Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Для студента... АРАБСЬКІ КРАЇНИ: ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

АРАБСЬКІ КРАЇНИ: ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

АРАБСЬКІ КРАЇНИ: ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

У даний період у світі нараховується 19 арабських країн, які поділяються на 3 групи: африканську (Алжир, Марокко, Мавританія, Туніс, Лівія, Судан), східносередземноморську (Єгипет, Си-рія, Ліван, Йорданія, Ірак, Палестинська автономія), аравійську (Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Бахрейн, Катар, Оман, Ємен). Існує ще ряд країн, де проживає значна кількість арабського населення, іноді деякі з цих країн також відносять до арабських.
Суспільно-політичні орієнтири
Після Другої світової війни в арабському світі завершився процес завоювання незалежності колоніями і підмандатними територіями. В ряді країн були скинуті реакційні режими, які проводили антинаціональну політику і допускали західне втручання у свої внутрішні справи на основі укладених нерівноправних договорів, особливих прав. При визначенні подальших шляхів розвитку провідні політичні сили керувались теоріями арабського націоналізму і арабського соціалізму. Національні ідеї були сильним засобом консолідації мас у боротьбі проти колоніалізму в усіх його формах на основі власних цінностей за створення сильних незалежних держав. Арабський соціалізм базувався на ідеях про загальну рівність, соціальну справедливість, провідну роль держави в економіці, пристосованих до конкретних умов кожної країни. У 1947 р. Мішель Афляк і Салях Би-тар створили Партію арабського соціалістичного відродження -ПАСВ (арабською БААС). В основу баасистської ідеології була покладена тріада: єдність - свобода - соціалізм. Лозунгом ПАСВ став вислів «Арабська нація єдина, її місія безсмертна». Свою мету партія вбачала в подоланні розробленості арабів у національних державах і створенні єдиної арабської макродержави. Пізніше ПАСВ стала правлячою в Сирії та Іраку. Ідея арабської єдності трансформувалась і почала трактуватись як тісне співробітництво між окремими країнами.
У 60-70-х роках побудову арабського соціалізму як головну мету проголошували Єгипет, Сирія, Ірак, Алжир, Туніс. З часом під впливом і внутрішніх факторів, і міжнародних змін правляча еліта поступово знімала соціалістичні лозунги і переорієнтовувалась на національний капіталізм. Особливим шляхом
соціалістичної джамахирії продовжує розвиватись Лівія. Певну роль в арабських країнах відіграє також ісламській фундамен-талізм, який передбачає побудову держави і суспільства за канонами мусульманської релігії і має яскраво виражений антизахід-ний характер. Саме на цій основі формувались монархії Аравійського півострова.

Економічні перетворення

Арабські країни значно різняться між собою за територією, кількістю населення, економічним потенціалом, політичним устроєм. Та незалежно від цього в них проявляються спільні тенденції розвитку і розв'язуються подібні економічні завдання. В арабському регіоні в цілому несприятливі умови для сільськогосподарського виробництва, гостро не вистачає оброблюваних площ і води. В деяких країнах можливе лише оазисне землеробство. В ОАЕ оброблялося 12% території, в Катарі - 10% , в Бахрейні - 4,2%, в Омані - 0,1%. Земля, як правило, належала поміщикам, родовій знаті, в ряді країн - колонізаторам, європейським переселенцям. Панували відсталі докапіталістичні виробничі відносини. Існувала соціальна напруженість. Одним із наслідків цієї ситуації стала продовольча проблема.
В арабських країнах були проведені аграрні реформи. Обмежувалась або повністю ліквідувалась феодальна земельна власність і іноземне землеволодіння. Почали створюватись кооперативи і державні господарства. Зберігалась дрібна селянська власність. Селяни на пільгових умовах отримували землю. В результаті аграрних реформ створювався капіталістичний сектор у сільському господарстві, започатковувались ринкові перетворення, підвищувалась товарність, покращувались умови життя сільського населення. Для модернізації сільського господарства були потрібні значні капіталовкладення. Тому найбільших успіхів у цій сфері досягли нафтовидобувні монархії Аравійського півострова, а найменших - Мавританія, Судан, Ємен. На закупку продовольства в 1995-2000 pp. арабські країни планували виділити 35,5 млрд. дол.
Ще одним важливим напрямком економічних перетворень було реформування промисловості. Рівень промислового розвитку на момент здобуття незалежності був різним. В Єгипті, Тунісі, Іраку, Сирії існували підприємства легкої і харчової галузей, в Марокко, Алжирі, Іраку - об'єкти нафтовидобування і гірничорудної промисловості, що належали, як правило, іноземним власникам. У Мавританії, Лівії, Судані, країнах Аравійського півострова промислових підприємств практично не було. Провідну роль у здійсненні індустріалізації відіграла держава. Проводилась націоналізація іноземних і великих місцевих промислових, фінансових, торгових компаній. Стимулювалось дрібне і середнє приватне підприємництво. Створювались нові галузі промисловості, особливо важкої. Окремо варто виділити заходи з освоєння нафтових багатств регіону. Багаті на нафту країни змогли інтегруватись у світове господарство. Видобуток 1 т Саудівської нафти обходився в 2 дол. (в США - 28 дол., в Північному морі -55 дол.). На початку 70-х років західноєвропейські країни і Японія задовольняли свої потреби за рахунок арабської нафти в середньому на 60%, США - на 25%. Здобутий таким чином арабський капітал породив феномен нафтодоларів, включився у світову фінансову систему.
У результаті перетворень 60- 70-х років в Алжирі, Лівії, Сирії провідним став державно-капіталістичний уклад. В Єгипті, Йорданії, Марокко, Судані, Тунісі, Лівані взаємодіяли і доповнювали один одного капіталістичний і дрібнотоварний сектор. В Саудівській Аравії, Ємені, Мавританії, Омані капіталістичні відносини активно впроваджувались у господарське життя, але співіснували з феодальними і патріархальними. На поч. 80-х років позитивна роль всеосяжного контролю над економікою була вичерпана. У 80-90-х роках були проведені ринкові перетворення і почалось обмеження ролі держави. Основними напрямками реформ стали: скорочення або повне зняття державних дотацій і субсидій для багатьох галузей, лібералізація цін, ліквідація обмежень на валютні операції, вільний обмінний курс національних валют, приватизація державної власності, відкриття приватних банків, залучення іноземних інвестицій.
У ході реформ у суспільстві відбулися політичні зміни. Руйнувались докапіталістичні відносини. Зменшувалась кількість кочових племен бедуїнів, зростали середні міські верстви: службовці, офіцерство, студентство, інтелігенція. Зберігаються суспільні групи і прошарки перехідного періоду. Становище людини в суспільстві, можливості кар'єри все ще залежать від належності до того чи іншого роду, племені, близькості до оточення лідерів чи королівських сімей. Велика увага в арабських державах приділяється підготовці кадрів, освіті, охороні здоров'я.

Міжарабські відносини

Араби об'єднані спільними етнічними ознаками, мовою, релігією, культурою і, незважаючи на те, що живуть у різних державах, вважають себе єдиною нацією. Арабські країни будують відносини між собою і в міжнародному аспекті на принципах єдності і співробітництва. У 1945 р. виникла Ліга арабських держав, яку заснували Єгипет, Сирія, Ліван, Ірак, Йорданія, Саудівська Аравія і Ємен. Надалі її членами стали Лівія (1953), Судан (1956), Марокко, Туніс (1958), Кувейт (1961), Алжир (1962), Бахрейн, Катар, Оман (1971), ОАЕ (1972), Мавританія (1973), Сомалі (1974), Палестина (1976), Джібуті (1977), Коморські острови (1993). Устав Ліги передбачає координацію діяльності її членів у політичній, військовій, економічній та інших сферах, забороняє використання сили при врегулюванні суперечностей між членами Ліги і вимагає визнання режимів, які знаходяться при владі в країнах-учасницях.
6 аравійських монархій об'єдналися для співпраці, інтеграції і координації дій в усіх областях, забезпечення обороноздатності в Раду співробітництва арабських держав Перської затоки (1981). Члени створеного в 1989 р. Союзу Арабського Магрибу - Алжир, Лівія, Мавританія, Марокко, Туніс - проводять спільну економічну політику, зокрема, на зовнішніх ринках. Нафтовий фактор відіграє надзвичайно важливу роль в економіці арабських країн, визначає їх місце у світовому господарстві. В Саудівській Аравії зосереджено 25% світових запасів нафти, в Іраку - 11%, в Кувейті і ОАЕ - по 10%. У 80-ті роки Саудівська Аравія, Ірак і Кувейт експортували близько половини нафти, яка надходила на міжнародний ринок. В країнах регіону зосереджено 40% світових запасів газу. Тут сходяться повітряні і сухопутні шляхи, які зв'язують Європу і Азію. Більшість арабських держав Перської затоки є також великими експортерами капіталу. Так, в 1997 р. зарубіжні авуари Кувейту становили 120 млрд. дол. Регіон є містким ринком збуту. В 1992 р. Саудівська Аравія ввезла товарів на 34 млрд. дол., а Кувейт - на 7 млрд. Нафтовидобувні держави виділяють субсидії тим арабським країнам, де нафти немає або ж її недостатньо для підтримки економіки і життєвих стандартів, наприклад, Мавританії, Марокко, Судану, Йорданії тощо. Із 12-ти членів Організації країн-експортерів нафти 7 є арабськими державами (Алжир, Ірак, Катар, Кувейт, Лівія, ОАЕ, Саудівська Аравія), що дозволяє їм суттєво впливати на регулювання світових цін і обсягів видобутку нафти, освоєння нових родовищ. Нині ОПЕК контролює третину видобутку нафти у світі.
Близький Схід, район Перської затоки є зоною суперництва держав, що мають тут свої інтереси. Арабські країни виробили єдину політику щодо близькосхідного конфлікту і проблеми створення Палестинської держави. Організація визволення Палестини отримувала велику фінансову, військову, політичну, моральну допомогу, особливо від монархій Аравійського півострова. У 1973 р. на знак протесту проти проізраїльської позиції Заходу в черговій арабо-ізраїльський війні арабські держави з метою здійснити тиск на західний світ припинили поставки нафти на світовий ринок, чим спричинили енергетичну кризу. Коли Єгипет підписав сепаратний мир з Ізраїлем (1979), він був виключений з Ліги арабських держав і зазнав загального бойкоту. Лише після зміни вищого керівництва Єгипет зміг поступово відновити втрачені позиції.
У 80-90-х роках XX ст. на Близькому Сході виникли ще два вогнища напруженості. Побоюючись поширення іранської революції, країни регіону сприяли озброєнню Іраку, сподіваючись, до могутні іракські збройні сили забезпечать стабільність і здійснять позитивний вплив на врегулювання близькосхідного конфлікту та інші можливі потрясіння. Суперечності між Іраном і Іраком вилились у війну 1980-1988 pp. Після її закінчення конфронтація сторін тривала, вони продовжували озброюватись. В 1996 р. Іран мав військовий бюджет у розмірі 2,3 млрд. дол. В його збройних силах нараховувалось 513 тис. військовослужбовців, 1 555 танків, 950 БТР і БМП, 119 бойових кораблів, 295 літаків і вертольотів. На своєму озброєнні 382-тисячна іракська армія мала 2 700 танків, 4 400 БТР і БМП, 22 військові кораблі, 483 літаки і вертольоти, а її військовий бюджет становив 2,7 млрд. дол. Протистояння між цими країнами триває й надалі.
Відчутним ударом по ідеї арабської єдності стала агресія Іраку проти Кувейту, однієї арабської держави проти іншої. Вона викликала гостру політичну кризу в арабському світі, оскільки Ірак підтримали Лівія і ОВП. Після цього аравійські монархії припинили виплату субсидій палестинському руху, яка становила близько 6 млрд. дол. щорічно. Численна палестинська діаспора була витіснена з Кувейту. Іракська агресія, поразка Кувейту поставили під сумнів попередню концепцію національної безпеки, яка базувалася на принципі опори на власні сили. Були підписані договори про військове співробітництво на 10 років Кувейту із США (1991), Великобританією і Францією (1992), з Росією (1993). У Кувейті розміщені війська США. Аравійські монархії виробили спільну оборонну доктрину і створили об'єднаний військовий контингент «Щит півострова», що використовується як сили швидкого реагування. Конфлікти і можливість бойових дій є причиною закупок арабськими країнами великої кількості найсучасніших озброєнь. Після краху СРСР 70% світового продажу зброї контролювали США. В 1993 р. вони продали військової техніки і озброєнь на суму 22,3 млрд. дол., Росія - на 2,8 млрд. дол., Великобританія -на 2,3 млрд. дол. Загальні витрати арабських країн на закупку зброї в 1995 р. досягли 180 млрд. дол.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить