Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Для студента... Туреччина.Військові перевороти 60-80-х років XX ст.

Туреччина.Військові перевороти 60-80-х років XX ст.
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Туреччина.Військові перевороти 60-80-х років XX ст.

27 травня 1960 р. група офіцерів під керівництвом командувача сухопутними силами генерала Джемаля Гюрселя, спираючись на армію, здійснила державний переворот. А. Мендерес та інші керівники Демократичної партії були заарештовані, уряд і парламент розпущені, діяльність партій заборонена. За вироком Верховного суду А. Мендерес і два його міністри були страчені, президент республіки засуджений на довічне ув'язнення. Кілька сот діячів скинутого режиму теж засуджувались на різні строки позбавлення волі. Влада перейшла до рук Комітету національної єдності на чолі з Д. Гюрселем. Комітет заявив, що у своїй діяльності він буде керуватися національними інтересами та ідеями М.К. Ататюрка. У 1961 р. були скликані Установчі збори, які прийняли нову конституцію. Туреччина проголошувалась національною правовою демократичною світською державою. Розширялись рамки демократичних свобод, визнавалось право робітників на страйки. Відбулися вибори в парламент. Президентом став Д. Гюрсель.
Після зняття заборони на діяльність політичних партій діячі Демократичної партії, які не зазнали репресій і залишились на свободі, створили Партію справедливості. У 1965-1971 pp. при владі знаходився її уряд, прем'єр-міністром був лідер партії Сулейман Демірель. Партія справедливості сприйняла економічні ідеї своєї попередниці, виступала за розширення ринкових відносин, надання пільг великому приватному капіталу в промисловості і сільському господарстві. Керівники Партії справедливості прагнули реабілітувати Демократичну партію та її політику, засудити тих, хто в 1960 р. здійснив державний переворот. Ця пропаганда викликала негативну реакцію в армії та суспільстві. Посилювалось незадоволення нижчих верств населення економічними труднощами, безробіттям і обмеженням прав і свобод.
12 березня 1971 р. в Туреччині відбувся другий державний переворот. Вище військове командування пред'явило президенту меморандум, в якому говорилось: «В результаті позицій, поглядів і діяльності парламенту й уряду країна виявилась втягнутою в анархію, братовбивчу війну і соціально-економічні хвилювання». Меморандум вказував на необхідність формування над-партійного уряду, який «покінчив би з анархією та зайнявся б реформами в дусі Ататюрка і передбаченими конституцією». В ньому звучало і попередження: «У випадку, коли це не буде швидко здійснено, турецькі збройні сили сповнені рішучості виконати покладену на них місію по захисту Турецької Республіки і взяти управління країною безпосередньо у свої руки». Після оголошення цього ультиматуму в парламенті С. Демірель і його уряд підкорилися військовим і подали у відставку, пам'ятаючи про сумні наслідки перевороту 1960 р.
Керівники армії прямо не захопили владу, але жорстко диктували свою волю політичним партіям і наступним урядам. Протягом 70-х років кілька разів формувались коаліційні і над-партійні уряди, які не змогли стабілізувати ситуацію.
Ускладнилось становище на Кіпрі. 15 липня 1974 р. тут відбувся заколот, організований грецькою військовою хунтою, яка прагнула ліквідувати незалежну Республіку Кіпр і возз'єднати острів із Грецією. Уряд президента Макаріоса було скинуто. У відповідь на Кіпрі висадились турецькі військові частини, мотивуючи цей крок необхідністю захистити інтереси турецької общини. Почалися бойові дії між Грецією і Туреччиною. 20 липня 1974 р. Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію з вимогою до воюючих сторін припинити інтервенцію і вивести з Кіпру свої війська. Ця вимога не була виконана повністю. Війна припинилася. Кіпр поділено на грецьку і турецьку зони окупації. Конфлікт набув затяжного характеру і поки що не вирішений.
З другої половини 70-х років у Туреччині почався черговий період наростання економічних труднощів. Це застій у промисловості і сільському господарстві, зростання безробіття, різке погіршення валютно-фінансового становища. Провідним в економіці залишався державний сектор, який був неефективним і лягав на бюджет важким тягарем. На 1980 р. зовнішня заборгованість Туреччини досягла 20 млрд. дол. Різко загострились соціальні
протиріччя. У країні налічувалось 2,7 млн. безробітних. Активізувались екстремістські угруповання неофашистського і лівацького напрямку. По країні прокотилась хвиля терору, пограбувань банків, захоплень заручників, політичних убивств. Уряд прийняв нову концепцію розвитку, але вже не зміг її здійснити.
12 вересня 1980 р. вище військове керівництво здійснило черговий державний переворот. Його організував начальник генерального штабу турецької армії Кенан Еврен. Була створена Рада національної безпеки, яка взяла владу у свої руки. Військова адміністрація заборонила діяльність політичних партій і здійснила перебудову політичної системи в напрямку централізації. Під контролем військових була розроблена і прийнята 7 листопада
1982 р. нова конституція. Законодавча влада належить парламенту - Великим Національним зборам Туреччини, що складаються з 400 депутатів. Виконавчу владу здійснюють президент і уряд. Повноваження президента значно розширені. Він може розпустити парламент і призначити нові вибори, провести референдум, накласти вето на прийнятий законопроект. Від особистих якостей президента багато в чому залежить внутрішня і зовнішня політика держави. Важлива роль відводиться Раді національної безпеки в складі президента, прем'єр-міністра, начальника генерального штабу турецької армії, міністрів оборони і внутрішніх справ, командувачів видами збройних сил. Громадська діяльність дозволяється на певних умовах. Ряд статей конституції передбачає державний контроль за фінансовими джерелами партій, забороняє їм діяти спільно з профспілками.
У 1983 р. Рада національної безпеки затвердила закон про партії, який суворо регламентував їх діяльність. Були заборонені всі релігійні і буржуазні партії, що діяли до військового перевороту. У створенні нових партій не дозволялось брати участь великій групі (понад 700 чоловік) діячів розпущених партій, а деяким з них також заборонялось протягом 5-10 років займатися політичною діяльністю. За всіх цих обмежень за короткий час виникло півтора десятки партій. До парламентських виборів
1983 р. були допущені лише три: Партія вітчизни, Народна партія, Партія національної демократії. Перемогла Партія вітчизни, яка завоювала більшість місць у парламенті - 211 із 400. Лідер партії Тургут Озал сформував уряд. Армія, добившись нормалізації обстановки, передала владу в руки цивільних.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить