Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Для студента... Відмінності між МВФ та Світовим банком

Відмінності між МВФ та Світовим банком
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Відмінності між МВФ та Світовим банком

Більшість людей має лише приблизне уявлення про те, чим займаються ці організації, і мало хто може сказати, чим і як вони відрізняються. Навіть ініціатор їх створення Джон Мейнард Кейнс, якого багато хто вважає найвидатнішим економістом ХХ століття, визнав на першому урочистому засіданні Міжнародного валютного фонду, що його здивували назви: він вважав, що Фонд необхідно було б назвати банком, а Банк – фондом. Плутанина була вже тоді.
Світовий банк і МВФ, відомі як Бреттон-Вудські інституції (за назвою містечка у Нью-Гемпширі, США), які були створені у липні 1944 року представниками 44 країн, є двома тісно пов’язаними установами, що підтримують світову економічну та фінансову системи. Не є випадковим те, що було створено дві установи, а не одну. Міжнародне співтовариство свідомо прагнуло встановити поділ праці, створюючи дві організації. Фахівці, що мають справу з МВФ і Світовим банком, знають, що це зовсім різні установи. Для решти світу тонкощі поділу праці ще більш таємничі, ніж сама діяльність даних організацій.
Схожість між Світовим банком і МВФ ще більше заплутує ситуацію. При поверховому підході ці установи мають чимало спільного. Обидві належать урядам країн-членів, які ними управляють. Китайська Народна Республіка – країна, чисельність населення якої значно більша, ніж інших країн світу, є країною-членом, як і найбільш промислово розвинена держава – Сполучені Штати Америки. Справді, більшість країн світу входить до обох інституцій. Діяльність як Світового банку, так і МВФ пов’язана з економічними питаннями і спрямована на розвиток та зміцнення економік країн їх членів. Співробітники обох установ часто беруть участь у міжнародних конференціях, говорячи тією самою малозрозумілою мовою економіки і заяв про розвиток, або ж у засобах масової інформації з’являються матеріали про їх переговори з міністрами фінансів чи іншими членами урядів щодо таємничих програм економічної структурної перебудови. Обидві інституції проводять щорічні спільні збори, які широко висвітлюються службами новин. Як Світовий банк, так і МВФ мають штаб-квартири у Вашингтоні, де в поглядах на їх діяльність та на відмінності між ними існує майже така ж плутанина, як і в будь-якому іншому місці земної кулі. Впродовж багатьох років вони розташовувалися в одному будинку. Навіть сьогодні, знаходячись на протилежних сторонах вулиці недалеко від Білого Дому, ці дві установи мають спільну бібліотеку та інші заклади, регулярно обмінюються даними з економіки, інколи організовують спільні семінари, постійно проводять зустрічі з обміну інформацією та час від часу посилають спільні місії до країн-членів.
Однак, незважаючи на ці та інші спільні риси, Світовий банк та МВФ – це різні організації. Основна відмінність полягає у тому, що Банк є, перш за все, організацією розвитку, а МВФ – кооперативною організацією, яка прагне підтримувати належну систему міждержавних платежів і розрахунків. Кожна з цих установ має власні цілі, структуру, отримує фінансування з різних джерел, надає допомогу різним категоріям країн-членів і намагається досягти своєї мети, використовуючи власні специфічні засоби
Мета. Міжнародне співтовариство у Бреттон-Вудзі визначило завдання Світового банку, яке виражає його офіційна назва – Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), визначаючи його основним обов’язком фінансування економічного розвитку. Наприкінці 40-х років Банк надав перші позики на фінансування реконструкції зруйнованих війною економік країн Західної Європи. Після того, як країни, що отримали ці позики, досягли певного рівня економічної самостійності, Банк змістив основну увагу на допомогу найбіднішим країнам світу, яким він, починаючи з 40-х років, позичив понад 330 млрд. доларів США. Найголовніша мета Світового банку – сприяння економічному та соціальному прогресу країн, що розвиваються, допомога у підвищенні продуктивності так, щоб їх населення змогло жити краще й повноцінніше.
Для МВФ міжнародна спільнота визначила іншу мету. Створення МВФ було відповіддю на невирішені фінансові проблеми, які призвели до виникнення і затягування Великої депресії у США в 30-ті роки: раптові, непередбачувані зміни обмінних курсів національних валют та небажання держав дозволити обмін власної валюти на іноземну. Створений як добровільна кооперативна організація МВФ залучає до членства у ньому країни, що готові заради очевидних власних інтересів певною мірою поступитися національним суверенітетом і відмовитися від діяльності, що шкодить іншим державам-учасницям. Правила даної установи, викладені в Статтях Угоди МВФ, підписаної усіма її членами, становлять кодекс поведінки. Цей кодекс простий – він зобов’язує усі країни-члени дозволяти вільно й без обмежень обмінювати свої валюти на іноземні; інформувати МВФ про плановані зміни в їх фінансовій та монетарній політиці, які можуть впливати на економіку інших держав-членів та, наскільки це можливо, модифікувати цю політику, спираючись на поради МВФ, щоб врахувати інтереси усіх членів організації. Щоб допомогти країнам дотримуватися кодексу поведінки, МВФ розпоряджається спільним грошовим фондом, з якого держави-члени можуть брати позики, коли опиняються у скрутному становищі. Проте надання позик, на відміну від Світового банку, не є основним завданням МВФ. Його першочергове й найголовніше завдання полягає у спостереженні за монетарною та курсовою політикою країн-членів та нагляді за дотриманням кодексу поведінки. Оскільки МВФ зобов’язаний, за задумом, забезпечувати впорядковане та стабільне світове економічне зростання, він є ворогом несподіваних змін. Фонд отримує регулярні звіти про економічну політику й плани країн-членів, які він обговорює, коментує та повідомляє усім країнам-членам, щоб вони могли відреагувати, маючи повну інформацію про факти та чітке розуміння того, як їх власна внутрішня політика може вплинути на економіку інших країн. МВФ переконаний, що основною умовою світового процвітання є упорядкована монетарна система, яка сприяє розвитку торгівлі, створенню робочих місць, розширенню економічної діяльності та підвищенню рівня життя в усьому світі. Згідно з установчим завданням, МВФ повинен наглядати за цією системою і підтримувати її.
Структура. МВФ є невеликою організацією (близько 2 300 співробітників) і, на відміну від Світового банку, не має філій та дочірніх установ. Більшість його співробітників працює у штаб-квартирі у Вашингтоні, хоча три невеликих офіси розташовані в Парижі, Женеві та Нью-Йорку при ООН. За професійним складом співробітники МВФ переважно економісти або фахівці з питань фінансів.
Структура Банку дещо складніша. Світовий банк складається з двох основних організацій – Міжнародного банку реконструкції та розвитку і Міжнародної асоціації розвитку (МАР). Крім того, з Банком пов’язані (хоча юридично і фінансово незалежні від нього) Міжнародна фінансова корпорація, яка мобілізує фінансування приватних підприємств у країнах, що розвиваються, Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів та Багатостороннє агентство гарантій інвестицій. Група Світового банку, кількість співробітників якої становить понад 10 000 чоловік, майже втричі перевищує МВФ; вона має понад 40 офісів в усьому світі, хоча 95 % персоналу працює у штаб-квартирі Банку у Вашингтоні, округ Колумбія. До числа працівників Банку входить широке коло фахівців: економісти, інженери, спеціалісти з містобудування, агрономи, статистики, юристи, керівники портфельних проектів, особи, що займаються оформленням позик, експерти, що дають оцінку проектам, а також фахівці у сфері телекомунікацій, водопостачання і каналізації, перевезень, освіти, енергетики, сільського будівництва, охорони здоров’я тощо.
Джерела фінансування. Світовий банк – це інвестиційний банк, який є посередником між інвесторами та отримувачами, позичаючи кошти в одних та надаючи позики іншим. Більшість коштів, які йдуть на фінансування розвитку, МБРР отримує завдяки запозиченням на фінансових ринках шляхом випуску облігацій (які мають рейтинг ААА, оскільки їх сплата гарантується урядами країн-членів) і продажу їх індивідуальним особам та приватним інституціям у більш ніж 100 країнах світу. Партнер Банку з надання позик на пільгових умовах – МАР – фінансується переважно за рахунок внесків країн-донорів. Банк є основним позичальником на світових ринках капіталу і найбільшим позичальником-нерезидентом практично в усіх країнах, де продаються випущені ним цінні папери. Він також позичає гроші шляхом продажу облігацій і векселів безпосередньо урядам, установам, що їх представляють, та центральним банкам. Надходження від продажів цих цінних паперів, у свою чергу, позичаються країнам, що розвиваються, за прийнятними відсотковими ставками, щоб допомогти у фінансуванні проектів і здійсненні програм стратегічних реформ, мета яких – забезпечення економічного зростання.
Незважаючи на слова Кейнса про плутанину, МВФ не є ані банком, ані посередницькою установою між інвесторами та отримувачами коштів. Однак він розпоряджається значними ресурсами, які нині оцінюються у понад 215 млрд. дол. США. Ці ресурси надходять від підписки за квотами або членських внесків, які сплачують МВФ 182 країни-учасниці. Кожна з них вносить до цього загального пула ресурсів певну суму коштів, пропорційну до її економічного потенціалу (багатші країни платять більше, а бідніші – менше). Тоді як Банк позичає і надає позики, МВФ схожий більше на кредитний союз, члени якого мають доступ до спільного пула ресурсів (сукупної суми їх індивідуальних внесків), створений для надання їм допомоги у разі необхідності. Хоча за спеціальних і дуже обмежених умов МВФ позичає в офіційних організацій (однак не на приватних ринках), всеж при фінансуванні своїх операцій він спирається на власні квоти. Відповідність цих ресурсів переглядається кожні п’ять років.
Отримувачі фінансування. Світовий банк не надає позик ані розвиненим країнам, ані приватним особам, а лише платоспроможним урядам країн, що розвиваються. Чим бідніша країна, тим сприятливіші умови, на яких вона може отримати позику від Банку. МБРР надає позики країнам, що розвиваються, валовий національний продукт (ВНП) на душу населення яких перевищує 1 305 дол. США. (ВНП на душу населення, що насправді є не таким грізним терміном, як це звучить, є мірою добробуту країни і отримується шляхом поділу вартості товарів і послуг, вироблених у країні за рік, на чисельність її населення). Ці позики надаються за відсотковою ставкою, що незначно перевищує ринкову ставку, за якою позичає сам Банк, і повинні погашатися впродовж 12 – 15 років. На практиці позики МАР надаються здебільшого країнам, щорічний дохід на душу населення яких не перевищує 865 дол. США. Позики МАР є безвідсотковими і підлягають сплаті протягом 35 – 40 років.
На відміну від цього, на фінансову допомогу від МВФ мають право усі країни-учасниці – як багаті, так і бідні. Підтримка впорядкованої та стабільної міжнародної валютної системи вимагає виконання усіма учасниками системи власних фінансових зобов’язань щодо інших учасників. Членство в МВФ дає право кожній країні, яка відчуває дефіцит іноземної валюти, що перешкоджає їй виконувати зазначені зобов’язання, на тимчасовий доступ до загальних валютних ресурсів МВФ задля вирішення даної проблеми, яка стосується найчастіше проблем платіжного балансу. Ці проблеми можуть виникати незалежно від економічного потенціалу та рівня ВНП на душу населення, тому майже всі країни-члени МВФ, починаючи від найменшої, що розвивається, до найбільш промислово розвиненої, були змушені у той чи інший час звертатися за підтримкою до МВФ і отримувати від нього фінансову допомогу, щоб вистояти у важкі часи. Відсоткові ставки позик МВФ дещо нижчі від ринкових, проте не настільки пільгові, як ставки позик МАР із групи Світового банку. За допомогою позик МВФ країни можуть виграти час, необхідний для коригування економічної політики та відновлення зростання, не вдаючись до заходів, що можуть зашкодити економікам інших країн-учасниць.
Операції Світового банку. Світовий банк було створено для підтримки бідних країн шляхом надання їм технічної допомоги та фінансування проектів і стратегічних заходів, які дозволять реалізувати їх економічний потенціал. Банк розглядає розвиток як сукупність довгострокових комплексних заходів.
Впродовж перших двох десятиліть свого функціонування Світовий банк дві третини допомоги спрямовував на проекти, пов’язані з енергетикою та транспортними перевезеннями. Хоча вони (так звані проекти розвитку інфраструктури) і зараз мають важливе значення, останнім часом Банк значно урізноманітнив свою діяльність, що пов’язано з набуттям ним досвіду та кращим розумінням процесу економічного розвитку.
Банк приділяє особливу увагу проектам, які можуть безпосередньо покращити життя найбідніших верств населення у країнах, що розвиваються. Прямому залученню цієї групи населення до економічної діяльності сприяють позики на розвиток сільського господарства та сільське будівництво, розвиток малих підприємств і міського господарства. Банк надає підтримку бідним у підвищенні продуктивності праці та отриманні доступу до таких життєво необхідних речей, як чиста вода та каналізація, охорона здоров’я, допомога у плануванні сім’ї, харчування, освіта й житло. Проекти, спрямовані на розвиток інфраструктури, також зазнали змін. У проектах, пов’язаних із транспортними перевезеннями, більша увага почала приділятися будівництву доріг між сільськими господарствами й ринками. Проекти з електроенергетики вже не зосереджуються винятково на містах, а дедалі більшу увагу привертає освітлення, забезпечення електроенергією сіл і невеликих господарств. Проекти, пов’язані з розвитком промислових підприємств, надають більшого значення створенню робочих місць на малих підприємствах. Там, де це доцільно, використовується трудомістке будівництво. Крім проектів, пов’язаних з електроенергетикою, Банк підтримує програми використання нафти, газу, вугілля, деревини та біомаси як альтернативних джерел енергії.
Банк надає переважну частину фінансової і технічної допомоги країнам, що розвиваються, підтримуючи конкретні проекти. Хоча МБРР та МАР надають свої позики на різних фінансових умовах, обидві інституції використовують однакові стандарти при оцінці якості проектів. Рішення щодо того, яка з організацій – МБРР чи МАР – фінансуватиме проект, залежить від економічної ситуації в країні, а не від характеристик проекту.
Країни-члени Банку, які є позичальниками, отримують від нього і технічну допомогу. Найзначніша частина фінансованої Банком технічної допомоги, яка недавно перевищила 1 млрд. дол. на рік, становить компонент позик та кредитів Банку, що надаються для інших цілей. Виріс і обсяг фінансованої Банком технічної допомоги для самостійних позик та підготовки проектів. Банк є виконавчою організацією щодо проектів технічної допомоги, фінансованих через Програму розвитку ООН, пов’язаних із розвитком сільського господарства і сільським будівництвом, розвитком енергетики та економічним плануванням. Враховуючи економічну ситуацію в багатьох країнах-членах, сьогодні Банк спрямовує технічну допомогу переважно на інституційний розвиток і розробку макроекономічної політики.
Кожен проект, що підтримується Світовим банком, розробляється у тісній співпраці з урядами країн та місцевими агентствами, а часто – разом з іншими багатосторонніми організаціями допомоги. Справді, близько половини проектів, яким Банк надав підтримку, отримували фінансування з інших джерел – від власних держав, багатосторонніх фінансових та експортно-кредитних інституцій, що безпосередньо фінансують купівлю товарів і послуг, а також з таких приватних джерел, як комерційні банки.
Надаючи послуги країнам, що розвиваються, Банк не конкурує з іншими джерелами фінансування. Він підтримує лише ті проекти, для яких у розумні строки не вдається залучити необхідний капітал з інших джерел. Своєю діяльністю Банк прагне зміцнити економіку країн, яким він надає позики, з тим, щоб вони могли відмовитися від використання його ресурсів і задовольняти власні фінансові потреби із традиційних джерел капіталу на прийнятних для них умовах.
Сфера діяльності Банку набагато ширша, ніж його кредитні операції. Оскільки рішення щодо позик залежать від економічного становища країни-позичальника, Банк ретельно вивчає її економіку та потреби галузей, в які планується спрямувати позики. Такий аналіз допомагає у визначенні відповідної довгострокової стратегії допомоги економічному розвитку.
Впродовж багатьох років здійснюється відхід країн від фінансування МБРР і МАР. Із 34 найбідніших країн, які отримували позики МАР, починаючи з перших років її діяльності, понад 20 країн досягли таких успіхів, що вже не потребують коштів МАР, і це дозволяє використати їх для допомоги країнам, що стали членами Банку пізніше. Також близько 20 країн, що раніше позичали кошти в МБРР, вже не потребують цих позик. Яскравим прикладом є Японія, яка протягом 14 років користувалася позиками МБРР, а нині сама позичає значні суми Банку.
Операції МВФ. У п’ятдесятирічній історії МВФ можна виділити два окремі періоди. Впродовж першого, який завершився у 1973 році, МВФ спостерігав за дотриманням загальної конвертованості основних валют, системою фіксованих обмінних курсів, прив’язаних до вартості золота, та надавав короткострокове фінансування країнам, які потребували швидкого вливання іноземної валюти для підтримання паритету своїх валют або пристосування до змін економічної ситуації. Труднощі, пов’язані з підтриманням фіксованих обмінних курсів, призвели до нестабільності монетарної і фінансової систем світу та змусили світове співтовариство замислитися над тим, як забезпечити найбільш ефективну діяльність МВФ за умови плаваючих обмінних курсів. Після п’яти років аналізу й переговорів (1973 – 1978) із внесенням поправок до статуту МВФ, якими розширювалися його функції, дозволяючи вирішувати проблеми, що постали після краху системи валютних паритетів, розпочався другий період діяльності МВФ.
По-перше, МВФ продовжує спонукати своїх членів до забезпечення обміну без обмежень національних валют на валюти інших країн-членів. Станом на травень 1996 року 116 країн-членів погодились на повну конвертованість національних валют. По-друге, замість здійснення моніторингу країн-членів щодо дотримання ними зобов’язань у системі фіксованого обмінного курсу, МВФ наглядає за економічними заходами, які впливають на платіжний баланс цих країн у легалізованому режимі плаваючого обмінного курсу. Нагляд забезпечує можливості раннього попередження будь-якої проблеми, пов’язаної з валютним курсом або платіжним балансом. МВФ у цьому випадку відіграє переважно консультативну роль. Він організовує регулярні (як правило, щорічні) наради зі своїми членами, аналізуючи їх економічне становище та повідомляючи про наявні та потенційні проблеми, зумовлені їх економічною політикою, а також інформуючи про це країни-члени. По-третє, МВФ продовжує надавати коротко- та середньострокову фінансову допомогу країнам-членам, які мають тимчасові труднощі з платіжним балансом. Ця фінансова допомога здебільшого включає надання МВФ конвертованої валюти для поповнення вичерпаних валютних резервів країни-члена, однак лише за умови, що уряд даної країни вживатиме заходів, спрямованих на коригування економічної політики, яка призвела до виникнення проблеми з платіжним балансом. Роль МВФ у таких випадках полягає не в подальшому субсидуванні дефіциту платіжного балансу, а в полегшенні складного переходу країни до життя відповідно до наявних засобів.
Як МВФ допомагає своїм членам на практиці? Отримання допомоги від Фонду залежить, перш за все, від платіжного балансу країни-учасниці, узгодженості його платежів і надходжень. Іноземні платежі повинні бути більш-менш збалансованими: в ідеальному випадку країна повинна отримувати стільки ж, скільки вона сплачує. Якщо фінансові проблеми призводять до того, що вартість валюти країни-учасниці та її товарів випадають із загального ряду, то неминучими будуть і труднощі з платіжним балансом. Якщо це станеться, то країна-учасниця на підставі статей Угоди може звернутися за допомогою до МВФ.
Для ілюстрації розглянемо приклад невеликої країни, основою економіки якої є сільське господарство. Аби полегшити торгівлю, її уряд, як правило, прив’язує національну валюту до конвертованої валюти: певну кількість одиниць національної валюти до одного долара США або одного французького франка. Незважаючи на те, що обмінний курс час від часу змінюють, щоб врахувати зміни у відносних цінах, ставку національної валюти здебільшого завищують, встановлюючи її, наприклад, таким чином, що одна одиниця національної валюти відповідає одному долару США, тоді як на підставі відносних цін можна припустити, що більш реалістичним було б співвідношення двох одиниць національної валюти до одного долара США. Однак уряди часто піддаються спокусі і погоджуються із завищенням курсу національної валюти, оскільки тоді імпорт дешевший, ніж він був би у разі встановлення належного курсу.
На жаль, існує й зворотний бік медалі – завищений курс національної валюти робить експорт дорожчим і, отже, менш привабливим для іноземних покупців. Тому якщо курс національної валюти завищений, то надходження від експорту зменшаться (експорт стає надто дорогим) і зростуть видатки на імпорт (імпортні товари дешеві і їм надається перевага порівняно із вітчизняними). Як наслідок, країна заробляє менше, видає більше, виникає борг і вона опиняється у скрутному становищі, яке до того ж зазвичай загострюється іншими економічними проблемами. Фермери, опинившись у ситуації, коли експорт їх продукції зменшився, а уряд встановив низькі ціни на внутрішньому ринку, змушені або займатись нелегальним експортом, або взагалі втрачають стимул до виробництва. Багато хто залишає сільське господарство й шукає роботу в перенаселених містах, що призводить до примноження соціальних та економічних проблем. Скорочення вітчизняного сільськогосподарського виробництва змушує державу використовувати і так незначні (внаслідок зменшення експортних надходжень) валютні резерви для закупок продовольства за кордоном. Платіжний баланс небезпечно спотворюється.
Країна, що є членом МВФ, у такій скрутній ситуації може звернутися до Фонду за консультативною та фінансовою допомогою. Спільними зусиллями вони можуть спробувати усунути причини платіжного дисбалансу, розробляючи комплексну програму, яка, залежно від конкретної ситуації, може містити підвищення цін виробника на сільськогосподарську продукцію, що сприятиме виробництву і запобігатиме міграції до міст; зниження відсоткових ставок, щоб підвищити доступ до кредитів та впровадити зміну валютного курсу таким чином, щоб він відображав світові ціни, обмежуючи цим імпорт і підвищуючи конкурентоспроможність експорту.
Оскільки реорганізація економіки, пов’язана із впровадженням цих реформ, є болісною і потребує чималих коштів, МВФ надаватиме позики для субсидування стратегічних реформ впродовж перехідного періоду. Для забезпечення найбільш ефективного використання цих коштів, МВФ здійснює ретельний нагляд за економічними успіхами країни у цей час, надаючи, у разі потреби, технічну допомогу та інші консультативні послуги.
Крім підтримки своїх членів, МВФ надає технічну допомогу центральним банкам, для встановлення та реформування податкових систем, а також створення агентств, що займаються збором та поширенням економічних статистичних даних. МВФ має право випускати особливий вид грошей, так звані СДР (спеціальні права запозичення), щоб забезпечити своїх членів додатковою ліквідністю. СДР, які з технічного погляду є фідуціарними активами, можуть зберігатися країнами-членами як частина їх монетарних резервів або використовуватися замість національних грошових одиниць в операціях з іншими країнами. Досі МВФ випустив трохи більше 21,4 млрд. СДР, що становить приблизно 30 млрд. дол. США.
Впродовж кількох останніх років МВФ у відповідь на зростаючий інтерес світового співтовариства до повернення до стабільнішої системи обмінних курсів, що дозволило б зменшити нинішні коливання вартості валют, зміцнює контроль за економічною політикою країн-членів. У статтях Угоди МВФ існують положення, які дозволяють Фонду відігравати активнішу роль, якщо світова спільнота вирішить здійснювати жорсткіше управління плаваючими обмінними курсами або навіть повернутися до системи фіксованих валютних курсів.
Оцінити успіхи діяльності МВФ протягом десятиліть складно, оскільки завдання МВФ полягає у відверненні фінансових криз або запобіганні їх загостренню. Більшість спостерігачів вважає, що до успіхів МВФ необхідно віднести відвернення кризи боргів у 80-х роках, яка могла призвести до краху світової фінансової системи. Фонд здобув також певне визнання, надаючи допомогу у створенні ринкової економіки в країнах колишнього Радянського Союзу та швидко відреагувавши на кризу мексиканського песо у 1994 році, проте основна його заслуга полягає у постійній ненав’язливій підтримці довіри до міжнародної системи. Ви ніде не побачите моста або лікарні, побудованої МВФ, однак, купуючи японський фотоапарат та керуючи автомобілем іноземного виробництва або без проблем обмінюючи долари та фунти на іншу валюту під час відпустки, ви користуєтесь розвитком міжнародної торгівлі протягом останніх п’ятдесяти років та конвертованістю валюти, що було б неможливим без світової монетарної системи, яку було створено за підтримки МВФ.
Співпраця між МВФ та Світовим банком. Хоча Світовий банк і МВФ – це окремі установи, між ними налагоджено тісну співпрацю, яка розпочалася з моменту заснування цих установ і стала ще міцнішою, починаючи з 70-х років. Відтоді у діяльності Банку дедалі сильніше враховувалося усвідомлення того факту, що прискорення економічного й соціального розвитку відбувається лише у разі втілення обґрунтованої фінансової та економічної політики. МВФ дійшов висновку, що хибна фінансова й економічна політика часто тісно пов’язана з довгостроковим неефективним використанням ресурсів, і таку ситуацію важко виправити короткостроковими коригуваннями фінансової політики. Так, наприклад, навряд чи принесе користь розробка Банком довгострокового проекту зрошення, який має сприяти експорту бавовни, якщо ситуація з платіжним балансом країни настільки нестабільна, що ніхто з іноземних покупців не хоче мати з нею справи. З іншого боку, мало користі дасть допомога МВФ у встановленні обґрунтованого обмінного курсу національної валюти країни, якщо виробництво бавовни на експорт не дозволить підтримувати цей обмінний курс впродовж середньо- або довгострокового періоду. Ключ до вирішення цих проблем – реструктуризація галузей економіки таким чином, щоб можна було реалізувати економічний потенціал проектів у всьому народному господарстві; стабільність економіки дозволить підвищити ефективність окремого проекту.
Близько 75 % позик Банку спрямовуються в конкретні проекти будівництва доріг, дамб, електростанцій, розвитку сільськогосподарських і промислових підприємств. Оскільки у 80-х роках розпочався загальний спад світової економіки, Банк розширив свої кредитні операції, включивши до них позики, призначені на структурну перебудову та галузеву адаптацію. Вони дозволяють країнам, що розвиваються, пристосувати свою економічну політику та перебудувати наявні структури з урахуванням серйозних проблем платіжного балансу, які загрожують економічному розвитку. Основною метою позик на структурну перебудову й адаптацію є реструктуризація економік країн, що розвиваються, і створення бази для сталого економічного розвитку. Позики підтримують програми, спрямовані на запобігання і відвернення економічних криз за допомогою економічних реформ і змін в інвестиційних пріоритетах. Використовуючи так зване кредитування на базі економічних заходів, Банк стимулює економічне зростання у країнах із значним боргом, зокрема, в країнах Латинської Америки та африканських країнах, що розташовані на південь від Сахари, які втілюють (часто болісно у соціальному плані) розраховані на довгострокову перспективу програми економічної адаптації.
МВФ переглядає свою політику обмеження фінансової допомоги короткостроковими кредитами. Оскільки дефіцити платіжного балансу зростають, а довгострокові структурні реформи економік країн-членів мають на меті їх ліквідацію, МВФ збільшив обсяг і строк доступу до фінансової допомоги. Таким чином, МВФ визнав, що проблеми з платіжним балансом зумовлені лише тимчасовим браком ліквідності і неадекватною фінансовою та бюджетною політикою, тривалими перекосами в структурі економік країн-членів, виправлення яких вимагає реформ, розрахованих на багато років. Це передбачає тіснішу співпрацю зі Світовим банком, який має досвід і вміння, необхідні для усунення структурних перешкод на шляху до зростання.
Наслідком зосередження останнім часом уваги на структурних реформах стало тісне поєднання зусиль Світового банку і МВФ та обмін конкретним досвідом. Таке зближення прискорила криза боргів, зумовлена неспроможністю країн, що розвиваються, сплачувати величезні позики, які вони взяли наприкінці 70-х і на початку 80-х років. Криза боргів показала, що економічний розвиток може бути стабільним лише у разі ефективного використання ресурсів за умови існування стабільного монетарного та фінансового середовища.
Базою для співпраці Банку з МВФ є регулярна та часта взаємодія економістів і фахівців, що займаються оформленням позик і працюють в одній країні. Внесок персоналу Банку у цей взаємний обмін полягає у довгостроковому підході до повільного процесу розвитку та в ґрунтовному знанні структурних вимог і економічного потенціалу країни. Внесок персоналу МВФ – це його власне бачення повсякденних можливостей країни підтримувати потік платежів кредиторам та залучати від них інвестиційне фінансування, а також ступеня інтегрованості країни в світову економіку. На додаток до такого обміну інформацією здійснюється координація надання фінансової допомоги країнам-членам. Так, наприклад, Банк схвалює позики на структурну перебудову та галузеву адаптацію для більшості країн, які користуються його фінансовою підтримкою. Крім того, обидві інституції заохочують інших кредиторів, як приватних, так і урядових, брати участь у спільному фінансуванні проектів та мобілізують кредити для країн, які їх потребують. Співпраця між Бреттон-Вудськими інституціями має два наслідки: визначення програм, які сприятимуть зростанню в стабільному економічною середовищі, та координація фінансування, яке забезпечить успіх цих програм. Інші кредитори (зокрема, комерційні банки) часто надають кредити лише після того, як переконаються у задовільному виконанні країною-позичальником програми структурної перебудови.
В останнє десятиріччя співпрацю між Банком та МВФ було офіційно визнано встановленням процедур МВФ, які передбачають надання кредитів найбіднішим країнам-членам за ставками, нижчими від ринкових. Ці процедури дозволяють МВФ спрямувати кошти на суму до 12 млрд. дол. США приблизно 70 країнам, які здійснюють структурну перебудову економіки з метою покращання платіжного балансу і прискорення економічного зростання. Світовий банк приєднався до МВФ, надаючи додаткові кошти цим країнам через МАР. Однак МАР може забезпечити фінансування лише незначної частки мінімальних потреб у зовнішньому пільговому кредитуванні. На щастя, уряди ряду країн та міжнародні агентства схвально відгукнулися на спеціальну програму дій Банку, призначену для країн із низькими доходами та значними боргами, гарантуючи додаткових 7 млрд. дол. США для програм спільного фінансування, розроблених Банком.
Світовий банк та МВФ мають різні повноваження, що дозволяють їм (кожному у свій спосіб) робити внесок у стабільність світової монетарної і фінансової системи та забезпечення збалансованого економічного розвитку в усіх країнах-учасницях. З часу їх створення перед обома інституціями постали проблеми, пов’язані з необхідністю пошуку нових шляхів допомоги своїм членам за умов змінних економічних обставин. Банк розширив допомогу, переорієнтувавшись з окремих проектів на ширші аспекти економічної реформи. Водночас МВФ вийшов за межі простого коригування платіжних балансів і брав участь у структурних реформах економік своїх членів. Деяка подібність діяльності цих двох інституцій неминуча, внаслідок чого важливого значення набуває співпраця між Банком і МВФ. Розробка програм, які сприятимуть більш повній інтеграції економік країн-учасниць у світову монетарну та фінансову систему і водночас стимулюватимуть економічне зростання, і надалі залишається найважливішою проблемою обох Бреттон-Вудських інституцій.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить