Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Для студента... ІЗРАЇЛЬ. Виникнення і розбудова держави

ІЗРАЇЛЬ. Виникнення і розбудова держави
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

ІЗРАЇЛЬ. Виникнення і розбудова держави

Держава Ізраїль створювалась на підставі резолюції ООН № 181 від 29 листопада 1947 р. на частині території Палестини. Єврейські політичні угруповання заздалегідь готувались до цієї важливої події. У жовтні 1947 р. вони утворили об'єднану надзвичайну комісію, яка прийняла рішення про формування збройних сил, про місцеве самоврядування, виробила пропозиції щодо проекту конституції і кодексу законів майбутньої держави. 1 березня 1948 р. розпочала свою діяльність тимчасова державна рада із представників 12 політичних партій та організацій. До проголошення незалежності були створені армія і деякі державні структури.
14 травня 1948 р. була прийнята Декларація незалежності держави Ізраїль і сформований її тимчасовий уряд, який очолив лідер Робітничої партії Д. Бен-Гуріон. 15 травня 1948 р. Сім арабських держав оголосили Ізраїлю війну, з якої він вийшов переможцем. У ході Палестинської війни 1948-1949 pp. Ізраїль захопив більшу частину території, на якій мала створюватись арабська держава. Арабське населення з окупованих земель втекло в сусідні країни. Перемога в Палестинській війні, значне розширення території суттєво вплинули на подальшу розбудову єврейської держави.
У 1949 р. були проведені загальні вибори в Установчі збори, які проголосили себе першим парламентом Ізраїлю. Вони прийняли «перехідний закон», що визначав республіканську форму правління, функції парламенту, президента та уряду. Конституція прийнята не була. Це пояснювалось небажанням правлячої еліти офіційно вказати кордони держави і дати гарантії прав неєврейського населення. Замість конституції був прийнятий блок конституційних законів, що регулювали різні сторони життя суспільства. Одним із них є закон про повернення (1950), відповідно до якого ізраїльське громадянство надавалось будь-якій особі єврейського походження, яка побажає приїхати в країну. Це положення закріплене в законі про громадянство (1952), де сказано: «Держава Ізраїль існує, щоб надати притулок євреям усього світу». Одночасно він визнав громадянами країни лише тих арабів, які на 8 листопада 1952 р. знаходились у тому місці, де жили з моменту народження, що автоматично позбавило громадянства всіх біженців.
Важлива роль в ізраїльському суспільстві відводилась іудейській релігії. Раввини стежили за суворим дотриманням релігійних норм і свят. По суботах заборонялось виконувати будь-яку роботу. Основи іудейської релігії викладались у школах. Вводилась релігійна цензура. Справи, пов'язані з особистим статусом громадян, почали розглядатися судами рабинату, які виносили рішення на підставі галахи - стародавніх законів Талмуду і Тори. Неєвреї і жінки не мали права свідчити в цих судах. Ряд законодавчих актів стосувався анексії захоплених у 1948-1949 pp. територій і перерозподілу власності арабського населення: закон про покинуті райони (1948), закон про власність відсутніх господарів (1950), закон про придбання землі (1953). Вони передавали в руки держави або приватних осіб майно і землі арабів, змушених покинути свою власність і рятуватись від бойових дій і насильства. Відповідно до закону про термін давності (1958) арабські селяни мали пред'явити документи 20-річної давності, часів англійського мандату, які б підтвердили їх право на землю. Ділянки тих, хто не зміг довести свої права, конфісковувались і передавались єврейськім колоністам. Результатом «євреїзації» арабської власності в цей період скористалася третина громадян Ізраїлю. їм перейшло 25% усіх будівель у країні, 57,5 тис. квартир у містах, 10,7 тис. крамниць і майстерень. На землях, втрачених арабами, в 1948-1953 pp. було засновано 350 єврейських поселень.

Держава і суспільство

Ізраїль - парламентська республіка. Вищим законодавчим органом країни став однопалатний парламент - кнесет у складі 120 чол., який обирається на 4 роки шляхом загальних, прямих, Таємних виборів. Голосування здійснюється за списками партій
і партійних блоків, висування окремих позапартійних кандидатів не передбачене. До парламенту проходили ті списки, за які подавалось не менше 1% голосів виборців. Закони в кнесеті приймаються простою більшістю голосів і набирають чинності після того, як їх підпише прем'єр-міністр і міністр, відповідальний за їх виконання, а потім санкціонує президент. Глава уряду фактично є головною посадовою особою в державі, від якої залежить вироблення всіх важливих рішень. Президент обирається кне-сетом. З 1996 р. прем'єр-міністр обирається всенародним голосуванням.
В Ізраїлі утвердилась багатопартійна система, в рамках якої функціонує кілька десятків партій різної політичної спрямованості. Всі вони з позицій націоналізму виступали за побудову «чистого» єврейського суспільства. Однак у підході до ряду конкретних проблем (права неєврейського населення, анексія арабських територій, роль іудаїзму, економічна і соціальна політика тощо) існували значні розбіжності.
У 50-х - середині 70-х років в ізраїльському суспільстві переважали ліві настрої. Найбільш впливовою була Робітнича партія, що ставила своєю метою побудову «єврейського соціалізму». її програма передбачала створення соціально орієнтованої держави, яка захищає інтереси всіх громадян, пом'якшує або зовсім/7 усуває соціальні конфлікти і робить Ізраїль привабливим для нових іммігрантів. У 1968 р. партію було реорганізовано, вона змінила назву і відтоді називається Партія праці. її лідерами в різні періоди були Д. Бен-Гуріон, М. Даян, Ш. Перес, Г. Меїр, І. Рабин. Партію підтримувала третина виборців. Вона об'єднувалась у коаліції з іншими лівими партіями і очолювала уряди Ізраїлю 1948-1977 pp. У цей час була створена сучасна політична та економічна система країни, закладені основи її внутрішньої і зовнішньої політики.
Група партій правоцентристського спрямування виступала за проведення широких ринкових перетворень, обмеження соціальних функцій держави, іудеїзацію суспільства, врегулювання близькосхідного конфлікту шляхом жорсткого тиску на арабські країни. На початку 70-х років вони сформували блок Лікуд (Згуртованість).
Ультраправі парти висували лозунг створення «великого Ізраїлю від Нілу до Євфрату». З кінця 70-х років лівий блок і блок Лікуд змінюють один одного у вищих ешелонах влади. Ізраїльське суспільство формувалось і продовжує формуватись шляхом переселення євреїв із різних частин світу. Тривалий час дебатува-лось питання про те, кого вважати євреєм. За законом 1970 р. євреєм є людина, народжена матір'ю-єврейкою, або та, що прийняла іудаїзм. Крім того, право на ізраїльську національну належність мають чоловік єврейки, дружина єврея та їх нащадки в перших двох поколіннях з чоловіками та дружинами.

Виділяється 8 великих хвиль еміграції євреїв у Палестину

- з царської Росії, Польщі, країн Північної Африки, Ефіопії, країн Східної Європи, СРСР і СНД та ін. На кінець XX ст. населення Ізраїлю досягло 6 млн. чоловік, його чисельність зросла порівняно з 1948 р. у 7,4 рази. З 1990 р. з республік колишнього СРСР в Ізраїль в'їхало 600 тис. євреїв, що збільшило його населення на 12%. Нині там проживає 860 тис. вихідців з СРСР і СНД, 500 тис. - з Марокко, по 250 тис. - з Польщі і Румунії, по 180 тис.
- з Іраку та Ємену, 64 тис. - з Ефіопії. Одне з головних завдань держави - інтеграція переселенців у суспільство. Для цього створене спеціальне Міністерство абсорбції емігрантів. Розроблені програми адаптації, які передбачають організацію переїзду, розселення, виплату допомог, працевлаштування, освоєння нових професій, вивчення івриту, історії, законодавства Ізраїлю тощо. В той же час кожна община нових громадян певною мірою зберігає свою специфічну культуру, звичаї, манеру вдягатися.
Чисельність арабського населення Ізраїлю коливалась у зв'язку з війнами і приєднанням нових територій. На кінець XX ст. там проживало 886 тис. арабів-мусульман (14,8% від загальної кількості населення) і 98 тис. друзів (1,6%). Арабське населення обмежувалось у правах. Хоча ніяких офіційних документів із цього приводу не існує, на практиці склалася система дискримінації арабів. Територіальні надбання 1948-1949 рр. анексовані, загарбання 1967 р. оголошені окупованими територіями і активно колонізуються. Досить довго громадянський статус арабів не був визначеним. У 1966 р. вони дістали право брати участь у виборах і висувати свої партійні списки. В прикордонних районах і місцях компактного проживання арабів військові власті і спецслужби під гаслом боротьби з тероризмом мають право вводити надзвичайний стан, комендантську годину, обмежувати пересування, заарештовувати і висилати людей без пред'явлення звинувачення, обшукувати будинки. Існували негласні заборони при працевлаштуванні. В 50-70-х роках араби складали близько 20% кваліфікованих робітників і 33% - некваліфікованих. їм був закритий доступ у ряд галузей виробництва. Прагнучи підірвати єдність арабського населення, ізраїльський уряд надав особливий статус друзам. Лише вони серед арабів проходять обов'язкову військову службу і мають належні за це пільги.
На початку 90-х pp. в Ізраїлі склалося нове співвідношення суспільно-політичних сил. Активізувалися ті верстви населення, які раніше з різних причин вели себе пасивно, підтримуючи один з існуючих партійних блоків. Нині вони створюють нові
партії, борються за представництво в парламенті і захист своїх специфічних пріоритетів. Найбільш вагомими є досягнення російськомовних емігрантів останньої хвилі. Вони організували партію Ісраель ба-алія, яка на виборах 1996 p., всього через п'ять років після виникнення, провела в кнесет сімох своїх депутатів, а два її члени увійшли в уряд. Перед парламентськими виборами 1999 р. з'явились ще три «російські» партії. Ісраель ба-алія добилась шести місць у кнесеті, партія «Наш дім - Ізраїль» - чотирьох. У політиці також почали проявлятися такі фактори, як «ефіопський», «марокканський», «хасидський» таін.

Соціально-економічний розвиток

Основою господарської моделі Ізраїлю є змішана економіка, що складається з державного, приватного і профспілково-коопе-ративного сектора. Кожен із них має свої функції і свою спеціалізацію. Держава централізувала матеріальні і грошові ресурси, необхідні для розселення і працевлаштування іммігрантів, розвитку інфраструктури. Державні компанії зайняли провідне становище у військовій, гірничовидобувній, хімічній промисловості, електро- і водопостачанні, на транспорті. Державі належить значна частина земельного фонду країни.
Профспілково-кооперативний сектор, або «робітнича економіка» , функціонує під контролем Загальної федерації трудящих Ізраїлю. Керівництво профспілковими виробничими структурами здійснює Товариство робітників - головний холдинг, розпорядник акцій. Всі працюючі вважаються колективними власниками підприємств і одержують не лише зарплату, а й дивіденди. Сектор контролює металообробку, електронну, металургійну промисловість. Профспілки володіють третиною банківських активів країни, 1/4 страхового і 1/6 будівельного бізнесу. До цього сектора належать сільські кооперативи - кібуци і мошави, які беруть землю в колективну оренду в держави і виробляють 4/5 сільськогосподарської продукції Ізраїлю. Рівень прибутків зайнятих у профспілково-кооперативному секторі помітно вищий, ніж в інших сферах економіки.
Формування приватного сектора відбувалось не в умовах вільної конкуренції, а під безпосереднім керівництвом держави і міжнародних сіоністських організацій. Поряд із сучасним великим виробництвом створювались і підтримувались дрібні приватні підприємства з кількістю працюючих до 20 чол., які в кінці 80-х років складали близько 80% усіх підприємств. Широко практикувався «сімейний бізнес». Така політика відповідала офіційній доктрині «соціальної держави», сприяла зайнятості населення, створювала умови для подальшої лібералізації економіки.
Протягом кількох десятиліть, до кінця 70-х років, господарство Ізраїлю розвивалось екстенсивним шляхом, споживання товарів і послуг значно переважало над їх виробництвом. Розрив МІЖ ними компенсувався грошовими і товарними потоками з-за кордону. Головним дестабілізуючим фактором стала гонка озброєнь, внаслідок якої підвищились податки на підприємництво і фінансову діяльність. Назріла необхідність реформ ринкового характеру. Структурну перебудову ізраїльської економіки взяли на себе правоцентристські партії. Після приходу до влади в 1977 р. блок Лікуд проголосив курс на значне обмеження державного втручання в економіку, лібералізацію господарства. Була проведена девальвація шекеля на 92% і введений його плаваючий курс. Послаблювався контроль над валютними операціями, відмінялись податки на імпорт і субсидії на експорт, відпускались ціни на основні продукти харчування. Ці заходи викликали в Ізраїлі економічний хаос. Почалось неконтрольоване зростання цін. Інфляція переросла в гіперінфляцію. Зріс бюджетний дефіцит. Різко скоротились виробничі інвестиції. Спекуляції набули такого розмаху, що спричинили крах Тель-Авівської біржі (1983). Перша спроба економічних реформ в Ізраїлі виявилась невдалою. Знову стало необхідним державне регулювання.
Протягом семи років політична і наукова еліта країни аналізувала допущені помилки і розробляла нову концепцію реформ. У 1985 р. урядовий блок соціал-демократичних і ліберальних партій прийняв масштабну програму оздоровлення економіки на ринкових засадах, яка почала успішно виконуватись. У 90-х роках в Ізраїлі відбувалося економічне піднесення. Розпад СРСР викликав масову еміграцію радянських євреїв, що сприяло розширенню споживання, збільшенню будівництва, зростанню обсягів виробництва в легкій і харчовій промисловості. Приїзд великої кількості освічених фахівців дав поштовх розвитку на-укоємних і високотехнологічних галузей. Іншим стимулом прогресу стали позитивні зрушення у врегулюванні близькосхідного конфлікту. Ізраїль також успішно включався у завоювання нових зовнішніх ринків у країнах Далекого Сходу, Латинської Америки, Центральної Азії, Східної Європи.
Держава виступає гарантом соціального захисту населення. Введені в дію кілька проектів. Програма національного страхування передбачає виплати по старості, інвалідності, безробіттю, а також допомоги працівникам підприємств, що збанкрутували, солдатам запасу під час щорічних зборів, сім'ям з дітьми. Програми страхування за умовами трудових угод здійснюються профспілками, а кошти на них формуються з внесків роботодавців і працюючих. Бюджетні урядові асигнування йдуть на виплату пенсій державним службовцям, інвалідам ізраїльської армії, особам, що постраждали в результаті сутичок у прикордонній смузі, жертвам нацизму. Програми соціальної допомоги адресовані людям, які не можуть забезпечити собі прожитковий мінімум і не мають джерел для існування. На соціальний захист в Ізраїлі в окремі періоди направлялось 25-28% видатків державного бюджету. Значна увага приділяється також медичному обслуговуванню населення. Середня тривалість життя громадян Ізраїлю на даний період складає для жінок 79,9 року, для чоловіків -76,3 року. Середньостатистична сім'я після сплати податків має місячний прибуток у сумі 8 000 шек. (близько 2,5 тис. дол.). 70% сімей володіють житлом, де на кожного члена припадає одна й більше кімнат.

Зовнішня політика

У момент створення держави Ізраїль основним принципом її зовнішньої політики проголошувався принцип «неідентифі-кації», тобто відмови від підтримки курсу будь-якої з великих держав. На початку 50-х років успішно закінчились складні переговори із Західною Німеччиною, яка визнала свою відповідальність за політику геноциду (голокосту) проти євреїв із боку фашистів. Була підписана угода про виплату репарацій державі Ізраїль і реституцій окремим громадянам як компенсацію за переслідування гітлерівськім режимом. З 1952 по 1984 pp. Ізраїль отримав від ФРН близько 7 млрд. дол. у вигляді грошових виплат і товарних поставок.
Головною проблемою зовнішньої політики Ізраїлю є конфронтація з арабськім світом, яка включає військове протистояння, необхідність повернення арабам окупованих територій, створення незалежної Палестинської держави. Ізраїль несе свою частину відповідальності за затяжний близькосхідний конфлікт, що триває понад 50 років. З середини 50-х pp. у зовнішній політиці Ізраїль почав орієнтуватися на країни Заходу, в першу чергу на СІЛА. Розгорнулась його політична, економічна, військова інтеграція із західними партнерами. На початку 60-х років адміністрація президента Д. Кеннеді офіційно заявила про «особливі стосунки» з Ізраїлем, прагнучи використати співпрацю для вирішення своїх геополітичних поривань на Близькому Сході. За 1948-1984 pp., тобто в той час, коли відбулося 5 арабо-ізраїльсь-ких воєн, США надали Ізраїлю допомогу на 28,5 млрд. дол., 70% якої призначалося на закупку зброї. Одночасно США намагалися знайти політичні шляхи розблокування близькосхідної кризи. Вони виступали посередниками у двосторонньому врегулюванні між Ізраїлем і Єгиптом і підписанні Кемп-Девідських угод. У нових міжнародних умовах кінця 80-х - початку 90-х pp. розпочалися мирні переговори між Ізраїлем і ОВП, на яких підписано кілька угод про поетапне створення незалежної арабської Палестинської держави.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить