Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Для студента... Інвестиційне керування на макроекономічному рівні

Інвестиційне керування на макроекономічному рівні
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Інвестиційне керування на макроекономічному рівні

Держава завжди виступає основним ініціатором великих інвестицій бюджетних засобів у науку, культуру, екологію, що також продуктивної і повинні мати грошову оцінку свого соціально-економічного ефекту. Якщо на початку нашого сторіччя необхідність у грошових критеріях не стояла так гостро, тому що новинки науки і техніки підвищували продуктивність праці на 5  20%, то в даний час продуктивність праці завдяки науці підвищується в два, а нерідко й у десять разів [1]. При чому мова йде не тільки про економічні результати природно-технічних наук.
Світова практика, наприклад, показує, що перебудова організації виробництва на основі економічного аналізу, економічного прогнозування й експертних оцінок, фінансово-економічного регулювання, удосконалювання економічного керування і маркетингу значно підвищує прибутковість виробництва при тій же технічній оснащеності. Перебування за допомогою економічних розрахунків оптимальної схеми розміщення комплексних промислових вузлів нерідко дає від 80 до 150% економії суспільних ресурсів [1].
Далеко не всяка новітня машина або технологічний процес можуть забезпечити аналогічний ефект у макромасштабі. Цілком очевидно, що економічні вигоди від вкладень інвестиційних засобів в інтелектуальну сферу виробництва різноманітні: тут і ріст попиту на наукове устаткування, і динамічний розвиток нових виробництв і сучасних видів продукції, що з'являються завдяки впровадженню науково-технічних досягнень.
Тому на сучасному історичному етапі обсяг науково-дослідних робіт у світі подвоюється з кожним десятиліттям, у той час як інші галузі суспільного виробництва розвиваються в чотири рази повільніше.
За рахунок наукових нововведень у розвинутих країнах світу (США, Японії й інших) досягається в основному продуктивність праці. У нас же донедавна ріст продуктивності праці забезпечувався тільки почасти за рахунок науково-технічного прогресу, в іншій частині – за рахунок збільшення інвестицій, що продовжувалося, у створення нових виробничих основних і оборотних фондів. А починаючи з 1981 року, рівень приросту продуктивності суспільної праці став знижуватися, що у визначеній мері було обумовлено недооцінкою результатів сфери інтелектуальної праці.
Аналогічне положення складається з оцінкою продуктивного характеру інвестицій у такий об'єкт інвестування як сфера економічного керування. Безсумнівно, абсолютний і відносний ріст зайнятих у керуванні – це глибоко суперечливий процес.
З одного боку, цей процес обумовлений надзвичайним ускладненням самої системи сучасної економіки і викликаний поглибленням її суспільно-комбінованого характеру. З іншого боку, він відбиває конкуренцію між галузями, сферами й окремими виробництвами.
Не підлягає сумніву той факт, що високої організації виробництва і її ефективності країни з розвитими ринковими структурами досягли за рахунок удосконалювання системи економічного керування. В даний час 20% інвестицій використовується на створення системи керування корпораціями і вхідними в них підприємствами.
Якщо дивитися не назад, на епоху низького ступеня суспільно-комбінованої праці і переваги адміністративних методів керування, а вперед, коли перед господарським керівництвом настали серйозні проблеми подальшого усуспільнення праці, інтенсифікації виробництва і його ефективності в умовах надзвичайно великого прискорення науково-технічної динаміки процесу відтворення, то задача у відношенні економічного апарата складається не в применшенні його функцій і механічному скороченні, а в удосконалюванні. Звичайно його чисельність, може скорочуватися, але це повиннео досягатися шляхом широкого застосування операційних досліджень, економічної кібернетики, математики й електронно-обчислювальної техніки. Але для цього необхідні великі інвестиції в даний інвестиційний об'єкт, що для наших галузевих і територіальних органів керування повинні складати не менш 10% від їхньої загальної суми капіталовкладень. Крім того, для забезпечення системи керування рівноважним розвитком економіки з боку держави надзвичайно важливого значення набуває грошове визначення результатів цієї сфери стосовно до умов його додатка.
Продуктивний результат вкладень інвестиційних засобів у сферу наукової, управлінської праці, на природоохоронні заходи, безпосередньо геологорозвідувальної праці безумовно вимагає повного відображення цих вкладень у цінах товарної продукції. Неповний облік їх у цінах на сировину, паливо, тарифи на енергію деякі економісти намагаються пояснити тим, що це неприйнятно з народногосподарських позицій, тому, що відбудеться ланцюгова реакція загального підвищення цін, включаючи підвищення роздрібних цін на предмети споживання. Однак штучне заниження цін ставить одні галузей, сфери діяльності й окремі виробництва в привілейоване положення за рахунок інших. При такім положенні дійсно підриваються всякі основи системи ринкових відносин.
Монополізована економіка України не може конкурувати з індустріально розвитими країнами і вписатися в рівноважні мікрогосподарські зв'язки без орієнтації на формування фактичних витрат на виробництво одиниці національного продукту на оптимальному рівні, що постійно наближається до світового рівня. Будь-яка стратегія, що розраховується на підвищення ефективності існуючих структур шляхом лише децентралізації державного сектора, відмовлення від централізованих методів керування, лібералізація цін у сполученні із широкомасштабною приватизацією державної власності, розриви господарських зв'язків у зверхмонополізованій економіці лише збільшує спад суспільного виробництва і не сприяє підвищенню саморегулюючих можливостей механізмів ринкової економіки. Інтеграція у світову економіку робить об'єктивно необхідним і керованим процес висновку з економіки України застарілих потужностей, закриття старих нерентабельних підприємств державного сектора, функціонування яких не відповідає суспільно необхідним витратам.
Одним з визначальних показників рівня добробуту держави є обсяг і структура інвестицій у національну економіку. Керуючись цим критерієм, Україну важко віднести до розвитих країн. Саме поняття інвестиційної діяльності було вперше законодавчо визначене тільки в 1991 році. За п'ять років була випущена маса документів, у яких відбивалися багато аспектів інвестиційної діяльності.
Необхідність визначення й обліку реальної величини суспільних витрат на виробництво інвестиційних товарів у цілому обумовлено орієнтацією системи державного регулювання на пропорційний розподіл інвестиційних ресурсів по різних сферах економіки, що забезпечує регулювання галузевої і територіальної структури виробництва як з погляду повноти задоволення суспільної потреби, так і з метою досягнення при цьому оптимальній ефективності. У цих умовах стає об'єктивно необхідним нормування інвестиційних витрат держави і відповідного ефекту від них, без чого ефективні товарно-грошові взаємини між всіма учасниками інвестиційних відносин не можуть бути повними і справжніми.
Відсутність подібних нормативів, недостатнє або наукове обґрунтування їхньої величини неминуче веде до одержання державою-інвестором меншого ефекту, чим можливо і необхідно. Неповне відображення державних інвестицій, на відтворення робочої сили в сукупних витратах виробництва й у вартісній величині суспільного продукту і національного багатства спотворює і відносну величину вартості прибавочного продукту суспільства, що виявляє в остаточному підсумку народногосподарську ефективність.
Зсув витрат і результатів через занижений рівень витрат при правильно розрахованому середньому народногосподарському прибутку знаходить своє концентроване вираження в податках. В існуючому виді вони не виступають як нормальна форма створеної і реалізованої вартості прибавочного продукту, тому що в його величині відбивається частина неврахованих державних витрат у цінах на сировину, паливо і матеріали. Їхній повний облік і відшкодування через ціни на сільськогосподарську продукцію й оплату витрат геологорозвідувальним організаціям значною мірою залише наш державний бюджет від невластивих йому функцій мобілізації засобів на фінансування організацій і підприємств сфери матеріального виробництва.
З іншого боку, за рахунок деякого підвищення цін на сировину, паливо, тарифів на енергію і транспортні послуги держава покриває свої видатки, зв'язані з інвестиціями в суспільне відтворення. Воно відшкодовує і витрати, що відразу неокупаються. Якщо ціна на окремі товари виявляється нижче вартості, то на інші товари вони перевищують вартість. Але при будь-яких відхиленнях деяких цін від вартості сума цін усіх товарів не може бути вищою або нижчою суспільної вартості. Це не тільки доведено економічною наукою. Практика переконує, що в противному випадку визначена частина сукупного суспільного продукту по вартості й у натурально-речовинній формі не може бути реалізована і відтворена. Відшкодування всіх частин суспільної вартості, тобто суспільно необхідних витрат праці, отже неминуче відбувається.
Усякі відхилення у витратах і цінах у доходах і витратах держави балансуються в цілому за допомогою непрямих податків, а також і кредитної емісії. А це породило величезне порушення в співвідношенні вартостей і цін: одні ціни різко відхилилися нагору від вартості, а інші – униз від вартості. Ці відхилення стали головною перешкодою в оцінці окремих елементів балансу народного господарства і, зокрема, у визначенні частки фонду нагромадження і споживання в національному доході, галузевої структури суспільного продукту і національного доходу й інших економічних пропорцій. Тому максимально повне і реальне відображення у витратах виробництва витрат на сировину, матеріали, паливо і транспортні послуги має немаловажне значення і для рішення цілого ряду проблем налагодження механізму керування інвестиційними відносинами.

Збалансований попит та пропозиція інвестиційного товару

Державне регулювання інвестиційного ринку припускає забезпечення збалансованого попиту та пропозиції інвестиційного товару. Воно спрямовано, насамперед, на суб'єкти інвестиційних відносин і передбачає пряме керування державними інвестиціями, контроль інвестиційної діяльності, регулювання умов інвестицій.
Економічною основою здійснення прямого керування державними інвестиціями є концентрація в держави основної частини інвестиційних ресурсів, що обумовлено високим рівнем усуспільнення народного господарства. Випливає, однак, визначення, що використання методів макроаналізу стосовно до нашої економіки неминуче повинне враховувати реальний рівень її монополізації.
Високий рівень одержавлення економіки супроводжується монополізмом керування, що виражається в наявності вертикальних адміністративних систем, технологічним монополізмом, монополізмом інформації як джерела влади, породжує монополізацію регіональних ринків, що виражається в зведенні регіональних бар'єрів.
Типові моделі макроаналізу виходять з передумови про наявність досить розвитий конкурентного середовища, в умовах якої при підвищенні цін на інвестиційні товари попит знижується і навпаки.
Ситуація, при якій пропозиція товарів з підвищенням цін не росте, а падає обумовлено відсутністю конкурентного середовища в нашій реальній економіці, а зникнення рівноваги між попитом та пропозицією виступає як своєрідний антиефект монополізму.
У плановій економіці при зниженні, рентабельності якої-небудь галузі ціни на її продукцію в централізованому порядку приводили у відповідність. Іншими словами, здійснювалося директивне підвищення суспільно необхідних витрат часу, вираженого в грошових одиницях, до фактично галузевих витрат. Нерентабельна галузь штучно ставала рентабельною. А оскільки під ці гроші суспільство нічого не зробило, те вони починали штучно зменшувати національний продукт, викликаючи дефіцит засобів виробництва і на споживчому ринку.

Норми амортизаційного відрахування

Наступним елементом з погляду удосконалювання керування витратами виробництва й інвестиційним товаром є уточнення норм амортизаційних відрахувань і визначення економічно обґрунтованої величини резервного амортизаційного фонду. Відомо, що не всі застосовані основні фонди, а лише частина їхньої вартості входить у витрати виробництва інвестиційного товару, тому що вони лише частково витрачаються на виробництво даного товару. Якщо ця складова частина вартості у витратах і ціні виявиться заниженою, то витрачені основні фонди не можуть бути цілком відшкодовані з його продажної ціни. До того ж, тому що вартість і ціна товарів, що утворять основні фонди, може змінюватися в результаті технічних змін у галузях, що виготовляє засоби виробництва, те і витрати виробництва інвестиційного товару можуть бути вище або нижче тієї частини його вартості, що утвориться вартістю вхідних у нього засобів виробництва. Отже, витрати виробництва, у частині амортизації, як і в частині сировини, палива, енергії, - змінна величина, що змінюється від вартості і цін засобів виробництва, що входять у товари, і в залежності від величини фізичного і морального зносу, що виражає перехід на товари вартості основних фондів, застосованих у виробництві цих товарів.
Діюча практика амортизації не вирішила проблему нагромадження і стимулювання інвестиційної активності. У дійсності не тільки рідкі випадки фінансування процесу нагромадження за рахунок амортизації, але мали місце зворотні явища, коли простої, відшкодування або відновлення основних фондів забезпечується внаслідок недостатньої амортизації за рахунок прибутку і бюджетного інвестування, тобто власне кажучи за рахунок повернення податку на додаткову вартість.
Така практика ігнорує встановлений економічною наукою об'єктивний закон, відповідно до якого вартість основних фондів не може завершити свого обороту доти, поки в достатньому розмірі не буде накопичений резервний грошовий фонд, з якого визначена частина грошей повинна знову інвестуватися в речовинні елементи основних фондів. Якщо не вважатися з цим законом, то навіть не говорячи про наслідки недообліку факторів морального зносу це неминуче знову і знову буде породжувати диспропорції в суспільному виробництві і зробить некерованою інвестиційну сферу.
Метод прискореної амортизації у визначеній мірі полегшив би рішення даної проблеми, але він застосовується тільки для активної частини основних виробничих фондів (коефіцієнт 1,15). Що стосується фінансового лізингу – одного з напрямків інвестиційної діяльності, то при розрахунках амортизаційних відрахувань, що включаються в лізингові платежі застосовується коефіцієнт.

Іноземний капітал

Що стосується можливостей іноземного капіталу індустріально розвинутих країн для інвестування нашої економіки, то без створення сприятливого інвестиційного клімату й ефективної системи прийому іноземних інвестицій неможлива реалізація поставлених цілей.
Іноземним інвесторам не слід обмежувати ні переклад прибутку за кордон, ні репатріації самого капіталу. За умови внутрішньої інвестиційної активності сприятливо на інвестиційний клімат можуть вплинути також значні податкові і митні пільги при вивозі готової продукції і ввозі матеріально-технічних ресурсів, необхідних для виробництва експортних товарів. Разом з тим, навіть у випадку створення максимально сприятливих умов функціонування іноземного капіталу, не слід очікувати припливу приватних інвестицій у галузі з великою фондоємкістью і тривалим інвестиційним циклом, за підтримку і розвиток яких у сучасних умовах повинне нести відповідальність держава. До таких галузей відносяться електроенергетика, важке і транспортне машинобудування, транспорт, від відновлення яких залежить у свою чергу пожвавлення інвестиційного процесу в цілому.

Єдині стандарти в бухобліку

Для успішної діяльності в питаннях інвестування необхідно використовувати загальноприйняті стандарти бухгалтерського обліку. Це стосується в основному питання іноземних інвестицій, хоча для об'єктивної оцінки будь-якого підприємства його фінансово-економічної діяльності з метою аналізу і рішення вибору інвестиційного проекту це дуже важливо. Різні підходи в підрахунках економічної ефективності, розходження в методиках утворення собівартості, ціни товару, послуг, ускладнює об'єктивну оцінку господарської діяльності підприємств і відповідно визначення ефективності інвестиційних проектів. Відсутність об'єктивної оцінки землі, багаторазова переоцінка основних фондів не відбивають фактичну вартість частки, вкладеної в статутний капітал підприємств з іноземними інвестиціями, що і спричиняє небажання активних іноземних вкладників інвестицій в економіку України.

Заощадження населення

Важливим ресурсом внутрішнього нагромадження можна вважати заощадження населення, на частку яких приходилося наприкінці 80-х років близько 1/5 національних заощаджень і які традиційно вважалися істотним ресурсом інвестування.
Зберігаючи деякі риси колишньої системи, сучасний стан заощаджень населення характеризується різким знецінюванням за рахунок чого відбувається скорочення обсягів інвестицій у народне господарство.
Тим часом «зв'язування» хоча б половини поточного обсягу заощаджень    й населення деякою мірою вирішило би проблему формування фонду нагромадження в Україні. Перетворення заощаджень населення зі змушених у добровільні можливо на основі створення фінансового ринку за рахунок відновлення цих заощаджень шляхом індексації внесків. Незважаючи на те, що урядом були прийняті заходи для відновлення заощаджень населення – проіндексовані з коефіцієнтом 1,05. Сума відновлених заощаджень так мала, що особливого значення не мала для Ощадного банку України у формуванні інвестиційних ресурсів (заморожене). Тільки у випадку загальної, а не вибіркової виплати внесків можливий приплив фінансових коштів в Ощадний банк України і відповідно формування інвестиційних коштів для використання їх в інноваційних проектах.

Стратегічне планування і прогнозування

Незважаючи на високий інвестиційний потенціал і прийняті урядом заходи для стимулювання його реалізації, капіталовкладення в Україні неухильно скорочуються.
Відомо, що це обумовлено кризовим станом економіки, що продовжується інфляцією, що збільшується ризик через непередбачуваність росту витрат, рівня попиту і доходів, а також ситуації в цілому. Дотепер не розроблені конкретні способи призупинення спаду виробництва і не прийняті відповідні рішення.
В умовах крайньої обмеженості бюджетних засобів, орієнтації їх в основному на поточні нестатки, не зацікавленості вітчизняних і іноземних інвесторів у вкладенні капіталу у виробництво необхідно активізувати роль держави в створенні сприятливого інвестиційного клімату і формуванні пріоритетів розвитку економіки.
Потрібно така система державного регулювання, у якій були б задіяні економічні важелі на всіх етапах інвестиційного циклу – від одержання реальних фінансових засобів на розвиток пріоритетних напрямків до випуску і реалізації готової продукції і послуг, здатних успішно витримати конкуренцію.
У силу специфіки України механізми регулювання капіталовкладень, характерні для країн з розвинутою ринковою економікою, не можуть застосовуватися в тім же виді. Світовий досвід можна використовувати тільки там, де він здатний гармонійно вписатися в державну систему керування інвестиційною діяльністю. Навіть у випадку повного впровадження властивим розвинутим країнам механізмів податкової і кредитної політики (найбільш значимих елементів у системі політики капіталовкладень), вони не забезпечать збільшення випуску необхідної продукції і зниження витрат виробництва без обліку особливостей української економіки.
До важливих функцій державного регулювання відносяться прогнозування і стратегічне планування, націлені на вибір пріоритетних галузей і виробництв, визначення обсягу випуску товарів підвищеного попиту і формування необхідних для цього фінансових ресурсів. Усі ці напрямки повинні знайти відображення в державній політиці. У цьому зв'язку становить інтерес досвід ряду розвитих країн в області державного регулювання капіталовкладень.
Франція наприкінці 60-х років перейшла до індикативного планування. План являє собою стратегічну програму, що не містить обов'язкових об'ємних показників у вартісному і натуральному вираженні, а показує бажаний напрямок розвитку економіки і координацію всіх учасників. При розробці стратегії уряд визначає головні пріоритети розвитку національного господарства, що здобувають статус цільових державних програм [2].
Перший етап планування – перспективний аналіз. На цьому етапі розробляється прогноз і визначається довгострокова перспектива розвитку на період більш п'яти років (тенденції і їхніх можливих змін).
Другий етап – «стратегічне міркування». Він включає аналіз наукового потенціалу країни, наявності кваліфікованої робочої сили й інших ресурсів.
На третьому етапі розроблена стратегія трансформується в сукупність цілей, досягнення яких планується в найближчі 4-5 років, і визначаються засоби, що дозволяють їх досягти. Це можуть бути зміни в податковій політиці, корективи в напрямках наукових досліджень і так далі.
На четвертому (останньому етапі) намічені на середньостроковий період мети конкретизуються у виді задач, що підлягають щорічному виконанню.
Система планування покликана здійснювати взаємодію приватного і державного секторів на ринковій основі і впливати на економіку шляхом координації регіональних програм по кожній адміністративній одиниці, де приймають рішення про реалізацію конкретних проектів.
Важливим напрямком державної політики в розвинутих країнах є забезпечення умов для кредитування і залучення засобів комерційних структур. З питань реалізації державних інвестиційних кредитів через комерційні банки показовий досвід Японії, де фінансування промисловості в період післявоєнного відновлення залежало в основному від банківських позик.
Уряд максимально використовув кошти комерційних банків для розвитку виробництва. Цю же політику підтримували і державні фінансові організації, у тому числі Центральний банк і Міністерство фінансів. Свою задачу вони бачили в тім, щоб не дати розгорнутися спекулятивним фінансовим операціям і якнайбільше знизити ціну капіталу.
Під впливом такої політики найбільші з комерційних банків надавали відносно дешеві позики промисловості з коштів, отриманих від Центрального банку по зниженому обліковому відсотку.
Держава виступала гарантом усіх позик. У 1947 році був створений Банк по фінансуванню відновлення виробництва в пріоритетних галузях. У результаті до моменту проведення шокової терапії в 1949 році виробництво в Японії було відновлено на 80%, а в деяких галузях (наприклад, вугільної і металургії) – на 100% (2).
Японський уряд целенаправлено діяв в двох аспектах: з одного боку, він використовув знижену процентну ставку, штучно підвищуючи при цьому норму нагромадження і перерозподіляючи засобу на користь банківського сектора, а з іншого боку - регулював кредитні ставки, створюючи, таким чином, дефіцит позичкового капіталу, що дозволяло Центральному банку направляти його в сферу важкої індустрії й експортних галузей.
У ринковій економіці податкова система тісно взаємодіє з амортизаційною політикою, стимулюючи методи прискореної амортизації.
На початку 90-х років частка амортизації у валових інвестиціях складала в Японії 50%, ФРН – 64%, США – 70%.

Беззбиткові ціни на товари, роботи, послуги відновлюють економічна рівновага між об'єктами підприємницького й іншого видів діяльності, що веде до реальної оцінки економічної ефективності вкладень у них різних видів інвестиційних коштів і дозволяє будувати економічно обґрунтовану систему державного регулювання інвестиційного ринку в країні.
Оптимізація структури національного доходу і зв'язаних з нею пропорцій пропонує створення такого економічного механізму, що не дозволяв би неефективним підприємствам формувати в ціні на їхній товар прибуток, а ефективно працюючі підприємства спонукував би до постійного зниження витрат на виробництво товарів. При цьому структурні зміни в економіці, включаючи її інвестиційний сектор, повинні носити поступовий і комплексний характер для того, щоб уникати диспропорцій, викликаних неефективним використанням інвестиційних ресурсів суспільства і забезпечувати рухливу рівновагу. З цією метою важливо, щоб економічна координація спиралася на використання механізму цін, утворення середнього прибутку, податків, знижок, субсидій, кредитного механізму і ще комплексу заходів як адміністративно-управлінського, так і непрямого характеру.
Систему регулювання інвестиційної діяльності в Україні доцільно розробляти з урахуванням закордонного досвіду в рамках загальної стратегії державної політики, невід'ємною частиною якої є створення інвестиційних програм. Ці програми орієнтуються на пріоритетні напрямки розвитку конкретних виробництв по окремих регіонах і галузях, а також на забезпечення збалансованості попиту та пропозиції.
Для досягнення поставлених цілей держава повинна сформувати сприятливі умови, що забезпечують відносну стійкість структурних перетворень і їх взаємодія в системі ринкових механізмів. При цьому необхідно адекватно відобразити ті економічні важелі ринкового механізму, що визначають функціонування і саморегулювання інвестиційної діяльності державного і приватного секторів економіки тоді ця діяльність буде представляти процес прийняття рішень, що зменшуються невизначеність стану системи і тим самим підвищувати ефективність функціонування ринкових механізмів.
Створення такої системи вимагає рішення ряду економічних, організаційних і правових питань. Самостійною і до кінця невирішеною проблемою є розробка методів по процедурах добору і ранжирування пріоритетів як в економіці в цілому, так і по окремих галузях і виробництвам у регіональному аспекті.
Для вирівнювання дисбалансу між попитом та пропозицією й усунення порушень виробничо-економічних взаємозв'язків, викликаних переходом до ринку, необхідно розробляти нові методи техніко-економічного обґрунтування вибору пріоритетів розвитку окремих галузей і виробництв. Ці методи не повинні суперечити концепції побудови ринкової економіки, що передбачає використання економічних механізмів при формуванні інвестиційних засобів на розвиток пріоритетних напрямків.
Держава через цільові програми, податкові пільги для розвитку пріоритетних галузей і через фіскальні інструменти, що обмежують розвиток інших галузей може здійснити збалансованість попиту та пропозиції інвестиційного товару.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить