Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Для студента... ІНДОНЕЗІЯ. Національно-визвольний рух. Проголошення республіки

ІНДОНЕЗІЯ. Національно-визвольний рух. Проголошення республіки
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

ІНДОНЕЗІЯ. Національно-визвольний рух. Проголошення республіки

У 1942 р. Індонезію окупували японські війська. Незважаючи на переслідування й терор, у країні розгорнувся широкий антияпонський рух, що переріс у збройні виступи. В кінці Другої світової війни японське командування розпочало маневри по створенню в Індонезії маріонеткової держави. Організувався Дослідницький комітет з підготовки незалежності (1945). До його роботи залучались відомі політичні діячі, які використали свою участь у ньому в інтересах індонезійського народу.
На пленарному засіданні комітету 1 червня 1945 р. з великою промовою виступив Сукарно. Він оголосив документ «Пан-ча шила» («П'ять принципів»). Були висунуті 5 основних принципів організації і діяльності індонезійської держави в такому трактуванні: 1) націоналізм - об'єднання всіх народностей архіпелагу в єдину націю; 2) інтернаціоналізм - встановлення рівноправного співробітництва з народами світу; 3) демократія - введення демократичних прав і свобод для громадян, представницьких інститутів у державі; 4) соціальне благоденство - рівноправність у розподілі суспільного продукту, створення справедливого і процвітаючого суспільства; 5) віра в єдиного бога - віротерпимість, рівноправність усіх релігій. «Панча шила» стали ідеологією антиколоніальної буржуазно-демократичної революції.
17 серпня 1945 р. була проголошена незалежність Індонезії. Голландія за допомогою великих імперіалістичних держав організувала колоніальну війну, яка завершилась перемогою індонезійського народу.

Режим особистої влади президента Сукарно

Народ Індонезії відстояв свою незалежність і свою республіку, проголошену 17 серпня 1945 р. Набрала чинності конституція 1945 р. Відповідно до її положень президент наділявся великими повноваженнями - він був главою держави, прем'єр-міністром і головнокомандувачем збройних сил. Президентом став лідер національно-визвольного руху Сукарно.
Обстановка в країні характеризувалась політичною нестабільністю, часто змінювалися уряди. В кінці 50-х років почав складатися режим особистої влади президента Сукарно. Він висунув концепцію «керованої демократії», суть якої полягала в розширенні функцій виконавчої влади і безпосередньо глави держави. Сукарно заявив, що самобутнє специфічне індонезійське суспільство у світовій історії йде своїм шляхом, а основою його розвитку є функціональні групи - армія, профспілки, селянські, жіночі, молодіжні та інші громадські організації.
В1960 р. Сукарно призупинив дію конституції, розпустив парламент і ввів одноосібне президентське правління. Діяльність політичних партій була поставлена під контроль держави. Створювався Національний фронт, очолюваний президентом. Його програмою став Політичний маніфест, в якому декларувалися 5 принципів розвитку Індонезії: конституція 1945 p., індонезійський соціалізм, керована демократія, керована економіка, індонезійська самобутність. Кінцевою метою проголошувалась побудова «індонезійського соціалізму» на основі класового миру, соціальної справедливості і національної єдності. Основою нового політичного режиму президент назвав «союз трьох найважливіших сил країни - націоналізму, релігії і комуніз му», що відповідало реальному співвідношенню сил у суспільстві.
Важливою складовою частиною «керованої демократії», її своєрідним втіленням у господарській сфері стала «керована економіка». Вона передбачала обмеження іноземного капіталу, створення сильного державного сектора, проведення аграрної реформи. Державний сектор економіки формувався, в основному, не внаслідок будівництва підприємств, створення нових і модернізації існуючих галузей, а шляхом націоналізації іноземної власності. За 1958-1965 pp. було націоналізовано або поставлено під контроль держави 70% іноземного капіталу. В 1960 р. були прийняті закон про розподіл урожаю і основний аграрний закон. Вони встановлювали максимум орендної плати, обмежували поміщицьке землеволодіння, передбачали передачу земельних лишків селянам. Створювався державний сектор у сільському господарстві, на націоналізованих плантаціях організовувались держгоспи. В обстановці політичної нестабільності державний сектор Індонезії функціонував неефективно і сприяв розвалу господарства. «Керована економіка» перетворилась у некеровану.
Президент Сукарно прагнув відвернути увагу суспільства від внутрішніх проблем і сконцентрувати її на зовнішній політиці. На початку 60-х років Індонезія вела запеклу боротьбу проти створення федерації Малайзії з колишніх англійських колоній
- Малайї, Сінгапура, Сабаха, Саравака, Брунея. Свою позицію індонезійська сторона обґрунтувала тим, що нова держава буде вести ворожу їй політику. Після створення федерації був висунутий лозунг «Знищити Малайзію!». На знак протесту проти вступу нової держави в ООН Індонезія вийшла з цієї організації. В прикордонних районах відбувалися збройні сутички. В цій ситуації президент Сукарно знайшов підтримку в маоїстського керівництва комуністичного Китаю.
Антималазійська кампанія загострила внутрішні суперечності режиму «керованої демократії». Темпи приросту національного доходу були в 1,5 рази нижчі, ніж темпи приросту населення. Основні галузі промисловості працювали на 30-40% своїх потужностей. Зростали інфляція, безробіття. Ціни на товари першої необхідності підвищились у 20 разів.

Державний переворот 1965 р. Розвиток країни у другій половині 60-х — 90-х pp. XX ст.

В Індонезії зростало незадоволення авторитарним режимом президента Сукарно. Комуністична партія і армія готувались захопити владу. Посилаючись на зовнішню небезпеку і можливу агресію з боку Малайзії, комуністи вимагали від президента створити п'ятий вид збройних сил - народне ополчення (поряд із сухопутною армією, авіацією, флотом і поліцією) і розраховували використати його в своїх цілях. КПІ вела активну пропаганду в армії, мала особливий орган - Спеціальне бюро по роботі у збройних силах. Комуністи зуміли залучити на свій бік значну частину офіцерства. Був розроблений план збройного повстання, що передбачав зайняття стратегічних об'єктів, фізичне знищення генералітету, впливових політиків.
30 вересня 1965 р. в Індонезії розпочався комуністичний заколот, який мав успішний початок. Повсталі створили керівний орган
- Революційну раду, захопили ряд важливих пунктів, розстріляли шість генералів, у тому числі командувача сухопутних військ. Президент Сукарно зайняв нейтральну позицію, уникаючи відкритої оцінки подій. Боротьбу проти комуністичного заколоту очолив генерал Сухарто, командувач стратегічного резерву сухопутних військ. Армія взяла ситуацію в країні під свій контроль.
Розпочалися масові акції по знищенню комуністів, КПІ була розгромлена і заборонена. Військове керівництво звинуватило президента Сукарно в злочинній бездіяльності під час комуністичного повстання й усунуло його від влади.
В 1968 p. генерал Сухарто став президентом Індонезії, його режим спирався на армію. Була офіційно прийнята концепція «подвійної функції» збройних сил, відповідно до якої армія поряд зі своїми основними обов'язками також керує всім суспільством і надає йому стабільності. 15 тис. військовослужбовців направлялось для роботи в держапараті, державних компаніях, фірмах. Армія також залучалась до економічної діяльності. Військовим органам належали великі підприємства і фірми в різних галузях господарства. В парламенті країни військовим виділялось спочатку 100, а потім 75 місць.
У політичному житті відбулися певні зміни, головну роль почало відігравати об'єднання функціональних груп - Голкар, до якого ввійшло близько 200 різних громадських організацій і спілок. У 70-х роках організувалися основні опозиційні партії -Партія єдності та розвитку і Демократична партія.
Новий режим докорінно змінив економічну політику, в основу якої відтепер були покладені ідеї прискореного розвитку приватного сектора, вдосконалення ринкових відносин, створення сприятливих умов для національних підприємців та іноземних корпорацій. У 70-80-х роках головна увага приділялась розвитку і модернізації нафтовидобувної галузі. Держава змогла ефективно використати в національних інтересах значні іноземні інвестиції. За короткий час Індонезія увійшла в число 15-ти найбільших виробників нафти і нафтопродуктів у світі, закріпилася на міжнародних ринках. У 1990-1995 pp. прямі іноземні інвестиції в її економіку становили 35 млрд. дол. Отримані чималі кошти вкладалися в гірничовидобувну промисловість, лісорозробки, інфраструктуру. Помітно зріс життєвий рівень народу. Національний доход у середині 90-х років становив 920 дол. на душу населення. Індонезія відставала у своєму розвитку від передових країн регіону, але мала сприятливі перспективи.
Економічна модернізація не супроводжувалась поступовою демократичною перебудовою політичної системи. Режим особистої влади президента Сухарто діяв у незмінному вигляді. Політичні вимоги нових соціальних груп ігнорувались.

Криза кінця 90-х років. Початок демократизації

Фінансово-економічна криза в Швденно-Східній Азії 1997-1998 pp. завдала господарству Індонезії тяжкого удару. Збанкрутувало 70% підприємств. Через зниження експорту нафти і газу впали прибутки держави і приватного бізнесу. З країни за короткий термін було вивезено 20 млрд. дол. Зовнішній борг склав 138 млрд. дол., причому більшість позик підлягала поверненню в кінці 1998 р. Кількість безробітних досягла 20 млн. чол., 50% населення опинилося за межею офіційного рівня бідності.
Криза різко загострила політичну ситуацію. Сотні тисяч людей вийшли на мітинги і демонстрації, вимагаючи відставки Сухарто. Головну роль у масових антисухартівських виступах відіграло студентство. В травні 1998 р. режим багаторічного авторитарного лідера впав. Посаду президента обійняв Б. Хабібі. Він оголосив про початок демократичних реформ. Звільнялась велика група політв'язнів. Уряд заявив про надання широкої автономії Східному Тимору - колишній португальській колонії, приєднаній до Індонезії в 1987 р. всупереч рішенням ООН. Виникло понад 100 нових політичних партій, найбільшими з яких є Партія національного мандату, Партія національного відродження, Національний фронт. Ті кілька партій, що існували раніше під контролем держави, істотно змінили свої програмні вимоги.
Депутати Народного консультативного конгресу в листопаді 1998 р. на своїй позачерговій сесії під тиском масових народних виступів прийняли рішення провести загальні вибори в 1999 p., розпочати розслідування справи про корупцію Сухарто, скоротити представництво військових у парламенті, обмежити перебування президента на своєму посту двома термінами.
Парламентські вибори в Індонезії відбулися в червні 1999 р. Військовим було надано 38 місць замість 75. Вище командування заявило про поступовий відхід армії від політики. У жовтні 1999 р. був обраний новий президент - представник опозиції А. Вахід. У 1999-2001 pp. продовжувались зіткнення в різних регіонах на етнічному і релігійному ґрунті. Розроблено програму «розширеної автономії», яка передбачає розмежування повноважень центральних і місцевих органів влади. Центр має повністю контролювати зовнішню політику, оборону, безпеку, фінанси, юриспруденцію, питання релігії.
23 липня 2001 р. Народний консультативний конгрес змусив А. Вахіда піти у відставку як діяча, який не зміг досягти стабільності у країні і викликав масове незадоволення своєю політикою. Пост президента зайняла віце-президент Мегаваті Сукарнопутрі, дочка президента Сукарно.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить