Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Для студента... Розвиток банківництва в середньовічній Європі

Розвиток банківництва в середньовічній Європі
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Розвиток банківництва в середньовічній Європі

В епоху раннього середньовіччя банківська справа переживала занепад. Лише з розвитком торгівлі, ремесел і сільського господарства, починаючи з IX ст., в північноіталійських містах спостерігалося економічне відродження.
Одним із найбільш розвинених міст Італії була Флоренція, яка здобула свою перевагу насамперед завдяки карбуванню якісних золотих монет. Великі флорентійські компанії, крім занять торговельною діяльністю, клопоталися фінансовими справами церкви та папи. Згодом вони перебрали контроль над митницею Барлетти на 96 |
півдні Апенінського півострова, що дозволило їм вести жваву між-народну торгівлю. В Англії вони позичали королю і великим зем-левласникам значні суми під гарантію права стягування мита і привілеїв в експорті сировини (передовсім вовни). Згодом флорентійці поширили свою діяльність на Нідерланди, Каталонію, Кастилію та східні країни. Там, де осідали агенти відомих банкірських домів, які були уповноважені збирати видані кредити, податки чи церковну десятину, швидко утворювався торговельний центр із невеликою флорентійською колонією.
На відміну від флорентійців, венеціанські та генуезькі купці надавали перевагу фінансовій діяльності на внутрішньому ринку, їхні кредитні операції зводилися до купівлі цінних паперів державної позики, фінансування окремих торговельних підприємств інших купців і судновласників.
Для банківської справи середньовічної Італії був характерним високий рівень розвитку безготівкових операцій. Одним із способів їх проведення було використання переказного векселя, який набув популярності з XIII ст.
Існували в епоху середньовіччя й міняйли, які провадили обмін грошей. Часто вони надавали й деякі банківські послуги. Але вексельні операції та безготівкові розрахунки були під жорстким контролем держави і чітко відмежовувалися від позичково-лихварської діяльності. Випадки, коли ці банкіри давали в позику кошти правителям, комунам і приватним особам, засуджувалися державою та каралися законами. З метою припинення такої практики в Венеції у XIV ст. було ухвалено рішення про заміну всіх приватних банків одним державним. Воно було реалізоване у XVI ст.
Зазвичай гроші під проценти позичали не міняйли, а купці, які об'єднувались у великі компанії. Останні були створені в Римі, Сі-єні, Флоренції, П'яченці та інших містах. Більшість із них поєднували у своїй діяльності фінансування промислового виробництва, торговельні та банківські операції. Але були й такі, як, наприклад, Великий стіл Буонсеньйорі в Сієні, створений у XIII ст., який спеціалізувався на кредитних операціях.
Капітал торговельно-банківських компаній утворювався за рахунок внесків учасників і депозитів, що вносилися жителями міста в основну контору, або іноземцями, які вносили свої кошти у філіали, відкриті в інших містах чи країнах. Залучені депозити чітко переділялися на дві категорії:
1) депозити на поточний рахунок — вкладалися купцями в банк, Де вони обслуговувалися, для проведення безготівкових розрахунків. Цей вид депозитів не приносив вкладникам доходів. Існують навіть думки, що купець повинен був заплатити банкіру невелику винагороду за виконані ним операції. Залучені таким чином кошти не можна було використовувати для надання кредитів іншим клієнтам чи спрямовувати на фінансування торговельних угод;
2) депозити під проценти приносили досить високі доходи. Це означало, що вкладники знали, що їхні кошти спрямовувались у ризиковані, але прибуткові проекти.
Найбільш прибутковими, хоч і не найбільш поширеними опера- ^ діями щодо розміщення капіталів торговельно-банкірських компаній, були кредити під проценти. Останні були різноманітними і залежали від цілі й тривалості позики. Так, венеціанські документи XII ст. свідчать, що короткостроковий кредит (до одного року) міг надаватися без стягування процентів. Але по закінченні цього терміну позика починала приносити 20% річних. Крім того, за неповернення кредиту передбачалася сплата штрафу, що становив ] подвійний розмір кредиту й нарахованих процентів. У Флоренції на початку XIV ст. процент за звичайними позиками коливався від 10 до 15%. Із часом від зростав до 20—30%, що залежало від ситуації на грошовому ринку.
У середньовічній Італії існували й морські позики. Купець або судновласник, який вирушав у плавання, отримував у кредитора, в особі якого могли виступати кілька компаній, певну суму, її необхідно було повернути разом із процентами, коли купець прибував до порту призначення або повертався до порту, звідки починав плавання. Проценти за такими кредитами були досить високими. Так, наприкінці XII ст. вони складали 20—25%, але не річних, а на термін плавання. Інші договори, згідно з якими морська позика надавалася на 2 роки, передбачали 33% річних. Відомо також випадок, коли плавання не було надто тривалим, але доволі небезпечним, і проценти виросли до 50.
Існувала ще одна форма залучення коштів на ведення морської торгівлі, яка називалася комендою (у Венеції — колеганцою). Найбільше поширення вона дістала, починаючи з XIII ст. Відомо два
види коменди:
1) двостороння коменда (у Генуї — компанія), за якої компаньйон, що залишався в місті, вносив дві третини необхідного капіталу, купець, який вирушав у плавання, — решту, а прибуток ділився
порівну;
2) одностороння коменда (власне коменда), за якої компаньйон, що залишався в місті, вносив весь капітал і отримував 75% прибутку.
За використання коменди купець не міг просто повернути взяту наборг суму разом із відсотками, як це робилось у випадках отримання банківського кредиту, але мусив надати особі, що його фінансувала, детальний звіт про витрачені й отримані суми, а також, за необхідності, пояснити причини невиконання зобов'язань.
Аналіз процентів за користування кредитом, що надавались іта-лійськими купцями-банкірами, переконує, що кредитні операції були досить прибутковими, але, водночас, і ризикованими. Банкіри, які обслуговували іноземних правителів, залежали від політичної та економічної ситуації в країні своїх клієнтів, їхніх воєнних перемог чи поразок. Цим пояснюється той факт, що великі банкірські компанії не могли протриматися на ринку впродовж тривалого часу. Так, великі флорентійські компанії збанкрутували під час кризи 40-х рр. XIV ст., що була викликана неплатоспроможністю англійського короля і політичними та економічними негараздами у Флоренції та Неаполітанському королівстві.
У XV ст. одним із найбільших у Європі став банк родини Медічі. Представники цієї династії правили Флоренцією протягом трьох століть. З цієї родини також походили два римські папи та дві королеви Франції (Катерина і Марія). Це свідчить про вагоме становище середньовічних банкірів не лише в економіці, а й у політиці.
Щодо конкретних організаційних форм ведення банківської справи відомо, що 1171 р. у Венеції діюче впродовж кількох десятиліть пайове товариство закритого типу набуло вигляду депозитного (вкладного) банку. У 1407 р. було створено банк святого Георгія в Генуї, який спершу був асоціацією кредиторів держави, але згодом почав приймати грошові вклади від приватних осіб. У 1614 р. венеціанське громадське товариство було назване жиробанком. Головними його операціями стали платежі металевою монетою і паперами товариства. За період від XII по XVI ст. всі країни Європи відчули вплив італійських банків. Та й сам термін «банк», який виник десь в XI ст., походить від італ. Ьапсо — лавка, стіл.
У Німеччині на базі філіалів італійських торговельних домів почали розвиватися німецькі. Вони не підлягали суворому контролю, бо розташовувалися далеко від материнської компанії, не мали статуту і не були зобов'язані публікувати свої баланси, чого вимагала влада італійських міст. Основними операціями були залучення грошей від великих вкладників і надання позик під заставу.
У XIII ст. в Англії італійські торговці посіли місця євреїв, яких вигнали з країни. Італійці позичали гроші, страхували вантажі, об-мінювали валюту. У той час, коли лихварство було поза законом, вони називали позичання грошей тимчасовим подарунком, якого згодом буде повернуто з подякою (себто, процентами).
Причиною вигнання євреїв не тільки з Англії, а й з інших євро-пейських країн було те, що представники саме цієї національності наймасовіше вдавалися до лихварства. Вони стягували з простих людей дуже високі проценти за позиками, внаслідок чого ті потрапляли в кабалу до кредитора.
Усі людські моральні кодекси засуджували лихварство. Засуджувала його й церква, зокрема християнська. Ось основні аргументи, які використовувалися при цьому:
1) в Євангелії від Луки написано: «Позичайте, не очікуючи назад
нічого»;
2) у Святому Письмі також є закон Мойсея, що забороняє євреям
брати процент від своїх братів (інших євреїв). Християнська церква всіх уважала братами (не тільки євреїв);
3) Аристотель, на основі праць якого формували свої погляди багато схоластів, казав, що гроші як такі є неплідними і тому несправедливо вимагати за користування ними сплати плоду від них,
яким є процент;
4) згідно з римським правом розрізняли два види речей: що спо-живаються (зерно) і не споживаються (будинок). Гроші належали до першого розряду. За тим же правом, коли гроші переходять до рук того, хто їх позичає, то до нього переходить і повне право володін-• ня ними. Ось чому цю угоду ототожнювали з продажем. А стягувати проценти означає: продати річ, а потім вимагати плату за користування нею. Тому ті, хто вважав проценти платою за втрату часу, згаяного в очікуванні платежу, заперечували, що час - це загальна власність, якою не можна торгувати.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить