Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Для студента... ІРАК. Монархічний режим. Революція 1958 р.

ІРАК. Монархічний режим. Революція 1958 р.
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

ІРАК. Монархічний режим. Революція 1958 р.

Ірак став незалежною державою в 1932 p., проте він і надалі залишався під англійським контролем за умовами двосторонньої угоди 1930 р. У роки Другої світової війни Великобританія використовувала територію країни як важливий стратегічний плацдарм на Середньому Сході. Після закінчення війни вона не поспішала виводити свої війська. Почалася так звана «друга англійська окупація». Лише після підписання нової угоди 1947 p., де підтверджувались її особливі інтереси, військовий контингент Великобританії був виведений з території Іраку.
Ірак залишався монархією з обмеженою конституцією. Король Фейсал та його оточення були нездатні виробити ефективну політику в загальнонаціональних інтересах, яка знайшла б підтримку в суспільстві. У другий половині 40-х років загострились внутрішні проблеми Іраку. Нестабільна ситуація склалася в Курдистані, де курдська національна меншина, до якої належало 15-17% населення, боролася за визнання її громадянських прав. У релігійному плані найбільшою конфесією Іраку були мусуль-мани-шиїти (55-60% населення), проте їх допуск у державні установи і армію обмежувався. У перші повоєнні роки монархічний режим дозволив деяку демократизацію суспільного життя. Виник ряд політичних партій, в т.ч. ліві Комуністична партія Іраку і Партія арабського соціалістичного відродження. Настрої національної буржуазії і ліберальних поміщиків виражали Національно-демократична партія і Партія незалежності. Народна партія захищала інтереси середнього класу, дрібної буржуазії, інтелігенції, селянства. Так і не вийшла з підпілля Демократична партія Курдистану. З 1948 р. розпочався наступ на демократичні сили, які своєю діяльністю нібито підривали єдність нації.
Монархічний режим не збирався вирішувати проблеми суспільства - не лише шляхом реформ, але навіть часткових поступок. Будь-які прояви незадоволення, критика дій правлячої верхівки супроводжувались репресіями проти всіх напрямків опозиції. Політичних в'язнів у тюрмах піддавали тортурам, страчували без суду і слідства. Так, у 1953 р. в тюрмі Багдада охороною було розстріляно 20 чол. в камерах, понад 100 чол. поранено. ^Неодноразово вводився військовий стан і приймались надзвичайні закони. Через військово-поліцейські репресивні методи ^правління іракська влада дістала назву «чорного режиму». 1 Зовнішня політика Іраку мала прозахідний характер і май-іке не враховувала національні і загальноарабські інтереси. В Р.950-1954 pp. було укладено кілька угод із США про надання економічної, технічної, військової допомоги. У 1955 р. між Іраком і Великобританією замість договору 1930 р. була підписана спеціальна угода, яка передбачала співробітництво сторін у захисті Іраку від зовнішньої агресії і зобов'язання Великобританії щодо підтримання іракської армії в стані повної бойової готовності. Військовий блок Багдадський пакт (1955) об'єднав Великобританію, Ірак і неарабські мусульманські країни Іран, Пакистан, Туреччину. Визнавалось допустимим використання іракської армії в антиарабських акціях. Підписання Пакту було зустрінуте в арабському світі різко негативно.
Монархічний режим повністю дискредитував себе всередині країни. В 1956 р. в іракській армії виникла організація «Вільні офіцери» за єгипетським зразком на чолі з Абдель Карімом Ка-семом. Найважливіші політичні партії і організації (ІКП, ПАСВ, Національно-демократична партія, Партія незалежності) створили Фронт національної єдності. Його програма передбачала повалення «чорного режиму», вихід Іраку з Багдадського пакту, проведення політики позитивного нейтралітету, відміну надзвичайних законів, введення демократичних свобод, звільнення політв'язнів.
14 липня 1958 р. війська під командуванням членів організації «Вільні офіцери» здійснили державний переворот у Багдаді. Король Фейсал, наступник престолу принц Абул Іллах, прем'єр-міністр Нурі ас-Саїд були вбиті. У країні перемогла антимонархічна революція. Ірак проголошувався республікою. Новий уряд, куди ввійшли військові з організації «Вільні офіцери» і представники ФНЄ, очолив А.К. Касем. Безпосередньо після повалення монархії були проведені демократичні перетворення. Звільнялись з тюрем політв'язні та учасники курдського національного руху. Легалізувались політичні партії. Була прийнята тимчасова конституція. В 1959 р. країна вийшла з Багдадського пакту і ліквідувала іноземні військові бази на своїй території. Проте подальше реформування призупинилось через особисте суперництво за владу. А.К. Касем претендував на диктаторські повноваження. Відбулося кілька заколотів і змов, організованих його ворогами. У зв'язку з черговим загостренням ситуації в Курдистані уряд запропонував винагороду в розмірі 100 тис. динарів (250 тис. дол.) тому,, хто доставить у Багдад лідера курдського національного руху Мустафу Барзані живим чи мертвим. Розпочалися невдалі бойові дії регулярних військ проти повстанців.

Прихід ПАСВ до влади. Соціально-економічні і політичні перетворення

Найбільш впливові партії Іраку - комуністична і баасистська - вели наполегливу боротьбу за маси, проголошуючи однакову кінцеву мету - побудову соціалізму. Комуністи виступали з класових позицій і висували малозрозумілу ідею диктатури пролетаріату. Серед них було багато курдів, представників інших національних і релігійних меншин, тому вони бачили в панарабізмі загрозу своїм правам. ПАСВ пропагувала ідеї арабського соціалізму й арабської єдності. Боротьба за вплив на різні соціальні прошарки закінчилась перемогою баасистів.
17 липня 1968 р. в результаті державного перевороту ПАСВ прийшла до керівництва країною. Влада перейшла до рук Ради революційного командування, яку очолив генерал Ахмед Хасан аль-Бакр. Його заступником був призначений Саддам Хусейн. В 1970 р. набрала чинності тимчасова конституція країни. Вона проголосила Ірак суверенною народно-демократичною республікою. Вищим органом державної влади визначалась Рада революційного командування. її голова був одночасно президентом, прем'єр-міністром, верховним головнокомандувачем армії. Створювався парламент з обмеженими повноваженнями. Нове керівництво Іраку заявило про соціалістичну орієнтацію в подальшому розвитку країни.
Баасисти провели радикальні перетворення в економіці. За рахунок націоналізації створювався державний сектор у промисловості, увага приділялась таким галузям, як нафтовидобувна, нафтопереробна, газова. Була здійснена націоналізація іноземних нафтових компаній, що дало державі потужне джерело фінансування. В той час Ірак контролював четверту частину розвіданих запасів нафти. До 1980 р. його прибутки від експорту нафти оцінювались у 20-26 млрд. дол. на рік. Значна частина цієї суми направлялась на створення сильної боєздатної армії з найпередовішим озброєнням. СРСР надав Іраку допомогу в будівництві понад 80 господарських об'єктів, в т.ч. заводу сільськогосподарських машин, електротехнічного заводу, заводу антибіотиків, нафтопроводів, залізниці Багдад - Басра, каналу оз. Тартар - р. Євфрат. За сприяння СРСР введені в експлуатацію нафтопромисли Північна Румейла, Лукейс і Нахр-Умр загальною проектною потужністю 46 млн. т нафти на рік. Радянською стороною підготовлено понад 50 тис. іракських спеціалістів.
У ході аграрної реформи земля вилучалась у поміщиків за викуп і передавалась безземельним і малоземельним селянам. Організовувались кооперативи і великі сільськогосподарські комплекси. Проводились масштабні соціальні програми, здійснювалась ліквідація неписьменності, створювались доступні системи освіти і охорони здоров'я. Була вирішена житлова проблема і ліквідоване безробіття. Прибутки на душу населення зросли з 92,3 динара в 1969 р. до 763,8 динара в 1979 р. (у 8,2 рази). На першому етапі своєї діяльності баасистський режим пішов на діалог з усіма патріотичними силами країни. Хартія національних
дій декларувала необхідність політичного співробітництва. В 1972 р. два представники компартії ввійшли до уряду. Був створений Прогресивний національно-патріотичний фронт, який об'єднав ПАСВ, КПІ, Демократичну партію Курдистану.
Певні кроки були зроблені для вирішення курдської проблеми. В 1970 р. курдські лідери й уряд підписали «Декларацію про автономію курдів». Положення про курдську автономію зафіксоване в конституції Іраку. За законом 1974 р. створювався Курдський автономний район із центром у місті Ербіль, якому надавалося право мати місцеве самоврядування, законодавчі і виконавчі органи. Одночасно від Курдистану відділявся ряд нафтоносних територій.
Лідери ПАСВ одним із своїх головних завдань вважали встановлення повного контролю над суспільством, ліквідацію опозиції, досягнення монополії на владу. Тому короткий період співпраці з іншими політичними силами завершився їх розгромом. Баасизація почалася з армії. Всі нелояльні режиму військовослужбовці звільнялись або направлялись служити в Курдистан. У військові навчальні заклади приймались лише члени ПАСВ, які підписували спеціальне зобов'язання працювати в інтересах партії, в разі його порушення вони підлягали смертній карі. Для успішного просування по службі мали значення національна і релігійна належність. На вищі пости призначались офіцери за принципом особистої відданості лідерам країни. Баасизація охопила державні органи, громадські організації, профспілки, систему освіти і культури. Відбувалось типове для тоталітарних режимів зрощування партійного і державного апарату, зосередження влади в руках партійних діячів. В ПАСВ була створена партійна служба безпеки і партійна розвідка. Будь-яке порушення статуту вело до суворих покарань. За кримінальним кодексом, розробленим під особистим контролем С. Хусейна, смертна кара встановлювалась за приховання членом ПАСВ його колишньої партійної належності, вступ до ПАСВ при одночасних зв'язках з іншими партіями і організаціями, вихід із ПАСВ і вступ до іншої партії, схилення члена ПАСВ до виходу з партії. Постійно здійснювались партійні чистки, репресії проти недавніх впливових партійних діячів. За законом № 35 від 1977 р. позбавлялись громадянства «всі особи, що перебували у ворожій політичній, економічній або інтелектуальній опозиції до революції та її програми». Закон давав юридичне обґрунтування репресіям.
Політика баасизації етнічних меншин поєднувалась із їх насильницькою арабізацією. У першу чергу це стосувалось курдів. Уздовж кордонів з Іраном і Туреччиною встановлювалась «зона безпеки», курдське населення звідти виселялось. Курдські політичні і громадські організації заборонялись, а засоби масової інформації закривались. Протягом 1975-1977 pp., за різними даними, з Курдистану було депортовано 300-350 тис. чол., знищено 240 сіл. Жорстоких ударів зазнала шиїтська община Іраку та її релігійно-політична організація «Ад-Дава» (Заклик). У 1977 р. відбулися масові виступи шиїтів проти переслідування. Вісім шиїтських лідерів - п'ятеро духовних і троє світських -були засуджені до страти. У 1980 р. ЗО тис. шиїтів були вислані в Іран, а за належність до «Ад-Дава» вводилась смертна кара.
Після розправи з курдами і шиїтами ПАСВ став непотрібним блок з ІКП. У 1978 р. була страчена група комуністів та їх прихильників (31 чол.), за звинуваченням у політичній діяльності в армії. Тисячі комуністів оголошувались «іноземними агентами», «зрадниками іракської батьківщини» і засуджувались до смерті. ІКП була розгромлена і пішла в підпілля.
У зовнішній політиці Ірак орієнтувався на СРСР. У 1972 р. був укладений договір про дружбу і співробітництво між обома країнами. З 1958 р. розпочалися радянські поставки зброї Іраку. За допомогою СРСР і західних країн Ірак створив могутню армію. У близькосхідному конфлікті він займав непримиренну антиізраїльську позицію. Залишались труднощі у відносинах з Іраном і Туреччиною через переслідування шиїтів і політику з курдського питання.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить