Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Для студента... Процес ухвалення рішень у Європейському Союзі

Процес ухвалення рішень у Європейському Союзі
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 3
ХудшийЛучший 

Процес ухвалення рішень у Європейському Союзі

Ми вже мали змогу переконатися, що основоположні договори Спільнот визначають цілі, яких треба досягти, містять процедури, яких слід дотримуватись, окреслюють часові рамки досягнення цілей і встановлюють інституційну структуру, що закладає основи унікальної законодавчої системи й процесу ухвалення рішень у рамках Спільнот. Процес ухвалення рішень Спільноти насправді є унікальною комбінацією технократичних пропозицій Комісії, розроблених за активної участі експертів з усіх держав-членів, та політичних рішень Ради, що представляє уряди держав-членів, як правило, спільно з Європейським Парламентом, який репрезентує народи Союзу. Висловлювання на кшталт «рішення, ухвалені технократами Брюсселя» (маючи на увазі Комісію) є вкрай помилковими. Насправді технократи лише подають рекомендації Спільноті щодо потреби відповідного рішення, однак рішення ухвалюють саме політичні інституції, що представляють демократично обрані уряди (Рада міністрів) і громадян держав-членів (Європейський Парламент).
Спільні політики є результатом інтенсивного переговорного процесу між головними учасниками багатонаціональної інтеграційної мережі. Частіше спільні політики не здатні задовольнити національні інтереси всіх держав-членів, в такому разі переговорний процес зосереджується між ключовими учасниками задля пошуку компромісу, прийнятного для якомога більшої кількості держав-членів. Як ми вже зазначали, ініціатива ухвалення рішення в рамках Спільноти належить Комісії. Вона готує всі пропозиції для регламентів, директив і рішень Ради. Зокрема, Комісія відіграє політичну роль, обираючи та готуючи засади розбудови Спільноти, водночас вона відігріє й технократичну роль, оскільки її пропозиції ґрунтуються на науково-технічних засадах. Мало того, Європейська Комісія відповідає за визначення в пропозиціях спільних інтересів чи інтересу Спільноти. Аби бути певною, що її пропозиція дістане схвалення, Комісія має враховувати часто розбіжні інтереси держав-членів і прагнути знайти та узгодити спільний інтерес. Якщо Комісії не вдається сформулювати спільний інтерес чи якщо вона відмовляється вносити поправки до своєї пропозиції, беручи до уваги позиції інших інституцій Спільноти, тоді всі держави-члени, за повної згоди всередині Ради, мають знайти інше визначення спільного інтересу, що скеровуватиме ту чи іншу спільну політику (ст. 250 ДЄСп). Такі випадки, однак, трапляються дуже рідко.
Після ухвалення Комісією, залежно від конкретної процедури, що ми їх розглядатимемо нижче, пропозицію передають на розгляд або в Європейський Парламент і Раду, аби ті винесли свої рішення, або на розгляд Парламентові, що надає свої висновки, та Раді, що виносить своє рішення, та, що трапляється дуже часто, на  розгляд  Соціально-економічному  комітетові чи  Комітетові регіонів, які надають свої висновки. Детальні обговорення пропозиції Комісії започатковуються в рамках робочих груп відповідних експертів держав-членів, які готують рішення Ради стосовно пропозиції, а також у рамках профільних парламентських комітетів, експертних груп Соціально-економічного комітету та Комітету регіонів. Групи інтересів на національному та наддержавному рівнях залучаються до підготовчої роботи й лобіюють технічних і політичних експертів, а в разі особливого значення питання — і громадську думку. Унаслідок взаємодії цих учасників, які представляють всі держави-члени і всі зацікавлені кола, формулювання спільного інтересу, що його містить пропозиція Комісії, дістає схвалення чи зміни. Текст ухвалює Рада, власноруч чи спільно з Європейським Парламентом (в рамках процедури спільного ухвалення рішень) з урахуванням всіх національних, професійних та інших інтересів, які пролунали на різних етапах тривалого підготовчого процесу.
Безперечно, спільний інтерес Спільноти має не суперечити «ключовим інтересам» будь-якої держави-члена, однак визначення такого інтересу є неминуче суб'єктивним. Кожна держава-член має природну тенденцію до перебільшення своїх власних проблем, на противагу проблемам інших країн. Іншими словами, часто процес ухвалення рішення в рамках Спільноти потрапляє у безвихідь, і варто наголосити, що спільні посередницькі зусилля Комісії та Голови Ради спрямовані на уникнення таких ситуацій. З іншого боку, країни, що формують більшість, мають бути готовими до певних поступок, аби залучити держави, що опинилися в меншості. Водночас держави-члени, які мають крайні або ізольовані погляди, повинні усвідомлювати, що загальні переваги від спільного рішення важливіші за окремі інтереси. Навіть за умови переважального обстоювання інтересів своїх національних урядів члени Ради, однак, мають поважати цілі й потреби Європейського . Союзу як єдиного цілого. Саме в цьому й полягає відмінність Ради
Посилюється залучення Європейського Парламенту до процесу ухвалення рішень Спільноти через дві нові процедури: процедуру спільного ухвалення рішення та процедуру співпраці з Радою міністрів. Стаття 251 ДЄСп окреслює процедуру спільного ухвалення рішень Ради та Європейського Парламенту. Положеннями Амстердамського договору сфери застосування цієї процедури значно розширені й наразі охоплюють практично всі сфери діяльності, зокрема й політику щодо працевлаштування та соціальну політику, а також сфери, передбачені попередніми положеннями договору, як внутрішній ринок, право на здійснення підприємницької діяльності, право надавати послуги і політику в сфері довкілля.
У рамках процедури спільного ухвалення рішень Рада кваліфікованою більшістю приймає «спільні позиції», які Парламент може підтримати, відкинути або доповнити. У випадках, коли Рада не погоджується з доповненнями та поправками Парламенту, формується узгоджувальний комітет з рівної кількості представників обох інституцій, що має дійти згоди в їхніх позиціях. Інколи, якщо компромісного рішення не знайдено, Парламент відкидає проект рішення абсолютною більшістю висловлених голосів. Отже, Парламент має вирішальне слово в цій законодавчій процедурі. Регламенти, директиви та рішення, ухвалені відповідно до положень статті 251 ДЄСп, підписують і Голова Європейського Парламенту, і Голова Ради. Дотепер процедура спільного ухвалення рішень спрацьовувала добре. Рішення переважно ухвалюють швидко завдяки злагодженим робочим відносинам між інституціями, що їх регулює міжінституційна домовленість «Про правила процедури функціонування узгоджувального комітету» від 21 жовтня 1993 року.
Стаття 252 ДЄСп визначає процедуру співпраці, за якою Парламент залучається до законодавчого процесу: ця стаття запроваджує два читання в Парламенті й надає йому право вносити поправки до спільної позиції Ради. В цій процедурі Європейській Комісії належить роль арбітра, оскільки вона може затвердити окремі або всі поправки та доповнення Парламенту до своєї пропозиції, яка вже містить поправки Ради. Однак Рада виносить остаточне рішення і може, діючи одностайно, відкинути поправлену пропозицію Комісії. Дія такої процедури наразі обмежена кількома питаннями.
Відповідно до положень договорів, рішення Ради ухвалюють або одностайно, і в цьому разі держава-член має право вето, або кваліфікованою більшістю. Положення Амстердамського договору істотно розширюють перелік питань, ухвалюваних кваліфікованою більшістю. Кваліфікована більшість вираховується на основі голосів, визначених кожній державі-члену відповідно до статі 205 ДЄСп. Починаючи від 1 листопада 2004 року загальна кількість голосів Ради становить 321, і вони розподілені між двадцятьма п'ятьма міністрами за «вагою». Для досягнення кваліфікованої більшості щодо рішення, ухвалюваного на підставі пропозиції Комісії, потрібні 232 голоси «за» (себто 72 %). В інших випадках 232 голоси «за» мають дати принаймні дві третини держав-членів ЄС. За ухвалення рішення кваліфікованою більшістю член Ради має право вимагати перевірки, чи представляє кваліфікована більшість держав-членів щонайменше 62 % населення всього Союзу. Якщо ця умова не виконана, рішення не може бути ухваленим. Таким чином, як правило, ухвалення рішення кваліфікованою більшістю щодо пропозиції Комісії потребує щонайменше 72 % голосів членів, які представляють щонайменше 62 % загального населення Союзу. Такі ж умови застосовуються й до статті 34 ДЄС, але 232 голоси «за» в будь-якому разі мають подати щонайменше дві третини членів. Голоси членів Ради за голосування кваліфікованою більшістю розподілені за вагою так:
•      в Італії, Німеччини, Сполученого Королівства і Франції — по 29;
•      в Іспанії та Польщі — по 27;
•     у Нідерландів — 13;
•      у Бельгії, Греції, Португалії, Угорщини й Чехії — по 12;
•     в Австрії Та Швеції — по 10;     
•      у Данії, Ірландії, Литви, Словаччини та Фінляндії — по 7;
•      у Кіпру, Естонії, Латвії, Люксембургу та Словенії — по 4;
•      у Мальти — 3.
Ніцький договір передбачає, що від 1 січня 2005 р. кваліфікована більшість досягатиметься тоді, коли рішення отримує певну визначену кількість голосів і затверджене більшістю держав-членів. Мало того, будь-яка держава-член ЄС може вимагати перевірки того, чи кваліфікована більшість становить 62 % від загальної кількості населення Європейського Союзу. Якщо не буде доведено таке співвідношення, рішення не вважатимуть за ухвалене. Держави-члени мають виробити спільну позицію з цього питання в ході переговорів про прийняття нових членів. Положення про кваліфіковану більшість має бути передбачене в договорах про вступ. Нова система голосування кваліфікованою більшістю відкриває шлях для розширення Союзу, водночас вона навряд чи поліпшує ефективність та прозорість самого процесу ухвалення рішень. Цей факт викликає стурбованість щодо шляхів функціонування такої системи голосування в Союзі з 27 країн-членів.
Щоб запобігти випадкам блокування однією або двома державами прогресу Союзу в окремих сферах, в Амстердамському договорі передбачено, що держави-члени, які прагнуть налагодити тіснішу співпрацю між собою, повинні робити це в рамках інституцій, процедур і механізмів, визначених договорами
Ніцький договір зміцнив та полегшив можливості тіснішої співпраці. Зокрема, відповідно до його положень, країн, які можуть налагодити тіснішу співпрацю, має бути не менше восьми. Решта змін стосується окремих стовпів ЄС. У сферах, що їх регулює Договір про ЄСп, механізм вето скасовано; для налагодження тіснішої співпраці в будь-якій сфері в рамках процедури спільного ухвалення рішень необхідна згода Парламенту. Стосовно спільної зовнішньої й безпекової політики можливість налагодження тіснішої співпраці передбачається для реалізації спільних дій і спільних позицій (крім питань щодо безпекової та оборонної політики); рішення щодо тіснішої співпраці ухвалюють кваліфікованою більшістю (із правом держави-члена вийти з цієї співпраці за умов надзвичайної ситуації). Для співпраці в сфері внутрішніх справ і правосуддя щодо карних питань можливість застосування вето скасована.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить