Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Для студента... Статус та форми організації центральних банків

Статус та форми організації центральних банків
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Статус та форми організації центральних банків

Статус центрального банку - не лише найважливіший елемент становлення даного інституту в економіці, а й фактор, що має велике політичне та економічне значення для розвитку ринкової інфраструктури. Положення центрального банку є відображенням тих процесів, що відбуваються в економіці, рівня розвитку її політичних інститутів, демократичних традицій суспільства, його і економічної культури тощо.
В умовах адміністративної економіки центральні (державні) банки підпорядковувались урядам різних країн. Це положення, як правило, закріплювалося конституційними нормами. Наприклад, у Конституції колишнього СРСР (стаття 14) зазначалося, що керівництво емісійною справою в країні, як і всією грошовою та кредитною системою в цілому, є виключним правом уряду СРСР. Відповідно до цього розміри грошової емісії визначалися на урядовому рівні. Тому на державний банк СРСР як емісійний центр країни покладалася функція лише технічного забезпечення директив уряду щодо питань грошового обігу. Йшлося лише про функцію "друкарського верстата", який слухняно забезпечував виконання розроблених урядом планів грошової емісії.
Ще обмеженішими були функції республіканських банківських установ. Державний банк СРСР вважався загальносоюзною банківською установою, в структурі якого республіканські банки виконували роль філій.
В умовах ринкової економіки центральні банки є, як правило,' установами, юридичне незалежними від виконавчих органів влади. їхнє головне призначення - забезпечення стійкості національної грошової одиниці та регулювання і координація діяльності грошово-кредитної сфери. У своїй діяльності центральні банки мають керуватися лише державними інтересами та чинним законодавством.
Правовий   статус   центральних   банків   розвинутих   країн закріплений у правових актах: законах про центральні банки та їх статутах, законах про банківську та кредитну діяльність, у валютному законодавстві.  Зазвичай основним правовим актом, що   регулює   діяльність   центрального   банку,    є    Закон   про центральний   банк,   де   визначено   його   організаційно-правовий статус, функції, процедуру призначення вищого керівного складу, взаємовідносини    з    державою    і    національною    банківською системою. Даний закон встановлює повноваження центрального банку як емісійного інституту країни.
Організаційно-правові основи центральних банків промислове розвинутих країн різні. За характером власності центральні банки можна поділити на три види:
1)  державні - 100% капіталу центрального банку цих країн належить державі (Франція, Велика Британія, Німеччина, Іспанія, Україна);
2)  акціонерні - увесь капітал цих банків може належати комерційним банкам (наприклад, у США) чи іншим фінансовим установам (наприклад, в Італії 100% капіталу центрального банку належить банкам та страховим компаніям);
3) змішані - держава володіє лише частиною капіталу центрального банку (наприклад, у Японії 55% капіталу знаходиться у власності держави  і  45%   -  у  приватних осіб,  у  Швейцарії  -  57%   є власністю кантонів і 43% - власність приватних осіб).
Держава, тим не менше, в усіх країнах відіграє провідну роль у формуванні органів управління центрального банку, незалежно від частки володіння державою капіталом центрального банку.
Характер взаємовідносин центральних банків з урядовими державними структурами за своїм змістом і формою істотно відрізняються в різних країнах. Якщо спробувати узагальнити картину взаємодії центрального банку з урядом, то в загальному плані можна виділити дві полюсні макросистемні моделі:      
1)  центральний банк виступає агентом міністерства фінансів і провідником його грошово-кредитної політики;
2)  центральний банк є незалежним від уряду, що забезпечує йому самостійність у проведенні грошово-кредитної політики без тиску з боку органів влади.
Проте на практиці жодна з цих схем у чистому вигляді не отримала поширення через різноманітність форм організації політичної влади й неадекватність економічного розвитку в різних фаїнах. У більшості країн функціонує проміжна модель, у межах Ікої використовуються принципи взаємодії виконавчої влади з центральним банком при певному ступені незалежності останнього.
Під незалежністю центрального банку від уряду слід розуміти дві її форми:
1)  політична незалежність - це автономія (самостійність) центрального банку при встановленні цільових орієнтирів грошової маси;
2)  економічна   незалежність   —   це   самостійність   центрального банку при виборі інструментів грошово-кредитної політики.
Умовами політичної незалежності центрального банку є встановлення порядку призначення членів його керівного органу або керуючого, ухвалення прийнятого банком рішення з боку уряду і (або) парламенту. Економічна незалежність виражається у тому, що центральний банк не зобов'язаний автоматично видавати грошові кошти урядові для фінансування державних витрат й віддавати йому перевагу при наданні кредитів.
Незалежність   центрального   банку   в   цілому   визначається такими факторами:
незалежність від уряду. Ця умова є обов'язковою. Якщо центральний банк зобов'язаний виконувати вказівки уряду, то він не зможе підтримувати стабільність цін, оскільки відчуватиметиск з боку уряду;
особиста незалежність членів органів управління центрального банку. Незалежність органів управління центрального банку забезпечуватиметься у тому випадку, якщо вони призначаються на достатньо тривалий період часу. У випадку їх повторного призначення виникає небезпека зменшення ступеня їх особистоїнезалежності;
юридичний статус банку, що визначається можливостями внесення змін у статут (закон) центрального банку. Що складніше внести зміни в статут, то надійніше забезпечується незалежність центрального банку.
Незалежний статус центрального банку дає йому змогу не пов'язувати свої дії з динамікою політичної кон'юнктури, а забезпечувати реалізацію грошово-кредитної політики, використовуючи при цьому найефективніші засоби. Він повинен мати можливість бути противагою уряду, який може вирішувати економічні питання, керуючись суто політичними міркуваннями (наприклад, майбутніми виборами) і тому використовувати популістські методи.
Сучасна економічна теорія наголошує на інфляційному нахилі економічної політики. Йдеться про те, що уряди країн намагаються стимулювати зростання випуску продукції в короткотерміновому періоді, створюючи додаткову інфляцію. Органи грошово-кредитного регулювання повинні протистояти цьому, забезпечуючи стабільність цін. Основним тут є переконання суб'єктів економіки щодо обіцянок уряду і центрального банку підтримувати низький рівень інфляції. Проте, як підтверджує минулий досвід, населення не дуже вірить обіцянкам.
Вирішенням цієї проблеми є розмежування відповідальності за проведення монетарної політики від політичної влади і закріплення цього у законодавстві. Згідно з цією точкою зору, центральним банкам необхідно надати свободу формулювати і здійснювати монетарну політику відповідно до основних цілей, закріплених у законодавстві. На підтвердження цього можна навести такі аргументи:
1)  посилення   монетарної   політики,   що   полягає   у   контролі   за грошовою  масою,  погіршує бюджетні  позиції уряду.  Зниження податкових надходжень, спричинене низьким рівнем економічної активності,   погіршує  бюджетний  дефіцит  і  створює  соціальну напругу  в  країні.  Для  покращення  такої  ситуації  уряд  може використати  емісійні  гроші.  Чим  впливовішим  є  уряд,   тим  з більшою вірогідністю він примусить центральний банк проводити, політику, бажану для нього. Чим незалежнішим є центральний банк, тим менше він зважає на політичний вплив з боку уряду;
2)  політики, що діють на власний розсуд, часто бажають використати зростання грошової маси в короткотерміновому періоді для зниження   безробіття.   Проте   використання   цього   інструменту призведе до підвищення інфляційних очікувань, що спричинять більший рівень інфляції без покращення ситуації з безробіттям. Тобто урядова політика спрямована на максимізацію соціальногодобробуту, наслідком чого є тенденція до інфляційної політики. Центральні банки не піклуються про соціальний добробут у широкому розумінні цього слова, їхнім завданням є забезпечення стабільності цін. Таким чином, інфляційний нахил політики уряду зникне, якщо проведення монетарної політики здійснюється на розсуд центрального банку;
3) якщо домінує фіскальна політика, наприклад якщо органи грошово-кредитного регулювання не можуть вплинути на розмір дефіциту державного бюджету, грошова пропозиція стає ендогенною величиною. Це означає: якщо держава не може (чи не бажає) більше здійснювати додаткові борги, органи монетарного регулювання змушені будуть фінансувати бюджетний дефіцит за допомогою емісії. Якщо ж домінує монетарна політика, фіскальні органи змушені будуть зменшувати бюджетний дефіцит. Грошово-кредитна політика за інших рівних умов більшим чином є визначальною, якщо центральний банк є незалежним.
Водночас незалежність центрального банку об'єктивно не може бути абсолютною. У тактичних питаннях щодо регулювання економіки вона не повинна суперечити стратегічним цілям економічної політики органів державного управління. Як головна кредитна інституція держави, центральний банк повинен враховувати загальноекономічні цілі та узгоджувати свої дії з урядом й іншими державними установами, що формують економічну й фінансову політику. Регулярні контакти між представниками центрального банку й державних органів влади підвищують ступінь довіри останніх до дій центрального банку та сприяють досягненню ним головної цілі - забезпечення стабільності цін. Таким чином, виконанню даного завдання може сприяти періодична звітність центрального банку про свою діяльність перед парламентом.
Вважається, що найбільшою незалежністю в проведенні грошово-кредитної політики володіє центральний банк Німеччини - Бундесбанк (на сьогодні Європейський центральний банк, що перейняв законодавче визначення свого статусу саме з німецького законодавства), незалежність якого передбачена Законом про Бундесбанк. У статті 12 цього Закону зазначається, що Бундесбанк повинен підтримувати економічну політику федерального уряду, доки вона не суперечить виконанню основних обов'язків банку (функцій щодо забезпечення стабільності валюти). Повноваження чітко розмежовані: Бундесбанк відповідає за монетарну політику, уряд - за фіскальну.
Отже, як свідчить досвід розвинутих країн, більший рівень самостійності центрального банку в проведенні своїх операцій забезпечує стабільніше й ефективніше функціонування фінансово-кредитної системи зокрема та економіки у цілому. Важливим фактором цінової стабільності у країнах із незалежним центральним банком є низькі інфляційні очікування, що грунтуються на довірі суспільства до грошово-кредитної політики, яка виключає можливість політичного тиску на рішення банку.
Незалежно від форми власності центральні банки в багатьох країнах є юридичне самостійними,  тобто не підпорядкованими уряду, діючи в інтересах усього суспільства.  Конкретні форми управління   центральним   банком   залежать   від   національних особливостей та політичного устрою країни. Поточне керівництво операціями, як правило, здійснюють внутрішні органи управління (директори,   адміністративні  ради),   тоді  як  вибір  стратегічних орієнтирів   і   завдань   центрального   банку   здебільшого   визначається  органами  політичного   типу   (рада   керуючих  у  США, Національна кредитна рада у Франції). Від системи призначення цих органів залежать відносини між центральними банками та інститутами державної влади, що в кінцевому підсумку визначає ефективність функціонування центрального банку як основного органу державного регулювання економіки. У США, наприклад, Федеральну резервну систему очолює рада керуючих із 7 членів, яких призначає президент за згодою сенату строком на 14 років на ротаційній основі. Це забезпечує потрібну стабільність роботи ради, а також її незалежність у прийнятті рішень.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить