Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Для студента... Банки на українських землях у складі Російської імперії

Банки на українських землях у складі Російської імперії
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Банки на українських землях у складі Російської імперії

Проведена економічна реформа кінця 1850 — початку 1860-х рр. привела до активізації розвитку банківської справи на українських землях. Поруч із конторами Держбанку (в Києві, Харкові та Одесі) створювались іпотечні банки: Земський банк Херсонської губернії в Одесі (1864 р.), Харківський (1871 р.), Київський (1872 р.), Бессараб-сько-Таврійський в Одесі та Полтавський земельний банки. Було відкрито також відділення російських державних іпотечних банків (Селянського поземельного та Державного дворянського земельного).
Метою створення Земського банку Херсонської губернії було дов-гострокове кредитування землевласників у цьому регіоні. Основний капітал у розмірі 100 тис. руб. сформували за рахунок отриманої від уряду позики. Згідно із статутом цього банку дія новоствореної кредитної установи поширювалася на Херсонську, Катеринославську, Таврійську та Бессарабську губернії.
Банк видавав позики терміном на 34 роки та 11 місяців під 6% річних, беручи в заставу земельну власність. Позики видавалися заставними листами на суму не більше 50% від оціненої вартості землі. Заставні листи забезпечувалися всім заставленим у банк майном, а також запасним капіталом і всією власністю товариства. На 1 січня 1881 р. основний і запасний капітали банку становили 2,7 млн руб., сума випущених заставних листів - 48,7 млн руб. Утім, через брак місцевої ініціативи кредитні установи типу Земського банку Херсонської губернії не набули належного розвитку.
У 1871 р. було створено Харківський земельний банк — перший акціонерний земельний банк Російської імперії, статут якого майже дослівно повторювали інші земельні банки України. Він видавав позики під заставу землі та міської нерухомості в Харківській, Воронезькій, Катеринославській, Курській, Полтавській та інших губерніях. Початковий капітал банку, утворений завдяки випускові 5000 акцій по 200 руб. кожна, становив 1 млн руб. Згодом він зріс до 8 млн руб. Довгострокові позики під заставу землі надавалися на 43,5 року, під заставу будівель - на 18 років і 7 місяців.
Київський земельний банк розпочав діяльність на підставі затвер-дженого 1872 р. статуту. Його основний капітал становив 5 млн руб. Банк здійснював як довгострокове (до 66 років і 2 місяців — під за-1 ставу землі та до 38 років і 4 місяців — під заставу міської нерухомос- \ ті), так і короткострокове (строком до 3 років) кредитування. , Систему іпотечного кредитування, представлену акціонерними! банками, доповнювали два приватні земельні банки, що виникли у] 80—90-х роках-XIX ст. Це — Сільський банк графині О. Браницькоїв\ Білій Церкві (1875 р.) і Сумський селянський банк, відкритий 1885 р. І коштом мільйонера-цукрозаводчика І. Г. Харитоненка. Вони були| вузькорегіональними банками, дія яких обмежувалась у першому? випадку губернією, а в другому — повітом.
Банк Олександри Браницькоїмав статутний фонд у 285,7 тис. руб.,, видавав кредити до 1000 руб. під 6% річних. Максимальний термін; банківського кредиту - 25 років. Предметом застави була земля (60% її вартості).
Сумський банк Івана Харитоненка мав фонд у 50 000 руб. Цей банк видавав на трирічний термін позички як окремим домогоспо-дарям (до 300 руб.), так і сільським громадам (до 3000 руб.) під 6% річних. Нагляд за діяльністю банку здійснювали Сумські повітові земські збори. Позички видавалися тільки кредитоспроможним особам за наявності відповідного посвідчення від місцевого селянського начальника. Умовою надання кредиту сільській громаді була гарантія повернення його за круговою порукою.
Українську банківську систему у сфері довгострокового кредиту-вання доповнювали ще два казенні іпотечні банки — Державний дворянський земельний банк і Селянський поземельний банк, які мали мережу своїх відділень в Україні.
Державний дворянський земельний банк заснував у 1885 р. уряд для надання кредитів лише спадковим дворянам під заставу землі. В Україні діяльність багатьох відділень банку була не вельми активною. Так, на 1 січня 1910 р. у його київському відділенні від часу заснування було закладено всього 699 маєтків. Позики в цьому банку перебували у безпосередньому віданні міністра фінансів. Спершу термін позички обмежили 48 роками і 8 місяцями. Що ж до суми кредиту, то вона не могла перевищувати 60% вартості маєтку, лише у виняткових випадках ця сума зростала до 75%.
Банк допомагав дворянам у вигляді відстрочення сплати процентів за користування кредитом і позиченої суми, частково списував несплати. Саме цим банк гальмував розвиток капіталізму на селі. Царський уряд всіляко підтримував діяльність Дворянського банку: за рахунок держави він сплачував його збитки, знизив 1897 р. розмір проценту за позиками, що їх видавав банк, дозволив приєднувати до капітального боргу несплати дворян за одержаними позиками. Тривати довго це не могло. На початку XX ст., коли ресурси державного бюджету вичерпалися (війна 1905—1906 рр., революція 1905 р.), Дворянський банк виявився неспроможним продовжувати своє існування. Відтак, 1910 р. усі його справи перейшли до установ динамічного Селянського банку
Селянський поземельний банк (1882 р.), на відміну від Державного дворянського земельного, кредитував у переважній більшості заможних селян, допомагаючи дворянам вигідно продавати їхню землю. Особливістю діяльності банку було те, що він, окрім надання кредитів селянам для придбання землі, мав право сам купувати поміщицькі маєтки з метою перепродажу їх дрібним землевласникам.
Послугами банку користувались як сільські товариства, так і окремі селяни. Позики надавали спершу на 24,5 року (під 8,5% річних) або на 34,5 року (7,5% річних), згодом максимальний термін позики збільшився до 55,5 року. Розмір кредиту не повинен був перевищувати 75% вартості заставленої землі. Поступово процент за кредит знижувався. Так, 1906 р. за максимального терміну в 55,5 року він становив лише 4,5%. У 1908 р. Селянський банк, узгоджуючи свою діяльність із загальними землевпорядними заходами, видавав позики на купівлю землі до 90% її оцінки, в разі купівлі землі в одноосібне володіння відрубною ділянкою — до 95%, в разі переселення на ділянку — до 100%. А в серпні 1909 р. він оголосив, що позички видаватимуться лише тим, чию надільну землю буде виокремлено в одну чи дві ділянки. Такі заходи мали стимулювати розвиток індивідуального селянського господарства фермерського типу, яке після 1906 р. досить швидко утверджувалося в усіх регіонах імперії.
Відділення Селянського поземельного банку було відкрито у Во-линській, Катеринославській, Київській, Подільській, Полтавській, Чернігівській та Херсонській губерніях. Особливо активно провадило свою діяльність відділення у Київській губернії. Зокрема, за 1883-1910 рр. тут було отримано 9010 позик (4,3% від загальної кількості по Росії) та куплено 245 828 десятин землі (1,8% від за-гальноімперського показника).
Фінансово-кредитна система ХІХ-ХХ ст. на українських землях, що входили до складу Російської імперії, представлена ще й акціонерними банками: Харківським торговельним (1868 р.), Київським приватним комерційним (1868 р.), Миколаївським комерційним (1872 р.), Катери-нославським комерційним (1872 р.), Кременчуцьким комерційним (1872 р.), Кам'янець-Подільським комерційним, Бердичівським (1873 р.), Херсонським комерційним (1873 р.), Одеським обліковим (1879 р.), Одеським торговельно-промисловим (1888 р.) та іншими банками.
До 1880 років акціонерні комерційні банки не відігравали значної ролі у кредитній системі країни, поступаючись за обсягами своїх операцій малим місцевим банкам (товариствам взаємного кредиту і міським банкам). Домінував у кредитній сфері як за обсягами операцій, так і за мережею своїх філій Державний банк. Лише на початку 1890 років розпочалося стрімке зростання вагомості акціонерних комерційних банків. Але більшість із них недовго працювала на українському ринку банківських послуг. Уже 1917 р. в Україні налічувалося лише 5 місцевих комерційних акціонерних банків: Київський приватний комерційний банк, Одеський купецький банк, Одеський дисконтний банк (із філіями в Миколаєві й Киши-неві), Київський торговельний промислово-позиковий і Київський єпархіальний банки (два останні засновано аж у травні 1916 р.).
Поясненням цьому є реалізація багатолітньої політики Міністерства фінансів Росії, яка полягала в обмеженні кількості діючих комерційних банків і створенні різноманітних перешкод за спроб заснування нових. Функціонування місцевих акціонерних банків було ускладнено ще й ростучою конкуренцією з боку столичних банків (московських і санкт-петербурзьких), які швидко збільшували кількість своїх філіалів по всій території імперії, зокрема в Україні. Зменшення кількості місцевих акціонерних банків відчутно вплинуло на малі та середні підприємства: адже місцеві кредитні інституції надавали невеликі короткострокові кредити, які задовольняли потреби саме цих категорій підприємств.
Домінуючі позиції з великомасштабного кредитування промис-ловості зайняли російські столичні банки, створені у післярефор-мений період. До них належали: Петербурзький міжнародний комерційний банк, Російський банк для зовнішньої торгівлі, Російський торговельно-промисловий та Російсько-азіатський банки.
Петербурзький міжнародний комерційний банк засновано 1869 р. Його основною діяльністю було фінансування і кредитування про-мислових підприємств. Він мав 56 філій, з яких 36 перебувало на території України (станом на 1 березня 1914 р.). Філії мали великий вплив на транспортне машинобудування і суднобудування. Капітал банку проникав також у металургійну, вугільну та цементну промисловість. Окрім того, банк брав участь у роботі деяких пароплавних, транспортно-складських і приватних залізничних товариств, здійснював операції, пов'язані з експортом хліба, і сам торгував хлібом.
Злиття банківського капіталу з промисловим потенціалом набуло поширення в Україні в кінці 90-х років XIX ст., адже українські філії Російського банку для зовнішньої торгівлі (16 філій), Азовсько-Донського комерційного банку (23 філії) та Російського торговельно-промислового банку контролювали більшість підприємств цукрової промисловості України. Завдяки розгалуженій мережі філій столичні банки зосередили у своїх руках внутрішню й зовнішню торгівлю хлібом, льоном та іншими товарами, які мали першочергове значення.
Значного розвитку в Україні у другій половині XIX ст. набули міські громадські банки. Вони створювалися при міських думах. Мінімальний розмір акціонерного капіталу становив 10 000 руб., а зобов'язання банку не повинні були перевищувати п'ятикратної суми акціонерного та резервного капіталів. Капітал міського громадського банку формувався за рахунок громадських коштів, а також внесків та офірувань приватних осіб. Ці установи проводили банківські операції з залучення коштів на поточні рахунки і вклади, надавали кредити місцевим купцям, представникам малого й середнього бізнесу (міщанам, ремісникам, цеховим майстрам). Окрім Цих операцій, міські громадські банки проводили також облік век-селів, вели спеціальні поточні рахунки, здійснювали купівлю й продаж цінних паперів за дорученнями клієнтів, тобто виконували всі основні банківські операції.
Прикладом діяльності таких банків м:оже бути Чернігівський міський громадський банк, створений у лютому 1875 р. завдяки внескові відомого місцевого мецената І. Г. Харитоненка у сумі 50 000 руб. Прибуток банку частково передавався у розпорядження міської ду-ми, а частково спрямовувався на благодійну діяльність.
У 1914 р. в Україні існувало близько 70 міських громадських банків.
Доповнювали банківсько-кредитну систему розгалужена мережа товариств взаємного кредитування та позичково-ощадні каси. По-штовхом до виникнення кооперативних форм фінансової самодопомоги серед населення, особливо серед селянства, стало скасування кріпосного права.
Перші в Україні ощадно-позичкові товариства своїми статутами передбачали обов'язковий пайовий внесок, розмір якого коливався від 50 до 100 руб. Формою відповідальності у здійсненні всіх операцій була кругова порука. Позики видавалися переважно на півроку, з відстроченням на 3 місяці уразі виникнення потреби. Умовою для надання кредиту було поручництво двох осіб. Суми позики були невеликими і видавалися здебільшого під 9-10% річних. Ощадні строкові вклади приймалися під 6% річних, а на безстрокові вклади нараховувалися 4%.
Кредитні товариства райффайзенівського типу з'явилися на те-риторії України лише після прийняття в 1895 р. закону «Про установи дрібного кредиту», який дозволяв організовувати кредитні товариства як на пайовій, так і на безпайовій основі. Перше таке товариство виникло на Полтавщині.
Кредитні товариства утворювались і розвивалися дуже швидко, бо мали можливість отримувати значні кредити у Державному банку для поповнення основного фонду. Ощадно-позичкові товариства не мали права на такі кредити, але відповідні кошти могли позичати у земств, що виступали їхніми піклувальниками.
Діяльність кредитних та ощадно-позичкових товариств мала певні характерні риси. Грошові вклади вони могли приймати як від своїх членів, так і від сторонніх осіб та організацій із зобов'язанням повернення їх у певний термін чи без установлення терміну. З прийняттям вкладу видавалась ощадна книжка вкладника. Розмір процентів та інші умови вкладів визначалися загальними зборами, або, за їхнім уповноваженням, встановлювалися радою разом із правлінням товариства. Кредитне та ощадно-позикове товариства мали право видавати позики лише своїм членам, кожному з яких, виходячи з його надійності та довіри до нього, визначалася максимально можлива сума кредиту, яку йому дали би незалежно від наданого забезпечення, кількості й видів позичок. Кредити видавалися під довіру, запоруку членів або сторонніх осіб та під заставу.
Такі товариства фінансової самодопомоги були вельми поширені на Катеринославщині, Київщині, Полтавщині, Херсонщині, у Таврії, на Поділлі та Волині.
На 1 січня 1914 р. на українських землях у складі Росії діяли 2181 кредитне та 911 ощадно-позичкових товариств. Виникла потреба організації координаційних центрів товариств взаємного кредитування для підвищення ефективності їхньої діяльності та налагодження взаємовідносин безпосередньо між товариствами. Тож розпочалася робота над створенням кооперативних центрів. Задуманий проект реалізовувався повільно через перешкоди, що їх створювала російська влада. Царський уряд довгий час забороняв створення будь-якої організаційної мережі кредитних товариств. У суто російських губерніях такої заборони не існувало. В Україні створення об'єднань кредитних спілок розглядалося як небажане, шкідливе для самодержавства явище. Проте, все ж таки, 1901 р. виник перший Союз кредитних кооперативів у Бердянську (Таврія), 1903 р. — другий такий союз у Мелітополі, 1905 р. було створено Союзбанк у с. Дзенгелівці на Київщині. Ці союзи були організаційними центрами, без права ведення банківських операцій. Лише 1911 р. Союзбанк було перенесено до Києва та затверджено новий статут, який передбачав здійснення банківської діяльності.
Дуже швидко Союзбанк став організаційним і фінансовим осередком для всіх товариств взаємного кредитування, які функціонували на українських землях. Крім звичайних банківських операцій та координаційно-ревізійної діяльності, він почав здійснювати торговельно-посередницькі операції, організував виробництво, видавничу діяльність, скликав кооперативні наради у справах кредитної та загальноукраїнської кооперації. На початку революції київський Союзбанк став підмурів'ям для створення всеукраїнського фінансового кооперативного центру — Українбанку.
Підводячи підсумки, слід сказати, що банківська система на ук-раїнських землях, які входили до складу Російської імперії до початку першої світової війни, була представлена як державним, так і приватним капіталом. Складовими елементами фінансово-кредитної системи були: державні банки (Державний банк, Державний дворянський земельний і Селянський поземельний); різноманітні інститути короткострокового кредиту (акціонерні банки, міські громадські банки, товариства взаємного кредиту, приватні банківські заклади); установи довгострокового кредиту (акціонерні земельні банки, міські кредитні товариства тощо).
Загалом, 1914 р. банківські заклади містились у 350 населених пунктах України, зокрема в 64 населених пунктах було по три та більше банківських установ (у Києві та Одесі — по 19, Харкові — 14). Окрім загальних кредитних установ, на українських землях 1913 р. функціонували 4 ломбарди, земські каси, близько 100 казначейств і 8 приватних банківських контор. Такий стан речей дозволив реформувати аграрний сектор і сприяв розвиткові промисловості, торуючи шлях капіталізмові.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить