Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Для студента... Соціально-історичні характеристики розвитку вищої педагогічної школи в Україні

Соціально-історичні характеристики розвитку вищої педагогічної школи в Україні
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Соціально-історичні характеристики розвитку вищої педагогічної школи в Україні

Історія освіти в Україні тісно пов'язана з історією українського народу. У розвитку української культури і освіти особливу роль відіграли братства, відомі як організації релігійного характеру. Історія їх давня. Початок заснування братств деякі джерела пов'язують ще із XI століттям, коли члени ремісничих гільдій та цехів почали об'єднуватися з метою взаємодопомоги та згуртування парафіян. Ґрунт для утворення двох явищ — релігійної полеміки і національної школи був створений напередодні та після унії 1596 року, коли виник конфлікт між православ'ям та католицизмом. Народна школа, що повстала й поширилась зусиллями релігійно-національних організацій - братств, привела до організації вищої освіти з релігійним забарвленням. (Д.Чижевський)1.
Першим вищим навчальним закладом в Україні вважають Острозьку академію. Князь Острозький одним із перших «завів у своєму місті Острозьку вищу школу». Людина з державницькими устремліннями, князь К.К.Острозький, за словами Івана Огієнка, виробив і почав провадити в життя план поширення освіти в Україні. Він сприяв створенню церковних братств у містах України, організації при них шкіл, а то й друкарень. В Острозі він заснував Острозьку академію. Дата заснування у різних джерелах різна (1576,1580, 1578).
На сьогодні найбільш аргументованою є точка зору Ігоря Мацька, який встановив, що Острозька академія була заснована наприкінці 1576 року, і стала невдовзі першою у східних слов'ян школою вищого типу.
Є всі підстави вважати Острозьку академію таким навчальним закладом, де готували не тільки вчених-богословів, а й, насамперед, це була навчальна установа вищого типу. Питання про тип школи тривалий час залишалося дискусійним. Чи була Острозька академія вищим навчальним закладом? «Вища школа», «вища освіта» — історично зумовлені поняття, їх треба розглядати з урахуванням історичного часу (йдеться про останню чверть XVI століття).
Для того, щоб встановити тип школи, треба виходити з таких позицій: мета цього закладу, його устрій чи організація, склад викладачів, коло навчальних дисциплін, рівень їх викладання, рівень освіти, причетність викладачів до науково-дослідної роботи, оцінка роботи закладу громадськістю. За цими показниками Острозька академія була вищою школою.
Перший ректор Острозької академії - Герасим Смотрицький, який разом з іншими вченими здійснив переклад Біблії, (син Герасима - Мелентій був автором знаменитої граматики старослов'янської мови(1618р.). Василь Суразький — відомий вчений, понад 10 років очолював Острозьку друкарню. Дем'ян Наливайко - рідний брат Северина Наливайка, відомого керівника повстання в Україні проти поляків - захоплений і страчений в Варшаві. Дем'ян Наливайко - високоосвічена людина, придворний священик, настоятель церкви святого Миколая, автор антиуніатських церковних творів, зокрема «Проповіді про Івана Златоуста».
Характерною особливістю педагогічних творів (лекцій, навчальних посібників) були паралельні тексти, написані старослов'янською і близькою до розмовної тодішньої української мовою. В Академії працював колектив перекладачів, науково-літературний гурток, були підібрані видавці, підготовлені необхідні приміщення, тобто в технічному і кадровому відношенні налагоджено видавничий процес.
Серед острозьких стародруків особливий успіх мали «Буквар», виданий у 1578році, на основі Львівського Букваря 1574 року,
«Новий заповіт» із «Псалтирем», «Книжка собрание вещей нужнейших» (1580), «Хронологія Андрія”, «Листівка» церковнослов'янською, староєврейською і українською мовами у вигляді віршованого пояснення назв місяців року (1581), «Біблія» (1588). Після унії 1596р. в Острозі знову активізувалася видавнича діяльність, опублікували «Буквар», «Часослов», «Псалтир». Академія, завдяки відповідній організації, була пов'язана із культурними закладами країн Півдня Європи і Близького Сходу. Академія проіснувала 60 років. Після смерті князя К.Острозького (1608р.) розпочався занепад Академії. Під тиском польсько-католицьких сил Острозька академія в 1636р. припинила своє існування.
Другим вищим навчальним закладом була Києво-Могилянська академія (1615-1817). Київська академія як вища школа формувалася упродовж кількох десятиліть. 15 жовтня 1615 року шляхтянка Галшка Гулевичівна, дружина мозирського маршалка Лозки, подарувала Київському братству садибу на Подолі під монастир та школу дітям шляхетським, як і міським *. Того ж року при Богоявленській церкві на її кошти була заснована братська школа «наук елліно-слав'янського і латино-польського письма», що стала родоначальницею майбутньої славетної Академії. У 1631р. Митрополит Київський Петро Могила заснував у Києво-Печерській лаврі школу за зразком західноєвропейських шкіл, викладання в якій велося польською та латинською мовами.
У 1632 році київська громада домоглася об'єднання Лаврської та Братської шкіл. Новий навчальний заклад, що дістав назву Києво-Могилянської колегії, невдовзі став справжнім університетом, який виховав «сотні представників української інтелігенції за зразком західної культури».
Опікуном—проректором новоствореного закладу стає Петро Могила(1596-1647) - син молдавського господаря, на якого чекав молдавський трон. Він навчався в Сорбонні, у Парижі разом з французьким філософом Рене Декартом. Петро Могила порвав зі світським життям і постригся у ченці Києво-Печерської Лаври. Всі кошти і знання він віддав на справи освіти в Україні. Під протекторатом П.Могили, незважаючи на всі перешкоди, Києво-Могилянська Академія стає відомим в Європі центром освіти, науки і культури. За обсягом і змістом навчальних предметів вона відповідала вимогам Європейської вищої школи.
На початку ХУПІ ст. у Київський академії навчались понад дві тисячі студентів, у тому числі із зарубіжних країн.
Київська академія була справді демократичним і водночас елітним вищим навчальним закладом. Тут вчилися представники різних народів і різних станів. Серед вихованців академії були видатні вчені, письменники, композитори, державні і релігійні діячі, просто освічені люди. Шість гетьманів України здобули освіту в Києво-Могилянській колегії-академії: Іван Виговський, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Самойлович, Юрій Хмельницький. Петро Конашевич-Сагайдачний (1614-1622) був її засновником і водночас навчався в ній. Випускниками академії стали: Григорій Сковорода, Дмитро Туптало, Олександр Безбородько, Петро Гулак-Артемовський, Максим Березовський, Пилип Козацький, Дмитро Бортнянський, Йов Борецький - перший ректор Київської братської школи Митрополит Київський.
Дослідники засвідчують, що з початку ХУЛІ ст. латинська мова поступово витіснялася в школах українською. Такі відомі професори Академії, як Касіян Сакович, Петро Могила, Сильвестр Ко-сов, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Дмитро Туптало, Інокентій Гізель, Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Симеон Полоцький та ін., у своїх літературно-публіцистичних творах, промовах поряд із латинською широко користувалися українською і польською мовами. Слід також пам'ятати, що переважна більшість студентів і професорів Києво-Могилянської академії були українцями і щоденною мовою їх була розмовна українська мова.
Навчання «спудеїв» Києво-Могилянської академії організовувалось на демократичних засадах. Новоприбулих приймали протягом всього навчального року з 1 вересня до перших чисел квітня. Вікових обмежень для зарахування не було (з 11 до 24 років). Термін навчання становив 12 років. Навчальний рік розбивався натри семестри, кожний семестр закінчувався екзаменами. Тричі протягом року встановлювалися короткі перепочинки-рекреації. Частина студентів (2/3) екзамен не складала. В кінці кожного семестру вони писали так звані великі дисертації і захищали їх у присутності всіх студентів. Вчився кожен стільки, скільки бажав.
Після закінчення повного навчального курсу чи будь-якого старшого класу студент отримував атестат за підписом ректора чи префекта, завірених печаткою Академії. До послуг студентів була лікарня, бурса, книжна лавка.
31701р. Київська колегія отримала офіційний статус Академії. 31710 року ректором Академії став Феофан Прокопович - випускник Київської Академії, професор риторики. Києво-Могилянська Академія проіснувала з 1632-1817рік. На зорі становлення Російської Академії з двадцяти академіків - тринадцять були українцями, випускниками Києво-Могилянської академії.
У ХУП-ХУШ століттях розвиток вищої школи в Україні гальмувався, головним чином, двома чинниками, а саме: розвиток вищої школи в тій частині, що входила до складу Росії, відбувалось в жорстких умовах абсолютної русифікації, а в регіонах, що входили до складу Польщі, Австро-Угорщини та Румунії, здійснювалися відповідно полонізація, онімечення та румунізація населення.
Визначальну роль у розвитку освіти на західноукраїнських землях відіграв Львівський університет, хоча цей навчальний заклад був заснований (1661р.) з метою посилення полонізації українського населення.
Львівський університет — найдавніший з класичних університетів України. Час його заснування різні джерела подають по-різному. Існує думка, що час заснування відноситься до 1661р. За іншою точкою зору, Львівський університет остаточно засновано цісарським декретом від 21 жовтня 1784р. Його структуру в 1661р. складали чотири факультети: теологічний, юридичний, медичний, філософський, а також повна гімназія. Університет наділявся такими ж правами, як і інші університети Австрійської держави. Спеціальним декретом 1787р. при університеті було засновано Руський інститут (Студіум Руштенум), в якому окремі навчальні предмети богослов'я та філософії викладалися українською мовою. Руський інститут призначався для підготовки освічених священиків з числа молодих людей, що не володіли латинською мовою.
Історична доля Львівського університету склалася так, що викладання в ньому велося спочатку латинською, а згодом, понад 80 років, німецькою мовою. Українські впливи на той час в університеті були малопомітними. Тільки з 1848р. - з початком «Весни народів» — розгорнулася боротьба за введення української і польської мов навчання. Після відомих подій 1848-1849 р. в університеті створено чотири українські кафедри на богословському відділі і кафедру української мови і літератури, діяльність якої тісно пов'язана з ім'ям її першого професора Якова Головацького (1814-1888) - визначного літератора, історика, етнографа і поета. Майже 20 років (1848 -1867) Я. Головацький був професором української мови і літератури університету. Фактично ж до 1867р. Львівський університет був німецьким за своїм характером.
До 60-х років XIX століття українці і поляки виступали спільно проти онімечення університету. З кінця 60-х років розпочалася тривала боротьба за його українське національне обличчя. У липні 1871р. цісарським розпорядженням було скасовано всі обмеження щодо викладання українською та польською мовами. Проте реально склалося так, що університет швидко полонізовувався. Уже з 1879р. тут введено польську мову для внутрішнього управління, а габілітації (іспити, що дають право викладати в університеті) українців, які висували свої кандидатури на доцентуру, складалися з великими труднощами. Все ж у 1894р. в університеті було створено кафедру історії, а в 1900р. - другу кафедру української літератури. В 1914р. в університеті діяло вісім українських кафедр (з 80-ти) і чотири доцентури.
Визначну роль у розвитку української науки відіграло наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТІП), яке очолював М.Грушевський. Публікації ж Львівського університету виходили польською мовою. До першої світової війни Львівський університет мав чотири факультети: богословський, філософський (у 20-х роках перетворений на гуманітарний і математико-природничий), правовий і медичний. З кінця XIX століття розпочалася боротьба за створення самостійного окремого українського університету.
У 1901р. в університеті відбулася одна із найбільш масових студентських акцій. Власті закликали українське студентство до погромів, відбувалися арешти активістів. Урешті-решт австрійський уряд погодився заснувати український університет, та на перешкоді стала перша світова війна. Після окупації Львова польські власті скасували в університеті всі українські кафедри й доцентури.
Правом вступу до університету користувались лише ті, хто служив у польській армії або ж був польським громадянином.
В університеті викладали видатні історики Іван Крип'якевич, Степан Томашевський, Михайло Грушевський — славетний професор української історії, який очолював наукове товариство ім.Т.Шевченка.
Харківський університет - перший на території України, що входив до складу Російської імперії - був заснований наприкінці січня 1805р. Відносно ліберальна політика, здійснювана в цей час російським урядом, сприяла відродженню української культури і освіти. Університет засновано з ініціативи відомого вченого-винахідника, освітнього і громадського діяча, українця за походженням - Василя Каразіна. Його підтримувала громадськість Харківщини і Полтавщини. В.Каразін був рішучим противником кріпацтва, людиною широких поглядів. У новоствореному навчальному закладі працювали Олександр Потебня, Дмитро Багалій, Микола Сумцов, Дмитро Яворницький. Вони своєю працею сприяли розвиткові науки і техніки, мови і літератури, піднесенню української культури. З діяльністю університету пов'язана діяльність Петра Гулака-Артемовського, Григорія Квітки-Основ'яненки, вихованцем Харківського університету був Микола Костомаров.
Університетські вчені видавали українські альманахи, етнографічні збірки, інші україномовні видання. Певною мірою цьому сприяв університетський статут (1863р.), згідно з яким університетам Росії надавалася часткова автономія. Проте після вбивства у березні 1881р. царя Олександра II з лібералізмом було покінчено. Новий статут (1884р.) скасовував всі привілеї цих вищих навчальних закладів, які тепер мали повністю підлягати Міністерству освіти. Була заборонена виборність ректорів, деканів, і навіть професорів: керувати університетами став чиновник - куратор округу. Водночас обмежувались права професорських рад. Лише у 1905р. після відомих революційних подій у Росії був підготовлений новий університетський статут. На цей час Харківський університет став осередком українського націонал-демократичного руху. За деякими даними, вже тоді професор Д.Багалій викладав українською мовою. У 1905р. рішенням Вченої ради університету І.Я.Франкові та М.Грушевському були присвоєні вчені звання.
Після 1917р. університет був спочатку реорганізований в Академію теоретичних знань, а згодом в Університет народної освіти, якому було присвоєно ім'я професора О.Потебні.
Київський університет був відкритий 15 липня 1834р. Була використана матеріальна база Кременецького ліцею, який був закритий в 1831р. у зв'язку з тим, що студенти польські брали участь у збройному повстанні проти царизму. Спочатку у навчальному закладі функціонував усього один факультет - філософський. Він мав два відділення — історичне і фізико-математичне. Серед викладацького складу були польські, російські та німецькі професори, зокрема, поляки - викладачі Кременецького ліцею. Ректором Київського університету було призначено Михайла Максимовича (1804-1873)- визначного вченого-природознавця, який очолював кафедру ботаніки Московського університету. Водночас він був істориком, фольклористом і письменником. Його збірки «Малоросійські пісні»(1827р.), «Українські народні пісні» (1834р.), »3бірник українських пісень»(1849р.) — поклали початок українській фольклористиці. У 1835р. в університеті було відкрито юридичний, а в 1841р., на базі ліквідованої Віденської медичної академії — медичний факультет. У такому складі університет функціонував до 1920р. З Київським університетом нерозривно пов'язане ім'я геніального українського поета Тараса Григоровича Шевченка. Навесні 1843р Т.Г.Шевченко - студент Петербурзької Академії мистецтва, автор «Кобзаря» (1840) - вдруге у своєму житті прибув до Києва. Уперше Тарас Шевченко відвідав Київ у 1829р., будучи ще кріпаком, «козачком пана Енгельгарда». Це було відрядження для малювання етюдів. У травні 1845р. він знову вирушив до України, маючи намір остаточно залишитися в Києві. Поет оселився у Києві, познайомився з письменником Пантелеймоном Кулішем. У квітні 1846р. Т.Шевченко вступає до Кирило-Мефодіївського братства - таємної організації, заснованої у Києві у грудні 1845р. - січні 1846р. У лютому 1847р. Т.Шевченко був затверджений на посаді вчителя малювання у Київському університеті, а 24 березня 1847р. поета заарештували і відправили до Петербурга, де ув'язнили в казематі III відділу.
Становлення Київського університету як навчального закладу відбувалося з великими труднощами; навчальний процес у ньому неодноразово припинявся.
Проте в нелегких умовах університет виховав цілу плеяду видатних вчених: Володимир Антонович (1834-1908) — історик, археолог, етнограф, засновник історичного товариства; Дмитро Ба-галій (1857-1932) — видатний історик XX століття вивчав творчість Т.Шевченка і І.Франка; Михайло Драгоманов (1841-1895) - публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, економіст, філософ, громадський і культурний діяч, випускник і викладач цього університету; Михайло Старицький (1840-1904) - український письменник і культурно-громадський діяч. В університеті викладали В.І.Вернадський, Д.О.Траве. Постійними членами Київського університету були І.С.Тургенєв, Д.І.Менделєєв, М.Жуковський.
Одеський університет (1865р.) створювався як новоросійський на базі Рішельєвського ліцею, що функціонував в Одесі з 1814р. З початку свого існування університет мав історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний і медичний факультети. Ініціатором відкриття Одеського університету був відомий вчений-педагог М.І.Пирогов, а також М.М.Могилянський та генерал-губернатор П.Строганов. Ім'я І.Мечникова присвоєно з 1945р. Серед викладачів і вихованців Одеського університету багато вчених: Ілля Мечников (1845-1916) — видатний біолог, професор зоологи Й порівняльної анатомії Новоросійського університету в Одесі; Данило Заболотний (1866-1929)- видатний український мікробіолог і епідеміолог, один із основоположників вітчизняної наукової епідеміології; Олександр Богомолець (1881-1946) — видатний український патофізіолог, академік (з 1929р.) та президент (з 1930р.) АНУРСР, закінчив медичний факультет Новоросійського університету (1906р.); Лев Писаржевський (1871-1938) - видатний хімік, академік ВУАН (з 1925р.), в 1896р. закінчив Новоросійський університет в Одесі. У 1927р. очолив створений з його ініціативи Український інститут фізичної хімії (тепер інститут фізхімії ім. Пи-саржевського). З цим університетом пов'язана діяльність Івана Сєченова, Олександра Ковалевського, Миколи Зелінського, Євгена Щепкіна, Володимира Філатова (офтальмолога).
Чернівецький університет (1875р) був заснований з німецькою мовою викладання, але з самого початку його існування тут діяли кафедри української мови і літератури. В 1918-1920р. університет перетворено на румунський, скасовано українські кафедри, кількість студентів-українців значно скоротилась. В ньому навчались Іван Франко, Лесь Мартович. Після приєднання Буковини до УРСР в 1940р. університет був реорганізований. Кількість факультетів зросла до семи, а з 1995р. - до тринадцяти. В їх складі знаходилися понад 50 кафедр.
Вища педагогічна національна школа в своєму розвитку пройшла наступні етапи: 1804-1917рр. - становлення педагогічної освіти; 1917-1920рр. - активні пошуки змісту, форм і методів будівництва нової вищої педагогічної освіти за різних форм державної влади; 1921-1934рр. - формування та інтенсивна підготовка національних педагогічних кадрів; 1935-1985рр. - утвердження єдиної всесоюзної системи вищої педагогічної освіти. Уніфікація її змісту, форм та методів; наступний етап — розбудова нової національної вищої школи на демократичних засадах. Проблема педагогічних кадрів в Росії була вперше поставлена в 1803-1804рр. у зв'язку зі шкільною реформою. Не зважаючи на вимоги духовенства надати йому переважне право на заміщення вчительських місць священнослужителями, які не мали загальної і спеціальної підготовки, при університеті були створені закриті трирічні педагогічні інститути. За статутом вони вважались відділеннями університетів. Усі студенти університету протягом трьох років слухали певний цикл предметів, після чого переходили в «головне відділення наук відповідно до їх майбутнього стану». Ті, хто готував себе до педагогічної діяльності вступали до педагогічного інституту. Студентів готували до викладання всіх предметів у гімназіях. Професори університету мали присвячувати одну годину на тиждень для « особливого наставлення учительських кадрів ». Ректор педагогічного інституту керував їхнім навчанням. Такі інститути були організовані в 1811р. при Харківському університеті, а в 1834р. - при Київському. В інституті було визначено, що досвідчених учителів можна підготувати лише за допомогою універсальних лекцій. Майбутній педагог мусив знати про поступальний розвиток усіх відомих систем і теорій науки, мати навички самостійної праці і наукового дослідження, добре і дохідливе викладати учням навчальний предмет. Тому особлива увага в інститутах приділялась прищепленню студентам навичок викладання. Професори університету і викладачі розвивали у студентів красномовство, уміння правильно і чітко висловлювати свої думки; вимагали від студентів усно і письмово викладати матеріал, що мало важливе значення для майбутньої педагогічної діяльності. В кожному інституті навчалося 24 студенти, які після закінчення зобов'язані були пропрацювати в учительському званні не менше шести років. Незважаючи на те, що педагогічні інститути готували добре підготовлених учителів, які мали чітко виявлені професійні інтереси (і потреба в них невпинно зростала), проіснували ці навчальні заклади лише до кінця 50-х років XIX століття.
Педагогічні інститути замінили курсами. В листопаді 1858р. при всіх університетах почали працювати дворічні педагогічні курси для осіб, які мають вищу освіту і виявляють бажання присвятити себе педагогічній діяльності.
Київський університет готував на курсах учителів фізики, математики, історії, географії, російської мови для середніх навчальних закладів. Для всіх студентів університету на педагогічних курсах обов'язковим було вивчення логіки, психології, історії педагогіки і основ дидактики. Кожний, хто закінчив курси, повинен був написати і захистити твір на задану тему, а також прочитати лекцію. Випускники, які виявляли особливі успіхи, діставали право на заміщення посад в університеті; тих , хто мав середні успіхи, призначали до середніх навчальних закладів; хто виявляв задовільні успіхи - вчителями повітових училищ. Хоч слухачів курсів було дуже мало (10-12 осіб), але якість їх підготовки була досить високою. Учителів і вихователів вищої кваліфікації готували на Вищих жіночих курсах, а також у педагогічних інститутах. У Києві для жінок з середовища інтелігенції «Товариство друзів юного дитинства» створило Фребелівський дворічний педагогічний університет (вересень 1907р.). До інституту приймали жінок від 16 до 40 років. Першим його директором став професор І.О.Сікорський. Слухачки опановували в інституті вчення про християнську мораль, психологію, педагогіку, загальну історію, історію літератури, анатомію, фізіологію людини, гігієну, надання першої допомоги, дитячі хвороби, природознавство з методикою ознайомлення дитини з навколишнім середовищем, теорію Фребелівської системи і огляд дитячої літератури, методику вивчення лічби, співу, малювання і ліплення, гімнастику, практичні знання з дітьми за Фребелівською системою. Слід зазначити, що в інституті працювали курси крою і шиття, рукоділля і домоводства. Навчання було платне - 60 карбованців на рік. При інституті працювала річна «школа нянь». В педагогічних інститутах на Вищих курсах велику увагу приділяли психології, педагогіці, методиці та практичній підготовці слухачів, чого не було при університетах. Кількість тих, хто навчався у вищих педагогічних навчальних закладах, була незначною. Наприклад, перший випуск Київського університету становив 31 особу. Навчання було платним - 20 карбованців на рік. До інституту приймали тільки тих, хто закінчив педагогічні курси, вчительські семінарії. 58 студентів навчали 14 фахівців; викладання в університеті велося російською мовою.
Учителів для гімназії готував Ніжинський історико-філологічний університет князя Безбородька, створений у 1875р. на базі юридичного ліцею, з контингентом спочатку 100 чоловік, а в наступні роки — 40-42 студенти. Строк навчання складав чотири роки: два роки теоретичного навчання, і два — практичного. На навчання приймались особи, які закінчили гімназію чи духовну семінарію, склали екзамен з російської і давніх мов і не мали моральних і тілесних вад. З 1877р. абітурієнтів з оцінкою «4» з мов звільняли від вступних екзаменів. В інституті працювали: доктор філології Грот, який викладав психологію, логіку, історію, філософію; професор П.В.Тихомиров - викладач психології пізнання і курсу морального виховання. Практичні заняття проводили в інститутській гімназії на IV курсі. Спочатку студенти відвідували уроки наставників, а потім шість пробних уроків давали самостійно.
Дореволюційна вища педагогічна освіта не мала заочної форми навчання; проте екстернат був присутній. У системі педагогічної освіти в 1872р. з'явилися трирічні вчительські інститути, що готували фахівців для міських, а з 1912р. - для вищих початкових училищ. В Україні у 1880р. було їх два: у Глухові (1874) та Феодосії (1872). Вони вели підготовку вчителів широкого профілю.
Прийом на навчання провадився з 16 років для учнів усіх станів і звань. Студенти вивчали Закон Божий, російську мову, арифметику, геометрію, географію, природознавство, педагогіку з дидактикою, співи, гімнастику. Чіткої спеціалізації не було, психологія не була включена до навчальних планів, на педагогіку і дидактику відводилось лише по дві години на тиждень. Учительські інститути не давали вищої освіти і права вступу до університету. В Україні станом на Ісічня 1917р. підготовку вчителів здійснювали сім учительських інститутів: Київський, створений 1 червня 1909р.; Вінницький, створений 1 липня 1912р.; Чернігівський, створений 1 липня 1916р.; Глухівський, створений у 1874р.; Катеринославський, створений у 1910р.; Миколаївський, створений у 1913р.; Полтавський, створений у 1914р. Проте контингент студентів цих навчальних закладів був невеликим.
1917-1920рр. вважаються періодом створення системи вищої педагогічної освіти України. Я.П. Ряппо, аналізуючи стан педагогічної освіти в Україні в дусі його часу, виділяв кілька періодів: першої радянської влади (січень-березень 1918р.); Центральної Ради (березень-грудень 1918р.); Директорії (грудень!918-січень 1919р.); Другої Радянської влади (лютий-серпень 1919р.); денікі-вщини (вересень-грудень 1919р.).
С.Сірополко цілком справедливо стверджував, що від Лютневої революції 1917р. до кінця листопада 1920р. Україна пережила кілька змін влади, з яких кожна, якщо не вносила чогось свого, нового, то бодай не руйнувала стрій в системі буржуазної освіти.
Українська Центральна Рада в Третьому універсалі оголосила національно-персональну автономію, а 9 січня 1918р. був прийнятий «Закон про національно-персональну автономію*, в якому зазначалося, що освітній розвиток кожної нації - це справа цілої нації. Кожна нація в Україні мала право самостійно вирішувати й упорядкувати своє національне життя через відповідні національні органи. Управління національною школою будувалося на основі принципу національно-персональної автономії, за яким загальне керівництво справами народної освіти кожної національності в Україні передавалося відділам народної освіти при національних Генеральних секретаріатах і відповідних національних радах освіти при них. 26 червня 1917р. прийнято декларацію Генерального секретаріату на чолі з І.М.Стешенком (з 12 січня 1918р. - незмінний-міністр народної освіти УНР), в якій визначалася основна програма розвитку національної школи, а також підготовки педагогічних кадрів. Незважаючи на складні умови життя, в ці часи було-проведено два Всеукраїнських вчительських з'їзди (в квітні та серпні), а також Всеукраїнський професійний з'їзд (13-15 серпня 1917р.), які виробили шлях розвитку національної освіти та організації українського вчительства. З часу проголошення в Україні незалежності було дещо зроблено, особливо в організаційному плані, для підготовки національних кадрів. Так, науковим товариством та Київським кооперативним комітетом 5 жовтня 1917р. був заснований Київський Український народний університет у складі трьох факультетів: історико-філологічного, фізико-математичного і правового, а також підготовчих курсів при загальній кількості 1400 слухачів. Очолив університет професор І.М.Ганицький. Лекції проводилися в університеті св.Володимира.
У цей час почали функціонувати: Педагогічна академія в Києві (з 7 листопада 1917р.) для підготовки вчителів українознавства; Український державний університет (у Кам'янці на Поділлі, з 1 липня 1918р.) з початковою кількістю студентів 493 особи; Українське відділення Київського вищого педагогічного інституту Фребелівського товариства (першим директором якого була С.Ф.Русова); крім того, товариство «Просвіта» відкрило історико-філологічний факультет у Полтаві. У Києві, Одесі, Катеринославі почали діяти факультети з російською, єврейською і польською мовами викладання. Були переглянуті правила вступу до університетів України; у всіх університетах створено кафедри української мови та літератури, історії України та права. Російські університети св. Володимира, Харківський і Новоросійський ЗО липня 1918р. були оголошені державними університетами України. Велася підготовча робота до відкриття університетів у Полтаві та Чернігові. Порушувалося питання про організацію української університету з двома факультетами (юридичним та історико-філологічним). У Ніжині було розроблено проект і статут Академії князя Безбородька, де зазначалося, слухачі і слухачки Академії, діставши знання вчителя або вчительки, мають право через два роки тримати іспит на ступінь магістра з своєї спеціальності. Екзамен на ступінь магістра педагогіки проводила Рада Академії; одночасно Академія мала право присуджувати вчену ступінь магістра і доктора педагогіки після захисту аспірантом відповідної вченої дисертації.
Учителів в Україні готували здебільшого вчительські інститути, навчальні плани затверджували професорсько-викладацькі колективи. Строк навчання складав три роки; усі студенти вивчали обов’язкові предмети: російську мову і літературу, українську мову і літературу, історію, гігієну, виразне читання, малювання, теорію і історію музики, математику, фізику, хімію; крім того, викладалися спеціальні предмети на кожному факультеті. Учительські кадри інститути готували на 3-х факультетах: словесно-історичному, фізико-математичному і природничо-географічному. Богослов'я викладалося на І-ІІ курсах по дві години на тиждень.
За наказом Міністерства освіти УНР, мовою викладання у всіх школах України - вищих, середніх та нижчих мала бути українська, а всі національне розмежовані школи мали користуватися для навчання мовою своєї нації. Директорія передбачала до осені 1919р. відкрити дев„ять нових інститутів. Проте часта зміна урядів стала на заваді втіленню в життя прогресивних законопроектів, спрямованих на створення національної школи і поліпшення підготовки педагогічних кадрів.
31919 року у зв'язку з переходом влади до Радянського уряду в Україні розпочинається перебудова педагогічної освіти і створення вищої педагогічної школи. Ставилося завдання підготовки не просто вчителів, а вчительських кадрів нового суспільства. Нарком освіти України розробив спеціальну інструкцію про реорганізацію навчального процесу в учительських семінаріях та інститутах, головними положеннями якої були: ознайомлення з історією революційного руху, історією побудови соціалізму, введення ручної праці, образотворчого мистецтва, курсу українознавства; ознайомлення з найбільш практичними методами дослідження здібностей учнів, розвитку в майбутніх учителів любові до продуктивної праці; ознайомлення їх не лише в теорії, а й на практиці з методами створення самоврядування у школі.
21 травня 1919 р. була створена комісія для реформи педагогічних навчальних закладів у складі педагога-методиста О.Ф.Музиченка, директора Київського учительського інституту К.М.Щербини. В основу роботи педагогічних вузів були покладені матеріали Московської наради з підготовки вчителів (18-25 серпня 1918р.). Кількома директивами уряду було знято юридичні перепони на шляху здобуття вищої освіти. Вища школа стала доступною для всіх трудящих. Ці питання в Україні вирішувала Рада робочо-селянської оборони, яка приїжджала до Чернігова у зв'язку з наступом на Київ денікінської армії. Рада оборони схвалила створення педагогічних інститутів у Чернігові (вересень 1919 р.), Полтаві (червень 1919р.), Херсоні (липень 1919р.), Житомирі (жовтень 1919р.). Рада виходила з тих міркувань, що чим нижчим був ступінь школи, тим глибшою і серйознішою мала бути педагогічна підготовка.
Певне значення для реформи вищої школи мав декрет Раднаркому України «Про деякі зміни в складі побудови державних установ і вищих навчальних закладів УРСР», що скасовував усі вчені звання і ступені, а також усі пов'язані з цими ступенями і званнями привілеї. В інститутах запроваджувалося заміщення викладачів кафедр за конкурсом, створювалися ради для переобрання викладачів.
В Україні, крім 23,2млн. українців, утойчаспроживали5 млн. представників інших національностей; через те з перших днів Радянська влада організувала національні школи. 17 серпня 1921р. при Наркомосі створено Раду меншостей на чолі з Я.П.Ряппо. На першому засіданні Рада розглянула питання про підготовку польських працівників у галузі освіти. У своїй роботі Рада керувалася «Положенням про організацію справ освіти національних меншостей УРСР».
На всеукраїнських нарадах з питань освіти зазначалося, що професія педагога потребує високої кваліфікації, тому вищий педагогічний заклад має організовуватися за функціональною ознакою (соцвих, профосвіта, політосвіта).
У 1920-1921рр. для забезпечення вчителями всіх типів шкіл, вищих жіночих курсів, вчительських інститутів і семінарій створено нову форму вищого навчального закладу — інститут народної освіти (ІНО). Цей інститут став вищою педагогічною установою, що готувала працівників освіти для всіх галузей освітньо-виховної роботи. Київський, Харківський, Одеський, Кам'янець-Подільський університети, Ніжинський історико-філологічний інститут, Катеринославський, Глухівський, Вінницький, Миколаївський, Чернігівський, Житомирський, Херсонський педагогічні інститути, вищі жіночі курси (Київ, Одеса, Харків) були реорганізовані в інститути народної освіти, а вчительські семінарії - у вищі педагогічні курси. У 1920-1922 рр. учителів готували 13 інститутів народної освіти.
Цільове призначення інститутів народної освіти — підготовка вчителів не лише для загальноосвітніх шкіл, а й для професійних шкіл, працівників бібліотек, дитячих позашкільних установ. Факультети соціального виховання готували кваліфікованих педагогів-колективістів, організаторів дитячого колективу. Факультет професійної освіти складався з трьох відділень: сільськогосподарського, індустріального і соціально-економічного. Тут готували педагогів, керівників профшкіл, шкіл ФЗН і частково -технікумів. Його випускники мали бути фахівцями з однієї з галузей господарства і одночасно педагогами. Комплектували факультети так: на перший курс основного відділення приймали тих, хто закінчив профшколу; на другий курс - випускників технікумів зі стажем практичної роботи; на третій випускників інститутів. Факультети профосвіти діяли в Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові. Термін навчання на цих факультетах до 1924р. був трирічним; водночас структура і типи інститутів в Україні були різними.
Наприклад, у Херсонському ІНО діяли три відділення: шкільне, позашкільне, дошкільне з викладанням російською і українською мовами, а також відділення єврейської мови та літератури. Одеський ІНО мав факультети: соціального виховання (готував вчителів для семирічних шкіл), профосвіти (готував викладачів ФЗН, профшкіл, робітників). Факультети мали наступні відділення: українське, російське, болгарське, німецьке і єврейське. Вони забезпечували підготовку вчителів української та російської мов та літератури, історії і суспільствознавства, географії, математики, фізики, хімії, біології, іноземних мов.
На той час прийом здійснювався за рекомендаціями громадських організацій. Колоквіум проводили двоє викладачів і двоє студентів. Активну участь у цьому брали комсомольські й партійні організації. Так, у 1921-1922 рр. з 2027 абітурієнтів партійні організації рекомендували 66 чоловік, комсомольські — 38, комітети незаможних селян — 209, профспілки — 1159, військові організації - 59, профос ~ 242, без відряджень - 239, на платні місця - 11. Позитивним було те, що Радам ШО, викладачам було надано відносну свободу у підготовці програм і планів, у виборі підручників і методів. Рада Харківського ШО, наприклад, 30% часу відводила на вивчення педагогічних дисциплін. Діючі інститути не могли забезпечити потребу в учительських кадрах, тому педагогічні технікуми і семінарії були реформовані в трирічні курси, що мали стати центрами не тільки підготовки, а й підвищення кваліфікації вчителів. Комплектувались вони так само, як ЩО. Одночасно створювалися робітфаки, які готували робітників і селян до навчання у вищих закладах освіти. У той час був дуже великий вплив та контроль за роботою вищих навчальних закладів партійно-радянських органів.
У жовтні 1921р. було прийнято положення про проведення генеральної чистки у рядах партії. На основі цього документу проводилась переатестація студентів вищих навчальних закладів. Так, у 1921р. з вузів України були виключені 4000 студентів, що стало початком утвердження адміністративно-командної системи в країні.
Наступним етапом розвитку освіти в Україні стало впровадження нових організаційних форм і методів підготовки вчительських кадрів (1921-1928 рр.). У 1921-22 н.р. у 15 793 навчальних закладах України працювали 489 346 учителів, з яких лише 4 035 (9%) мали вищу незакінчену освіту. Основним типом середнього навчального закладу на Україні стала єдина трудова школа.
Влітку 1922р. відбулася Перша Всеукраїнська нарада з питань освіти. А 22 листопада 1922р. уряд прийняв постанову «Про введення в дію Кодексу законів про народну освіту» і встановив структуру, мету, систему народної освіти в Україні. У січні 1922р. в 12 710 школах навчалися 995 505 учнів. У 6 105 школах заняття проводилися українською мовою, у 1 966 - українською і російською мовами, 3 404 - російською мовою, 119 —єврейською, 102 - польською, 280 - іншими мовами. Підготовку вчителів для єврейських шкіл здійснювали технікуми в Києві, Харкові, Вінниці, Житомирі, Одесі.
На підставі вказаного кодексу в 1923р. у вищих закладах освіти були створені предметні комісії, куди входили викладачі і студенти, їх завданням була підготовка навчальних планів, нових методик навчання. При ректораті працювали бюро, а при них - комісія для здійснення контролю за дисципліною. Всі заклади вищої освіти працювали на основі тимчасового положення, яке передбачало три форми контролю: поточний - перевірка відвідування, періодичний - заліки з обов'язкового мінімуму знань, та індивідуальний (контроль здійснювався контрольно-методичною комісією). Основними формами занять були лекції, практичні, практикуми.
Тимчасове положення — це основний документ вищого педагогічного закладу, який визначав усі сфери його діяльності. Пізніше, в червні 1927 року, постановою уряду було затверджено Положення про інститути УРСР.
Для становлення і розвитку вищої педагогічної школи велике значення мала друга Всеукраїнська конференція з педагогічної освіти (22-28 липня 1923 р.), третя Всеукраїнська педагогічна конференція з педагогічної освіти (27 жовтня 1924р). На конференціях піднімалися питання про поліпшення якісного складу вчительства, перегляд мережі педагогічних навчальних закладів.
На подальший розвиток вищої педагогічної освіти України вплинули рішення партійної наради з питань народної освіти, що обговорила проблеми підготовки вчительських кадрів, а також Всесоюзної наради наркомів освіти з питань узгодження організаційних форм навчальної діяльності (1924р). У зв'язку з впровадженням обов'язкових початкового і семирічного всеобучу значно зросла потреба в учительських кадрах. У 1927р. мережа педагогічної освіти була недосконалою, тому в Україні розпочалася планова робота щодо створення системи заочної освіти (першим стало відкриття заочного відділення при Дніпропетровському ІНО). Через рік був створений Всеукраїнський заочний інститут (ВЗІНО) зі щорічним планом прийому 1400 студентів. У січні 1928р. тут відкрили екстернат, екзамени у якому приймали двічі на рік. Навчання було платним. Великого поширення така форма освіти набула в Київському ІНО.
Згодом було розроблене «Положення про дворічні курси для підготовки робітників і селян для вступу в ІНО». Такі курси існували у Києві і Харкові; курсанти вивчали 12 предметів: російську й українську мови, математику, природознавство, фізику, іноземну мову, географію, соціоекономічний мінімум, анатомію, радянську систему освіти, педпрактику, клубну роботу. Кожна партійна чи комсомольська організація мала право рекомендувати студентів до вступу, але були встановлені вступні норми для різних соціальних категорій. Кожний вищий навчальний заклад мав свої плани і програми. Навчальні плани складали факультетські комісії і затверджувалися на правлінні інституту. Кількість циклових комісій визначала факультетська комісія. Основними формами навчання були: лекція, лабораторно-практичне заняття, екскурсія, семінар, диспут, конференція, реферат, практика. Ось, наприклад, такою була тематика дипломних робіт: «Чи може школа бути вільною?», «Мистецтво у трудшколі», « Економічне становище селян як чинник, що впливає на народну освіту», «Що можна використати в нашій школі з Дальтонівського і лабораторного плану».
Після закінчення трирічних курсів, крім свідоцтва, видавалася характеристика-направлення такого змісту: талановитий, може працювати, серйозний. У багатьох випадках дипломи захищали після закінчення вже двох-трьох років роботи. З метою поліпшення підготовки вчителів при педагогічних закладах створювались навчально-допоміжні установи, які за положенням 1927 року мали такі завдання: а) всебічне вивчення дітей з боку біологічного і соціального; б) наукова перевірка нових методів навчання; в) налаштування студентів на педагогічне виробництво; г) підготовка студентів до вирішення практичних завдань; д) часткове проведення педпрактики.
З 1923 по 1928 рр. у республіці здійснювалась українізація педагогічних навчальних закладів. Наркомос України встановив для кожного вищого навчального закладу термін цілковитої українізації (зокрема, для педагогічних інститутів це 1927-1928 рр.).
Викладачів, які не могли перейти на викладання українською мовою, звільняли. Інститутів з українською мовою викладання було: у 1923р.-30,8%, 1924-39,0%, 1925-33,3%, 1926-40,7%. У вересні 1926р. уряд України ухвалив постанову «Про освітню роботу серед українського населення союзних республік», оскільки на той час 6 млн. українців жили поза межами України (Кубань, Сибір, Туркестан). У цих місцях необхідно було організувати кафедри українознавства, для чого були встановлені відповідні терміни. Нарком освіти О.Шумський навіть звернувся до Й.Сталіна з питанням про те, чому на посту Генсека Компартії України перебуває Л.Каганович, а не представник української національності (наприклад, Чубар, Петровський). У зв’язку з цим нарком був звільнений і звинувачений у «націоналістичних ухилах». Пошуки «націоналістичних ухилів» набули після цього масового характеру, особливо влітку 1928 року. Самогубство М.Хвильового і М. Скрипника інтелігенція сприйняла як кінець українізації.
У цей період, а саме з 1922 року, в інститутах були введені стипендії, які нараховувались за поясним коефіцієнтом: 1 пояс - Харків - 27 крб.; 2 пояс - Київ, Дніпропетровськ, Луганськ, Запоріжжя -24 крб.; З пояс — Одеса, Миколаїв — 23 крб.; всі окружні міста — 21 крб.; 5 пояс — поза окружними центрами — 19 крб. Але стипендію отримували не всі. В березні 1922 року Наркомос освіти запровадив, як тимчасовий засіб, плату за навчання у вищих навчальних закладах натурою; при цьому 40% студентів звільнялися від сплати. Стипендіальний фонд з 1922 по 1928 рік зріс у 10 разів. У квітні 1927 року Уряд УРСР прийняв постанову «Про обов'язкову службу студентів-стипендіатів вищих шкіл», згідно з якою випускник після закінчення вищого навчального закладу мав відпрацювати за фахом за кожний рік одержання стипендії, в разі порушення його могли віддати до суду. У 1921-1928 рр. в Україні велика увага приділялась зміцненню професорсько-викладацького складу.
20-ті роки були часом бурхливого розвитку української культури, «періодом національного ренесансу». В цей час сформовані найважливіші компоненти підготовки національних учительських кадрів.
31928 року починається утвердження адміністративно-командної системи (1928-194Ірр), формування культу особистості Й.Сталіна. Цей період позначений розгулом сталінської педагогіки, коли піддавалися анафемі не тільки соціологія і кібернетика, педагогіка і психологія, генетика і педологія, а й творчість, ініціатива, педагогічна самостійність. Така атмосфера застою призвела до поступового утвердження у практиці школи, зокрема вищої педагогічної, одноманітних форм і універсальних методів навчання і виховання, застосування їх без урахування потреб і інтересів учнів та студентів. Висока ідеологізація науки перетворювала викладачів, учених, студентів, учнів на слухняний обслуговуючий персонал.
Наприкінці 20-х років була запроваджена система всеобучу, оскільки у навчальних закладах не вистачало 24 409 вчителів. Природно, що діюча мережа педагогічних наукових закладів (12 ІНО і 60 педтехнікумів) не могла забезпечити потребу шкіл у кадрах. Настав час реформувати освіту. У зв’язку з цим був розроблений «П'ятирічний план масової комуністичної освіти на Україні», що уточнював програму розвитку і вдосконалення недосвіти. Перед вищими навчальними закладами постало завдання підготувати 52 899 учителів, забезпечити школу педагогами з вищою освітою на 50%. Вищі навчальні заклади почали створювати підготовчі відділення, курси, робітфаки на підприємствах, які фінансувалися державними, господарськими і громадськими організаціями. Усі, хто навчався, забезпечувалися невеликими стипендіями, а також навчальними посібниками і гуртожитками. Поповнення педагогічних закладів такими абітурієнтами сприяло поступовій зміні соціального складу студентів.
У березні!929р. уряд прийняв постанову «Про підготовку викладачів у педвузах і педтехнікумах і перепідготовку вчителів», в якій визначалися недоліки педагогічної освіти. У цьому ж році була проведена Четверта Всеукраїнська Конференція (1929р.), яка у справі педагогічної освіти визначила, що система підготовки педагогічних кадрів потребує значного поліпшення. На конференції встановлено, що ІНО слід визнати єдиним навчальним закладом для підготовки учителів.
У 1929р. розпочався «наступ соціалізму по всьому фронту»; ставилося завдання забезпечення суцільної писемності населення до кінця першої п'ятирічки, запровадження обов'язкового початкового чотирирічного навчання дітей, переведення загальноосвітньої школи на викладання рідною мовою, значне збільшення кількості шкіл і відповідно — вчителів. Контроль більшовицької партії за освітою і педагогічною діяльністю вчителів посилився. У всіх вищих навчальних закладах утвердилася сувора дисципліна; навчальний день студента становив 6 годин, а тривалість навчальної години - 50 хв. Час зимових і літніх канікул максимально скоротили. Почали враховувати відвідування лекцій студентами, відмінили всі умовні переведення студентів. Другорічництво дозволяли лише в разі тривалої (не менш 6-ти місяців) хвороби. Увесь строк навчання у вищих навчальних закладах, технікумах і на робітфаках поділився на семестри; половину навчального часу відвели на виробничу і педагогічну практику. Вступні екзамени проводилися з 1 по 15 червня з суспільствознавства (усно), російської мови і математики (письмово), фізики (усно). Знання абітурієнтів оцінювали на «задовільно» або «незадовільно». Централізоване комплектування вищих навчальних закладів було скасоване; запровадили єдиноначалля, вибори ректорів замінили їх призначенням відповідними державними органами. Одночасно для прискорення випуску спеціалістів були скорочені терміни навчання до трьох, максимум до чотирьох років. Щоб прискорити підготовку спеціалістів, у 1929 р. було скасоване виконання дипломних робіт; у липні 1930р. союзний уряд ухвалив постанову «Про реорганізацію вищих навчальних закладів: технікумів і робітфаків », а в серпні - «Про реорганізацію мережі і системи педагогічної освіти в Україні». Ці документи передбачали такі типи навчальних закладів: вищі педагогічні школи — педагогічні інститути, середні педагогічні школи - педагогічні технікуми, короткотермінові педагогічні курси. Основним навчальним закладом ставав інститут, базою для якого були робі-тфаки і педагогічні курси, строки навчання встановлювалися від трьох до чотирьох років. В Україні почали діяти різні типи інститутів, які готували педагогічні кадри (інститути соцвиховання, профосвіти, педінститути).
Крім того, були реорганізовані робітфаки за принципом спеціалізації і цільового призначення із закріпленням їх за відповідними галузевими вищими навчальними закладами. У зв'язку з цим відкрили робітфаки у Житомирському, Полтавському, Чернігівському, Кам'янець-Подільському, Херсонському інститутах народної освіти.
Тривалість навчання на робітфаках збільшилася до чотирьох років. У лютому 1931р. ВУЦВК і РНК УСРР затвердили нове «Положення про робітничі факультети», згідно яким вони підпорядковувалися народним комісарам. При кожному вищому навчальному закладі створювали денний і вечірній робітфаки, що функціонували на великих підприємствах, у радгоспах, колгоспах. Робітфаки поступово перетворились на «кузню кадрів».
Прийом і випуск студентів у роки першої п'ятирічки збільшився вдвічі. Таким чином, до початку 1930р. в Україні діяла своя система педагогічної освіти (ІНО, Вищі трирічні курси, технікуми). А.В.Луначарський, виступаючи на Всесоюзній нараді з питань народної освіти, позитивно оцінив роботу народного комісара освіти УСРР М.А.Скрипника. Нарада ухвалила, що педагогічні вищі навчальні заклади мають готувати: войовничого матеріаліста — діалектика, озброєного марксистсько-ленінською теорією; активного борця з будь-якими виявами ворожої ідеології в культурній роботі; організатора широких мас трудящих на фронті культурної революції; фахівця, який володіє політехнічними знаннями і практичними навичками в галузі промислової і сільськогосподарської праці.
Із запровадженням єдиної системи вищої педагогічної освіти 11 педтехнікумів із задовільною матеріальною базою були реорганізовані в інститути. В інститутах (1931р.) навчалось 16 000 студентів проти 11 000 у 1930. У квітні 1930 року Нарком освіти України ухвалив постанову «Про екстернат за курс вузів». До екстернатів приймали громадян, які працювали за фахом не менше п’яти років. За навчання сплачували певну суму, що залежала від зарплати: до 100 крб. - 2,5%, від 101 до 150-3%, від 151 -4%. Екстернати не тільки сприяли збільшенню кількості педагогів з вищою освітою, а й давали змогу тим, хто вже обрав професію, підвищувати свою кваліфікацію. Утримання одного студента в педагогічному навчальному закладі в 1929р. коштувало 503 крб., у 1933р. планові витрати становили 863 крб.; напередодні Великої Вітчизняної війни вони зросли до 3300 крб. Внаслідок запровадження обов'язкового початкового і переходу до семирічного всеобучу значно зросла мережа семирічок (майже в чотири рази) і середніх шкіл (у 92 рази); при цьому розвивалася мережа шкіл для національних меншин. У 1930-31н.р. в Україні навчанням рідною мовою були охоплені: німецькою — 96,3%, болгарською — 96,6%, єврейською — 91,6%, польською — 75%, грецькою —47,6% дітей. Постало завдання забезпечення цих шкіл національними педагогічними кадрами, а їх готували дуже мало. Так, у польському ІНО навчалося 180, молдавському - 203, в шести єврейських секторах ІНО -1 050, у німецькому ІНО - 180 студентів. Середні педагогічні навчальні заклади для національних меншин (їх було вісім) готували 1 710 майбутніх вчителів (грецький технікум у Маріуполі, єврейський у Житомирі, болгарський в Одесі).
Надалі процес підготовки національних учительських кадрів в Україні гальмувався. У квітні 1938р. М.С.Хрущов ухвалив сумнозвісну постанову, в якій навчальні заклади національних меншин вважалися вогнищем «буржуазно-націоналістичних впливів», а їх подальше функціонування оголошувалося недоцільним і шкідливим.
Отже, 1931-1933 роки - це час утвердження єдиної системи національної педагогічної освіти. У 1933-1934 н.р. частина інститутів соціального виховання і професійної освіти реорганізувалися у педагогічні інститути з чотирирічним строком навчання (Київ, Харків, Одеса, Ніжин). При інститутах на базі добре обладнаних педагогічних технікумів створювалися вчительські інститути, що готували кадри для У-УЇЇ класів. Якщо у 1935 р. в СРСР функціонував 91 учительський інститут, то в Україні їх було 13, а в 1941 році -23 і 19 відділень при педвузах. Учительські інститути мали п'ять відділень: історичне, мови і літератури, фізико-математичне, географічне і природознавства. Після трирічної роботи в школі випускники вчительських інститутів мали право без іспитів вступати на ПІ курс відповідних педагогічних інститутів. В учительський інститут приймали осіб із середньою освітою.
Таким чином, починаючи з 1935-36 н.р., у системі вищої педагогічної освіти України встановлюються два типи навчальних закладів: педагогічні та вчительські інститути. У 1930р. для поліпшення організації підвищення кваліфікації педагогів заочний інститут був реорганізований у Всеукраїнський інститут підвищення кваліфікації педагогів. ВУПКП включав сектори: докваліфікаційної підготовки для вчителів, які не мали педагогічної освіти; підвищення кваліфікації вчителів масових шкіл соцвиху і позашкільних працівників; перепідготовки і підготовки нових кадрів. У цей час формується структура заочної освіти, з року в рік збільшується кількість вчителів-заочників. Якщо на січень 1933 року їх навчалося 48 000 чол., то у 1941 у 51 педагогічному і вчительських інститутах -58561.3 цього часу підвищення темпів розвитку стало основною рисою підготовки «інженерів людських душ ».
У 1932р. вищу педагогічну освіту мали 12,1% вчителів, а се-редню-56,7%. Як відомо, завдання забезпечення вузів професорсько-викладацькими кадрами покладалося на університети. В Україні без наукового обґрунтування, у погоні за модою роль університетів у формуванні педагогічних кадрів була зведена нанівець. Життя вимагало поновити діяльність цих вищих навчальних закладів. Уряд України в 1933р. ухвалив постанову про організацію діяльності державних університетів.
У постанові уряду від 19 вересня 1932р. «Про навчальні програми і режим у вищій школі і технікумах» зверталася увага на недоліки вищої школи, зокрема педагогічного профілю, як-от: в організації навчально-виховного процесу і педпрактики, в комплектуванні наукових кадрів високої кваліфікації, у виборі методів викладання. Саме тому до навчальних планів були внесені істотні зміни, зокрема більше часу відводилося на педагогічну практику, педагогіку і методику, конкретизувалися навчальні дисципліни, особлива увага приділялася оволодінню новітніми методами навчання, забезпеченню підготовки фахівців з широким суспільно-політичним світоглядом.
Цінним було те, що в У,УІ,УП семестрах відводили один день, а у VIII — два дні для самостійної роботи студентів. Однак хоча загалом навчальні плани були вдосконалені, все ж вони мали недоліки: мало уваги приділялося підготовці вчителя-вихователя, формуванню його інтелігентності і культури.
На розвиток вищої педагогічної школи вплинула дискусія 1929-1930рр., присвячена педагогіці, педології, психології і рефлексології, основним проблемам дидактики, ролі середовища і спадкоємності тощо. Вона певною мірою активізувала психолого-педагогічну підготовку майбутніх фахівців, хоч і не розв'язала багатьох складних питань поступу школи і вищої педагогічної освіти. Ці питання були розглянуті Українською науковою республіканською конференцією з педагогіки і психології (1940р.), та Всесоюзною конференцією з педагогічних наук (1941р.). Зазначимо, що в Україні в 1940р. вперше рідною мовою побачив світ навчальний посібник «Педагогіка» /за ред. С.Х.Чавдарова/. Протягом 1941 року Нарком освіти України разом із Всесоюзним Комітетом у справах вищої школи продовжували удосконалювати навчальні плани і програми. Як відомо, навчання і виховання студентів залежить від якісного рівня професорсько-викладацького складу. Проаналізуємо кадровий потенціал вищих навчальних закладів того часу.
У 1940-41н.р. у педагогічних вузах республіки працювали 281 (6,6%) професорів та 558 (13,2%) кандидатів наук, доцентів. Понад 80% (3 388 чол.) викладачів інститутів не мали вченого ступеня і звання. Рівень викладання у педагогічних інститутах залишав бажати кращого. Дещо вищим він був в університетських системах і педвузах Києва і Харкова. Щоб підвищити рівень роботи професорсько-викладацького складу, РНК СРСР 22 серпня 1930р. ухвалила «Статут про штатно-окладну систему оплати викладачів вищих шкіл СРСР», який визначав три посадових рівні викладачів вищої школи та їх річне навантаження: професор — 240 годин, доцент - 360 годин, асистент - 480 годин. Було встановлено таку щомісячну заробітну платню: професори - 300 крб., доценти -250 крб., асистенти - 210 крб. У педагогічних вузах працювали в цей час академік Д.І. Багалій; професори — В.М.Арттобольський, Л.А.Булаховський, І.С.Костюк, Д.Ф.Ніколенко, С.Х.Чавдаров та інші.
На підставі постанови союзного уряду від 9 квітня 1936р «Про підвищення заробітної платні вчителям та іншім працівникам шкіл» матеріальне становище вчителів піднялося до рівня інженерно-технічного персоналу. Приріст зарплатні вчителів У-УІІ класів становив 99,1% ,УШ-Х - 136,1%. Отже, 1928-1941рр став періодом, що характеризувався пошуком навчального закладу, який би успішно готував вчителя школи. В умовах командно-адміністративної системи підготовка педагогічних кадрів здійснювалася у системі (університети, педагогічні і вчительські інститути); відзначалася тенденція нігілістичного ставлення до збереження і розвитку національного багатства - мови і культури; припинили існування вищі педагогічні навчальні заклади, в яких викладали польською, німецькою, єврейською та іншими мовами. Проте, незважаючи на всі помилки, досвід цього часу має неабияке теоретичне і практичне значення.
Наступним періодом став 1941-1945рр. - підготовка вчительських кадрів у роки Великої Вітчизняної війни. Нацисти вважали українців нижчою расою, яка не мала права навіть на освіту. Слов'яни - заявив один з ідеологів фашизму Розенберг - повинні працювати на нас, оскільки ми маємо в цьому потребу. Частина педінститутів припинила своє існування в окупації, деякі евакуювалися, у тому числі три університети: Київський і Харківський - у Кизил-Оруд Казахської республіки (490 студентів, 500 викладачів); Одеський — у Байрам-Алі Туркменської республіки (400 студентів).
У зв'язку з війною були переглянуті навчальні плани і програми. Всесоюзний комітет у справах вищої школи запровадив навчальні плани із скороченими строками навчання - три з половиною роки в університетах і три роки - у педінститутах. У 1943р., незважаючи на те, що війна ще тривала і стан приміщень був незадовільним (пограбовані кабінети і лабораторії, відсутня навчально-методична література тощо), 13 педагогічних і вчительських інститутів вже приступили до підготовки кадрів. Умови навчання були важкими, успішність — низькою.
На кінець 1943 року у звільнених містах України працювали 25 педагогічних навчальних закладів (3 університети, 10 педагогічних і 12 учительських інститутів), в яких навчалось 6 966 студентів, в тому числі 3 935 на першому курсі. Професорсько-викладацький склад становив 518 чоловік. У зв'язку з нестачею кадрів були відкриті курси: чотиримісячні — для підготовки вчителів I-IV кл. і шестимісячні - викладачів У-УП кл.
Отже, не дивлячись на те, що плани прийому збільшувалися, проте довоєнного рівня вони не досягли. Почали функціонувати чотиримісячні курси і заочні відділення при всіх педагогічних інститутах. Планом Наркому освіти України передбачалося видати: навчальні плани, програми, методичні вказівки для заочників університетів педагогічних інститутів і вчительських інститутів. Крім того, при управлінні вищої школи створювалося відділення заочного навчання і науково-методичний кабінет. Його першим директором був Я.П.Ряппо. У1944-1945 н.р. відновилася мережа вищих педагогічних навчальних закладів, за винятком чотирьох педагогічних і шести вчительських інститутів, матеріальну базу яких повністю знищили фашистські окупанти.
У цей час найбільше було філологічних, фізико-математичних та історичних факультетів; натомість не функціонували факультети підготовки вчителів естетичного циклу і фізвиховання. Одним із найскладніших завдань виявилося комплектування педагогічних навчальних закладів професорсько-викладацькими кадрами.
У 1944-1945 навчальному році у звільнених районах України поновили роботу 6 університетів, 20 педагогічних і 17 учительських інститутів, де навчалися 23 792 студентів. Педагогічні вищі навчальні заклади багато зробили для організації навчально-виховного процесу і поліпшення підготовки педагогічних кадрів, за що, зокрема, Нарком освіти України нагородив 230 працівників вищої освіти, а саме: знаком «Відмінник народної освіти» - 95 осіб, грамотами — 10, грошовими преміями — 125 осіб.
1941-1945 роки були часом набуття досвіду, що дав змогу досягти успіхів у розвитку й удосконаленні вищої педагогічної освіти у повоєнний час. Сформувалася нова вища педагогічна школа, яка після перемоги розгорнула активну підготовку вчителів, здатних у складних умовах навчати і виховувати підростаюче покоління.
Таким чином, у період Великої Вітчизняної війни система вищої педагогічної освіти, що склала в передвоєнні роки незважаючи на недоліки і проблеми і прорахунки, повною мірою витримала іспит перед історією; через те її діяльність, досвід роботи в складний і героїчний час мають практичне значення для подальшої перебудови і вдосконалення справи підготовки вчительських кадрів в Україні.
Після Великої Вітчизняної Війни почався етап відбудови і розвитку вищої педагогічної освіти України (1945-1961рр). Світова                                 історія не знає аналогів відновлювальних робіт такого масштабу, як у нашій державі. Прямі збитки, заподіяні нацистами та їх посіпаками в Україні, становили 285 млрд. крб., або 42% загальносоюзних втрат за роки війни і окупації. Комісія, створена Урядом України, підрахувала, що тільки для відбудови педагогічних навчальних закладів України потрібно було 15550 будівельників з 13-15 спеціальностей. Студенти педагогічних і вчительських інститутів України відремонтували 52 навчальних корпуси і гуртожитки, відробили 300 000 трудоднів, зібрали врожаї на площі 1760 га. Незважаючи на обмежені матеріальні ресурси, уряд постійно збільшував асигнування на народну освіту. Так, якщо в 1941 році вони становили 15,5 млрд. крб., то в 1945 - вже 28,6 млрд. крб., тобто майже удвічі більше, аніж у довоєнний час.
Програму соціально-економічного і культурного поступу України у післявоєнний період визначив «Закон про п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства на 1946-1950 рр.», прийнятий восьмою сесією Верховною Ради України в серпні 1946 р. Він передбачав завершення переходу до загального семирічного навчання, подальше впровадження середньої освіти, доведення мережі шкіл до 28 600 із загальною кількістю учнів 6120 000 чол. Щоб реалізувати це завдання, потрібна була додаткова армія учителів.
Одночасно було розроблено план розвитку вищої школи на 1946-50рр., згідно з яким уряд виділяв на капітальне будівництво 76 млрд. крб. Кошти призначалися для відбудови 6 університетів, 10 педагогічних і 4 учительських інститутів, що найбільш постраждали під час окупації. В цей час Наркомат освіти України уніфікував навчальні плани, надаючи більше уваги вивченню спеціальних і психологічних дисциплін, української, російської мови і літератури, зарубіжної літератури, історії СРСР та України.
Отже, в перші післявоєнні роки поновлюється мережа вищих педагогічних навчальних закладів, збільшується контингент студентів, розширюється номенклатура спеціальностей. У зв'язку із запровадженням загальної обов'язкової семирічної освіти мережа цих шкіл та кількість учнів у них щороку збільшувалась. Значно зросла їх кількість у західних областях України, а отже, збільшився попит на вчителів з вищою освітою.
Вищі педагогічні навчальні заклади, однак, не виконували їв випуску. Схвалений у травні 1949р. план передбачав щорічне збільшення прийому абітурієнтів. Крім того, для підвищення якості підготовки вчителів, поліпшення навчально-матеріальної бази вищих навчальних закладів, раціонального використання кваліфікованих кадрів викладачів був ухвалений план реорганізації вищої педагогічної школи. Так, протягом 1952-1954 рр. без глибокого аналізу, вказівкою зверху, припинилася підготовка вчителів у Київському і Харківському вчительських інститутах, а також на відділеннях учительських інститутів при Ворошиловградському, Кіровоградському, Львівському, Сталінському педагогічних інститутах. Білоцерківський і Житомирський учительські інститути реорганізувалися в педагогічні інститути іноземних мов з чотирирічним строком навчання, Кременецький і Станіславський, Рівненський, Бердичівський, Ізмаїльський, Чернігівський, Глухівський, Слов'янський і Уманський - в педагогічні інститути. Був заснований педагогічний інститут фізичного виховання в Одесі, вечірні відділення при Київському, Львівському, Харківському, Одеському педагогічних інститутах факультетами: природничим, іноземних мов, дефектології), факультет фізичного виховання - у Ворошиловградському і Харківському педагогічному інститутах та факультет іноземних мов – і Вінницькому.
Отже, після всіляких реформ і реорганізацій, спрямованих на „поліпшення», «зміцнення», «розширення» системи вищої педагогічної освіти в 1950-51 навчальних роках, вчительські кадри в Україні випускали 25 педагогічних, 22 вчительських інститути і 13 відділень при них.
У 1951-55 рр. до педагогічних вузів вступили 39 000 студентів, на 63% більше, ніж у роки першої повоєнної п'ятирічки. Поліпшився якісний склад абітурієнтів: так, у 1951-52 н.р. педагогічні інститути прийняли 70,8% дітей робітників і селян. Розширилася заочна форма підготовки вчителів.
Водночас доводиться констатувати відсутність у молоді стійкого інтересу до професії вчителя: у 22 педагогічних інститутах не було конкурсів.
У1955-56 н.р. підготовку вчителів здійснювали 38 педінститутів. Однак їх психолого-педагогічна підготовка не відповідала вимогам сучасності. Численні випускники не з'являлись на місце роботи за призначенням. 31954-55 н.р. було впроваджено нові навчальні плани; у школах (ГІУ клас) вводились уроки праці, а у У-УІ класах - практичні заняття у майстернях і навчально-дослідних ділянках. У УШ-Х класах запроваджувалися трудові практикуми.
З урахуванням завдань політехнічної освіти вчителів Мінвуз СРСР затвердив нові навчальні плани, за якими з 1954-55 н.р. працювали всі педагогічні інститути України, їх аналіз переконує, що вони здебільшого були перевантажені теоретичним матеріалом. В університеті психолого-педагогічні дисципліни складали — 7,4 % від загальної кількості, а в педінститутах — 27,6%. Педагогічні вузи готували здебільшого вчителя-предметника, але не вихователя. Через те в 1959р., згідно з постановою Ради Міністрів СРСР «Про форми і строки навчання у вищих навчальних закладах і про виробничу практику студентів», були розроблено нові навчальні плани, за якими державні екзамени складали з історії КПРС, педагогіки з методикою викладання. Порівняльний аналіз засвідчує, що навчальні плани 1959 року були складені раціональніше, ніж попередні. Вони повністю відбивали загальнопедагогічні і методичні завдання, більше часу відводили не педагогічну практику (25%), зокрема й без відриву від виробництва, передбачали факультативне вивчення домоводства, фото- й автосправи, співів і музики. Навчальні плани фізико-математичного і природознавчого факультетів збільшували час на виробничу практику, що проводилась на заводах, у колгоспах і радгоспах. Під час виробничої практики студентам фізико-математичного факультету присвоювали кваліфікаційні розряди робітників за однією-двома спеціальностями, на факультетах природознавства практика забезпечувала участь студентів у всьому циклі сільськогосподарських робіт в учительських виробничих бригадах.
На випускному курсі практика проводилася на робочому місці вчителя і класного керівника сільської школи протягом першого півріччя, починаючи з участі в серпневих нарадах.
Удосконалення навчальних планів, оновлення наукового змісту програм Міністерством вищої і середньої спеціальної освіти, що розпочалася з 1954 року, набуло постійного характеру.
У цей час створюється новий тип шкіл - шкіл подовженого дня; розпочинається перехід від семирічного до восьмирічного загального навчання, розширюється мережа середніх шкіл-інтернатів і профтехучилищ, зростає потреба в кадрах учителів широкого профілю з вищою освітою, зокрема для сільської місцевості. На основі наказу Міністерства вищої освіти СРСР «Про затвердження переліку факультативів і спеціальностей широкого профілю педагогічних інститутів країни (1956 р.)» було затверджено 20 відповідних спеціальностей.
«Закон про зміцнення зв'язку школи з життям» (1954р.) зобов'язував більше уваги приділяти підготовці кадрів денної форми навчання, надаючи переважне право зараховувати до вищих навчальних закладів осіб, які мають стаж педагогічної роботи. Була запроваджена обов'язкова практика або робота в школі протягом року. Розпочалася підготовка вчителів широкого профілю. У1960-бін.р. їх випускали 33 педагогічні інститути. Зазнав змін якісний склад студентів стаціонарної форми навчання. Зокрема, на 23,2% порівняно з 1959 р. збільшилася кількість юнаків, які мали дворічний стаж роботи чи були звільнені з лав Радянської Армії, зменшився відсів студентів з причини неуспішності.
Отже, протягом 1950-1960 рр. в Україні стабілізувалася система підготовки педагогічних кадрів. Учителів готували університети і педагогічні інститути за єдиними навчальним планом Міністерства вищої і середньої освіти СРСР. Було удосконалено систему вищої заочної і вечірньої педагогічної освіти, розширено мережу консультпунктів для вчителів-заочників. Складною проблемою цього періоду було комплектування педагогічних вузів професорсько-викладацьким складом. Відомо, що значна частина інститутів починали працювати, не маючи викладачів того чи іншого фаху.
Розв'язуючи кадрову проблему, використовуючи досвід вищих навчальних закладів, що склався у 30-ті роки, розширювали прийом до заочної й стаціонарної аспірантури, викладачів закріплювали за кафедрами інститутів і відділеннями науково-дослідних установ, надавали творчі відпустки для написання дисертацій. Колективи викладачів поповнювалися також найбільш підготовленими випускниками вузів. Водночас було поставлене завдання підготовки і захисту дисертацій усіма завідувачами кафедр педагогічних навчальних закладів.
Перебудова системи навчання у педагогічних інститутах у напрямі зміцнення зв'язку зі шкільною практикою забезпечила кращу підготовку вчительських кадрів, позитивно позначилася на їх складі. З 419 507 вчителів і вихователів, які у 1961р. працювали в школах України, вищу освіту мали 44%, незакінчену вищу -16%, 1581 педагогові було присвоєне звання «Заслужений вчитель школи УРСР », 403 - нагороджені Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України, 24 888 - знаком «Відмінник народної освіти».
Отже, поступальний розвиток системи вищої педагогічної освіти, що розпочався в довоєнний час, тривав і в повоєнні роки. Це був період відбудови і вдосконалення вищої школи загалом і педагогічної - зокрема. Вища педагогічна школа України не тільки заліковувала рани, завдані фашистськими варварами, а й впевнено формувала власну цілісну систему. В цей період були частково реорганізовані дрібні педагогічні вузи, ліквідовані, хоч і передчасно, вчительські інститути (вони злилися з університетами і педагогічними вищими навчальними закладами або реорганізовані в педагогічні училища).
У 1961р. вчителів готували 7 університетів і 33 педагогічні інститути (у 1945р. їх було 20); контингент студентів денної форми навчання зріс з 21008 чоловік до 48897 (тобто вдвічі і на 10000 чоловік більше, ніж в усіх вузах України в 1922 році).
Водночас вища школа переживала складні суперечності, зумовлені соціально-політичними та економічними особливостями розвитку суспільства. З одного боку, зростав ентузіазм трудового народу, який відбудовував зруйноване господарство і культуру, з іншого — насаджувалися вождизм, культ особи Сталіна, утверджувалася командно-адміністративна система управління, що негативно позначилося на системі вищої освіти загалом і педагогічної зокрема. Так, плани прийому і випуску студентів визначалися не перспективами розвитку того чи іншого регіону, а часто необґрунтованими і нестійкими заявками обласних відділів народної освіти без урахування кадрового складу, навчально-матеріальної бази вищих навчальних закладів.
Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти СРСР направляло до педінститутів єдині навчальні плани без попередньої елементарної перевірки. У процесі складання планів не завжди враховували побажання союзних республік.
Зростання контингенту студентів денної форми навчання стримувала слабка навчально-матеріальна база педагогічних вищих навчальних закладів, оскільки почав діяти залишковий принцип фінансування. У 1961 році педінститути України мали (з розрахунку на одного студента) 4,7м2 навчально-лабораторної площі при нормі 15м2; не вистачало місць у студентських гуртожитках. Гострою була проблема забезпечення житлом викладачів; сім'ї викладачів часто жили в гуртожитках.
Тим часом життя ставило нові проблеми. Відповідно до програми КПРС(1961р.) - програми «побудовикомунізму» - постало завдання запровадити обов'язкове середнє загальне і політехнічне навчання для всіх дітей шкільного віку і 8-річне - для молоді, зайнятої в народному господарстві без відповідної освіти, а також далі розвивати школи-інтернати і школи подовженого дня. У зв'язку з цим виникла потреба додатково підготувати у 1962-1970 рр. 183 600 учителів. Навіть у Києві в 1970-71н.р. не вистачило 306 учителів, зокрема фізиків, математиків, української мови, біології. До того ж з 1963р. в республіці відмовилися готувати вчителів широкого профілю, бо лише незначна частина випускників (3-5%) працювали в школі за фахом. Для прискорення підготовки вчителів використали досвід 20-30-х років, вжили ряд організаційних заходів. Зокрема, почали функціонувати педагогічні факультети в Київському, Харківському, Львівському, Донецькому політехнічних інститутах, агропедагогічні факультети в Полтавському, Уманському сільськогосподарських вузах, педагогічні — в Київському художньому, Київській, Харківській, Львівській, Одеській консерваторіях. Харківський інститут фізичного виховання реорганізувався у педагогічний інститут. Отже, у 1968 році вчителів готували 33 педагогічні заклади за 24 спеціальностями.
Усього педагогічні вузи України впровадили 20 двопрофільних спеціальностей. Основний принцип організації нових факультетів полягав у тому, що їх створювали у кожному вузі, ігноруючи потреби у відповідних кадрах у тому чи іншому регіоні. Розширення денної форми навчання, підвищення вимог до якості підготовки молодих фахівців зумовило потребу не тільки створення нових факультетів і кафедр, впровадження спеціальностей, а й розвиток мережі педагогічної освіти. Так, у 1965р. на базі Донецького педінституту створено університет, що мав готувати кадри за 25 спеціальностями. У 1972 році Кримський педінститут реорганізовано в Сімферопольський державний університет, де студенти здобували освіту за 11 спеціальностями. У Запоріжжі педагогічний навчальний заклад перетворено в державний університет (1985р). Процес удосконалення мережі педінститутів і розширення спеціальностей супроводжувався не тільки створенням нових вузів і факультетів, а й ліквідацією окремих з них — «карликових». У1975-85рр. у педагогічних навчальних закладах було організовано 15 нових факультетів і багато нових кафедр (в 1985рїх кількість зросла з 550 до 714). Після прийняття основних напрямів реформи загальноосвітньої і професійної школи (1984 р.) посилилася тенденція до збільшення прийому в педвузи без урахування їх матеріальної бази. Саме в цей період здійснюється перехід загальноосвітньої школи на навчання дітей з шести років, на одинадцятирічний строк здобуття середньої освіти, поділ груп на підгрупи на уроках праці, російською мови і літератури, іноземної мови, зменшення граничної наповнюваності класів, виховних груп у загальноосвітніх школах-інтернатах для дітей-сиріт і тих, хто лишився без опіки батьків. У зв'язку з цим Держплан України збільшив план прийому студентів до педагогічних навчальних закладів.
З 1982-83 н.р. вперше в країні здійснювалась підготовка старших піонервожатих за спеціальністю «Педагогіка і методика виховної роботи». З 1981р. у Полтавському педінституті в порядку експерименту було запроваджене навчання майбутніх вчителів початкових класів за спеціальностями «Музика» і «Образотворче мистецтво». У 1985р. їх почали готувати ще в семи вузах. А в Київському інституті запровадили спеціальність «Педагогіка і методика виховної роботи», розраховану на вихователів шкіл (груп подовженого дня, інтернатних закладів), організаторів позакласної та позашкільної виховної роботи з дітьми в школах та за місцем проживання. Сталися зміни й у структурі підготовки вчителів інших спеціальностей. Крім організації підготовки вчителів перспективних спеціальностей, велику увагу приділено розвитку мережі факультетів широкого профілю. 1984-85н.р. став роком запровадження в педінститутах України нових двопрофільних спеціальностей «Російська мова і література, іноземна мова», «Географія і біологія», «Педагогіка і методика початкового навчання і музики», « Фізика з основами інформатики та обчислювальної техніки» і інші.
Оскільки кількість прийому зросла - до педагогічних навальних закладів вступали всі, хто хотів отримати диплом. Щоб подолати цю суперечність, педагогічні заклади республіки почали розробляти і застосовувати різні форми відбору й залучення до навчання талановитої молоді, організуючи в колгоспах, радгоспах, на підприємствах гуртки, факультативи, школи, класи майбутніх вчителів, юних педагогів, майбутніх біологів, істориків, залучаючи їх до роботи кафедр і лабораторій, зараховуючи абітурієнтів поза конкурсом, проводячи широку роз'яснювальну і пропагандистську роботу. Одним із зачинателів активної педагогічної профорієнтації був колектив Луганського педінституту, який у 1973 році створив факультет майбутнього вчителя (ФМВ) за стаціонарно-заочною формою навчання.
У 1963 році вперше в країні було створено Малу Академію школярів Криму «Шукач» з секціями фізико-математичною, природничо-хімічною і суспільних наук. З метою підвищення рівня загальноосвітньої підготовки робітничої і селянської молоді та створення їй умов для вступу в педінститути у серпні 1969 року відновлено роботу підготовчих відділень денної, вечірньої й заочної форми навчання. До інститутів направляли абітурієнтів безпосередньо керівники радгоспів, колгоспів, підприємств, командувачі військових частин, громадські організації. Після успішного закінчення курсів всіх вступників зараховували на перший курс без вступних іспитів. Пільги мали випускники загальноосвітніх шкіл сільської місцевості, а також старші піонерські вожаті, що працювали за фахом не менше 2 років.
Ефективною формою підготовки вчителів і забезпечення ними віддалених сільських місцевостей була ідея позаконкурсного адресного набору. Педагогічні навчальні заклади укладали договори з обласними органами народної освіти про прийом юнаків і дівчат з сільської місцевості за спеціальностями, в яких регіон відчував потребу. Випускники шкіл, що вступили до вищого навчального закладу, зобов'язані були після його закінчення повернутися туди, звідки їх направляли. План адресного набору щороку збільшувався; у 1984 році він становив 28,4%, а в 1985 - 35% від загальної кількості вступників (в окремих інститутах - значно більше). Особливу увагу приділяли прийому осіб, яких направляли колгоспи, радгоспи і підприємства з виплатою стипендії.
Спостерігалося збільшення кількості вчителів початкових класів з вищою освітою в Україні (52,3%). У педагогічних інститутах і колективах шкіл чітко виявилася тенденція фемінізації вчительських кадрів: 1940-41рр - 60%; 1950-51рр - 70%; 1965-66 - 71%; 1979-80 - 73%. При цьому кількість жінок у педвузах складала: 1960-61 - 64,7%; 1970-71 - 66,6%; 1975-76 - 67,5%; 1980-81 -69,5%; 1985-86 - 77,1%. Утверджувався валовий підхід до випуску педагогів. У 1980 році тільки 71% випускників педагогічних інститутів і університетів працювали в системі народної освіти. Потреба в педагогічних кадрах задовольнялася лише на 91%; у суспільстві статус учителя залишався низьким. В Україні, починаючи з 1961 року, навчальні плани майже щороку зазнавали змін, удосконалювалися, поліпшувалися тощо. Тільки в 1970-71 роках було підготовлено і затверджено 39 нових навчальні планів.
Педагогічні інститути України працювали за навчальними планами, згідно з якими всі дисципліни, що вивчались в інститутах, були об'єднані в три цикли: суспільні науки, психолого-педагогічні науки — вступ до спеціальності, педагогіка школи, історія педагогіки, психологія, окремі методики, спецсемінари і спецкурси з актуальних проблем дидактики, теорії і методики виховання та іншого (460 год.); спеціальні науки. У 1979 році до навчальних планів була внесена безперервна практика без відриву від навчання; у нових навчальних планах були передбачені факультативні дисципліни обсягом 160-240 годин. Навіть план 1985 р. складено так, що вузи готували педагогічне некомпетентних учителів, оскільки на спеціальність відводилось 2/3 навчального часу, а на професію (педагогіки, психології, методики до 10%).
З метою поліпшення підготовки та підвищення кваліфікації викладачів, керівного складу педагогічних інститутів була розроблена цільова програма «Кадри», комплексна програма «Наука», яка передбачала шестимісячну творчу відпуску для підвищення рівня кваліфікації. Проте рівень підготовки професорсько-викладацького складу відставав від тогочасних вимог — вища освіта вимагала реформування.
Після проголошення незалежності України розпочався пошук шляхів розбудови національної освіти, перехід до неперервної професійної освіти. Стає очевидним, що низький професійний і загальнокультурний рівень значної частини населення, особливо молоді, не тільки впливає на конкурентоспроможність країни на світовому ринку, але й на рівень соціальної стабільності.
Система вищої освіти в Украйни починає формуватися як одна із найголовніших цінностей державності, суспільної свідомості та національної безпеки.
Нині, як у всьому світі, в Україні стандарти професійної освіти знаходяться на стадії оновлення, розробки, перегляду, апробації. Прийнято ряд державних документів («Закон про Освіту» 1996р., «Національна програма Освіти (Україна XXI століття) 1992р., «Національна доктрина розвитку Освіти України у XXI столітті» 2001 року), спрямованих на реформування вищої освіти, наближених до світових стандартів. Вища освіта ґрунтується на принципах демократизації, гуманізації, гуманітаризації, етнізаціі, диференціації, індивідуалізації.
У «Національній доктрині розвитку освіти України у XXI столітті» визначені мета, пріоритети і принципи розвитку освіти. Головна мета української системи освіти — створити умови для розвитку і самореалізації кожної особистості громадянина України, здатного навчатися протягом життя.
Національна система вищої освіти в України охоплює 971 навчальний заклад, де здійснюється підготовка з 281 спеціальностей. Кількість вищих навчальних закладів ПІ-ІУ рівня акредитації зросла порівняно з 1991 роком і становить 223 заклади (у 1991 -156); 92 акредитованих вузи недержавної форми власності.
До університетів, академій, інститутів, консерваторій щорічно вступають близько 290 000 осіб, у тому числі більш ніж 185 000 - на стаціонарне відділення. Всього тут навчається 1210 000 осіб, з них 782 000 — з відривом від виробництва.
Наша країна збільшила число студентів на 10 000 населення із 170 осіб у 1990\91н.р. до 285 студентів вищих навчальних закладів ПІ-ГУ рівня акредитації у 2000\2001н.р. Однак ми відстаємо у цьому від Росії і Білорусії, не говорячи вже про західноєвропейські країни1.
Контингент студентів технікумів та училищ складає 503 000 осіб, з яких більш ніж 385 00 навчаються на денних відділеннях.
Державна національна програма «Освіта». Україна XXI століття» визначає такі стратегічні завдання реформування вищої освіти:
-   перехід до гнучкої, динамічної ступеневої системи підготовки фахівців, яка дасть змогу задовольняти потреби і можливості особистості у здобутті певного освітнього і кваліфікаційного рівнів за бажаним напрямом відповідно до її здібностей;
—   формування мережі вищих навчальних закладів, яка за освітніми та кваліфікаційними рівнями, типами навчальних закладів, формами і термінами навчання, джерелами фінансування задовольняла б інтереси особи та потреби кожного регіону і держави в цілому;
—   підвищення освітнього і культурного рівня суспільства;
-   піднесення вищої освіти України на рівень досягнень розвинутих країн світу та її інтеграція у міжнародне науково-освітнє співтовариство.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить