Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Для студента... Фонетичні аспекти культури професійного спілкування

Фонетичні аспекти культури професійного спілкування
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Фонетичні аспекти культури професійного спілкування

Артикулювання
Для сприйняття людини, оцінки її внутрішнього стану важливе значення має її манера говоріння, особливості голосу, на яких, за даними дослідників, ґрунтується від 60 до 90 % адекватних суджень про мовця.
Терміном артикуляція (лат. "розчленування") називають творення звуків органами мовленнєвого апарату. На відміну від звуків тварин, людське мовлення можна розчленувати, тобто виокремити кожен звук. Першорядна вимога до артикуляції — її чіткість, виразність. Якнайвиразніше треба артикулювати звуки, виступаючи перед аудиторією.
Для виразності є окремий термін — дикція (лат. "вимова"). Цим словом називають також манеру вимовляння звуків. Це як почерк, що у двох людей може бути однаково чітким, розбірливим, але відрізнятися манерою написання літер.
Недбала артикуляція, дефектна дикція, "ковтання" звуків, вимовляння їх "під ніс" тощо змушують співрозмовника (аудиторію) напружувати увагу, "заглядати в рот" мовцеві, щоб упізнати звуки за рухами артикуляційних органів. Для мовлення важливими є "пороги сприйняття" звуків.
Поріг розпізнавання звука визначається його найменшою тривалістю. Вона становить 30—50 млс. Якщо звуки вимовляти швидше, то адресат не встигатиме їх упізнавати й розрізняти.
Поріг чутності — це нижня межа гучності (голосності) звука, яку сприймає вухо за певної частоти (звуки людського мовлення розміщені в діапазонах частот від 100 до 8000 Гц). Цей поріг становить 0 дБ (децибелів). Для порівняння: шепіт — 40 дБ, мовлення півголосом — 60 дБ, голосне мовлення — 80 дБ.
Поріг сприйняття — це максимальна гучність, або, точніше, максимальна сила звука, яку сприймає вухо за певної частоти. Вона становить 130 дБ. Перехід за цю межу спричиняє неприємне відчуття. Тому її ще називають порогом больового відчуття.
Пороги сприйняття у різних людей неоднакові. На це треба зважати і, відповідно, "керувати" артикуляцією: її виразність, як і розбірливість почерку, є однією з найперших вимог культури й етикетності мовлення.
Артикуляція звуків у мовленнєвому потоці може змінюватися, внаслідок чого вони вимовляються інакше, ніж виокремлено. Це залежить від позиції: на початку чи в кінці слова, під наголосом чи в ненаголошеному положенні, перед твердим чи м'яким приголосним тощо. Наприклад, в українській мові ненаголошений [є] вимовляється з наближенням до [и] (в[еи]рба "верба", с[е"]ло — "село"), приголосні [з] і [с] перед [ш] вимовляються як [ш], точніше, зливаються з ним в одному довгому звукові ([ш:]ити — "зшити", прині[ш:]и — "принісши"), ті ж [з] і [с] перед м'якими приголосними теж стають м'якими ([з']вір, пі[с']ня, звук [г] в окремих словах вимовляється як [х] (ле[х]кий — "легкий", ні[х]ті — "нігті". Отже, не завжди слова вимовляються так, як вони написані, — між літерами і звуками доволі часто спостерігаються невідповідності.

Наголошування
В українській, як і в більшості мов світу, самостійні слова мають наголос. Якщо в слові є два або більше складів, то один із них фонетично виділяється — наголошується. Наголошування — це вимовляння голосного звука, а з ним і складу з більшою силою голосу і зміною висоти тону.
Дуже важливою ознакою українського наголошування є місце наголосу. За цією ознакою слова часто розрізняються за значенням (артикул (кодекс, тип виробу) – артикул (рушничний прийом), ві́домість (список, документ) – відомість (повідомлення) і значно частіше — за граматичною формою (кни́жки — книжки́, заси́пати — засипа́ти, дізна́юсь — дізнаю́сь).
Наголос належить до найпомітніших прикмет мови. Перенесення як властивостей самого наголосу, так і його місця з інших мов — явище негативне. На жаль, воно досить поширене в українському мовленні. А будь-яке немотивоване відхилення від літературної мови не сприяє авторитетові мовця.

Інтонування
Ми говоримо висловленнями (реченнями). Прикметою речення як найменшої комунікативної одиниці мови є інтонація (від лат. "голосно вимовляю"). Інтонації як виражальному засобові належить дуже важлива роль. Наприклад, репліку Дякую! можна вимовити рвучко або стримано, м'яко або грубо, тепло або холодно, сором'язливо або безпардонно, відкрито або скрадливо тощо. Якщо вона прозвучить іронічно, глузливо, єхидно, то така інтонація справить на адресата сильніше враження, ніж сам зміст слова дякую. Інтонація — явище фонетично складне. Кожен із її компонентів має своє функціональне призначення у вираженні змісту мовлення, емоційного стану мовця, досягненні комунікативної мети, отже, належить до сфери культури й етикетності мовлення.
Мелодика (від гр. "співучий") — це складник інтонації, який є рухом висоти тону голосних звуків. Порівняно зі співом, а особливо з грою на музичних інструментах, мелодика мовлення має доволі вузький діапазон. Модуляція тону тут відбувається в межах квінти (за іншими даними — сексти).
Мовлення не має бути мелодійно безбарвним, одноманітним. Особливо перед аудиторією потрібно уникати монотонності, бо це присипляє слухачів, послаблює увагу.
І в монологічному, і в діалогічному мовленні потрібно використовувати все розмаїття питальної, окличної, наказової, заперечувальної, перелічувальної, парентетичної (вставної), незавершеної та інших видів мелодики. Мелодійність, "співучість" — одна з привабливих прикмет української мови.
Варто знати, що низька тональність сприймається краще, ніж висока, вересклива, здатна викликати агресивність слухачів. Проте надто низький голос звучить монотонно і нудно.

Темп (іт., лат. "час") — це швидкість, із якою розгортається мовлення. Вимірюється кількістю складів, що вимовляються за одиницю часу (звично — за секунду). У середньому за хвилину вимовляємо 125, а сприймати можемо до 400 слів.
Розрізняють темп швидкий (прискорений), середній (помірний), уповільнений, дуже повільний. Дуже швидке мовлення, за даними досліджень, майже у п'ять разів хутчіше за дуже повільне. Якщо, скажімо, флегматик вимовить одне слово (висловлення), то холерик за такий самий відрізок часу — п'ять рівновеликих слів (висловлень).
Темп мовлення необхідно тримати під контролем свідомості, бо, наприклад, емоційне збудження спонтанно прискорює швидкість вимовляння звуків, що може спричинити труднощі у сприйманні мовлення адресатом (аудиторією). Тримати темп під контролем треба у виступах перед аудиторією, бо в ній завжди є люди з різним темпераментом, слухом та неоднаковим володінням мовою. Рекомендується сповільнювати темп також у приміщеннях із поганою акустикою.
Темп мовлення жінок швидший, ніж у чоловіків. За 30 с жінка вимовляє в середньому 80 слів, а чоловік — тільки 50. Ця відмінність у мовленні часом стає причиною комунікативних конфліктів.
Існує обернено пропорційна залежність між швидкістю мовлення та його правильністю й точністю. Прислів'я скорий поспіх — людям посміх стосується й мовлення. Тому рекомендують вимовляти не більше 130 слів за хвилину. Це приблизно півсторінки тексту, надрукованого через два інтервали.
Украй небажано швидко розмовляти з особами, що добре не розуміють мови, з іноземцями. Темп мовлення з ними має бути в 1,5—2 раза повільніший, ніж звичайно.
Темп залежить не лише від темпераменту адресанта та його орієнтації на адресата (аудиторію), а й від змісту мовлення. Так, важливіші слова (сполучення слів, висловлення) доцільно вимовляти повільніше. Неоднакового темпу вимагають різні стилі й жанри мовлення, різні складові комунікативної ситуації чому — для чого — коли — де. Було б грубим порушенням, наприклад, читати у швидкому темпі присягу або виголошувати промову на громадянській панахиді. З іншого боку, надто повільне коментування спортивних ігор дратує багатьох шанувальників спорту.
Темп мовлення — це одна з етномовних особливостей народу. Так, вірмени за 1 с вимовляють у середньому 10,95 звука (4,52 складу), а росіяни — 12,56 звука (5,26 складу). Поспішність не властива мовленню японців — вони уповільнюють його паузами. В Європі найшвидше розмовляють італійці, найповільнішо – фіни. Темп українського мовлення — десь посередині між італійським та фінським.

Тембр (фр. "дзвіночок, дзвін") — це забарвлення голосу. Кожна людина має індивідуальний тембр. Є голоси з приємним тембром, є й такі, що не викликають симпатій: "плаксивий", "рипучий", "верескливий", "гугнявий" тощо. За особливостями тембру іноді намагаються встановити характер людини. Фахівці радять удосконалювати свій голос, виконуючи спеціальні вправи.
Забарвлення голосу здатне змінюватися залежно від комунікативних умов, настрою, стану здоров'я, намірів тощо, набуваючи типових властивостей: існує тембр "веселий", "грайливий", "байдужий", "сумний", "похмурий", "безнадійний", "змовницький" тощо. Ще тембри вирізняють за ознаками деяких професій, посад: "генеральський", "педагогічний" (повчальний), "прокурорський", "проповідницький".
Томбр як інтонаційна складова має відповідати характерові комунікативної ситуації. Наприклад, не можна розмовляти з друзями "прокурорським тоном", як і виголошувати урочисту промову грайливим голосом.
Наголос теж уважається складником інтонації. Йдеться, однак, не про наголос як атрибут фонетичної структури слова, а про ознаку цілого висловлення. Кожне висловлення має фразовий наголос. Він падає на останнє слово висловлення (фрази), сигналізуючи її завершення. Цей наголос є, так би мовити, механічним, отже, свідомістю не контролюється. Свідомо і цілеспрямовано — для значеннєвого виділення слова — використовується логічний (гр. "заснований на законах логіки") наголос. Певне слово видається адресантові найважливішим, і він посилено акцентує його, щоб привернути до цього слова увагу адресата. Коли у фразі Студенти досліджували явище послідовно переносити логічний наголос із слова на слово, то це означатиме:
а) що саме студенти досліджували, а не хтось інший (Студенти працювали в парку);
б)  що студенти досліджували, а не робили щось інше (Студенти досліджували явище);
в)  що студенти досліджували явище, а не щось інше (Студенти досліджували явище).
Для того, щоб адресат (аудиторія) добре розумів адресований йому текст, потрібно правильно розставляти логічні наголоси.
Емфатичний (гр. "зображення, виразність") наголос слугує для емоційного виділення слова. Коли мовець вкладає в якесь слово почуття (захоплення, зневагу, огиду, ненависть тощо), він здебільшого робить це за допомогою піднесення (іноді зниження) висоти тону, "розтягування" звуків, Кирило Володимирович — трохи менший, але вели-и-и-кий княз.
Емфатичним наголосом, як і іншими емфатичними засобами (вигуками, повторами, однаковими словами на початку (анафора) чи вкінці (епіфора) фраз), не варто надуживати, аби не зумовити ефект, протилежний потрібному. Такі стилістичні фігури не завжди сприяють переконливості мовлення, а часто навіть відвертають увагу від його змісту, смішать або й дратують співрозмовника (аудиторію).

Пауза (лат., гр. "припинення") — це перерив у звучанні, спричинений зупинкою артикуляційних рухів органів мовлення.
Між сусідніми висловленнями в тексті завжди є коротший чи триваліший "перерив звучання". Його називають міжфразовою паузою. Якщо висловлення складається з кількох слів, то воно здебільшого поділяється на частини, відокремлені міжсинтагменими паузами. Від місця цих пауз залежить групування слів у висловленні, отже, і сприйняття його змісту адресатом.
Гезитаційні (лат. "вагатися") паузи можуть бути в будь-якому місці тексту, навіть у середині слова, відбиваючи вагання щодо дальшої побудови мовлення, перебір варіантів, аби знайти найкращий тощо. Психологічні паузи адресант робить для того, щоб "дати час" обдумати сказане ним адресатові (аудиторії). Фізіологічні паузи потрібні для того, щоб перевести подих, набрати повітря для продовження мовлення. А це не просто, особливо, якщо людина не звикла виступати перед публікою, якщо не в змозі подолати хвилювання під час публічного виступу, в розмові з визначними особами тощо.
За нормами етикетного мовлення, перебивати адресанта можна тільки під час фразової паузи. Цю засаду голландський учений П. Паардекопер поклав в основу визначення речення як "найменшого висловлення, після якого можна перебити співрозмовника, не виявившись невихованим". Загалом же вміння користуватися паузами — це один із важливих складників мистецтва мовлення.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить