Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Для студента... Роль спадковості у людському розвитку

Роль спадковості у людському розвитку
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Роль спадковості у людському розвитку

Людина є природною істотою. Як природне створіння вона наділена природними силами, задатками і здібностями, які впливають на соціальний розвиток та формування її як особистості.
У чому виявляється цей вплив? Вивчаючи людський розвиток, неоднаково в різні часи відповідали на це питання дослідники.
У 1862 році німецькі біологи Ернест Геккель і Фріц Мюллер відкрили біогенетичний закон, відповідно до якого онтогенія (індивідуальний розвиток) є коротким і швидким повтором філогенії (розвитку виду). Суть його в тому, що біологічний розвиток індивіда, починаючи з зародка, повторює всі основні стадії, які пройшов той чи інший вид у процесі своєї попередньої еволюції. Факти свідчать про те, що людина в своєму індивідуальному розвитку дійсно частково повторює розвиток предків. Але розширення змісту даного закону на весь процес індивідуального розвитку людини, як не намагалися робити деякі психологи й педагоги, недопустиме: є ознаки, які виникають внаслідок пристосування людини до умов життя; вони не передаються наступним поколінням. У зв’язку з цим формулювання закону “онтогенез повторює філогенез”, що закріпилося в педагогіці 30-70-х років з причини спрощеного, розширеного тлумачення фактів, є неправильним.
Німецький психолог Вільям Штерн (1871-1938), автор класичних робіт з дитячої психології, систематично вивчаючи індивідуальні особливості людей, створив теорію конвергенції (від лат. сonvergene – наближатися, сходитися) двох факторів. Відповідно до цієї теорії розвиток дитини визначається взаємодією спадковості й середовища. Вирішальну роль при цьому відіграє спадковість. Середовище – це умова, в якій реалізуються визначені спадковістю особливості людини.
Творець психоаналітичної теорії Зігмунд Фрейд (1856-1939) вважав, що основою індивідуального й особистісного розвитку людини є природжені потяги або інстинкти. Статевий інстинкт поглинає як свідомість, так і підсвідому сферу психічної діяльності особистості, неабияк впливає на її дії та вчинки. Оскільки задоволення статевих інстинктів наштовхується на соціальні й моральні перепони, то людина живе у постійних конфліктах з суспільством, які стають причиною неврозів, психічних потрясінь й аморальних вчинків.
На основі анатомо-фізіологічних, біологічних, психологічних, соціологічних ідей розвитку дитини в зарубіжній педагогіці була розроблена теорія спонтанного розвитку дітей, і сформувалась особлива наука про дітей – педологія ( від гр. paidos – дитина). Перші роботи педологічного характеру належать початку XX століття (Г.С. Холл, Дж. Болдуін, Е. Мейман, В. Прейер, В.М. Бехтерев, А.П. Нечаєв та ін.)
Педологія пов’язувала розвиток людської особистості насамперед із спадковістю. Вона вперше зосередила серйозну увагу на необхідності психолого-педагогічного вивчення особливостей розвитку дітей і урахуванні цих особливостей у процесі навчання та виховання. Вела також інтенсивні пошуки психологічних методів об'єктивного вивчення учнів.
До кінця 20-х років педологія почала претендувати на роль “марксистської науки про дітей”, монополізуючи право на вивчення дитини, усуваючи педагогіку, анатомію і фізіологію дитячого віку, поглинаючи психологію. Надмірне захоплення тестами, за допомогою яких визначався коефіцієнт розумової обдарованості дітей, ігнорування власної діяльності учнів, провідної ролі виховання і навчання в розвитку дитини та інші положення педології викликали серйозну критику, яка отримала своє завершення в постанові ЦК ВКП(б) від 4 липня 1936 р. “Про педологічні перекручення в системі наркомосів”. Педологію було оголошено лженаукою і заборонено.
Помилка педологів не в тому, що вони надавали великого значення спадковості, а в абсолютизації ролі спадковості в долі людини. Помилкою був і дуалістичний підхід до розуміння самої природи людини як біосоціальної істоти. Людина має, вважали вони, біологічний “фундамент” і соціальну (сформовану впливами середовища і педагогів) його “надбудову”. Тим часом, розвиток людини – не надбудова соціального начала над природним, а процес “становлення природи людиною” (С.Л. Рубінштейн). Пізніше ця думка підтвердилася даними генетики, згідно з якими природа сучасної людини сформувалась одночасно з появою виду НОМО SАРІЕNS (М. П. Дубінін).
У другій половині 30-х років розгром педології звів проблему спадковості до ламаркиських уявлень про всемогутність виливів середовища і цілеспрямованого виховання.
Сьогодні педагогічна наука не може успішно вирішувати проблеми виховання людської особистості без внесення до свого змісту даних сучасної генетики –науки про спадковість і мінливість організмів.
Генетика довела, що властивості організму зашифровані у своєрідному генетичному коді, який зберігає і передає інформацію про властивості організму.
Генетична інформація виникає при заплідненні. Це припущення має суттєве значення для педагогіки. Первісний органічний взаємозв’язок між природним і соціальним у психічному розвитку людини означає, що в людській психіці немає жодного компонента, який був би лише природним або соціальним (А. В. Брушлинський).
Базою є спадковість, яка розвивається при взаємодії головних зовнішніх факторів середовища і виховання. Взаємодія трьох факторів може бути оптимальною (рівнобічний трикутник), або за умов переоцінки одного з двох зовнішніх факторів (вершина С1 або С2) негармонійною. Буває й так, що успадкована основа недостатньо розвивається як середовищем, так і вихованням (трикутник АВС3). Дана схема одночасно демонструє, що жоден з факторів не діє самостійно і результат розвитку залежить від їх погодженості.
Генетикою встановлено, що в того самого індивіда гамети, тобто зрілі репродуктивні клітини, здатні до запліднення, не схожі одна на одну за складом хромосом і генів. Тому в межах тої самої сім’ї відмінності між дітьми досить великі, їх здебільшого пояснюють зовнішніми обставинами життя дітей, а не спадковістю. Однак і близнюки (за винятком так званих ідентичних), що виросли в той самий час і за дуже схожих обставин, найчастіше мають досить помітні індивідуальні відмінності. З іншого боку, спостереження за ідентичними (тобто такими, що розвиваються в результаті поділу однієї заплідненої яйцеклітини) близнюками, що з перших днів життя потрапили в різні умови, не мали контактів між собою, показують наявність у них багатьох спільних не лише зовнішніх, а й психічних ознак.
Генотип як джерело інформації про індивідуальність складається з двох частин – детермінованої і змінної. Детермінована частина забезпечує продовження людського роду, а також видові задатки людини як його представника: здатність до оволодіння мовою, прямоходіння, трудової діяльності, мислення. Від батьків до дітей передаються зовнішні ознаки: особливості будови тіла, конституції, колір волосся, очей, форма обличчя. Стабільними є генетично запрограмоване поєднання в організмі різних білків, група крові, резус-фактор. Успадковані фізичні особливості визначають як видимі, так і невидимі відмінності людей.
За спадковістю людина отримує тип нервової системи (збудження, гальмування, сила перебігу цих процесів). Можуть передаватися нащадкам недоліки нервової діяльності батьків, у тому числі й патологічні, що викликають психічний розлад, хвороби (напр., шизофренію). Спадковий характер мають хвороби крові, цукровий діабет та ін. Генетика виявила більше 1500 спадкових аномалій людини. Негативно впливають на нащадків алкоголізм і наркоманія батьків.
Змінна частина програми забезпечує розвиток систем, які допомагають організму людини пристосовуватися до змін умов його існування. Кожна людина доповнює цю програму самостійно, реалізуючи свій людський потенціал шляхом саморозвитку і самовдосконалення.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить