Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Для студента... Культура мови в житті професійного комунікатора. комунікативні ознаки культури мови

Культура мови в житті професійного комунікатора. комунікативні ознаки культури мови
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 2
ХудшийЛучший 

Культура мови в житті професійного комунікатора. комунікативні ознаки культури мови

Мова і культура перебувають в одній поняттєвій площині і як духовні вартості органічно пов'язані між собою. Слово культура (від лат. Cultura — догляд, освіта, розвиток) означає сукупність матеріальних і духовних цінностей, які створило людство протягом своєї історії. Мова — це прояв культури. „Мова утримує в одному духовному полі націо¬нальної культури усіх представників певного народу і на його території, і за її межами. Вона цементує всі явища культури, є їх концентрованим виявом". Плекаючи мову, дбаючи про її розвиток, оберігаючи її самобутність, ми зберігаємо національну культуру.
Культура мови - галузь мовознавства, що займається утверджен¬ням (кодифікацією) норм на всіх мовних рівнях, Використовуючи ві¬домості історії української літературної мови, граматики, лексиколо¬гії, словотвору, стилістики, культура мови виробляє наукові критерії в оцінюванні мовних явищ, виявляє тенденції розвитку мовної системи, проводить цілеспрямовану мовну політику, сприяє втіленню норм у мовну практику. Культура мови має регулювальну функцію, адже про¬пагує нормативність, забезпечує стабільність, рівновагу мови, хоча водночас живить її, оновлює. Вона діє між літературною мовою і діа¬лектами, народнорозмовною, між усною і писемною формами.
Культура мови невіддільна від практичної стилістики, яка дослі¬джує і визначає оптимальність вибору тих чи інших мовних одиниць залежно від мети і ситуації мовлення.
Культура мовлення - передбачає дотримання мовних норм вимо¬ви, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, а також дотримання правил мовленнєвого етикету.
Виділяють такі основні аспекти вияву культури мовлення:
—    нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);
—    адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення);
—    естетичність (використання експресивно-стилістичних засо¬бів мови, які роблять мовлення багатим і виразним);
—    поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різ¬них сферах життєдіяльності).
Висока культура мовлення означає досконале володіння літератур¬ною мовою у процесі спілкування та мовленнєву майстерність. Основ¬ними якісними комунікативними ознаками, їх ще називають критеріями, культури мовлення є правильність, точність, логічність, змістов¬ність, доречність, багатство, виразність, чистота.
Правильність — одна з визначальних ознак культури мовлення. Мова має свої закони розвитку, які відображаються у мовних нормах. Вільно володіти мовою означає засвоїти літературні норми, які діють у мовній системі. До них належать правильна вимова звуків і звукових комплексів, правила наголошування слів, лексико-фразеологічна, гра¬матична, стилістична нормативність, написання відповідно до право¬писних і пунктуаційних норм.
Про деяких людей кажуть, що вони мають чуття мови. "Чуття мови" означає наявність природних, вроджених здібностей до мови, вміння відчувати правильність чи неправильність слова, вислову, гра¬матичної форми. Це чуття можна виховати в собі тільки одним шля¬хом - вдосконалюючи власне мовлення.
Точність пов'язується з ясністю мислення, а також зі знанням пред¬мета мовлення і значення слова. Уміння оформляти і виражати думки адекватно предметові або явищу дійсності зумовлюється знанням об'єктивної дійсності, постійним прагненням пізнавати реальний світ, а також знанням мови. Мовлення буде точним, якщо вжиті слова пов¬ністю відповідатимуть усталеним у цей період розвитку мови їхнім лек¬сичним значенням. Розуміння предметно-понятійної віднесеності сло¬ва, його емоційно-експресивного забарвлення, місця в стилістичній па¬літрі, сполучуваності з іншими словами - усе це в комплексі дає нам знання слова, вміння виокремити його з мовної системи. Точність дося¬гається не лише на лексико-семантичному рівні, вона тісно пов'язана з граматичним (особливо синтаксичним) рівнем. Правильний словолад -це „душа ясности мови" (І. Огієнко). Треба так побудувати речення, щоб воно було зрозумілим без напруження думки. Отже, точність - це уважне ставлення до мови, правильний вибір слова, добре знання від¬тінків значень слів-синонімів, правильне вживання фразеологізмів, крилатих висловів, чіткість синтаксично-смислових зв'язків між чле¬нами речення.
Точність мовлення залежить від інтелектуального рівня мовця, ба¬гатства його активного словникового запасу, ерудиції, володіння логі¬кою думки, законами її мовного вираження. Точність визначається і етикою мовця. Саме повага до співрозмовника не дозволить погано знати предмет розмови.
Логічність. Дотримання цієї ознаки культури мовлення означає логічно правильне мовлення, розумне, послідовне, у якому є внутріш¬ня закономірність, яке відповідає законам логіки і ґрунтується на знан¬нях об'єктивної реальної дійсності.
Логіка (від грец. - проза, наука про умовивід) - прийоми, методи мислення, з допомогою яких формується істина. Логічність виявля¬ється на рівні мислення, залежить від ступеня володіння прийомами розумової діяльності. Пригадаймо безліч народних прислів'їв, які під¬тверджують цей органічний зв'язок: Яка головонька, така й розмово¬нька; Який розум, така й балачка; Хто ясно думає, той ясно гово¬рить. Логічність пов'язана з точністю мовлення на всіх мовних рів¬нях, тобто знанням мови. Правильні, конструктивні думки і добре знання мови породжують логічно правильне мовлення.
Логічні помилки виявляють увесь спектр мисленнєво-смислових порушень. Так звані алогізми виникають внаслідок:
—    поєднання логічно несумісних слів, напр.: жахливо добрий, стра¬шно гарний;
—    вживання семантично порожніх (зайвих) слів, тавтологія, напр.: місяць травень, моя особиста справа, особисто я, звільнити із займа¬ної посади, о 20 годині вечора, захисний імунітет;
—    порушення порядку слів у реченні, напр.: Успіх породжує старання;
—    зіставлення незіставних понять, напр.: Структура фірми відріз¬няється від інших фірм;
—    порушення хронологічної точності, напр.: У XVII cm. у Львівській області;
—    підміна понять, напр.: У всіх кінотеатрах міста демонструють ту саму назву фільму; Ревматичний діагноз не дає можливості мені ходити;
—    розширення чи звуження поняття, напр.: письменники і поети;
—    нечітке розмежування конкретного й абстрактного поняття, напр.: Нам розповіли про видатного письменника і прочитали уривки з його творчості;
—    невідповідність причини і наслідку, напр.: Збільшення кількості по¬рушень залежить від того, наскільки активно ведуть з ними боротьбу.
Багато логічних помилок можуть виникати внаслідок відступу від синтаксичних норм, наприклад, неправильної побудови ряду однорід¬них членів речення, вибору сполучних засобів у складному реченні, пору¬шень смислового зв'язку між окремим висловлюваннями у тексті та ін.
Змістовність мовлення передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з різнобічною інформацією з цієї теми, вміння добирати потрібний матеріал та під¬порядковувати його обраній темі, а також повноту розкриття теми без пустослів'я чи багатослів'я.
Доречність. Це такий добір мовних засобів, що відповідає змістові, характерові, експресії, меті повідомлення. Доречність мовлення - це вра¬хування ситуації мовлення, комунікативних завдань, складу слухачів (чи¬тачів), їхнього стану, настрою, зацікавлень. По-іншому цю вимогу мож¬на назвати комунікативною доцільністю. Передусім це використання належних мовних засобів, досягнення стильової відповідності. Наприк¬лад, стандартні типові вислови-кліше доречні у діловому мовленні, але зовсім не доречні в розмовному. У наукових текстах недоречною буде експресивна, емоційно-образна лексика, адже там панують терміни, мова формул, графіків, схем і т. ін. Доречність - це і вміння вибрати форму спілкування (монолог, діалог, полілог), тон, інтонацію спілкування, на¬магання бути тактовним. Мовознавець Н. Бабич пропонує розкривати поняття доречність з усвідомлення значення часто вживаної сполуки "до речі": „Кожний історичний і кожний конкретний сучасний момент, кожен предмет мовлення і кожен співрозмовник вимагають нетотожних мовних засобів для свого вираження. Тому мовлення має бути гнучким, динамічним, функціонально мобільним"8. Стильова, контекстуальна, си¬туаційна доречність свідчитиме про правильну мовленнєву поведінку.
Багатство. Показник багатства мовлення - великий обсяг активно¬го словника, різноманітність уживаних морфологічних форм, синтакси¬чних конструкцій. Звичайна людина використовує близько 3 тис. слів, добре освічена—6-9 тис. слів, хоча розуміє в десять разів більше. Порів¬няймо: словник мови Т. Шевченка - понад 20 тис. слів. Багате мовлення — це естетично привабливе мовлення, що відображає вміння застосувати тропи, образно-емоційну лексику, стійкі вислови, урізноманітнити мову синонімами, знання синтаксичних виражальних засобів. Мати "дар слова" означає вміти так організувати своє мовлення, щоб воно вплинуло на людину не лише змістом, а й своєю формою, чуттєвим моментом, щоб принести задоволення тим, на кого це мовлення спрямоване.
Виразність. Ця невід'ємна частина культури мовлення означає ви¬користання невичерпних ресурсів виражальних засобів української мови і лежить в основі мистецтва володіння словом. Виразність мов¬лення забезпечується виразністю дикції і чіткістю вимови. Великою мі¬рою — це вміння застосовувати виражальні засоби звукового мовлення
-    логічний наголос, видозміни голосу, паузи, емоційну тональність, що передає настрій, оцінку, викликає потрібне сприйняття. Технічні чинники виразності - дихання, інтонація, темп, жест, міміка. Виразність мовлення — це "душа" мовлення, засіб самовираження.
Чистота. Мова тоді буде чистою, коли буде правильно звучати, коли вживатимуться тільки літературно-нормативні слова і словосполучен¬ня, будуть правильні граматичні форми. Що "каламутить" і засмічує українську мову? Зайві слова, слова-паразити, які заповнюють паузиу мовленні, коли людині важко чітко висловити думку. Найчастотніші з них: ну, от, значить, там, як це, чуєш, знаєш, так сказать, типу, розумі¬єш та ін. їх можна легко позбутися, уважно стежачи за своїм мовленням.
Недоречним є вживання діалектизмів, надмірне захоплення прос¬торічною лексикою, канцеляризмами, запозиченнями. Вживання цих слів може бути доречним у відповідному стилі чи ситуації, а вжиті без потреби, вони роблять мову незрозумілою і важкою для сприйняття.
Не варто „пускати" у свою мову вислови жаргонні, особливо лайли¬ві, треба поставити їм стійку перепону, основану на глибокому переко¬нанні, що вони мають руйнівний вплив на нашу мораль і духовність. І не тільки цуратися недобрих слів самому, а не дозволяти їх вживати у твоїй присутності, адже втратиш повагу до себе. Грубі слова, що зву¬чать в мові людини, можуть засвідчити лише одне: ти повівся не з тим.
Чистота мовлення — це відсутність суржику.
Суржик означає штучно змішану, нечисту мову, гібрид української і російської мов, що, безперечно, є загрозою для існування рідної мови, соціальним злом. Назва сучасного терміна метафорична, адже первіс¬не значення слова суржик — суміш зерна різних злаків і борошно з такої суміші, яке було невисоким за якістю і вживалося у важкі голод¬ні роки. Примітно, що аналогічне мовне явище (суміш білоруської і російської мов) є в Білорусі. Воно має назву трасянка, так називали неякісний корм для худоби, в який до сіна додають („натрушують") солому. Спільне одне - ці змішані субмови є низьковартісними.
Суржик охоплює всі мовні рівні. Особливо потерпає від нього усне українське мовлення, а отже, вимова слів. Мовознавець Л. Масенко зазначає, що 90 % лексики цієї змішаної мови становлять російські слова, які, однак, вимовляють по-українськи. М. Лесюк зауважує, що така цифра більше стосується мовлення східних українців, у Галичині ступінь ураження може становити лише 30-40%. На фонетичному рівні ці "непрохані гості" відрізняються від автентичних українських своїм звучанням (ноль, регістратура, двойка, хожу, cuжy замість нуль, реєстратура, двійка, ходжу, сиджу), запозиченим наголосом {одинадцять, чотирнадцять, повий, восємдесят замість одинадцять, чо¬тирнадцять, новий, вісімдесят), порушують словотворчі закони (ан-глічанка, лікарство, зварщик, осінню, весною замість англійка, ліки, зварювальник, восени, навесні), мають російські граматичні форми (у продажі, два студента, по дорозі замість у продажу, два студенти, дорогою). Надзвичайно багато лексичних кальок, напр.: не дивлячись на, фамілія, учбовий, рахую, на рахунок, любий замість незважаючи на, прізвище, навчальний, вважаю, щодо, будь-який. Інколи мовець і не підозрює про своє ураження суржиком, хоч і послуговується ним тривалий час (всьо, здача, тоже, все рівно, куда, сюда, туда замість все, решта, теж, все одно, куди, сюди, туди). Але частіше - це ознака байдужості, адже той, хто промовляє слова вроді, вообще, тіпа, ладно, ужас, кашмар, прівєтік, добре знає, що це неправильно. „То як маємо трактувати наш суржик? - наголошує О. Сербенська. - Не як нашу вину, а як нашу органічну слабість, хворобу, яку треба лікувати. Нашою виною, моральною хибою є хіба загальне лінивство, крутійство та лизунство (І. Франко) і, як неодноразово підкреслював І. Огієнко, небажання пильно й ненастанно вчитися рідної мови, невизнання того, що існує складна наука рідної мови".
Потрібно усвідомити, що розмовляти суржиком - це ознака мов-леннєво-мисленнєвого примітивізму, неосвіченості, провінційності, байдужості до своєї мовної поведінки, а отже, неповаги до української мови, свідчення неможливості професійного зростання.
Усі шляхи підвищення особистої культури мовлення передбачають тільки наполегливу і самовіддану працю. їх можна визначити як твер¬ді принципи і як звичайні практичні поради:
•    свідомо і відповідально ставитися до слова;
•    стежити за своїм мовленням, аналізувати його, контролювати сло¬вовживання, у разі потреби перевіряти за відповідним словником. Навчи¬тися чути себе, таким чином виробляти чуття правильного мовлення;
•    створити настанову на оволодіння нормами української літера¬турної мови, на удосконалення знань. Для цього звертатися до правопису, посібників, довідників, учитися самостійно, стежити за змінами норм;
•    читати художню літературу — джерело збагачення мовлення, за¬писувати цікаві думки майстрів слова, вчити напам'ять афоризми, вір¬ші. Таким чином можна збагатити лексичний запас, пізнати красу і силу слова, його змістові тонкощі, набути досвіду образно-стилістич¬ного слововживання. Так проникають у скарби мови, шліфують стиль, підвищують словесно-естетичний рівень;
•    оволодівати жанрами функціональних стилів. Потрібно однако¬во добре вміти написати вітальну листівку, заяву, доручення, лист для електронної пошти, підготувати науковий реферат чи публічний ви¬ступ та ін.;
•    активно пізнавати світ, культуру, розвивати здібності до наук — це підвищує інтелектуальний рівень особистості і віддзеркалюється у мовленні;
•    удосконалювати фахове мовлення. Для цього читати фахову лі¬тературу (наукові статті, фахові газети і журнали), постійно користу¬ватися спеціальними енциклопедичними і термінологічними слов¬никами, набувати практики публічних виступів із фахової тематики (використовувати нагоду виступити з рефератом чи з доповіддю на сту¬дентській науковій конференції);
•    прислухатися до живого слова високих авторитетів на сцені, на трибуні, за кафедрою, у храмі та в інших сферах і наслідувати найкра¬щі зразки;
•    не піддаватися впливам "модних" тенденцій, аби прикрасити мовлення екзотичним чужомовним словом, "демократизувати" жарго¬нізмом; уникати мовної агресії;
•    намагатися не впадати в крайнощі — не бути ні сором'язливим маломовним мовчуном, ні велемовним самовпевненим балакуном, а говорити тільки тоді, коли є що сказати.
Праця над своїм мовленням викликає повагу і, без сумніву, дає ре¬зультати. Шляхів вдосконалення є безліч, а процес триває усе життя.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить