Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Для студента... Європейський валютний союз

Європейський валютний союз
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Європейський валютний союз

Одним із найскладніших етапів західноєвропейської інтеграції є плавне завершення переходу від Спільного ринку (СР) через Економічний Союз (EC) до найвищого рівня інтеграції — Економічного і Валютного Союзу (ЕВС). За своєю структурою ЕВС — це двохрівнева система банків, до складу якої входить Європейський Центральний банк (ЄЦБ) та Центральні банки країн — членів. Очолює цю систему ЄЦБ» .
Чому виникла потреба і необхідність створення ЕВС?
Справа в тім, що в рамках лише Економічного Союзу (EC) залишаються відмінності в організації кредиту, розрахунків, курсової політики, а, відповідно, і пов'язані з цим валютні ризики, затримки платежів, відмінності в цінах, неспівставність податків, різнопланова валютна політика. Виникла необхідність кредитно-грошового регулювання в Європейському Союзі на «наднаціональному» рівні, основою якого була б єдина грошова одиниця — євро. Саме так було названо єдину валюту ЄС на сесії Європейської Ради в Мадриді у грудні 1995 року. (Варто, проте, пам'ятати, що ідея єдиної валюти зовсім не нова. Спершу план введення єдиної валюти висунув ще в 1971 році Прем'єр-міністр Люксембургу П. Вернер. Але ця ідея була похована могутнім шоковим впливом енергетичної кризи).
Від «наднаціоналізації» у грошово-кредитній сфері країни-члени ЄС отримали значні переваги, а саме:
1)    на макроекономічному рівні єдина бюджетна дисципліна і уніфікація грошових ринків під «керівництвом» наднаціональних фінансових інститутів дає змогу успішніше боротися з інфляцією, знизити процентні ставки, а невдовзі — і зменшити податки, що сприятиме нарощуванню обсягів виробництва, зростанню зайнятості, стабілізації державних фінансів;
2)     з політичної точки зору це дає змогу Західній Європі мати валюту, яка буде цілком зіставлятися з доларом та єною. Передбачалося, що євро буде набагато стійкіше протистояти їм, ніж тодішня громіздка «валютна змія». Окрім цього, євро ввійшло в число міжнародних резервних валют і ЄС тепер зможе впливати на проведення реформи міжнародної валютної системи;
3)     для господарських суб'єктів євро означає уніфікацію грошово-кредитного та валютного регулювання (в т.ч. і фондового) на всій території ЄС. Це сприяє скороченню накладних витрат по обслуговуванню фінансових операцій; зняттю в межах зони євро валютних ризиків; скороченню строків та здешевленню міжвалютних переказів і, як наслідок, суттєве зменшення потреби підприємств у обігових коштах. Очікується також, що запровадження євро відкриє шлях до уніфікації податкової системи, що значно полегшить бізнес;
4)     громадяни ЄС очікували від євро:
•      відносного скорочення витрат, в т.ч. і при інвалютних платежах (підраховано, що коли німецький турист буде послідовно обмінювати суму в 1 тис. марок в інших країнах ЄС, то від неї залишиться половина плюс купа дрібних монет різних країн, які не приймаються до обміну);
•      суттєвого здешевлення приватних грошових переказів із країни в країну (а це дуже важливо, оскільки існує висока мобільність робочої сили);
•      дешевшими стануть і розрахунки пластиковими картками, де поки що існує підвищена комісія за різновалютні платежі.
5)     запровадження євро має вплив і на процеси розширення ЄС. Дбаючи про надійність своєї валюти, країни-члени ЄС поставили жорсткі вимоги щодо фінансово-економічних показників країн, які бажають користуватися євро (1992 рік, м. Маастрихт, Нідерланди):                               
•     дефіцит держбюджету не може перевищувати 3 відсотки від ВВП;
• сукупний держаний борг не повинен перевищувати 60 відсотків від ВВП;
•     річна інфляція не може перевищувати середній рівень інфляції у трьох країнах ЄС із найнижчим рівнем інфляції (приблизно 3—3,5 відсотка) більш як на 1,5 відсотка;
•      середнє номінальне значення довгострокових процентних ставок не повинно перевищувати 2 відсотки від середнього рівня цих ставок трьох країн з найбільш стабільними цінами (приблизно 9 відсотків);
• країни, що переходять на нову європейську валюту, мають напротязі не менше двох років дотримуватися встановлених   меж коливань валютних курсів у існуючому механізмі європейських валютних систем (визначені межі коливань складають ±2,25%).
Згідно із цими критеріями, які стали своєрідною перепусткою до зони євро, країни мали проводити стабілізацію державних фінансів. Європейською Комісією було запроваджено «систему попередження» за їх невиконання, а також передбачено штрафні санкції. Так, скажімо, якщо дефіцит державного бюджету перевищує 3 відсотки, то країна-порушник у примусовому порядку перераховує безпосередньо до Європейської Комісії депозит у розмірі 0,2 % ВВП плюс 0,1 % ВВП за кожний процентний пункт бюджетного дефіциту понад 3 % (але в цілому не більше 0,5-0,6 % ВВП). Якщо надлишковий дефіцит зберігається більш, ніж впродовж 2 років, то тоді зазначений депозит утримується як штраф.
В цілому, просування до ЕВС було заплановано у вигляді трьох послідовних етапів: підготовчий (до 31 грудня 1993 року); організаційний (до 31 грудня 1998 року); та завершальний (до липня 2002 року), причому останній етап розбивається на три конкретні сходинки («А», «В», «С». Власне кажучи, перша сходинка «А» швидше відноситься до організаційного етапу).
У ході першого етапу було знято всі або майже всі обмеження щодо переміщення платежів і капіталів, завершено створення Спільного ринку, а країни розпочали стабілізацію своїх державних фінансів згідно із встановленими критеріями.
На другому етапі, який завершився наприкінці 1998 року, відбувалася розробка юридичної бази майбутньої Європейської Системи Центральних банків (ЄСЦБ), формувалася в цілому правова та інституційна база Союзу, а країни завершували програми по стабілізації державних фінансів. Саме на цьому етапі було створено Європейський Валютний Інститут (1994 р.), який згодом трансформовано у Європейський Центральний Банк (1998 р.). Жорстка координація економічної політики країн-членів ЄС була одним із головних питань порядку денного всіх засідань і сесій.
У березні 1998 року Європейською Комісією було визначено і оголошено склад учасників «зони євро». До неї ввійшло 11 країн — ті, які зуміли успішно провести стабілізацію державних фінансів у відповідності із встановленими критеріями і які виявили бажання приєднатися до Економічного і Валютного Союзу. Це — Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Німеччина, Італія, Ірландія, Іспанія, Португалія, Австрія та Фінляндія. За межами зони євро з тих чи інших причин опинилися Великобританія, Швеція, Данія та Греція.
З 1 січня 1999 року розпочався новий, завершальний етап створення ЕВС, який тривав до 2002 року. Основними завданнями цього етапу є початок функціонування Європейської Системи Центральних Банків, перехід до єдиної валюти євро та проведення єдиної валютної політики. Як уже зазначалося, останній (завершальний) етап розбивається на 3 конкретних сходинки. Суть завдань, які вирішуватимуться послідовно, на кожній із них, наведено у таблиці 1.3.
Таким чином, чітко згідно з планом, з 1 січня 1999 року на території 11 країн Західної Європи запроваджено нову європейську валюту євро. Він (після тривалих суперечок філологів та фінансистів було досягнуто домовленості про те, що євро — чоловічого роду) замінить відразу 11 інших європейських валют. Цим самим закладено початок створенню на території нашого континенту єдиної економічної системи, яка буде здатною на рівні конкурувати зі США та Японією.
Оскільки до введення в готівковий обіг євро ще лишалося три роки, то відбулася його фіксація у безготівкових розрахунках країн-учасниць нового грошового союзу: 31 грудня 1998 року у центрі ділової столиці Європи Франкфурті-на-Майні Рада Центрального Європейського банку прийняла безвідклично встановлені курси обміну між євро і національними валютами, які будуть використовуватися протягом всього перехідного періоду, тобто до 1 січня 2002 року. Перерахунки в євро було проведено з точністю до 6 знаків.

Ось вони:
•       13,7603 австрійського шилінгу
•      40,3399 бельгійського франку                                               :
•       1,95583 німецької марки
•      40,3399 люксембурзького франку
•      0,787564 ірландського фунту
•       166,386 іспанської песети
•       1936,27 італійської ліри
•      2,20371 нідерландського гульдену
•      200,482 португальського ескудо
•      5,95573 фінської марки
•      6,55957 французького франку
До речі, всупереч широко розповсюдженій думці, головною метою діяльності Центрального Європейського банку є цінова стабільність, а не підтримка курсу євро. Під ціновою стабільністю розуміють ситуацію, коли індекс споживчих цін в країнах-членах зони євро не перевищуватиме 2 % на рік (небажаною є також і дефляція). Євро отримав статус офіційної грошової одиниці ЄС, тоді як ЕКЮ було лише умовною одиницею для розрахунків.
З 1 січня 2002 року євро було введено у готівковій формі в обіг у 12 країнах ЄС — до 11 країн Європейської спільноти, які називалися вище, приєдналася Греція. А з 2007 року про перехід в розрахунках на євро заявила Словенія. Результати проведених референдумів у Великобританії, Данії і Швеції з питань переходу на єдину валюту не дали змоги цим країнам запровадити спільну грошову одиницю на території своїх країн. Що ж до нових держав-членів ЄС, то вони зможуть перейти до розрахунків у євро на території своїх країн лише після того, як виконають всі необхідні для цього умови, поставлені перед ними Європейською Комісією та Європейським Центральним Банком.
Результати функціонування євро на протязі перших п'яти років (2002-2007 pp.) у країнах ЄС дають підстави стверджувати, що вона може стати у XXI ст. провідною міжнародною валютою, яка і надалі позитивно впливатиме на розвиток Європейського Союзу.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить