Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Для студента... Інтернаціоналізація і конкурентоспроможність економіки України

Інтернаціоналізація і конкурентоспроможність економіки України
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Інтернаціоналізація і конкурентоспроможність економіки України

Україна є однією з найбільших держав Європи за кількістю населення і територією, індустріальним рівнем, природними ресурсами, зокрема унікальними за родючістю землями. Загальновідомі також працелюбність українського народу, його високий освітній рівень, науково-технічні, культурні та мистецькі досягнення. Проте, вступивши в період ринкових трансформацій, країна переживала неймовірні труднощі, що відобразилось в динаміці ключових макропоказників. Найважливіші з них — ВВП та валові капітальні вкладення в 1991—1999 рр. скоротились відповідно на 60 та 80 відсотків.
Серед   країн   Центральної  та   Південно-Східної  Європи,   країн   Балтії  та   СНД   Україна   мала,   по-перше, найтриваліший  період  спаду  (10  років)  і,  по-друге,  один  із  найгірших  показників  кумулятивного 
Феномен безпрецедентного економічного спаду в Україні можна пояснити негативною дією багатьох об'єктивних факторів. Традиційно серед таких факторів вказують, насамперед, на успадковані мікро- і макроекономічні диспропорції планового господарства. Дійсно, економічна криза 1990-х рр. в Україні безпосередньо виходить із структурної кризи, в якій перебувала економіка СРСР у період, що передував його руйнації. Фактично структура народного господарства опинилася у кризовому стані вже з самого початку незалежного розвитку України, позаяк ми успадкували галузеву структуру, яка впродовж десятиліть формувалася як невід'ємна частка гіперструктури.
Потреби реструктурування самі по собі зумовлювали скорочення обсягів виробництва, яке підсилювалося катастрофічним звуженням усталених коопераційних зв'язків, втратою традиційних ринків, заощаджень населення тощо. Усе це призводило до обвального падіння виробництва товарів та послуг, що, в свою чергу, спричиняло подальше погіршення структурних пропорцій.
Слід зазначити, що дослідники і експерти визначали «стартові позиції» ринкового реформування в Україні як найсприятливіші хоча би в межах колишніх республік СРСР. Зокрема за оцінками Дойче-Банку, Україна позиціонувалась на першому місці із 83 балами (Прибалтика — 77 б., Росія — 72 б.). При цьому вищі оцінки характеризували ступінь індустріалізації, експортні можливості, мінеральні ресурси, інфраструктуру, освіту. Можна стверджувати, що порівняно високий економічний потенціал України не дозволив реалізувати так звані «переваги відсталості». Адже чим більш розвиненою в минулому була планова економіка, тим важчим стало її ринкове реформування, оскільки структурні диспропорції були матеріалізовані в основних фондах. Іншими словами, «меншим» і «біднішим» країнам легше підтримувати позитивну макродинаміку. Капіталонасиченість економіки України у базових галузях звузила можливості розвитку за рахунок створення нових потужностей (як це було, наприклад, в Китаї), ставлячи завдання структурної перебудови величезного масштабу. Ключовим суб'єктивним фактором негативного впливу була неефективна економічна стратегія. Це в тій чи іншій мірі визначають не тільки відносно незалежні вітчизняні та зарубіжні вчені-економісти, а й офіційні особи та їхні економічні консультанти. Підтвердженням є, зокрема, постійна «корекція» реформаторських програм, яка відбувалась майже щорічно із зміною чергового уряду. Водночас західні експерти відзначали усталений характер стагнації ринкових перетворень у контексті динаміки загальноприйнятих параметрів успіху чи неуспіху переходу від централізовано планової системи до ринку.
На наш погляд, украй важливим є не тільки вибір тієї чи іншої моделі ринкових перетворень як такої, а й її відповідність тенденціям світогосподарського розвитку, адже перехід України до ринку збігся зі зміною орієнтирів розвитку світової економіки, її якісними соціально-економічними, правовими та інституціональними перетвореннями.
Доводиться констатувати, що Україна пасивно додержувалася тих виробничих схем, які дісталися їй у спадщину від Радянського Союзу і які технологічно значно поступаються передовим світовим зразкам. Через дефіцит інвестиційних ресурсів просте відтворення, навіть за допомогою міжнародного співробітництва, вже вважалося успіхом. Отже, йдеться про те, що наявні експортні можливості у системі наявних (навіть значно диверсифікованих в останні роки) геоекономічних зв'язків України не створюють передумов для цілеспрямованого розвитку спеціалізованого експортного виробництва, яке в цілому занепадало, зокрема через фізичне та моральне старіння основних виробничих фондів. Україна практично не здобула «своїх» (поза межами СНД) містких ніш на міжнародних ринках.
Так, оцінки західними експертами позицій України на основних світових ринках є невисокими. Мінімальний і слабкий вплив України на ринках кредитів та інвестиції відзначили 94% респондентів, високих технологій — 83%, енергоресурсів — 81%. транспортних послуг — 74%, інформаційних ресурсів — 73%, промислової продукції — 71%, на агропромисловому ринку — 60% опитаних. Певні успіхи України західні експерти, помітили лише на ринках озброєнь, наукових кадрів, культури і спорту.
Прямі іноземні інвестиції виглядали значними і динамічними лише у порівнянні з параметрами внутрішнього інвестування, котре практично припинилось у період ринкового трансформування економіки. Іноземні портфельні інвестиції та кредити обумовлювались не стратегічними перевагами продуктивної валютно-фінансової взаємодії, а орієнтацією на зовнішні джерела фінансування поточних потреб у кризових умовах. Загалом, масштаби і динаміка зовнішньоекономічної діяльності у 1990-і роки виглядали «привабливими» лише на фоні невтішної динаміки ключових макроекономічних показників, зокрема ВВП, котрий перекрив всі рекорди нижньої грані падіння. Це є особливо загрозливо за умов, коли, як відомо, саме обсяг ВВП характеризує ємність національного ринку і потенціал конкурентоспроможності. За цим показником Україна відноситься до групи країн з низьким доходом, іншими словами, до найбідніших країн. Суттєвих коректив не внесе і в цілому позитивна динаміка цього макропоказника з кінця 1990-их років.
Принципово важливим є розуміння того, що за сукупністю кількісних і якісних проявів інтернаціоналізація економіки України набувала вочевидь гіпертрофованих форм, що не тільки не дозволяло ефективно реалізовувати конкурентний потенціал країни на міжнародних ринках, але й загрожувало її національній безпеці. Це підтверджується функціонально-структурним аналізом стану і ключових тенденцій зовнішньоекономічної діяльності.
Головна проблема розвитку українського товарного експорту — низький потенціал конкурентоспроможності на зовнішніх ринках продукції з високим рівнем доданої вартості, низькі технологічність і наукомісткість товарів. За Україною дедалі більше закріплюється місце постачальника напівфабрикатів, які виготовляються галузями з підвищеними рівнями трудомісткості (головним чином праці середньої кваліфікації), енергоматеріаломісткості та з низьким рівнем екологічності. Така парадигма розвитку експортної структури суперечить національним структурним пріоритетам і перспективам розвитку структури світового господарства загалом. Більше того, в умовах обмеженості внутрішнього попиту експортне зростання стає каталізатором тенденцій до структурного спрощення економіки, її деіндустріалізації.
Проблема розвитку в Україні експорту послуг — в їхньому низькому рівні й фактично монокультурному характері, коли експлуатується транзитне положення країни і практично не здійснюється експорт послуг таких сфер як науково-технічна, інжинірингова, фінансова, управлінська, маркетингова, інформаційна, які відзначаються високим динамізмом розвитку в сучасній світовій економіці.
Імпортна структура є нераціональною через значні обсяги ввезення виробів, які виготовляються або, у принципі, могли б успішно виготовлятися національними виробниками, і малі обсяги — машин та обладнання для модернізації високотехнологічних виробництв.
Україна має істотні перекоси в географічній структурі своїх експортних та імпортних зв'язків: надто високий рівень односторонньої імпортної залежності за окремими статтями критичного імпорту, особливо щодо енергоносіїв з Росії; незначна присутність на ринках багатьох країн, що розвиваються, які могли б бути важливими споживачами продукції та послуг українських підприємств і фірм.
Наявність невідповідності між імпортними потребами країни та її експортним потенціалом постійно продукує проблему торговельного дисбалансу як загалом, так і з окремими стратегічно важливими партнерами. Це, в свою чергу, репродукує проблему зростаючої зовнішньої заборгованості.
Щодо обсягів і структури іноземного інвестування, то важливою є проблема забезпечення не тільки ефективних кількісних пропозицій (незначні інвестиції навряд чи здатні порушити безпечні для національного розвитку критерії іноземного впливу чи інвестиційний макробаланс у цілому), а й насамперед якісних. Саме на якість іноземних інвестицій (тобто їх орієнтацію на пріоритетні, з огляду на їхню ефективність, проекти), а також на якість і конкурентоспроможність товарів, вироблених завдяки реалізації цих проектів, слід звернути особливу увагу- Інакше Україна буде і надалі випускати нерентабельні товари (наприклад, металургійної та хімічної промисловості), які йдуть на малоприбуткові ринки переважно через бартерні схеми. Це унеможливлює капіталовкладення, достатні для оновлення виробництв і виходу на більш прибуткові зарубіжні ринки. Очевидною є непрозорість каналів іноземного інвестування, коли неясно, з ким із малих і середніх зарубіжних інвесторів слід мати справу, а з ким — краще не мати. Щодо солідних іноземних інвесторів, то навіть у небагатьох випадках приходу на ринок України транснаціональних корпорацій не завжди зрозуміла і належним чином оцінена їх реальна стратегія. За наявності (до останнього часу) численних державних і недержавних інститутів майже повністю відсутній моніторинг реальної ефективності іноземних інвестицій, особливо портфельних. Проблема нових зовнішніх запозичень — принципово важлива для перспектив економічного розвитку: з одного боку, вони необхідні у всезростаючих обсягах, а з іншого — Україна сьогодні має обмежений доступ до міжнародного капіталу, який би вона могла залучити на вигідних умовах і використати нз свій розсуд. Не тільки абсолютно незначними, а і вкрай непродуктивними є наші інвестиції за кордоном. Водночас свого вирішення у практичному плані вимагає проблема втечі капіталу з України, котра має два аспекти — кількісний та якісний. По-перше, капітали, вилучені із знекровленої економіки країни, вимірюються в офіційних джерелах дуже значними показниками (загалом близько 20 млрд. дол.). По-друге, під втечею капіталу слід розуміти не тільки його нелегальне вивезення з України, а й ширші за своєю природою процеси згортання підприємницької діяльності, зокрема іноземними структурами, котрі вивозять за межі держави як одержаний прибуток, так і кошти із статутних фондів. Така «репатріація» капіталів нерезидентами вкрай загрозлива, оскільки реально відбиває погіршення інвестиційного клімат/ й економічної кон'юнктури в цілому. Принципово важливою є проблема зовнішньої заборгованості. Справа не лише в обсягах зовнішнього боргу, адже він не досяг критичних величин з огляду на економічну безпеку держави. Не меншу загрозу приховують у собі й такі обставини: по-перше, обмежені можливості та низький потенціал обслуговування зовнішнього боргу призводять до необхідності його постійної реструктуризації, що дуже нагадує славнозвісні «боргові піраміди»; по-друге, загальна тенденція нарощування обсягів обслуговування зовнішнього боргу супроводжується виникненням «піків», коли у короткий час необхідно мобілізувати на такі цілі значні ресурси; по-третє, формується нераціональна структура зовнішнього боргу, з превалюванням короткострокових приватних кредитів. Це негативно впливає на суверенний кредитний рейтинг та національну конкурентоспроможність. Цілеспрямовану інтернаціоналізацію української економіки ускладнюють зовнішні фактори впливу, а саме:
•    значне посилення міжнародної конкуренції на основних товарних ринках світу, викликане загальною лібералізацією    міжнародної    торгівлі     в    умовах    зростаючої    глобалізації,     прискореного    розвитку конкурентоспроможності багатьох країн, що розвиваються;
•    істотне підвищення вимог споживачів до технологічного рівня та якості товарів, що зробило цінові фактори конкурентоспроможності вторинними, а фактори швидкості технологічних інновацій та гарантій якості — первинними;
•    вживання багатьма зарубіжними країнами більш витончених форм протекціонізму та дискримінації українських експортерів, у тому числі з використанням різного роду технічних, екологічних, санітарних та інших стандартів і вимог, ускладнення процедур сертифікації продукції та вимог до форм і методів збуту й технічного сервісу; розширення використання механізму антидемпінгових розслідувань;
•    активне використання провідними країнами заходів відкритого державного протекціонізму на окремих ринках,
включаючи ринки озброєнь та сучасної високотехнологічної продукції (наприклад, літакобудування, постачання
обладнання для АЕС тощо);    "
•    обмеженість доступу до міжнародних інструментів регулювання торговельних режимів (через відсутність членства в СОТ), неможливість повного використання окремих міжнародних преференційних режимів, зокрема в рамках ЄС;
•    складність входження  в  міжнародні  проекти  високотехнологічного співробітництва  через  невідповідність національного законодавства міжнародним критеріям захисту прав інтелектуальної власності; висока конкурентність інтересів України та інших постсоціалістичних країн на міжнародних товарних і кредитно-інвестиційних ринках.
За інтегральним індексом конкурентоспроможності (при його визначенні враховуються вплив національної політики держави на ключові параметри національної економіки та можливості цієї держави досягти кращої якості життя населення країни), який визначався експертами Всесвітнього економічного форуму (1999р.), Україна із 59 країн посіла 58 місце (див. табл.1.4). За окремими факторами конкурентоспроможності оцінки експертів були такими: робоча сила — 21 місце; уряд — 48, технології -— 54; менеджмент — 55; відкритість — 58; фінанси та інфраструктура — 59. Сильними компонентами конкурентоспроможності вважалися: освіта і наука, зарплата і продуктивність праці, компетенція суспільного сектору, залізничний транспорт, підтримка бізнесу банками. Однак за більшістю саме цих компонентів національна конкурентоспроможність України була оцінена як слабка.
За індексом поточної конкурентоспроможності, що складається в рамках «Глобального звіту про конкурентоспроможність», у 2001 р. Україна посіла 60-те місце серед 75 країн, а за рейтингом конкурентоспроможності зростання — 69-те (див. табл.1.5).

Головна причина такого стану в тому, що конкурентоспроможність української економіки базується переважно на використанні національних порівняльних переваг у ціновій конкуренції. Однак дія одного з ключових факторів конкурентоспроможності — дешевої робочої сили, як правило, нівелюється низькою продуктивністю праці. Зокрема, надзвичайно низькою є продуктивність праці в українській металургійній галузі — провідній у забезпеченні експортної виручки України. Наприклад, число працівників у цьому секторі в Бразилії, яка виробляє приблизно стільки ж сталі, як і Україна, складає близько третини числа зайнятих у цій галузі в Україні. Продуктивність праці, що вимірюється обсягом виробництва сталі на одного робітника, в Україні становить чверть аналогічного показника ЄС. Отже, не варто й говорити про високу конкурентність українських товарів на міжнародних ринках (а часто і на власному), особливо, якщо враховувати ще й низьку якість вітчизняної продукції.
Навіть у випадках, коли внутрішній потенціал українських підприємств-експортерів відповідає критеріям міжнародної цінової конкуренції, на заваді ефективному виходу на зовнішні ринки стає нерозвиненість відповідної інфраструктури. Так, за підрахунками експертів, операційні витрати експортерів у 2000 р. становили в Україні близько 40% прибутку (в розвинених країнах 3—5%). Йдеться про оподаткування, бюрократичні процедури, неякісну роботу митних служб, банків тощо.      
Наявність значних площ орних земель не створює додаткової конкурентної якості через недостатню забезпеченість аграрного сектору високоефективною технікою, нерозвиненість ринкової агроінфраструктури тощо.
Слід зазначити, що в Україні спостерігається і обмеженість (вичерпаність) окремих традиційних природних ресурсів, зокрема енергетичних. Так, за рахунок власних джерел потреби в паливно-енергетичних ресурсах задовольняються менше ніж на 50 відсотків. Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) України не в змозі забезпечувати поточні потреби економіки і населення в електричній енергії і паливі, про що свідчать постійні порушення частотних стандартів електропостачання, масові відключення населених пунктів і цілих регіонів, регулярно виникаючі інші кризові ситуації.
Водночас вітчизняна промисловість характеризується значною енергоємністю виробництва, обумовленою високою питомою вагою засгарілих енергозатратних технологій. Питомі витрати енергоносіїв на виробництво основних видів продукції в Україні в 1,5—3,5 раза вищі, ніж у розвинених країнах світу і продовжують збільшуватися, а енергетична ефективність економіки України (сукупні енергетичні витрати на виробництво одиниці реального ВВП) значно нижча у порівнянні навіть із перехідними економіками.
За зарубіжними експертними оцінками, рівень відкритості української  економіки був і є порівняно незначним — так відповідне дослідження, виконане The Heritge Fondation i Wall Strect Jornal у 2001р., позиціонувало Україну за індексом економічної свободи на 133-му місці із 155 країн. У 1998р. вона була на 124-му місці і на 8-му серед країн СНД і Балтії, а у 1999р. експерти Світового банку оцінювали економіку країни взагалі як «закриту».
Водночас за окремими кількісними показниками, зокрема співвідношенням обсягів експортно-імпортної діяльності та ВВП (близько 90%), Україна демонструє достатньо високий рівень відкритості економіки (для порівняння: у Польщі відповідний показник співвідношення становить 53%, в Угорщині — 67%, Румунії — 60%, Росії — 44%). Однак ця відкритість віддзеркалює не зростаючу конкурентоспроможність українських товарів та послуг, а величезні структурні диспропорції — залежність від імпорту енергоносіїв та від експорту низькотехнологічної металургійної продукції, виробництво якої поглинає значну частку «критичного» енергоімпорту. Географічна диверсифікація українського експорту є не стільки цілеспрямованим процесом, скільки результатом утрати Україною традиційних ринків збуту, виштовхуванням її продукції на нові зовнішні ринки та стагнації її внутрішнього ринку,
Певну інтегративну інформацію про потенціал тієї чи іншої країни несе в собі «індекс людського розвитку». За цим показником Україна у 2001 р. посідала 74-те місце серед 162 країн
Суттєвим фактором низької конкурентоспроможності української економіки зарубіжні експерти вважають значний рівень корумпованості. Загалом, дослідження проблем корупції у світі значно активізувались останніми роками багато в чому у зв'язку з подіями в постсоціалістичних державах. За так званим «індексом корупції» міжнародної організації «Transparency International», що розраховується на репрезентативних аналітичних матеріалах 12 профільних дослідницьких структур, що охоплює 85 країн світу, Україна у 1998 р. мала 2,8 бала (0 балів — максимальний рівень корупції, 10 балів — цілковита її відсутність). Частка підприємств, керівники котрих у численних опитуваннях експертами міжнародних організацій відзначають негативний вплив лобіювання із парламентських, президентських і банківських кіл, сягає 30—40 процентів, У 2001р. індекс корумпованості в Україні становив 2,1 бала
З урахуванням існуючої сукупності об'єктивних внутрішніх і зовнішніх факторів можна стверджувати, що для України актуальною є проблема забезпечення, насамперед, традиційної факторної конкурентоспроможності національної економіки. Одночасно необхідно розробити чітку державну стратегію досягнення конкурентоспроможності національної економіки, яка відповідала б не тільки її ресурсному, а й науково-технологічному рівню. Ключовою ознакою цієї стратегії має бути можливість трансформування факторних початкових порівняльних переваг у переваги інвестиційні та науково-технологічні.
За умов, коли на сьогодні праця і наука є головними факторами, які створюють добробут для усіх громадян держави і забезпечують конкурентоспроможність національного розвитку, неприпустимим є те, що в Україні до цього часу не створено умов ані для належного фінансування вітчизняної науки, ані для стимулювання інвестицій в технологічні інновації. Достатньо зазначити, що нині вартість наукомістких технологій, комп'ютерного програмного забезпечення, ліцензій, патентів тощо у національному багатстві нашої країни становить лише 0,1%. Серед найбільших компаній України чільні місця посідають, як і раніше, представники винятково традиційних галузей.

Сучасна національна політика щодо забезпечення належного рівня національної конкурентоспроможності має включати систему взаємопов'язаних заходів не лише на макро-, а й на мікроекономічному рівні, адже як теорія, так і світогосподарська практика довели: конкурентоспроможність країни безпосередньо пов'язана з міжнародною результативністю національних фірм.
Як на політичному, так і на законодавчому рівнях необхідно актуалізувати проблему транснаціоналізації української економіки. Мається на увазі не тільки діяльність зарубіжних ТНК на території України, хоча її стимулювання розглядається багатьма експертами як майже єдиний спосіб, що дозволить якщо не загальмувати, то призупинити процес деіндустріалізації української економіки і, відповідно соціальної деградації держави. Принципово важливим є формування власних транснаціональних структур, прообразами яких мають стати (як це відбувається, наприклад, в Росії) міжнародні промислово-фінансові групи.
Виходячи з реальної композиції внутрішніх і зовнішніх факторів міжнародної галузевої спеціалізації української економіки, слід зважати і на ефективність варіантів її розвитку. Як реальний світовий досвід, так і теоретичні його узагальнення показують, що успіху досягали не тільки країни, орієнтовані на модернізацію та оновлення традиційних секторів та галузей спеціалізації, а й країни з активною політикою переспеціалізації на нові сектори та галузі. Процес міжсекторної (міжгалузевої) трансформації був, як правило, більш сприятливим для країн, початкова спеціалізація яких не концентрувалась на традиційних секторах (галузях). Для країн, які мають початкові порівняльні переваги у традиційних секторах (галузях), існує загроза втрати потенціалу їх оновлення у разі досягнення відчутних успіхів у нових секторах (галузях).
У більш прагматичному (тактичному) плані слід концентрувати зусилля на розробці прогнозів потреб у промисловій продукції для реалізації як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Важливим є цілеспрямований пошук додаткових ніш для вітчизняних товарів і послуг, як традиційних, так і, особливо, тих, які відповідають постіндустріальним критеріям.
Одночасно з підтримкою конкурентоспроможних підприємств слід звільнятися від підприємств неконкурентоспроможних, проводити відповідну антимонопольну політику, уникати штучної підтримки окремих груп виробників.
Загалом, беззаперечним є те, що більшість розвинених країн цілеспрямовано зосереджує свої науково-технологічні і виробничі ресурси виключно або переважно у нових наукомістких галузях. У результаті ці галузі стають все більш висококонкурентними. Разом з тим для інших країн з'являються реальні можливості заповнити на міжнародних ринках ніші, що звільнилися, включаючи і національні ринки найбільш розвинених країн. Питання в тому, чи задовольняє нас така перспектива міжнародної спеціалізації?
У той час, коли національна еліта і населення загалом сприймають іншу мету — стати дійсно конкурентоспроможними з орієнтацією на науково-технологічні та інформаційно-інноваційні перспективи — чи достатнім для цього є внутрішні джерела і умови?
Серед позитивних зрушень в українській економіці, важливих з огляду на перспективи її конкурентоспроможності, слід вважати: формування ефективного, конкурентоспроможного недержавного сектору економіки і прошарку приватних підприємців; зародження національних ринків товарів, праці та капіталу з переважно ринковим ціноутворенням, здатних задовольняти платоспроможний попит; уведення національної грошової одиниці — гривні, становлення національної фінансово-банківської системи в цілому і регульованого валютного ринку; диверсифікацію і лібералізацію зовнішньоекономічних зв'язків, появу нових каналів торговельного та інвестиційного співробітництва.
Не завжди послідовна, зачасти суперечлива практика українського реформування все ж таки сприяла формуванню зорієнтованого на соціально-ринкову шкалу цінностей світогляду: підприємницька ініціатива, діловитість, активна життєва позиція; усвідомлення пріоритету індивідуального інтересу і прагнення його реалізації через свою ідентифікацію з ринковими рушійними силами; розуміння своєї праці як безальтернативного шляху як до особистого, так і до суспільного добробуту; внутрішня потреба солідарної участі в перебудові суспільно-економічних і політичних відносин; гордість за міжнародний престиж своєї держави. Набувають подальшого розвитку ментальні риси українського народу — працьовитість, розумна ощадливість, самодисципліна. Політика, бізнес, просто люди демонструють приклади міжнародної відкритості, готовність до співробітництва в економіці, екології, культурі.
Увійшовши в XXI століття, вкрай важливо реально оцінити потенціал національної конкурентоспроможності та спрогнозувати можливі геоекономічні трансформації, без чого унеможливлюється ефективна зовнішньоекономічна та інтеграційна політика.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить