Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Для студента... КРАЇНИ ТРОПІЧНОЇ І ПІВДЕННОЇ АФРИКИ

КРАЇНИ ТРОПІЧНОЇ І ПІВДЕННОЇ АФРИКИ
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

КРАЇНИ ТРОПІЧНОЇ І ПІВДЕННОЇ АФРИКИ

В результаті ліквідації світової системи колоніалізму в Тропічній і Південній Африці утворилось 47 незалежних держав. Національно-патріотичні сили й рухи розпочали державне будівництво, формування економічних і політичних структур. Обиралась західна ліберальна модель або ж соціалістична орієнтація в поєднанні з концепціями місцевого націоналізму. Незалежно від того, яку модель офіційно визнавали ті чи інші африканські країни, в їх розвитку проявлялись спільні риси.

Політичні процеси

В політичному плані молоді незалежні держави Південної і Тропічної Африки як правило обирали республіканську форму правління. Створювались парламенти, організовувались партії і рухи. На цей процес дуже впливала така специфічна риса африканських суспільств, як стійкість родоплемінних і общинних зв'язків. Всі важливі проблеми вирішувались на місцях вождями племен або радами старійшин на основі звичаїв і традицій.
Надплемінні інститути, в т.ч. і держава, були чужими більшості африканців і оцінювались ними як щось зайве і непотрібне. В той же час більш численні народності мали змогу захопити владу, отримати переваги в уряді, адміністративних органах, армії, поліції. Виникла основа для збройних етнічних конфліктів, які роками, десятиріччями не згасають у ряді країн (Ефіопія, Сомалі, Руанда, Бурунді, Ангола, Ліберія, Конго-Заїр, Чад таін).
У сфері державного управління переважали авторитаризм і насильство. Спостерігалась політична нестабільність, постійно відбувались державні перевороти, в яких активну участь брала армія. В найбільшій країні регіону - Нігерії після здобуття нею незалежності (I960) здійснено сім військових переворотів. У Беніні з 1960 по 1972 pp. сталося шість державних переворотів, у т.ч. чотири військові, і змінилось 20 урядів. В 1960-2000 pp. Африка пережила понад 100 військових переворотів, які супроводжувались політичним терором, грабунками населення, депортаціями і потоками біженців у сусідні країни.
Ряд патріотично настроєних лідерів національно-визвольних рухів часів боротьби за незалежність були усунуті від влади. Деякі з них швидко переродились і сприйняли авторитарні методи керівництва державою і суспільством. Правитель Центрально-Африканської Республіки Ж.Б. Бокасса проголосив себе імператором і користувався настільки необмеженою владою, що міг дозволити собі навіть людоїдство. Військовий диктатор Уганди в 1971-1979 pp. їді Амін, прозваний «африканським Гітлером», відзначився не лише політичними репресіями, але й безпрецедентною «економічною війною» проти буржуазії, дрібних ремісників і торговців індо-пакистанського походження. В 1972 р. з Уганди було депортовано 70 тис. «азіатів», які нібито мали державу за дійну корову, яку визискували, але не хотіли годувати. Діловій еліті було наказано протягом 90 днів покинути країну, взявши не більше 100 дол. на людину. її банківські рахунки арештовувались, майно вилучалось і розподілялось між офіцерами і солдатами амінівсь-кої армії. Економіка Уганди зазнала нищівного удару.
Керівник Малаві Хастінгс Камузу Банда, що прийшов до влади в 1964 p., оголосив себе довічним президентом країни (з 1969 p.). Людина, яка багато років прожила в еміграції в США і Європі в умовах західної демократії, закінчила чотири вищі навчальні заклади (Уілберфордський університет, Чиказький університет, Мехаррі-коледж у США, Единбурзький медичний коледж у Шотландії), отримала фах історика, політолога, лікаря, повернувшись додому, відразу ж забула про західні цивілізаційні цінності. Крім звання довічного президента, Банда набув звання традиційного вождя і шамана племені чева. Критиків свого правління він погрожував «згодувати крокодилам».
Президент Заїру Мобуту Сесе Секо Куку Нгебенду Ва За Бан-га (Могутній воїн, що завдяки своїй стійкості, витривалості й волі до перемоги буде йти від одного завоювання до іншого, залишаючи після себе вогонь) обіймав свою посаду 32 роки і був усунутий у 1997 р. в результаті перемоги збройного руху опору. З метою безпеки він жив не в столиці Кіншасі, а в своєму рідному селі Гбадоліт, прозваному «Версалем джунглів». Особиста власність Мобуту Сесе Секо за межами Заїру оцінювалась в 4-5 млрд. дол., а державний борг країни, якою він керував, складав 4 млрд. дол.
На початку 90-х років із 47 країн Тропічної і Південної Африки в семи існували особисті диктатури, в 16-ти - військові режими, в 15-ти - однопартійні системи і лише в п'яти - демократичні багатопартійні структури (Ботсвана, Гамбія, Маврикій, Сенегал, Зімбабве). Наявність у багатьох країнах антинародних політичних режимів і державних діячів, які дбали не про інтереси громадян, а про свої власні, стала ще однією причиною повстанської боротьби і сепаратистських тенденцій. У 90-х роках у зв'язку із закінченням «холодної війни» велика група африканських країн заявила про свій перехід до багатопартійної системи організації влади. Втратили свої звичні посади чимало харизматичних правителів. Зокрема, довічний президент Малаві Банда, який мріяв зустріти своє 100-річчя на посту керівника держави, у 1994 р. зазнав поразки на перших багатопартійний виборах, а в 1998 р. помер на 92-му році життя. Кілька авторитарних лідерів і в нових умовах здобули підтримку населення. Керівник однопартійного режиму Беніну (1972-1989) М. Кереку на президентських виборах 1996 р. переміг як незалежний кандидат і представник «трудових верств», оскільки ніхто, навіть вороже настроєні опоненти, не ставив під сумнів його особисту чесність і патріотизм. Військовий диктатор Гани Дж. Роллінгс, що захопив владу в 1980 р. за допомогою армії, в 1993 р. був обраний президентом демократичним шляхом.
Одночасно з процесами демократизації в 90-х роках в Африці продовжували здійснюватись державні перевороти. Дестабілізація економіки в ході реформ за західними програмами, закриття державних підприємств, скорочення управлінського апарату й армії, конфлікти між гілками влади і політиками, корупція, етнічні проблеми викликали подальше зниження і без того невисокого життєвого рівня і загальне невдоволення. Деякі суспільні сили бачили вихід у поверненні до авторитарних форм правління. Військові прийшли до влади в Сьєрра-Леоне (1992), Нігерії (1993), Нігері (1997). Військовий диктатор Нігерії генерал Сані Абача створив одну з найбільш репресивних у світі поліцейських держав. Його особиста власність оцінювалась в 1 млрд. дол.
Щоб успішно розбудовувати громадянське суспільство, країни Тропічної і Південної Африки мають виробляти свої моделі демократії, поєднуючи елементи західної системи з традиційними цивілізаційними цінностями.

Економічний розвиток

В економіці найбільш ефективною вважалась концепція «наздоганяючого розвитку». Припускалось, що молоді держави Африки прискореними темпами проведуть індустріалізацію, поставлять на світовий ринок конкурентоспроможну продукцію, що дасть їм кошти і можливості побороти відсталість, наблизитись до рівня середньорозвинених країн, розв'язати соціальні проблеми, забезпечити своїм громадянам достойний рівень життя. Сподівання покладались на допомогу колишніх метрополій в отриманні кредитів і новітніх технологій, але вони не виправдались. В цей час високорозвинений Захід переживав науково-технічну революцію. Міжнародні корпорації продовжували розглядати країни Тропічної і Південної Африки як придатки до своєї економіки.
Уряди африканських держав допустили ряд помилок. Зокрема, мало уваги приділялось сільському господарству, внаслідок чого виникла нестача продовольства. Головні доходи в бюджет ідуть від продажу сировини, ціни на яку на світовому ринку низькі. Стійкою тенденцією стало падіння темпів економічного розвитку і зниження прибутків на душу населення. З кожним десятиріччям у більшості країн загострювалась продовольча проблема. Одночасно відбувалось значне зростання кількості населення. Тяжкий стан економіки призвів до різкого скорочення державних витрат на соціальні потреби: освіту, професійну підготовку, науку, культуру, охорону здоров'я, виплату допомог.
У пошуках виходу з економічної кризи африканці прийняли Монровійську стратегію розвитку (1979) і Лагосський план дій (1980) з її реалізації на період до 2000 p., які базувались на концепції «опори на власні сили». Ці документи визнавали пріоритетними суверенітет держави над природними ресурсами, самозабезпечення продовольством, створення індустріальної бази, збільшення обсягів внутрішньої африканської торгівлі, розвиток транспорту. Успішному виконанню намічених планів завадили відсталість економічних структур, однотипна сировинна орієнтація національних економік, прив'язка до ринку колишніх метрополій, ідеологічні й політичні суперечності.
На середину 80-х років економічні проблеми в Тропічній і Південній Африці настільки загострились, що стали об'єктом особливої уваги світового співтовариства. У 1986 р. відбулася спеціальна XIII сесія Генеральної Асамблеї ООН, на якій була прийнята «Програма дій ООН по забезпеченню економічного піднесення і розвитку Африки на 1986-1990 pp.». Для її здійснення виділялись кошти в сумі 128 млрд. дол., у т.ч. 46 млрд. дол. за рахунок зовнішніх ресурсів. Проведені в її рамках перетворення не дали бажаних результатів. У 1991 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла «Нову програму дій ООН на 90-ті роки», у 1996 р. - програму «Дати шанс розвитку». Ці документи передбачали зростання приватного підприємництва, роздержавлення власності, створення експортних галузей, фінансові і податкові реформи, тобто переважно такі заходи, які послаблювали роль держави при відсутності ефективних ринкових механізмів. Генеральний секретар ООН висував «Спеціальну ініціативу» (1996), суть якої в тому, що майбутнє Африки - в новому освіченому, здоровому поколінні, здатному здолати економічну безвихідь.
На противагу програмі ринкової трансформації господарства, запропонованої МВФ і МБРР, глави держав Африки прийняли документ «Африканська альтернатива програмам структурної перебудови» (1989), який наполягав на специфічності економіки регіону і пропонував об'єднатися для спільних дій щодо виходу з кризи, спираючись на власні сили. Цей план теж не був виконаний з тих же причин, що й попередні.
На кінець 90-х років XX ст. близько ЗО африканських держав приєдналися до програм МВФ і МБРР, виконавши безліч попередніх умов для отримання фінансової допомоги. Жодна країна з цієї групи поки що не має приросту ВНП і не просунулась уперед у вирішенні соціально-економічних проблем. Зате послаблення державного регулювання і відкриття ринків одразу дало негативні наслідки. Продукція місцевих товаровиробників не витримала конкуренції більш дешевих імпортних товарів. Так, на початку 90-х років у Сомалі ціни на сою, кукурудзу і пшеницю впали до такого рівня, що вирощувати їх стало економічно невигідно. На виробництво 100 кг зерна кукурудзи селянин витрачав 114 тис. сомалійських шилінгів, а від їх продажу на ринку міг виручити не більш 55 тис. Ввезення в країни Західної Африки яловичини, в основному з Франції і Голландії, за ціною вдвічі нижчою від місцевої, призвело до масового розорення скотарів. Заробіток втратили 4 млн. селян. Імпорт рису в Малаві призвів до ліквідації власного виробництва цієї культури. В Зімбабве закрились фабрики, що виготовляли одяг. Текстиль і шкіряні вироби перестали випускатись у Замбії і Танзанії. В Кенії майже припинилось виготовлення модних сумок із сизалю, бо така продукція почала випускатись у Японії на високомеханізо-ваних підприємствах.
Міжнародні організації, які досліджували питання про те, що заважає успішному розвитку господарства африканських країн, виділили 15 негативних чинників. Першими за важливістю були необґрунтовані податки, нерозвинута інфраструктура, неконтро-льована інфляція. На 15-му місці стояв тероризм. Усунення всіх цих причин вимагає наявності сильної державної влади, яка б створила необхідні умови для економічної стабілізації.

Етнічні відносини

Всі країни Тропічної і Південної Африки багатонаціональні. Колонізатори довільно провели тут кордони, внаслідок чого безліч народів і племен увійшло до складу різних держав. Так, у Камеруні і Чаді проживає по 200 етнічних груп, в Анголі - 90, у Кот д'Івуарі - 60, у Нігерії і Гані - по 50, у Беніні - 42, у Того - 36. Серйозною проблемою в цих умовах стала проблема державної мови. Лише в Ефіопії, яка уникла іноземного поневолення, державною була рідна мова 75% населення - амхарська. Єдиною країною, що відмовилась від мови колонізаторів на офіційному рівні і надала статусу державної суахілі, стала Кенія. Дещо пізніше її приклад наслідувала Республіка Коморські острови, де комОрська мова є офіційною. Основна частина африканських країн продовжує користуватись мовами колишніх метрополій як державними, деякі поряд з ними ввели і свої. В Бурунді це кірунді і французька, Лесото - сото і англійська, Мадагаскарі -мерина і французька, Руанді - кіньяруанда і французька, Свази-ленді - свазі і англійська. Після ліквідації режиму апартеїду в Південно-Африканський Республіці (1994) державними стали одразу 12 мов - африкаанс, англійська, коса, зулу, ндебеле, сесото-са, лебоа, сесото, сисваті, тсонга, тсвана, венда.
Переважна більшість конституцій сучасних африканських держав містять ідею унітарності і базуються на концепції єдиної нації, яка має включати всі існуючи на їх території великі і малі народи. В сучасних умовах цей підхід не відповідає реальній дійсності. Етноси тримаються за свою відокремленість і неповторність і не бажають розчинятись у загальний масі.
Основною причиною етнічних конфліктів і суперечностей є невирішеність соціально-економічних проблем. Протест широких мас проти бідності, неефективної політики влади, корупції, хабарництва набуває форм ворожнечі щодо певних етнічних груп, представники яких займають найважливіші посади в місцевих адміністраціях, в армії, в керівництві держави. Корені міжплемінної ворожнечі мають тривалу історію. У ряді країн народи, що в минулому створили могутні держави, до цього часу зневажливо ставляться до етнічних груп, які тоді підкорялись їх
правителям. Існують і надалі зберігають свою силу стійкі етнічні заборони і стереотипи. Конкретні народи в африканських суспільствах можуть характеризуватись як «розумні», «чесні», «роботящі» або ж «агресивні», «войовничі», «зрадливі» тощо. Змінити такі оцінки дуже важко. На національні взаємовідносини впливають традиційні структури і релігійні відмінності.
Частина конфліктів спровокована в часи «холодної війни» протистоянням наддержав СРСР і СІЛА. Так, проти прорадянсь-ких режимів Анголи, Мозамбіку, Ефіопії воювали збройні угруповання, яким зброю і фінансування надавав Захід. У прямій чи завуальованій формі великі держави й нині підтримують як офіційні режими, так і повстанців, захищаючи, в першу чергу, свої економічні й геополітичні інтереси. Вимоги національних рухів різноманітні - від поміркованих до сепаратистських. Деякі з них вимагають територіальної або культурної автономії, пропорційного представництва в органах влади, врахування інтересів численних малих народів при прийнятті програм соціально-економічного і гуманітарного розвитку. Національні суперечності в ряді країн переросли в збройні зіткнення і затяжні внутрішні війни. У Руанді і Бурунді триває непримиренне протистояння між народностями тутсі і хуту. У 1990-1994 pp. в Руанді було винищено 800 тис. тутсі і поміркованих хуту. В Бурунді жертвами терору стали 150 тис. чол. В основі ліберійського збройного конфлікту лежить антагонізм між чорношкірими переселенцями - нащадками рабів із США і корінними народностями (кран, кру, гребо). У 1992-1993 pp. у Сомалі насильство в міжетнічних стосунках набуло такого розмаху, що навіть миротворчий військовий контингент ООН виявився безсилим у спробах розвести ворогуючі сторони і був виведений, не виконавши своєї місії. У Сьєрра-Леоне в 10-річній війні за контроль над алмазами було вбито 50 тис. чол., а біженцями стало 500 тис. чол.
Великого розмаху в Тропічній і Південній Африці набули рухи за відокремлення територій і створення на них нових держав. Ця тенденція суперечить уставу Організації африканської єдності (1963) та її Каїрській декларації (1964), де записано, що держави-учасниці повинні зберігати кордони, які існували на момент отримання ними незалежності.
Самопроголошена Республіка Біафра існувала в Східній Нігерії в 1967-1970 pp., у ході війни центрального уряду за її ліквідацію загинуло 1 млн. чол. Еритрейці багато років боролися проти політики амхаризації, за відділення від Ефіопії і створення своєї держави. Ця мета була досягнута (1993). Тепер опозиційні її правлячому режиму сили прагнуть створити державу Велика Афарія на землях Еритреї, Ефіопії і Джибуті. Етнічні сомалійці вимагають створення держави Огаден на території
однойменної провінції Ефіопії і частини Кенії. Прихильники ідеї проголошення національної держави народності конго борються за виділення населених нею територій зі складу Конго, Конго-Заїру й Анголи. В екваторіальній Гвінеї деякі сили виступають за відділення о. Біоко, на якому розташована столиця країни Малабо, і його можливе приєднання до Нігерії. На Ко-морських островах сепаратисти проголосили ніким не визнану державу Анжуан і хочуть перейти під владу Франції, проти чого категорично виступає офіційний Париж.
З 1960-го по 2000-й рік в Африці відбулося понад 20 кровопролитних воєн, близько 15 випадків геноциду і масового терору на етнічному ґрунті, в яких загинуло понад 8 млн. чол. В середині 90-х років у Тропічній і Південній Африці налічувалось 6,7 млн. біженців.
Група африканських країн спромоглася уникнути етнічних конфліктів, проводячи політику національного плюралізму. Авторитарний режим А. Секу-Туре у Гвінейській республіці (1959-1984) придушував будь-які опозиційні рухи. В той же час витримувався принцип пропорційного представництва в державних структурах трьох основних народностей - фульбе, малінке, сусу. Інші національні меншини теж мали певні квоти. Наступник А. Секу-Туре Лансана Конте продовжив цей курс. Виважена національна політика проводилась керівництвом Танзанії, Того, Гани, Беніну. Африка має два позитивні приклади врегулювання затяжних збройних конфліктів - у Мозамбіку і Намібії. Ворогуючі політичні угруповання пішли на взаємні поступки, домовилися про розподіл влади, прийняли узгоджені програми переходу до мирного життя.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить