Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Для студента... Роль «українського питання» в німецько-радянському зближенні. Пакт Молотова-Ріббентропа

Роль «українського питання» в німецько-радянському зближенні. Пакт Молотова-Ріббентропа
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Роль «українського питання» в німецько-радянському зближенні. Пакт Молотова-Ріббентропа

Зміна на рубежі 1938—1939 pp. акцентів у зовнішньополітичному курсі Німеччини призвела до падіння влади в Хусті. Гітлер, пам´ятаючи уроки Першої світової війни, вирішив не ризикувати і не вести війни на два фронти. Було зроблено ставку на встановлення «нового порядку у відносинах на Заході», яке відсувало здійснення планів на Сході і проектів, що стосувалися України, на пізніший час.
Відхід від ідеї створення «Великої України» і взагалі від східної орієнтації демонструвався Німеччиною досить чітко. 5 вересня 1938 року Гітлер у бесіді з міністром закордонних справ Польщі Ю. Беком зазначав, «що у світовій пресі Німеччині намагаються приписати якісь наміри щодо України, і заявив, що з цього приводу Польща ні найменшою мірою не повинна побоюватися Німеччини. Німеччина не має ніяких інтересів по той бік Карпат, і їй байдуже, що роблять там країни, зацікавлені в цих областях». А ЗО січня 1939 року, виступаючи в рейхстазі, Гітлер дав зрозуміти західним державам, що їх зовнішньополітичні розрахунки, м´яко кажучи, не зовсім відповідають прагненням рейху. Він заявив, що Німеччина потребує «життєвого простору» в Африці і т. ін. Як зауважили тоді міжнародні оглядачі, ця промова була холодним душем для західних держав.
6 березня 1939 року Гітлер вирішив остаточно ліквідувати Чехословаччину, окупувавши Богемію і Моравію і давши дозвіл на окупацію Угорщиною Карпатської України.
У ніч з 13 на 14 березня 1939 року угорська армія розпочала воєнні операції в районі Мукачевого. Прем´єр А. Волошин віддав наказ видати резервну зброю Карпатській Січі. Після зіткнень із чеськими військами під командуванням генерала Прхала, що намагалися роззброїти карпатоукраїнські війська, Карпатська Січ бере під контроль територію країни, хоча в цей час угорські війська вже захопили перші українські села: Підгіряни, Кольчине і Коропець. За цих обставин А. Волошин через Хустське радіо проголошує самостійність Карпатської України, направивши до Берліна телеграму, у якій зазначалося, що самостійність проголошується «під охороною Рейху». У відповідь Німеччина не тільки відмовила в підтримці, а й порадила не чинити опору угорським військам. Характеризуючи позицію Берліна, А. Волошин сказав кореспонденту агентства «Рейтер»: «Німці ганебно нас обманули».
У такій критичній ситуації 15 березня о 15 годині розпочав роботу сейм Карпатської України. Він офіційно проголосив незалежність Карпатської України, обрав президентом А. Волошина, прийняв конституційний закон із 8 статей, у якому було законодавчо закріплено синьо-жовтий прапор, герб, що містив тризуб, національний гімн «Ще не вмерла Україна», а українську мову — проголошено державною.
Увечері 15 березня угорці активізують свої наступальні дії. Карпатська Січ, що перетворилася на національну армію, налічуючи в цей час у своїх лавах 10—12 тис. погано озброєних стрільців, чинить відчайдушний опір ворогові, але після 5 днів запеклих боїв територію Закарпаття було окуповано. Ще три тижні тривала партизанська війна. При захисті Карпатської України, за різними даними, загинуло від 2 до 6,5 тис. осіб.
Березневі події 1939 р. викликали замішання в правлячих колах західних держав. їх ставлення до цих подій не мало нічого спільного з намаганням хоч якось протидіяти фашистській агресії. Ось яку оцінку дають діям урядів країн Заходу французькі публіцисти Ж. Був´є і Ж. Гакон у книзі «Правда про 1939 рік»: «Головне, за що дорікали тоді Лондон і Париж німцям, була зовсім не агресія, як така, а її форми і методи, не загарбання Чехословаччини, а відмова від наміру створити «Велику Україну», що призвело б до війни між Німеччиною і Радянським Союзом. 16 березня Німеччина дозволяє Угорщині анексувати Закарпатську Україну. Тільки після цього правлячі кола Англії заявляють про «віроломство» Гітлера, як висловився Чемберлен у промові в Бірмінгемі 17 березня 1939 року».
18 березня 1939 року з нотою, у якій засуджувалися дії Німеччини та Угорщини, виступив СРСР. Проте ця заява була лише дипломатичним жестом. Сталінське керівництво могло нарешті зітхнути з полегшенням: Карпатська Україна не стала для Гітлера трампліном, а возз´єднання — приводом для стрибка на Радянську Україну.
Окрилений успіхами, Гітлер 3 квітня віддає таємний наказ вермахту готуватися до нападу на Польщу. І знову спливає «українська карта». Збулося передбачення радника бюро міністра закордонних справ Німеччини Клейста, який у березні 1939 р. прогнозував: «Гітлер, очевидно, пізніше має наміри знову ввести у німецьку гру українську карту, коли будуть здійснюватися німецькі плани на Сході. Він думає, очевидно, що українці знову приєднаються до нас, так як за будь-яких обставин вони залежать від німецької допомоги».
Уже у квітні 1939 р. в Берліні відбулася таємна зустріч лідерів української політичної еміграції та представників Третього рейху. Згодом із членів ОУН та колишніх вояків Карпатської Січі німці почали формувати групи підривної діяльності проти Польщі. З цією метою було створено центри спеціальної підготовки в таборах поблизу Відня, Брно, Брауншвейга, Ганновера, у Східній Пруссії.
Абвер на чолі з адміралом Канарісом налагодив контакт з ОУН ще в 1938 р. і передбачав, що метою дій українських угруповань буде підготовка населення Західної України до масового виступу проти польських властей. Подібний виступ, з одного боку, суттєво міг би дестабілізувати внутрішнє становище у Польщі, з іншого — служити певним виправданням німецької агресії, що планувалася. З усією відвертістю про суть цього німецького плану розповів журналістові радник бюро міністра закордонних справ Німеччини Клейст 2 травня 1939 року. Він, зокрема, зазначив: «Ідеальним було б, якби конфлікт з Польщею не був відкрито викликаний з боку Німеччини. Зараз ми в Берліні вивчаємо питання про використання українців у цій справі... Здійснивши... підготовку, ми змогли б потім дати Польській Україні сигнал до повстання. Із Чехословаччини і Карпатської України ми направили б одразу ж великі партії зброї та боєприпасів, а також послали б добре навчені військовій справі загони січовиків... Вогнище пожежі в українських районах дало б Німеччині привід для широкомасштабного воєнного втручання. Весь цей проект зустрічає в Берліні лише одне застереження. Це — можлива реакція Радянського Союзу».
Гітлер чудово розумів, що СРСР, маючи власні інтереси в Західній Україні, ні в якому разі не допустить, щоб цей вигідний стратегічний плацдарм був зайнятий німецькими військами і перетворився на засіб постійного тиску на Радянський Союз. Розглядаючи війну з Польщею як прелюдію до агресії проти Франції та Англії, керівництво Третього рейху, очевидно, вирішило, що настав час для такого альянсу з СРСР, який вже давно уявлявся Гітлеру у вигляді тимчасового «союзу для війни».
Напередодні остаточної ліквідації Чехословацької держави та окупації Карпатської України угорськими військами німецька преса раптово припиняє публікацію антирадянських статей, Геббельс категорично забороняє газетам друкувати матеріали про українське питання і вміщувати мапу України. Цей жест було помічено в Москві, і вже 10 березня 1939 року, виступаючи на XVIII з´їзді ВКП(б), Сталін зазначив, що невщухаюча галаслива кампанія на Заході навколо «українського питання» має на меті «розлютити Радянський Союз проти Німеччини, отруїти атмосферу і спровокувати конфлікт із Німеччиною без видимих на те підстав». Далі він застерігав: «Звичайно, цілком можливо, що в Німеччині є божевільні, які мріють приєднати слона, тобто Радянську Україну, до комашки, тобто до так званої Карпатської України. І якщо справді є такі навіжені, можна не сумніватися, що в нашій країні знайдеться необхідна кількість гамівних сорочок для таких божевільних».
Тональність виступу, зроблені акценти свідчать про реальність зближення з німецькою стороною. Тому після угорської окупації Карпатської України, що була здійснена при сприянні Німеччини, радянське керівництво робить крок у відповідь: на початку травня В. Молотов змінює на посаді наркома закордонних справ антифашистськи настроєного М. Литвинова. Згодом розпочинаються взаємні зондувальні спроби налагодження відносин, у ході яких Берлін дотримувався тактики «улещення, загрози і попередження», тобто тактики поступок і тиску. Під час цих дипломатичних маневрів «українське питання» відігравало вагому роль. Так, у травні 1939 р. статс-секретар Міністерства закордонних справ Німеччини Вайцзекер заявив радянському повіреному в справах у Берліні Г. Астахову про можливість поліпшити радянсько-німецькі відносини, наголосивши, що «відмовившись від Закарпатської України», Німеччина усунула привід для війни.
Уже в червні, коли терміни нападу на Польщу наближалися, позиція німецької сторони стає жорсткішою. У цей час Німеччина ставить радянську сторону перед альтернативою: «Ви можете бути або нашими друзями, або нашими ворогами». У керівних колах Радянського Союзу вважали міжнародне становище своєї країни несприятливим для конфлікту з нацистською Німеччиною, що значною мірою і зумовило зближення між Берліном та Москвою. Проте поступатися своїми інтересами СРСР не збирався. Вже в завершальній фазі переговорів з міністром закордонних справ Німеччини Ріббентропом увечері 22 серпня 1939 року радянське керівництво висунуло вимоги про визнання інтересів СРСР на Балтиці, у Південно-Східній Європі, а також про відмову Гітлера від планів типу «Великої України». І лише задоволення цих вимог відкрило шлях до укладення договору. 23 серпня 1939 року Молотов і Ріббентроп підписали договір про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Крім цього, було підписано і таємний протокол, який містив положення, що стосувалися українських земель: «У разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР приблизно буде проходити по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну». Тобто, відмова рейху від претензій щодо України набула форми розмежування «сфер інтересів».
Отже, ліквідацією Карпатської України Гітлер досягав трьох важливих для себе тактичних цілей: ще міцніше прив´язував до антикомінтернівського пакта Угорщину; забезпечував нейтралітет Польщі; певною мірою заспокоював СРСР, створюючи передумови для подальшого зближення.
Пакт Молотова — Ріббентропа (і таємний протокол до нього), будучи актом свавільного поділу Європи на «сфери інтересів» між СРСР і фашистською Німеччиною, фактично розв´язував руки лідеру Третього рейху для початку Другої світової війни. Водночас він став і своєрідною точкою відліку процесу «збирання» українських земель у межах однієї держави, що об´єктивно було явищем прогресивним. Інша річ, що для радянського керівництва збирання українських земель була не самоціллю, а лише частиною більш загальних планів убезпечення західних кордонів СРСР, засобом нейтралізації планів типу «Великої України», формою поширення свого впливу в західному напрямку.7809
вересня 1939 року німецькі війська перейшли кордони Польщі, що засвідчило початок Другої світової війни. За цих обставин СРСР, незважаючи на домовленість, не поспішав зі вступом у війну. Не активізував він своїх дій і після звернення 3 вересня Ріббентропа, у якому той цікавився, чи не бажає Радянський Союз зайняти територію, що входить у сферу його інтересів. Зайнявши вичікувальну позицію, Сталін намагався перекласти всю відповідальність за агресію проти Польщі на Гітлера. Ця демонстративна пасивність радянської сторони зумовлювала наростаючу невизначеність в «українському питанні». Успішний для Берліна розвиток воєнних подій у Польщі робить його позицію жорсткішою, і німецька дипломатія вдається до певного тиску. Так, у телеграмі послу в Москві Шуленбургу 15 вересня 1939 року Ріббентроп висловив призначену для Сталіна думку: «Якщо не розпочнеться російська інтервенція, неминуче постане питання про те, чи не утвориться в районі, що лежить на схід від німецької зони впливу, політична пустка. Оскільки ми, зі свого боку, не маємо намірів здійснювати будь-які політичні чи адміністративні дії на цих територіях, крім того, що є необхідним для воєнних операцій, то без такої інтервенції Радянського уряду тут можливе утворення нових держав». І це були не просто слова, адже ще 11 вересня 1939 року абвер не залишала думка про повстання українців у Галичині, а 12 вересня високопоставлені керівники вермахту (Кейтель, Йодль, Канаріс, Лагоузен) і Ріббентроп вели мову про можливість одного з варіантів поділу Польщі й створення західноукраїнської держави. Одразу ж після цього у Відні Канаріс мав зустріч з головою проводу українських націоналістів за кордоном А. Мельником, у ході якої говорив йому про можливість чи, скоріше, імовірність незалежності Західної («Галицької») України.
Мельник Андрій (1890—1964) — діяч українського національно-визвольного руху. У 1914—1916 pp. — командир сотні УСС у складі австрійської армії. Потрапив до російського полону, звідки у 1917 р. втік. У роки української революції — організатор Січових стрільців, начальник штабу Осадного корпусу, начальник штабу Дійової армії УНР (1919). Соратник Є. Коновальця, один із засновників УВО та ОУН. У1924—1928 pp. — політичний в´язень польських тюрем. У 1938 р. після смерті Коновальця очолив ОУН. Після розколу ОУН (1940) очолив її помірковане крило, т. зв. ОУН-М. У1941 р. був ізольований гітлерівцями, у січні — жовтні 1944 р. перебував у концтаборі Заксенгаузен. У1959 р. висунув ідею заснування Українського світового конгресу і Всесвітнього союзу українців. Помер у Люксембурзі.
Мельник настільки повірив Канарісу, що наказав готувати список членів західноукраїнського уряду.
Так і не дочекавшись повідомлень про падіння Варшави чи про втечу польського уряду за кордон, Сталін віддає наказ розпочати воєнні дії проти Польщі. 17 вересня 1939 року радянські війська перейшли польський кордон. У ноті, врученій напередодні польському послу в Москві В. Гжибовському, було вказано на дві причини збройної акції СРСР проти Польщі: 1. «Віддана сама на себе і залишена без керівництва, Польща перетворилася у зручне поле для усяких випадковостей і несподіванок, які можуть створити загрозу для СРСР». «Радянський уряд не може також байдуже ставитися до того, що єдинокровні українці та білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахисними». Спочатку планувалося зазначити, що останнім загрожує Німеччина, але під тиском Берліна це формулювання було вилучено з остаточного варіанта.
До складу Українського фронту, який вів бойові дії проти Польщі, входило 28 стрілецьких і 7 кавалерійських дивізій, 10 танкових бригад, 7 артилерійських полків Резерву головного командування. Війська, що перебували в розпорядженні командуючого фронтом С. Тимошенка (начальник штабу М. Ватутін), вели наступ трьома напрямками: 1) на Рівне — Луцьк — Ковель; 2) на Тернопіль — Львів — Перемишль; 3) на Стрий — Дрогобич. Вже протягом першого дня воєнних дій радянські війська просунулися на захід на 70—100 км, зайнявши Рівне, Дубно, Збараж, Тернопіль, Чортків. Йдучи швидким темпом і маючи наказ «не допускати прямих фронтових дій, діяти шляхом обходу з флангів, оточення і розкладу польської армії», Червона армія все ж не встигала зайняти до приходу німців усі території, що входили до радянської «сфери інтересів». Так, зокрема, сталося з Дрогобичем, Стриєм та іншими населеними пунктами та територіями, які були зайняті німцями вже 17—18 вересня. Логічно постало питання розмежування. 22 вересня К. Ворошилов і військовий аташе Німеччини в Москві Кьостріг узгодили демаркаційну лінію для військ двох сторін, що відповідала умовам таємного протоколу від 23 серпня. Внаслідок цього німецькі війська мусили залишити землі між Бугом і Віслою.
Під час розмежування між радянськими і німецькими військами сутичок майже не було. Однак сталося збройне зіткнення поблизу містечка Винники (у районі Львова), внаслідок якого були жертви з обох сторін. Характерно, що після цього інциденту командування німецького гірськострілецького полку, який брав участь у сутичці, попросило пробачення. На цьому етапі війни Гітлер сваритися зі Сталіним не хотів.
28 вересня 1939 року був підписаний радянсько-німецький договір про дружбу і кордони. Згідно з домовленістю кордон пройшов по «лінії Керзона». Переважна більшість території Західної України увійшла в межі СРСР. Проте, бажаючи домогтися контролю над Литвою, Сталін не наполягав на приєднанні до УРСР Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя. Тому ці українські етнічні території (майже 16 тис. км2 з 1,2 млн. населення) опинилися під німецькою окупацією. Та Сталін був задоволений, про що свідчить його «тріумфальний» підпис (довжиною 58 см) на карті-додатку до тексту протоколу.
Радянсько-німецьке співробітництво, розпочате договором про ненапад, Гітлер дуже влучно назвав «шлюбом за розрахунком». Є серйозні підстави вважати, що таким воно було і для радянського керівництва, оскільки принципові моменти процесу «збирання» українських земель під крило СРСР вирішувалися саме на німецько-радянській дипломатичній кухні. 23 червня 1940 р., на другий день після офіційної капітуляції Франції і підписання перемир´я у Комп´єні, Молотов у зверненні до німецької сторони зазначив, що «вирішення бессарабського питання не терпить більше зволікань», піднімав він також питання і про Буковину.
Серйозність намірів радянського керівництва була підтверджена 26 червня 1940 року заявою до уряду Румунії про необхідність мирного вирішення питання про повернення Радянському Союзу Бессарабії, а також про передання йому Північної Буковини, населеної переважно українцями. Вимога передання цієї території СРСР обґрунтовувалася також тим, що ще в листопаді 1918 р. народне віче Буковини прийняло рішення щодо возз´єднання з Радянською Україною.
Німеччина, побоюючись того, що в разі виникнення радянсько-румунського збройного конфлікту вона може позбутися румунських поставок продовольства, фуражу і особливо нафти, порадила уряду Румунії піти на поступку. При цьому Берлін запевнив, що ця «поступка» буде мати тимчасовий характер (як сказав Гітлер: «Віддайте, я скоро поверну!») і що Німеччина допоможе не тільки повернути втрачену територію, а й завоювати нові. Пізніше Антонеску визнавав, що в розмові з ним Гітлер запевняв: за «допомогу у війні Румунія зможе окупувати радянську територію аж до Дніпра».
28 червня 1940 року румунський уряд заявив про свою згоду передати Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину. І вже 2 серпня 1940 року Верховна Рада СРСР вирішила включити Північну Буковину і Південну Бессарабію до складу УРСР, а з решти Бессарабії і колишньої Молдавської Автономної РСР 15 серпня 1940 року створено Молдавську РСР. Ще раніше, 1939 р. рішення Установчих Народних зборів Західної України про возз´єднання Західної України з УРСР було затверджене Верховними Радами СРСР (1 листопада) і УРСР (14 листопада). Завдяки цьому населення України збільшилося на 8809 тис. осіб і на середину 1941 р. становило 41 657 тис, а територія розширилася до 565 тис. км2. Процес консолідації української нації вступав у завершальний етап. Однак досі серед істориків немає єдності в оцінці суті та характеру цього процесу, і тому різні дослідники по-різному називають сам факт входження українських земель до складу УРСР напередодні Другої світової війни: «анексія» (Д. Боффа), «включення» (Н. Верт), «формальне інкорпорування, назване «возз´єднанням» (А. Жуковський, О. Субтельний), «возз´єднання, що носило характер акції окупаційного типу» (С. Кульчицький).
Безперечно, що процес, завдяки якому західноукраїнські землі опинилися в складі УРСР не одномірний, а навпаки — багатоплановий. При його розгляді та аналізі слід мати на увазі те, що, хоча було здійснено етнічне возз´єднання і західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, на практиці відбулася інкорпорація, тобто «входження до складу» СРСР. Передування рішення Верховної Ради Радянського Союзу про возз´єднання аналогічному рішенню Верховної Ради України підтверджує цю думку. Тому розбіжності в термінології та оцінках, очевидно, зумовлені різними підходами дослідників до розв’язання принципово важливої проблеми: у складі якої держави — України чи Радянського Союзу — фактично опинилися західноукраїнські землі?
Модель суспільно-економічних перетворень у новостворених західних областях України була майже однаковою, її суттю була активна радянізація. У цілому зміни, що відбувалися, мали суперечливий характер. З одного боку, експропріація маєтків польських землевласників, перерозподіл їхньої землі між українськими селянами; українізація системи народної освіти, державних установ, судочинства; поліпшення медичного обслуговування, особливо на селі; націоналізація промислових підприємств; ліквідація безробіття та ін. З іншого — руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеної місцевою українською інтелігенцією (перестали функціонувати всі колишні українські партії, а також культурні установи, зокрема «Просвіта», Наукове товариство імені Шевченка тощо); насильницька колективізація; антицерковні акції; репресії проти «буржуазних спеціалістів»; масові депортації населення (із Західної України і Західної Білорусії було депортовано 318 тис. сімей, що становило майже 10% населення).
Депортації — процес широкомасштабного переселення у 30—40-ті роки народів, представників соціальних груп, націй, релігій, звинувачених тоталітарним режимом у потенційній «неблагонадійності» або антирадянській діяльності. На першому етапі вони мали на меті усунення в умовах наростаючої загрози війни «неблагонадійних елементів» з прикордонних районів. З метою посилення «революційної пильності» РНК СССР 28 квітня 1936 року видав таємну постанову про виселення з УРСР до Казахської АРСР 15 тис. польських і німецьких господарств «як політично неблагонадійних». Внаслідок цього з України було депортовано до 10% населення прикордонної зони. 17 червня 1937 року ЦБК і РНК СРСР видали постанову про утворення спеціальних заборонних смуг у прикордонних районах з Іраном, Афганістаном, Туреччиною, що спричинило «звільнення від неблагонадійного елементу» (передусім курдів) 40 районів Закавказзя та республік Середньої Азії. 5 вересня 1937 року РНК СРСР прийняв постанову, на підставі якої «в порядку упереджувальних дій по очищенню прикордонних з Японією районів» підлягали переселенню корейці.
З початком війни Німеччини проти СРСР змінюються причини депортацій. Основними приводами для них стали: 1) підозра у шпигунстві; 2) інкримінування терористичних дій; 3) звинувачення у співпраці з німцями. З різними формулюваннями причин примусово були виселені сотні сімей карачаївців, тисячі — німців, калмиків, чеченців та інгушів, месхетинських турків, балкарців.
13 квітня 1944 року НКВС та НКДБ СРСР прийняли спільну постанову «Про заходи по очищенню території Кримської АРСР від антирадянських елементів». Кримськотатарське населення було звинувачене в активній співпраці з окупаційною владою (створенні антирадянського «Мусульманського комітету Сімферополя»; розбудові системи мусульманських комітетів у містах, районних центрах з метою утворення у Криму самостійної татарської національної держави; формуванні 8 батальйонів добровольців, які брали участь у боротьбі з партизанами; активній антирадянській пропаганді). 2 квітня та 11 травня Державний Комітет Оборони прийняв рішення про виселення кримських татар із Кримської АРСР в Узбецьку РСР. В результаті цієї операції у травні 1944 р. було виселено з Криму, за даними НКВС, 191 014 осіб, за даними партійних органів — 194111.
31 березня 1944 року вийшов наказ НКВС про депортацію бійців ОУН—УПА та членів їх сімей до Красноярського краю, Омської, Новосибірської та Іркутської областей. До середини листопада 1949 p., за даними МВС СРСР, із Західної України на поселення прибули до Кемерівської області 10 316 сімей (ЗО 179 осіб); Челябінської відповідно — 2433 (7183), Карагандинської — 3055 (8122), Молотовської — 2923 (8261), Іркутської та Читинської — 1227 (4091), Омської — 5264 (15202), Красноярського краю — 659 (1691). Всього було депортовано 20 613 сімей, 59 587 осіб. Загальна кількість переселених сімей із Західної України на той час становила 25 877 (74 799 осіб).
Масових депортацій не уникли і народи Білорусії, Молдавії, республік Балтії, представники національних меншин та різних релігійних конфесій. У місцях спеціальних поселень депортовані народи зіткнулися зі свавіллям місцевих адміністрацій; складними житловими умовами; продовольчими труднощами; хворобами, епідеміями тощо.
Наслідками депортації стало позбавлення на тривалий час законних прав цілих народів; кардинальна зміна чисельності і національного складу регіонів, багатьох республік радянської держави; погіршення соціально-економічної обстановки у регіонах, де проводилися депортації; зникнення з політичної карти СРСР автономних областей та республік (Калмицька, Кабардино-Балкарська АРСР, Карачаївська автономна область та ін.); зміна кордонів багатьох адміністративно-територіальних одиниць; планомірне заселення земель депортованих народів представниками інших національностей; загострення в окремих регіонах міжнаціональних відносин.
Після смерті Сталіна, з 1953 р. розпочався перегляд справ, пов´язаних з депортаціями. 13 травня 1955 року верховним судам союзних республік було надано право скасовувати рішення особливої наради про спецпоселення. 17 вересня 1955 року Президія Верховної Ради СРСР оголосила Указ «Про амністію радянських громадян, які співпрацювали з окупантами у роки Великої Вітчизняної війни 1941—1945 pp.» Потужний поштовх процесові реабілітації депортованих народів надав XX з´їзд КПРС. Протягом короткого терміну (у 1956 р.) було прийнято рішення про зняття обмежень у правовому становищі з представників депортованих народів і членів їх сімей, які перебували тоді на поселенні, а також про відновлення національних автономій калмицького, балкарського, карачаївського, чеченського та інгуського народів.
Після остаточної дезінтеграції СРСР у 1991 р. деякі пострадянські держави прийняли документи, які стосуються депортованих народів. В Україні було видано Укази Президента України «Про створення українсько-німецького фонду» (1992), «Про заходи на відзначення пам´яті жертв депортації з Криму» (1994).
Однак, попри всю неоднозначність політики сталінського режиму в західноукраїнських землях, більшість істориків дійшли висновку, що возз´єднання українців у межах однієї державної структури вперше за багато століть було надзвичайно визначною подією, важливим кроком у розв´язанні українського питання. «Об´єднання всіх українських етнічних територій мало глибокий психологічний і культурний вплив на розділених до того часу українців, — підкреслює канадський історик українського походження О. Герус. — Інтеграція й асиміляція західних українців у радянську систему з їхньою відмінною політичною, культурною та релігійною спадщиною виявилася, всупереч волі режиму, процесом двобічним. У той час, як західні українці піддавалися систематичній комунізації, східні, або радянські українці відкривали ідеали й цінності своїх західних співвітчизників».
Між тим «медовий місяць» радянсько-німецького «шлюбу за розрахунком» підходив до кінця. 18 грудня 1940 року Гітлер підписав директиву № 21 (план «Барбаросса») — план нападу на СРСР, основна ідея якого була висловлена ще п´ятнадцять років тому в «Майн кампф»: «Коли ми говоримо сьогодні про придбання нових земель і нового простору в Європі, то насамперед думаємо про Росію та про підкорені їй окраїнні держави... Ця колосальна імперія на Сході дозріла для її ліквідації».
Отже, наприкінці 30-х — на початку 40-х років було здійснено етнічне возз´єднання. Західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, на практиці відбулася інкорпорація цих територій, тобто їх «входження» до складу СРСР. Об´єднання вперше за багато століть у межах однієї держави більшості українських етнічних територій, незважаючи на неоднозначність і суперечливість політики сталінського режиму в західноукраїнських землях, було визначною подією, важливим кроком у розв´язанні українського питання.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить