання та загони України на фактор стратегічного значення. Після війни — заступник народного комісара НКВС УРСР (1945—1946), міністр внутрішніх справ УРСР (1946—1956), начальник Головного управління прикордонних військ, заступник міністра МВС УРСР (1956—1957).
Партизанські загони і підпільні групи були недостатньо організовані і підготовлені для роботи в тилу. Через це, як свідчить один із керівників партизанського руху в Україні І. Старинов, із 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, що були залишені в перший рік війни на окупованій території, на червень 1942 р. мали відомості про наявність лише 22 діючих загонів. На жаль, не краща ситуація була і з підпіллям: з утворених у червні — вересні 1941 р. 685 підпільних партійних органів у період тимчасової окупації республіки в різний час діяли тільки 223. Суттєво ослаблювали партизанський рух відсутність координаційного центру, епізодичність постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами.
Роль значного стримуючого фактора відігравало досить жорстке ставлення з самого початку війни до партизанського руху окупаційного режиму, який намагався придушити терором народний опір у зародку. Так, у наказі начальника Верховного командування вермахту Кейтеля від 16 вересня 1941 року зазначено: «З початку війни проти Радянської Росії на окупованих Німеччиною територіях вибухнув комуністичний повстанський рух... Фюрер наказав вжити скрізь найсуворіших заходів, щоб розбити цей рух у найкоротший час... Треба при першій же нагоді вжити негайних і найсуворіших заходів для утримання авторитету окупаційної влади й запобігти розростанню руху. .. Справжнім засобом залякування тут може бути тільки смертна кара».
Навесні 1942 р. Сталін остаточно переконався у вагомому політичному значенні боротьби в німецькому тилу. ЗО травня при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху, а через місяць — Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем.
Спираючись на підтримку місцевого населення, знання місцевості, координацію дій і матеріальну підтримку з Великої землі, партизанський рух набирає сили, сіючи се-ред німецьких солдатів постійне відчуття небезпеки навіть у власному тилу, вселяючи в народ, що перебував під окупацією, віру в перемогу над ворогом. Наприкінці 1942 р. німецький тил вже розхитували великі, добре озброєні й керовані з центру рейдові з´єднання під командуванням О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М. Наумова. Особливу активність партизанський рух виявив у вирішальному 1943 p.: цього року партизани в окупаційній зоні підірвали 3688 ешелонів, 1469 залізничних мостів. «Рейкова війна» стала однією з основних форм партизанської активності, оскільки можна було завдавати потужних руйнівних ударів малими силами. Так, вибуховими пристроями, надісланими лише одним літаком з Великої землі, за підрахунками технічного відділу УШПР, партизани пускали під укіс щонайменше 4 фашистські ешелони і виводили з ладу майже 200 м залізничного полотна. Рух припинявся на 2—4 доби. Тобто втрати часто були більші, ніж під час бомбардування авіацією.
Усього протягом війни партизанські формування України провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. У період 1941—1945 pp. у партизанських загонах і з´єднаннях налічувалося майже 180 тис. осіб, 30% з них загинули.
Отже, радянський партизанський рух в окупованих ра-йонах України у своєму розвитку пройшов кілька етапів — від зародження до широкого розгортання та активного протистояння фашистам. Стримуючими чинниками його розвитку (особливо в початковий період) стали: наступальна воєнна доктрина, що почала домінувати наприкінці 30-х років і призвела до згортання підготовки кадрів та вироблення засобів для ведення «малої війни», ліквідації документації та партизанських схованок і баз; дефіцит підготовлених партизанських кадрів; відсутність координаційного центру, погане постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами; жорстоке придушення окупаційними властями будь-яких виявів опозиції фашистському режиму. Створення Центрального партизанського штабу, координація дій, матеріальна підтримка з Великої землі, застосування партизанами ефективних методів боротьби («рейкова війна») і значна підтримка місцевого населення дали змогу партизанському руху перейти на якісно вищий щабель і перетворитися на важливий фактор війни, на справжній другий фронт.********* Складовою руху опору в тилу фашистів після невдалої спроби 30 червня 1941 року проголосити у Львові відновлення самостійної Української держави стали дії певної частини Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА).
Напередодні вторгнення німецьких військ у СРСР націоналістичний рух вже був суттєво розколотий. Власне внутрішній конфлікт в ОУН існував протягом тривалого часу, але міжфракційна боротьба особливо загострилася після вбивства у травні 1938 р. лідера організації Є. Коновальця. Саме цього періоду почали виявлятися розходження між ветеранами — членами Проводу Українських Націоналістів (ПУН) (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський та ін.), що здебільшого перебували в еміграції, і молоддю — радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях (Бандера, Стецько, Шухевич та ін.). В основі конфлікту лежала боротьба за владу і вплив у організації, його загостренню сприяли вікова різниця, напружені особисті стосунки, суттєві розходження в питаннях тактики боротьби.
Молоді радикали вимагали від лідерів ПУН переглянути політику ОУН стосовно орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), налагодити контакти з західними країнами, зосередити всі зусилля на боротьбі власне в Україні, розгортати революційну діяльність, незважаючи на втрати від репресій радянської влади. Члени ж Проводу ОУН, люди старшого віку, схилялися в основному до поміркованіших дій. Крім цього, розгортання та поглиблення конфлікту зумовило те, що під час німецько-польської війни бандерівці нібито захопили документи польської розвідки і встановили причетність членів Проводу ОУН Сеника, Сціборського і Барановського до співпраці з польською розвідкою.
У серпні 1939 р. у Римі відбувся Другий Великий збір ОУН, на якому домінували прибічники А. Мельника, якого і було затверджено лідером організації. Відповіддю молодих радикалів на непоступливість ветеранів стало скликання в лютому 1940 р. у Кракові власної конференції, яка не тільки не визнала рішень римського збору, а й сформувала Революційний Провід ОУН на чолі з С. Бандерою.
Бандера Степан Андрійович (1909—1959) — політичний діяч, ідеолог українського національного руху. Народився в Галичині в родині священика. З 1927 р. член Української військової організації (УВО). З 1929 р. зі створенням ОУН став її членом, а згодом одним із керівників. У1934 р. був засуджений польським судом на смертну кару, замінену на довічне ув´язнення. У1939 р. з початком війни був визволений. У лютому 1940 р. Бандера зі своїми однодумцями створює Революційний Провід ОУН, а в 1941 р. на II Великому зборі Проводу стає його головою. У1947 р. обраний головою Проводу ОУН, керував боротьбою українського національного підпілля проти радянської влади. У своїх статтях обстоював ідеї християнського революційно-визвольного націоналізму, незалежності України. 15 жовтня 1959 року вбитий у Мюнхені агентом радянських спецслужб Б. Сташинським.
З цього моменту починається одночасне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН-Р — революційна, або ОУН-Б — бандерівська, та ОУН-М — мельниківська.
Залишаючись вірними інтегральному націоналізму, обидві організації ставили перед собою одну мету — незалежність України, проте погляди на шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні українського питання, то прихильники Бандери вважали, що українська держава може бути встановлена лише внаслідок національної революції, у ході якої розраховувати можна лише «на власні сили українського народу, відкинувши загалом орієнтацію на чужі сили». У цей час бандерівці не заперечували навіть боротьби з Німеччиною. Проте з наближенням нападу Гітлера на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на Німеччину. Така еволюція позиції пояснюється, очевидно, не кардинальною зміною поглядів, а просто намаганням максимально використати всі чинники, які, на думку бандерівського проводу, могли сприяти становленню української державності. За допомогою німецького військового командування ОУН-Б сформувала «Легіон українських націоналістів», який складався з двох підрозділів — «Нахтігаль» і «Роланд». Чисельність легіону була незначною — майже 600 солдатів. Німці планували використати ці українські частини для охорони і каральних акцій на окупованій території. Бандера ж вбачав у них ядро майбутньої національної армії та засіб поширення впливу ОУН-Б. Ситуацію, що склалася в стосунках між ОУН і керівництвом Третього рейху, влучно характеризує відомий історик О. Субтельний: «кожна сторона прагнула використати іншу у своїх власних, часто протилежних цілях».
З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б перейшла до рішучих акцій. ЗО червня 1941 року у щойно захопленому німцями Львові, спираючись на «Нахтігаль» та збройні групи бойовиків, бандерівці провели в будинку «Просвіти» Українські національні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української держави. Було обрано Українське державне правління на чолі із соратником Бандери — Я. Стецьком.
Отецько Ярослав (1912—1986) — діяч українського національно-визвольного руху. Народився в м. Тернополі. Навчався в Краківському і Львівському університетах. 31932 р. — активний член ОУН, кілька разів ув´язнений польською владою. Брав участь у підготовці II Великого Збору ОУН (1939), один із керівників опозиційної фракції «Революційна ОУН», організатор Акта ЗО червня 1941 року у Львові, голова утвореного внаслідок цього Українського державного управління. За відмову анулювати згаданий акт кинутий до фашистського концтабору. Звільнився восени 1944 р. Від 1945 р. — член Бюро Проводу ОУН, від 1946 р. — голова Антибільшовицького блоку народів. Був одним із засновників і співкерівником Світової антикомуністичної ліги та Європейської Ради свободи. В1968 р. обраний членом Проводу ОУН. Автор книги «30 червня 1941» (1967). Помер у Мюнхені.
Йдучи на такий ризикований крок, керівництво ОУН-Б, очевидно, розраховувало, по-перше, на те, що німці на початку вторгнення не стануть конфронтувати з українцями, які до того ж проголосили себе союзниками рейху. По-друге, вже був досвід самочинного проголошення 23 червня 1941 року «фронтом литовських активістів» без погодження з німцями відновлення Литовської держави. І нарешті, по-третє, в гітлерівської верхівки не було єдності у поглядах на майбутнє українських земель: якщо Борман виступав проти підтримки українського національно-визвольного руху, то Розенберг обережно висловлювався за необхідність обмеженої української державності. Гітлер до певного часу відкрито своєї позиції не виголошував. Ця невизначеність, з одного боку, породжувала в оунівців ілюзії про можливість співпраці з гітлерівцями, з іншого — створювала певний простір для маневру, для активних державотворчих дій. Проте Бандера та його соратники помилилися в оцінці ситуації.
Реакція Берліна на відновлення української державності була швидкою і різкою. Заступник держсекретаря Кундт лідерам ОУН-Б заявив: «Фюрер — єдиний, хто керує боротьбою... Ми не союзники, ми завойовники російсько-радянських територій». Невдовзі С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів ОУН-Б заарештували і відправлено до Берліна. Крім цього, гітлерівці заарештували 300 членів ОУН, із яких незабаром 15 розстріляли. Після відмови відкликати Акт про відновлення Української держави, С. Бандера півтора року провів у берлінській в´язниці, а потім аж до вересня 1944 р. перебував у концтаборах Заксенгаузен та Оранієнбург.
ОУН-М рішуче відмежувався від львівської акції бандерівців. Вже 6 липня 1941 року А. Мельник надіслав Гітлеру листа, в якому йшлося не про незалежність України, а про вірнопіддану позицію ОУН-М: «Ми, старі борці за свободу 1918—1921 pp., просимо честі для нас і нашої молоді взяти участь у хрестовому поході проти більшовицького варварства... Ми хотіли б мати змогу разом з легіонами Європи йти пліч-о-пліч з нашим визволителем, німецьким вермахтом, і мати змогу створити з цією метою українське збройне формування». І хоча німці погодилися створити дивізію СС, що складалася з українців Галичини, лише після Сталінградської битви лояльність мельниківців була помічена Третім рейхом і вони отримали певну свободу дій. Концентруючи свої сили у великих містах, особ-ливо в Києві, ОУН-М організовувала місцеве самоврядування, допоміжну поліцію, громадські організації. 5 жовтня 1941 року було утворено Українську Національну Раду на чолі з М. Величковським як представницький орган українського народу для підготовки формування національного уряду. Проте всі ці спроби українських націоналістів, спрямовані на поступове відновлення української держави, суперечили планам гітлерівців. Тому вже у вересні 1941 р. пройшла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочалися репресії проти мельниківців. ОУН пішла в підпілля.
Отже, і ОУН-Б, і ОУН-М ставили за мету незалежність України, однак шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Радикально настроєні бандерівці були прихильниками рішучих дій, опори на власні сили, незначної допоміжної ролі зовнішніх факторів у процесі становлення української Державності. Помірковані мельниківці робили ставку на поступове, «повзуче» встановлення власного контролю на Українських землях та відновлення національної держави. Мельниківці в основному розраховували на значну допомогу Німеччини. Ця орієнтація призвела до того, що громадянські структури, створені ОУН-М, поступово перетворилися на додаток окупаційного апарату. Не бажаючи утвердження в Україні будь-якої моделі державності, Третій рейх незабаром перейшов до репресій проти обох відгалужень ОУН.
Історія формування Української повстанської армії досить складна, неоднозначна і ще й досі містить чимало «білих плям». Ще в серпні 1941 p. T. Бульба-Боровець оголосив себе головним отаманом України, ідейним спадкоємцем та продовжувачем справи С. Петлюри й організував нерегулярне формування української міліції.
Боровець Тарас (псевдонім — Бульба) (1908—1981) — діяч українського повстанського руху часів Другої світової війни. В´язень фашистського концтабору Заксенгаузен. В еміграції організував Українську Національну Гвардію, видавав часопис «Меч і Воля» (1951—1953). Автор спогадів «Армія без держави, слава і трагедія українського повстанського руху».
Формування називалося «Поліська Січ» і діяло на території Полісся та Волині. Спочатку січовики, які налічували 2—3 тис. війська, боролися із рештками Червоної армії. Коли ж німці спробували наприкінці 1941 р. розпустити це формування, вони перейшли до партизанської боротьби. Незабаром Поліську Січ було перейменовано на Українську повстанську армію (УПА), яка вела бойові дії як проти радянських партизан, так і проти фашистів. Назва УПА у цей час відображала не стільки реальний стан справ, скільки мету, яку ставив перед собою Т. Бульба-Боровець. Він вважав, що «революційна армія... повинна еволюціонувати... від партизанки до регулярної армії, підпорядкованій певній державній концепції».
Після невдалої спроби 30 червня 1941 року проголосити відновлення самостійної Української держави та хвилі репресій ОУН пішла в підпілля. «Українські націоналісти, — зазначав свого часу С. Бандера, — насамперед захищають інтереси свого власного народу. Навіть якщо при вступі в Україну німецькі війська сприйматимуться як визволителі, таке ставлення може швидко змінитися, якщо Німеччина увійде без наміру відновлення Української держави й без відповідних гасел. Усяке насильство викличе опір».
Становлення оунівського партизанського руху почалося в середині 1942 р. Після хвилі масового дизертирства з лав української поліції навесні 1943 р. військові формування значно зросли і спочатку називалися Українська визвольна армія (УВА), а невдовзі взяли популярну вже на той час назву — Українська повстанська армія. Очолив її Роман Шухевич (Тарас Чупринка).
Шухевич Роман (псевдоніми — Тарас Чупринка, Тур) (1907— 1950) — військовий діяч, член УВО—ОУН з 1925 р. В´язень польських тюрем і концтабору (1934—1937). Після політичних змін у Чехословаччині в 1938 р. нелегально перейшов на Карпатську Україну та співдіяв при творенні Карпатської Січі. Після розколу ОУН приєднався до бандерівської фракції, увійшов до Проводу ОУН-Б. У1941 р. фактично командував батальйоном «Нахтігаль», потім служив у 201-му батальйоні в Білорусії. Взяв активну участь у підготовці III Надзвичайного Збору ОУН. На Зборі обраний головою тричленного Бюро Проводу ОУН, восени 1943 р. став Головним командиром УПА. В липні 1944 р. обраний головою Генерального секретаріату й головним секретарем військових справ УГВР. Після вступу в західні області України Червоної армії ще кілька років керував партизанською боротьбою УПА проти радянського режиму. Загинув у бою під Львовом.
У середині 1943 р. УПА С. Бандери насильно залучила до свого складу майже всі загони Т. Бульби-Боровця та частини ОУН А. Мельника. Рештки їх утворили незалежне партизанське з´єднання під назвою Українська Народна революційна Армія (УНРА) і продовжували бойові дії проти червоних партизанів та німців аж до кінця 1943 р. (на той час Т. Бульба-Боровець був заарештований німцями і кинутий до концентраційного табору Заксенгаузен).
За зонами дії УПА поділялася на три групи: УПА-Північ (Волинь і Полісся); УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття); УПА-Південь (Поділля). Четверте формування, УПА-Схід, не вдалося утворити. Згідно з німецькими даними, які підтверджуються українськими еміграційними джерелами, чисельність УПА в момент найбільшого піднесення боротьби (кінець 1944 — початок 1945 р.) досягла 100 тис. осіб. (Деякі сучасні історики вважають, що кількість членів УПА становила 30—40 тис. осіб). Основними об´єктами партизанських дій УПА були німці та їхні союзники; формування Армії Крайової та польське населення; радянські партизанські загони, а згодом і підрозділи Червоної армії.
Уже в грудні 1941 р. Головний Провід ОУН прийняв постанову, в якій чітко визначалася стратегічна мета і тактична лінія організації: «Готуватися до довгої, затяжної та упертої боротьби з німецькими окупантами і дотримуватися тактики накопичення сил». На етапі становлення основними завданнями повстанських загонів були протидія вивозу робочої сили і продовольства з українських земель До Німеччини та протистояння окупаційним властям. У лютому 1943 р. третя конференція ОУН-Б прийняла рішення про перехід до збройної боротьби. Перший бій з німцями відбувся 7 лютого цього ж року, коли перша сотня УПА під керівництвом І. Перегійняка здійснила напад на містечко Володимирець Волинської області. У березні 1943 р. повстанці розгромили табори для військовополонених у Луцьку та Ковелі, а в травні недалеко від спаленого окупантами села Кортеліси, що розташовувалося на шляху Ковель—Рівне, було вбито шефа спецвідділів СА генерала В. Лютце. Таке посилення активності УПА викликало занепокоєння в німецького командування. Від травня до листопада 1943 р. тільки на Волині окупанти провели п´ять великих каральних операцій проти повстанців. Наймасштабніша з них тривала з червня до вересня. До цієї акції було залучено понад 10 тис. солдатів, літаки, танки, панцерні поїзди. Тільки в момент найбільшого загострення протистояння (липень—вересень) відбулося 74 бої, не враховуючи дрібних зіткнень. Втративши майже три тисячі солдатів і офіцерів, фашисти так і не зуміли ліквідувати УПА.
Активізація дій УПА у західних регіонах України викликала занепокоєння не лише в німецького, а й у радянського командування, оскільки повстанці ставали «третьою силою», що намагалася втримати під своїм контролем значні території. Численні криваві сутички з радянськими партизанами свідчили, що УПА хотіла охопити якомога більше українських земель і ні з фашистами, ні з більшовиками владу ділити не збиралася. Щоб не випустити ситуацію в західноукраїнських землях з-під контролю, у серпні 1943 р. за наказом радянського командування з Білорусії в район Ковеля та Любомля було перекинуто 2 тис. радянських партизанів, але, втративши в протистоянні з повстанцями понад півтори тисячі осіб, ці формування були змушені відійти. Про намагання УПА утвердитися як «третя сила» свідчить статистика: лише в жовтні—листопаді 1943 р. вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів.
Повстанці були змушені в роки війни воювати ще й на третьому фронті — проти поляків. Початком конфлікту стали масові вбивства українців Холмщини та Підляшшя, здійснені польською Армією Крайовою (АК) 1941 р. Незабаром ці терористичні акції були поширені й у Галичині та на Волині. Бажаючи «прорубати польський коридор»^ від Перемишля до Львова, керована з Лондона Армія Крайова розпочинає винищувальну акцію «Буря». Основною її метою було взяти під контроль землі, втрачені 1939 р., до приходу радянських військ. Тільки на Холмщині 1943— 1944 pp. польські формування знищили майже 5 тис. українців. Спроби керівництва УПА досягти порозуміння і звертання митрополита А. Шептицького успіху не мали. На Волині, в Галичині та Закерзонні розпочалася різанина, жертвою якої стали не лише солдати, а й десятки тисяч мирних жителів — як українців, так і поляків. Кривава українсько-польська боротьба, то спалахуючи,´ то затухаючи, тривала аж до 1947 р.
Центральна ідея, яку обстоювала УПА, сформульована в одній з листівок: «Ми боремося за Українську державу, а не за чужий імперіалізм. Ми мусимо берегти наші сили, бо ми впевнені, що війна у своїй кінцевій фазі надасть нам державу». Зростання лав УПА, поповнення загонів людьми різних національностей та політичних поглядів зумовлювали необхідність суттєвого перегляду ідеології та політики ОУН-Б. Тому в серпні 1943 р. був скликаний III Надзвичайний великий збір ОУН-Б. Він не тільки проголосив курс на боротьбу проти «московсько-більшовицького та німецького ярма, за побудову Української самостійної соборної держави», а й виробив соціально-економічну та політичну платформи організації. В основу програмних положень щодо соціально-економічної сфери було покладено принципи багатоукладності економіки, соціальної справедливості, державного захисту найменш забезпечених верств населення. Суттєвим зрушенням у політичній сфері стала відмова ОУН від одноосібного домінування, визнання права на існування інших політичних течій і партій. Загальній демократизації національного руху мали сприяти продекларовані свобода друку, слова, думки, віри, світогляду, рівність всіх громадян України, незалежно від національної належності, право національних меншин розвивати свою мову і культуру.
Під час війни, намагаючись максимально зібрати і сконцентрувати реальні українські сили, ОУН-Б продовжує еволюціонувати в демократичному напрямі. Саме з ініціативи ОУН-Б неподалік від Самбора в Галичині 11 липня 1944 року було скликано збори, у яких взяли участь 20 представників різних довоєнних партій Західної України (крім ОУН-М) та східних українців. Тут і було створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яку одні історики називають «тимчасовим українським парламентом», інші — «координаційним воєнно-політичним Центром». Характерно, що платформа УГВР не лише повністю увібрала програму III Збору ОУН-Б, а й пішла шляхом посилення демократичних засад. Зокрема, в ній підкреслювалося, що нереволюційні методи боротьби також Доцільні і допустимі, наголошувалося, що демократія є устроєвим принципом представництва.
З наближенням лінії фронту до підконтрольних УПА районів її керівництво спочатку вирішило зайняти позицію невтручання в протистояння між вермахтом та Червоною армією. У цей час ставка робилася на збереження і зміцнення своїх сил, вичікування слушного моменту для вирішального удару. З огляду на це, очевидно, і слід сприймати укладення угоди про ненапад у липні 1944 р. між невеликою частиною УПА, що перебувала в горах на німецькому боці фронту, і вермахтом. Проте це були не союзницькі відносини, а вимушені кроки обох сторін. Німеччина вже не мала ілюзій щодо українського руху, про що вказано в одній з інструкцій головного штабу вермахту: «З огляду на... ненадійність, не може бути й мови про якісь спільні дії з УПА з подальшою метою. УПА... відмовляється воювати на боці німецького вермахту». І хоча на цьому етапі боротьба повстанців проти фашистських окупантів мала затухаючий характер, вона все ж тривала майже до останніх днів німецької окупації. 1 вересня 1944 року у районі Коломиї відбулася остання сутичка повстанців з гітлерівцями.
Після зайняття радянськими військами Лівобережжя і Донбасу основний удар УПА спрямовує проти радянських партизан і підрозділів Червоної армії.
Отже, у роки Другої світової війни основною стратегічною метою формувань ОУН—УПА було відновлення української державності. Потрапивши у вир радянсько-німецького протистояння, вона активно намагалася відіграти роль «третьої сили», що представляє та обстоює інтереси українського народу. Така позиція зумовила боротьбу одразу на три фронти — проти німецьких окупантів, радянських партизанів та польських формувань Армії Крайової. Оскільки УПА, на відміну від Руху Опору в Європі, не підтримувала жодна з держав, вона змушена була дотримуватися своєрідної тактичної лінії, в основі якої лежали збереження і зміцнення власних сил, намагання поширити свій контроль на якомога більшу частину українських земель, вичікування слушного моменту для вирішального удару.******\ Складовою руху опору в тилу фашистів після невдалої спроби 30 червня 1941 року проголосити у Львові відновлення самостійної Української держави стали дії певної частини Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА).
Напередодні вторгнення німецьких військ у СРСР націоналістичний рух вже був суттєво розколотий. Власне внутрішній конфлікт в ОУН існував протягом тривалого часу, але міжфракційна боротьба особливо загострилася після вбивства у травні 1938 р. лідера організації Є. Коновальця. Саме цього періоду почали виявлятися розходження між ветеранами — членами Проводу Українських Націоналістів (ПУН) (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський та ін.), що здебільшого перебували в еміграції, і молоддю — радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях (Бандера, Стецько, Шухевич та ін.). В основі конфлікту лежала боротьба за владу і вплив у організації, його загостренню сприяли вікова різниця, напружені особисті стосунки, суттєві розходження в питаннях тактики боротьби.
Молоді радикали вимагали від лідерів ПУН переглянути політику ОУН стосовно орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), налагодити контакти з західними країнами, зосередити всі зусилля на боротьбі власне в Україні, розгортати революційну діяльність, незважаючи на втрати від репресій радянської влади. Члени ж Проводу ОУН, люди старшого віку, схилялися в основному до поміркованіших дій. Крім цього, розгортання та поглиблення конфлікту зумовило те, що під час німецько-польської війни бандерівці нібито захопили документи польської розвідки і встановили причетність членів Проводу ОУН Сеника, Сціборського і Барановського до співпраці з польською розвідкою.
У серпні 1939 р. у Римі відбувся Другий Великий збір ОУН, на якому домінували прибічники А. Мельника, якого і було затверджено лідером організації. Відповіддю молодих радикалів на непоступливість ветеранів стало скликання в лютому 1940 р. у Кракові власної конференції, яка не тільки не визнала рішень римського збору, а й сформувала Революційний Провід ОУН на чолі з С. Бандерою.
Бандера Степан Андрійович (1909—1959) — політичний діяч, ідеолог українського національного руху. Народився в Галичині в родині священика. З 1927 р. член Української військової організації (УВО). З 1929 р. зі створенням ОУН став її членом, а згодом одним із керівників. У1934 р. був засуджений польським судом на смертну кару, замінену на довічне ув´язнення. У1939 р. з початком війни був визволений. У лютому 1940 р. Бандера зі своїми однодумцями створює Революційний Провід ОУН, а в 1941 р. на II Великому зборі Проводу стає його головою. У1947 р. обраний головою Проводу ОУН, керував боротьбою українського національного підпілля проти радянської влади. У своїх статтях обстоював ідеї християнського революційно-визвольного націоналізму, незалежності України. 15 жовтня 1959 року вбитий у Мюнхені агентом радянських спецслужб Б. Сташинським.
З цього моменту починається одночасне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН-Р — революційна, або ОУН-Б — бандерівська, та ОУН-М — мельниківська.
Залишаючись вірними інтегральному націоналізму, обидві організації ставили перед собою одну мету — незалежність України, проте погляди на шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні українського питання, то прихильники Бандери вважали, що українська держава може бути встановлена лише внаслідок національної революції, у ході якої розраховувати можна лише «на власні сили українського народу, відкинувши загалом орієнтацію на чужі сили». У цей час бандерівці не заперечували навіть боротьби з Німеччиною. Проте з наближенням нападу Гітлера на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на Німеччину. Така еволюція позиції пояснюється, очевидно, не кардинальною зміною поглядів, а просто намаганням максимально використати всі чинники, які, на думку бандерівського проводу, могли сприяти становленню української державності. За допомогою німецького військового командування ОУН-Б сформувала «Легіон українських націоналістів», який складався з двох підрозділів — «Нахтігаль» і «Роланд». Чисельність легіону була незначною — майже 600 солдатів. Німці планували використати ці українські частини для охорони і каральних акцій на окупованій території. Бандера ж вбачав у них ядро майбутньої національної армії та засіб поширення впливу ОУН-Б. Ситуацію, що склалася в стосунках між ОУН і керівництвом Третього рейху, влучно характеризує відомий історик О. Субтельний: «кожна сторона прагнула використати іншу у своїх власних, часто протилежних цілях».
З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б перейшла до рішучих акцій. ЗО червня 1941 року у щойно захопленому німцями Львові, спираючись на «Нахтігаль» та збройні групи бойовиків, бандерівці провели в будинку «Просвіти» Українські національні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української держави. Було обрано Українське державне правління на чолі із соратником Бандери — Я. Стецьком.
Отецько Ярослав (1912—1986) — діяч українського національно-визвольного руху. Народився в м. Тернополі. Навчався в Краківському і Львівському університетах. 31932 р. — активний член ОУН, кілька разів ув´язнений польською владою. Брав участь у підготовці II Великого Збору ОУН (1939), один із керівників опозиційної фракції «Революційна ОУН», організатор Акта ЗО червня 1941 року у Львові, голова утвореного внаслідок цього Українського державного управління. За відмову анулювати згаданий акт кинутий до фашистського концтабору. Звільнився восени 1944 р. Від 1945 р. — член Бюро Проводу ОУН, від 1946 р. — голова Антибільшовицького блоку народів. Був одним із засновників і співкерівником Світової антикомуністичної ліги та Європейської Ради свободи. В1968 р. обраний членом Проводу ОУН. Автор книги «30 червня 1941» (1967). Помер у Мюнхені.
Йдучи на такий ризикований крок, керівництво ОУН-Б, очевидно, розраховувало, по-перше, на те, що німці на початку вторгнення не стануть конфронтувати з українцями, які до того ж проголосили себе союзниками рейху. По-друге, вже був досвід самочинного проголошення 23 червня 1941 року «фронтом литовських активістів» без погодження з німцями відновлення Литовської держави. І нарешті, по-третє, в гітлерівської верхівки не було єдності у поглядах на майбутнє українських земель: якщо Борман виступав проти підтримки українського національно-визвольного руху, то Розенберг обережно висловлювався за необхідність обмеженої української державності. Гітлер до певного часу відкрито своєї позиції не виголошував. Ця невизначеність, з одного боку, породжувала в оунівців ілюзії про можливість співпраці з гітлерівцями, з іншого — створювала певний простір для маневру, для активних державотворчих дій. Проте Бандера та його соратники помилилися в оцінці ситуації.
Реакція Берліна на відновлення української державності була швидкою і різкою. Заступник держсекретаря Кундт лідерам ОУН-Б заявив: «Фюрер — єдиний, хто керує боротьбою... Ми не союзники, ми завойовники російсько-радянських територій». Невдовзі С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів ОУН-Б заарештували і відправлено до Берліна. Крім цього, гітлерівці заарештували 300 членів ОУН, із яких незабаром 15 розстріляли. Після відмови відкликати Акт про відновлення Української держави, С. Бандера півтора року провів у берлінській в´язниці, а потім аж до вересня 1944 р. перебував у концтаборах Заксенгаузен та Оранієнбург.
ОУН-М рішуче відмежувався від львівської акції бандерівців. Вже 6 липня 1941 року А. Мельник надіслав Гітлеру листа, в якому йшлося не про незалежність України, а про вірнопіддану позицію ОУН-М: «Ми, старі борці за свободу 1918—1921 pp., просимо честі для нас і нашої молоді взяти участь у хрестовому поході проти більшовицького варварства... Ми хотіли б мати змогу разом з легіонами Європи йти пліч-о-пліч з нашим визволителем, німецьким вермахтом, і мати змогу створити з цією метою українське збройне формування». І хоча німці погодилися створити дивізію СС, що складалася з українців Галичини, лише після Сталінградської битви лояльність мельниківців була помічена Третім рейхом і вони отримали певну свободу дій. Концентруючи свої сили у великих містах, особ-ливо в Києві, ОУН-М організовувала місцеве самоврядування, допоміжну поліцію, громадські організації. 5 жовтня 1941 року було утворено Українську Національну Раду на чолі з М. Величковським як представницький орган українського народу для підготовки формування національного уряду. Проте всі ці спроби українських націоналістів, спрямовані на поступове відновлення української держави, суперечили планам гітлерівців. Тому вже у вересні 1941 р. пройшла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочалися репресії проти мельниківців. ОУН пішла в підпілля.
Отже, і ОУН-Б, і ОУН-М ставили за мету незалежність України, однак шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Радикально настроєні бандерівці були прихильниками рішучих дій, опори на власні сили, незначної допоміжної ролі зовнішніх факторів у процесі становлення української Державності. Помірковані мельниківці робили ставку на поступове, «повзуче» встановлення власного контролю на Українських землях та відновлення національної держави. Мельниківці в основному розраховували на значну допомогу Німеччини. Ця орієнтація призвела до того, що громадянські структури, створені ОУН-М, поступово перетворилися на додаток окупаційного апарату. Не бажаючи утвердження в Україні будь-якої моделі державності, Третій рейх незабаром перейшов до репресій проти обох відгалужень ОУН.
Історія формування Української повстанської армії досить складна, неоднозначна і ще й досі містить чимало «білих плям». Ще в серпні 1941 p. T. Бульба-Боровець оголосив себе головним отаманом України, ідейним спадкоємцем та продовжувачем справи С. Петлюри й організував нерегулярне формування української міліції.
Боровець Тарас (псевдонім — Бульба) (1908—1981) — діяч українського повстанського руху часів Другої світової війни. В´язень фашистського концтабору Заксенгаузен. В еміграції організував Українську Національну Гвардію, видавав часопис «Меч і Воля» (1951—1953). Автор спогадів «Армія без держави, слава і трагедія українського повстанського руху».
Формування називалося «Поліська Січ» і діяло на території Полісся та Волині. Спочатку січовики, які налічували 2—3 тис. війська, боролися із рештками Червоної армії. Коли ж німці спробували наприкінці 1941 р. розпустити це формування, вони перейшли до партизанської боротьби. Незабаром Поліську Січ було перейменовано на Українську повстанську армію (УПА), яка вела бойові дії як проти радянських партизан, так і проти фашистів. Назва УПА у цей час відображала не стільки реальний стан справ, скільки мету, яку ставив перед собою Т. Бульба-Боровець. Він вважав, що «революційна армія... повинна еволюціонувати... від партизанки до регулярної армії, підпорядкованій певній державній концепції».
Після невдалої спроби 30 червня 1941 року проголосити відновлення самостійної Української держави та хвилі репресій ОУН пішла в підпілля. «Українські націоналісти, — зазначав свого часу С. Бандера, — насамперед захищають інтереси свого власного народу. Навіть якщо при вступі в Україну німецькі війська сприйматимуться як визволителі, таке ставлення може швидко змінитися, якщо Німеччина увійде без наміру відновлення Української держави й без відповідних гасел. Усяке насильство викличе опір».
Становлення оунівського партизанського руху почалося в середині 1942 р. Після хвилі масового дизертирства з лав української поліції навесні 1943 р. військові формування значно зросли і спочатку називалися Українська визвольна армія (УВА), а невдовзі взяли популярну вже на той час назву — Українська повстанська армія. Очолив її Роман Шухевич (Тарас Чупринка).
Шухевич Роман (псевдоніми — Тарас Чупринка, Тур) (1907— 1950) — військовий діяч, член УВО—ОУН з 1925 р. В´язень польських тюрем і концтабору (1934—1937). Після політичних змін у Чехословаччині в 1938 р. нелегально перейшов на Карпатську Україну та співдіяв при творенні Карпатської Січі. Після розколу ОУН приєднався до бандерівської фракції, увійшов до Проводу ОУН-Б. У1941 р. фактично командував батальйоном «Нахтігаль», потім служив у 201-му батальйоні в Білорусії. Взяв активну участь у підготовці III Надзвичайного Збору ОУН. На Зборі обраний головою тричленного Бюро Проводу ОУН, восени 1943 р. став Головним командиром УПА. В липні 1944 р. обраний головою Генерального секретаріату й головним секретарем військових справ УГВР. Після вступу в західні області України Червоної армії ще кілька років керував партизанською боротьбою УПА проти радянського режиму. Загинув у бою під Львовом.
У середині 1943 р. УПА С. Бандери насильно залучила до свого складу майже всі загони Т. Бульби-Боровця та частини ОУН А. Мельника. Рештки їх утворили незалежне партизанське з´єднання під назвою Українська Народна революційна Армія (УНРА) і продовжували бойові дії проти червоних партизанів та німців аж до кінця 1943 р. (на той час Т. Бульба-Боровець був заарештований німцями і кинутий до концентраційного табору Заксенгаузен).
За зонами дії УПА поділялася на три групи: УПА-Північ (Волинь і Полісся); УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття); УПА-Південь (Поділля). Четверте формування, УПА-Схід, не вдалося утворити. Згідно з німецькими даними, які підтверджуються українськими еміграційними джерелами, чисельність УПА в момент найбільшого піднесення боротьби (кінець 1944 — початок 1945 р.) досягла 100 тис. осіб. (Деякі сучасні історики вважають, що кількість членів УПА становила 30—40 тис. осіб). Основними об´єктами партизанських дій УПА були німці та їхні союзники; формування Армії Крайової та польське населення; радянські партизанські загони, а згодом і підрозділи Червоної армії.
Уже в грудні 1941 р. Головний Провід ОУН прийняв постанову, в якій чітко визначалася стратегічна мета і тактична лінія організації: «Готуватися до довгої, затяжної та упертої боротьби з німецькими окупантами і дотримуватися тактики накопичення сил». На етапі становлення основними завданнями повстанських загонів були протидія вивозу робочої сили і продовольства з українських земель До Німеччини та протистояння окупаційним властям. У лютому 1943 р. третя конференція ОУН-Б прийняла рішення про перехід до збройної боротьби. Перший бій з німцями відбувся 7 лютого цього ж року, коли перша сотня УПА під керівництвом І. Перегійняка здійснила напад на містечко Володимирець Волинської області. У березні 1943 р. повстанці розгромили табори для військовополонених у Луцьку та Ковелі, а в травні недалеко від спаленого окупантами села Кортеліси, що розташовувалося на шляху Ковель—Рівне, було вбито шефа спецвідділів СА генерала В. Лютце. Таке посилення активності УПА викликало занепокоєння в німецького командування. Від травня до листопада 1943 р. тільки на Волині окупанти провели п´ять великих каральних операцій проти повстанців. Наймасштабніша з них тривала з червня до вересня. До цієї акції було залучено понад 10 тис. солдатів, літаки, танки, панцерні поїзди. Тільки в момент найбільшого загострення протистояння (липень—вересень) відбулося 74 бої, не враховуючи дрібних зіткнень. Втративши майже три тисячі солдатів і офіцерів, фашисти так і не зуміли ліквідувати УПА.
Активізація дій УПА у західних регіонах України викликала занепокоєння не лише в німецького, а й у радянського командування, оскільки повстанці ставали «третьою силою», що намагалася втримати під своїм контролем значні території. Численні криваві сутички з радянськими партизанами свідчили, що УПА хотіла охопити якомога більше українських земель і ні з фашистами, ні з більшовиками владу ділити не збиралася. Щоб не випустити ситуацію в західноукраїнських землях з-під контролю, у серпні 1943 р. за наказом радянського командування з Білорусії в район Ковеля та Любомля було перекинуто 2 тис. радянських партизанів, але, втративши в протистоянні з повстанцями понад півтори тисячі осіб, ці формування були змушені відійти. Про намагання УПА утвердитися як «третя сила» свідчить статистика: лише в жовтні—листопаді 1943 р. вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів.
Повстанці були змушені в роки війни воювати ще й на третьому фронті — проти поляків. Початком конфлікту стали масові вбивства українців Холмщини та Підляшшя, здійснені польською Армією Крайовою (АК) 1941 р. Незабаром ці терористичні акції були поширені й у Галичині та на Волині. Бажаючи «прорубати польський коридор»^ від Перемишля до Львова, керована з Лондона Армія Крайова розпочинає винищувальну акцію «Буря». Основною її метою було взяти під контроль землі, втрачені 1939 р., до приходу радянських військ. Тільки на Холмщині 1943— 1944 pp. польські формування знищили майже 5 тис. українців. Спроби керівництва УПА досягти порозуміння і звертання митрополита А. Шептицького успіху не мали. На Волині, в Галичині та Закерзонні розпочалася різанина, жертвою якої стали не лише солдати, а й десятки тисяч мирних жителів — як українців, так і поляків. Кривава українсько-польська боротьба, то спалахуючи,´ то затухаючи, тривала аж до 1947 р.
Центральна ідея, яку обстоювала УПА, сформульована в одній з листівок: «Ми боремося за Українську державу, а не за чужий імперіалізм. Ми мусимо берегти наші сили, бо ми впевнені, що війна у своїй кінцевій фазі надасть нам державу». Зростання лав УПА, поповнення загонів людьми різних національностей та політичних поглядів зумовлювали необхідність суттєвого перегляду ідеології та політики ОУН-Б. Тому в серпні 1943 р. був скликаний III Надзвичайний великий збір ОУН-Б. Він не тільки проголосив курс на боротьбу проти «московсько-більшовицького та німецького ярма, за побудову Української самостійної соборної держави», а й виробив соціально-економічну та політичну платформи організації. В основу програмних положень щодо соціально-економічної сфери було покладено принципи багатоукладності економіки, соціальної справедливості, державного захисту найменш забезпечених верств населення. Суттєвим зрушенням у політичній сфері стала відмова ОУН від одноосібного домінування, визнання права на існування інших політичних течій і партій. Загальній демократизації національного руху мали сприяти продекларовані свобода друку, слова, думки, віри, світогляду, рівність всіх громадян України, незалежно від національної належності, право національних меншин розвивати свою мову і культуру.
Під час війни, намагаючись максимально зібрати і сконцентрувати реальні українські сили, ОУН-Б продовжує еволюціонувати в демократичному напрямі. Саме з ініціативи ОУН-Б неподалік від Самбора в Галичині 11 липня 1944 року було скликано збори, у яких взяли участь 20 представників різних довоєнних партій Західної України (крім ОУН-М) та східних українців. Тут і було створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яку одні історики називають «тимчасовим українським парламентом», інші — «координаційним воєнно-політичним Центром». Характерно, що платформа УГВР не лише повністю увібрала програму III Збору ОУН-Б, а й пішла шляхом посилення демократичних засад. Зокрема, в ній підкреслювалося, що нереволюційні методи боротьби також Доцільні і допустимі, наголошувалося, що демократія є устроєвим принципом представництва.
З наближенням лінії фронту до підконтрольних УПА районів її керівництво спочатку вирішило зайняти позицію невтручання в протистояння між вермахтом та Червоною армією. У цей час ставка робилася на збереження і зміцнення своїх сил, вичікування слушного моменту для вирішального удару. З огляду на це, очевидно, і слід сприймати укладення угоди про ненапад у липні 1944 р. між невеликою частиною УПА, що перебувала в горах на німецькому боці фронту, і вермахтом. Проте це були не союзницькі відносини, а вимушені кроки обох сторін. Німеччина вже не мала ілюзій щодо українського руху, про що вказано в одній з інструкцій головного штабу вермахту: «З огляду на... ненадійність, не може бути й мови про якісь спільні дії з УПА з подальшою метою. УПА... відмовляється воювати на боці німецького вермахту». І хоча на цьому етапі боротьба повстанців проти фашистських окупантів мала затухаючий характер, вона все ж тривала майже до останніх днів німецької окупації. 1 вересня 1944 року у районі Коломиї відбулася остання сутичка повстанців з гітлерівцями.
Після зайняття радянськими військами Лівобережжя і Донбасу основний удар УПА спрямовує проти радянських партизан і підрозділів Червоної армії.
Отже, у роки Другої світової війни основною стратегічною метою формувань ОУН—УПА було відновлення української державності. Потрапивши у вир радянсько-німецького протистояння, вона активно намагалася відіграти роль «третьої сили», що представляє та обстоює інтереси українського народу. Така позиція зумовила боротьбу одразу на три фронти — проти німецьких окупантів, радянських партизанів та польських формувань Армії Крайової. Оскільки УПА, на відміну від Руху Опору в Європі, не підтримувала жодна з держав, вона змушена була дотримуватися своєрідної тактичної лінії, в основі якої лежали збереження і зміцнення власних сил, намагання поширити свій контроль на якомога більшу частину українських земель, вичікування слушного моменту для вирішального удару.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить