Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Для студента... Поняття «ораторське мистецтво»

Поняття «ораторське мистецтво»
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 2
ХудшийЛучший 

Поняття «ораторське мистецтво»

Поняття «ораторське мистецтво», або «красномовство», має два значення: 1) вид громадсько-політичної та професійної діяльності, мета якої —інформувати та переконувати масову аудиторію засобами живого слова; 2) високий ступінь майстерності публічного виступу, мистецьке володіння словом.
Із моменту свого зародження в античному світі ораторське мистецтво вважалося ефективним засобом переконання людей. Ще 335 р. до н. е. було створено першу теорію ораторського мистецтва, що зберегла своє значення й донині. Йдеться про «Риторику» Аристотеля, в якій він визначає її як мистецтво переконуючого виливу, як здатність знаходити різні засоби впливу на кожний предмет. Саме Аристотелю належить теза про три елементи, що в єдності станов¬лять суть процесу публічного мовлення, — оратора, предмет мовлен¬ня та слухача, якого він називає «кінцевою метою всього».
Блискучим оратором свого часу був Феофан Прокопович. Пер¬шим виступом, що приніс йому велику ораторську славу, став пане¬гірик на честь перемоги над шведами. Як свідчать історичні та літературні пам’ятки, це було нове ораторське слово в Україні, не схоже на схоластичні проповіді свого часу. Воно відзначалося простотою, щирістю, образністю та переконуючим впливом. А зразком військово¬го красномовства, наприклад, стала промова князя Святослава перед дружиною 971 р. під час облоги фортеці Доростол на Дунаї. Його слова «мертві сорому не мають» стали легендарними, хвилюють і переконують людей і сьогодні.
Ораторське мистецтво поділяється на види, пов’язані з конкрет¬ною сферою застосування: політичне, дипломатичне, церковно-богословське, військове, судове, ділове та ін. Останнім часом у нашій країні навіть утверджується парламентське красномовство. Нас ціка¬вить академічне красномовство, яке включає в себе власне акаде¬мічне (наукова доповідь, реферат, науковий огляд), вузівське (лек¬ція), шкільне (розповідь учителя, лекція). Академічне красномов¬ство є базою виступу, тому що публічна, масова лекція передусім є формою поширення наукових знань. Суттєва відмінність такої лекції від наукової полягає в тому, що крім наукових знань вона потре¬бує ще й умінь їх популяризувати. У будь-якому з цих видів при всіх професійних відмінностях є єдина основа — це мистецтво, яке слугує цілям впливу па людей, зокрема переконанню. «Цінністю є не сама по собі мова оратора і це звучність його голосу, а те, на¬скільки він поділяє погляди народу і наскільки любить і ненави¬дить тих же людей, що й вітчизна».
Складність ораторського мистецтва як засобу переконання поля¬гає в тому, що будь-який публічний виступ має на меті викликати духовність аудиторії, певним чином вплинути на неї. Метою переко¬нання, на відміну від інших видів впливу на людей, є передавання інформації в такій формі, щоб вона перетворилась на систему уста¬новок і принципів особистості або істотно вплинула на цю систему. Причому промовець нерідко має справу з людьми, у яких склалась певна система поглядів і установок, до того ж не завжди правиль¬них. Уводячи нову інформацію, він ставить за мету змінити уста¬новки та погляди людей. А це можливо лише за активної діяль¬ності аудиторії, її критичного сприйняття думок оратора. Встановлю¬ючи зворотний зв’язок, промовець залучає аудиторію до процесу спільної мислительної діяльності. Тому важливо, щоб присутні не просто погодилися з ним, а, критично осмисливши те, про що він говорить, свідомо сприйняли його інформацію. Тоді це буде вже їхній власний погляд, він відповідатиме їхнім цінностям, етичним нормам і правилам, вони керуватимуться ним у практичній діяльності.
Мистецтво переконання набувається з досвідом за умови доско¬налого володіння матеріалом. Жодне красномовство не допоможе промовцеві, якщо його моральні цінності не є найвищими, знання з обговорюваного питання недостатньо повні, а він сам не перекона¬ний у тому, про що говорить. Проте переконаність не повинна вести до зверхності, категоричності, безапеляційності. Тоді вона сприймати¬меться людьми. Наведемо історичний приклад такого впливу ора¬торського мистецтва на людей, які були настроєні переважно воро¬же. Про нього розповідає Георгій Кониський у книзі «Історія русів». Реєстрові казаки спочатку не тільки не підтримали Богдана Хмель¬ницького в боротьбі з польським військом, а навпаки, хотіли висту¬пити проти нього. І він звернувся до казаків із такими словами: «Помисліть, брати і друзі, помисліть і розсудіть, супроти кого ви озброїлись і за кого хочете у бій з нами вступати і кров свою і нашу марне проливати? Я і товариство, котре мене оточує, є єдино¬кровна і єдиновірна ваша братія; інтереси й користі наші одні суть з користьми і потребами вашими. Ми підішли зброю не задля ко¬ристолюбства якого або порожнього марнославства, а єдино па обо¬рону вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей наших, а так само й ваших! Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боро¬нитимуть вічно життя своє, свободу і власність… Пощо ж нам, брат¬тя, бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй? Поляки, котрі озброїли вас супроти нас, суть спільні і непримиренні вороги наші; вони вже все забрали у нас: честь, права, власність і саму свободу розмови і віросповідання нашого; залишається при нас саме життя, але й те ненадійне і нестерпне самим нам, та й що то за життя таке, коли воно переповнене журбою, страхами і повсякчасним відчаєм?… Згадайте принаймні недавні жертви предків ваших і братії вашої, зраджених підступністю та запроданством і закатованих поляками найнечуванішим варварством… І тії мученики, що безвинно потерпі¬ли, волають до вас із гробів своїх, вимагаючи за кров їхню відом¬щенням і викликають вас на оборону самих себе і отчизни своєї». Ледве завершив Хмельницький слово своє, постало заворушення у війську і зчинився гамір, яко дух бурхливий; всі стали волати: «Готові вмерти за вітчизну і віру православну! Повелівай нами Хмельницький, повелівай і провадь нас, куди честь і обов’язок наш кличуть».
Вершиною майстерності промовця є його імпровізація, творчість на очах у присутніх. А це може бути тільки тоді, коли виступу передувала глибока, кропітка, нерідко багаторічна праця промовця. Тоді такий виступ оцінять і запам’ятають слухачі, бо спілкування в аудиторії відбуватиметься на високому рівні його культури і принесе насолоду обом сторонам: і тій, що промовляє, і тій, що
слухає.
Але іноді навіть тоді, коли промовець володіє ораторською майстерністю, частина з присутніх в аудиторії людей однаково залишиться при своїй думці. Оскільки вони рівноправні з людиною, яка виступає то хотіли б також висловитися, навіть посперечатися. І таку можливість їм треба надати. Це спілкування, звичайно, має бути тактовним з обох сторін.
2. Культура педагогічного спілкування
Педагогічне спілкування — це спілкування педагогів з учнями у всіх ситуаціях шкільного життя. Воно може мати форму розпорядження, інструкції, поради, запланованої бесіди або спонтанної розмови, зауваження, питання, відповіді на питання тощо. Педагогічне спілкування має надзвичайно велике, часом вирішальне значення у виховному процесі. Це пояснюється тим, що крім ділової інформації воно завжди — явно чи приховано — містить оцінку поведінки і особистісних якостей учня. Скажімо, слова учителя: “Ти відповідав непогано”, “Сідай на місце”, “Чому ти запізнився?” в залежності від інтонації та міміки можуть мати для учня абсолютно різне значення. Оце оцінювання поведінки вихованців — а вони сприймають його як вираз ставлення до себе — робить педагогічне спілкування не менш значним і впливовим засобом виховання, ніж, наприклад, цілеспрямоване формування переконань учнів.
Роль педагогічного спілкування серед інших компонентів процесу виховання історично зростає. Це пов'язано з тим, що разом з демократизацією суспільних відносин постійно розвивається почуття власної гідності та чутливість до міжособистісних стосунків кожної людини, тому авторитарний стиль все частіше сприймається учнями як прояв зневажливого ставлення до них, як відхилення від норми. У масовій педагогічній практиці минулого характер спілкування вважався другорядним явищем — головне завдання полягало у передачі навчальної інформації, у тому, щоб робити “справу”. Відповідним було і ставлення вихованців, і, хоча їм, звичайно, більш подобалися врівноважені та привітні педагоги, суворість і різкість вважалися нормою. Зараз педагог не може розраховувати на успіх, якщо він власною манерою спілкування викликає негативні емоції учнів.
Для багатьох педагогів спілкування є найслабкішим місцем їхньої педагогічної технології, і саме такі педагоги не бачать у спілкуванні ніякої проблеми. Конфлікти, що виникають з учнями, вони пояснюють невихованістю останніх, не бажаючи бачити власних помилок у спілкуванні з вихованцями. Підхід у таких педагогів простий: розмовляти з учнями треба відповідно до того, як вони заслуговують: із дисциплінованими — спокійно і ввічливо, з порушниками — суворо, вимогливо і різко, критика ніколи не буде зайвою і надмірною. Такий підхід нібито має свою логіку, але вона не витримує перевірки життям. Педагогічне спілкування має спиратися на розуміння ролі психологічного захисту учня, який підтримує досить високу самооцінку учня і примушує його вороже сприймати навіть справедливу критику. Педагогічне спілкування — це мистецтво дипломатії, спрямоване на те, аби уникнути психологічного захисту учня у вигляді “смислового бар'єра” на педагога. Це дуже складне завдання, але справжній професіоналізм педагога саме постає в умінні спілкуватися, не викликаючи психологічного захисту вихованця. В тому, щоб сказати: “Мені набридло панькатися з тобою. В тебе немає ні сорому, ні совісті. Я не знаю, що з тебе вийде в житті!” — немає ніякого педагогічного мистецтва, це типова реакція непрофесіонала. Педагогіка тому і здається батькам безхитрісною наукою, що вони часто бачать такий тип спілкування у педагогів.
Спілкування педагога з учнями складає певну манеру, що залежить від темпераменту, характеру і загальної культури педагога. Ця манера не може бути суворо визначеною та уніфікованою. Є педагоги щирі і доброзичливі, стримані і холодно-ввічливі, бурхливі у проявах своїх емоцій, іронічні — і всі вони можуть досягати плідних контактів з вихованцями. Теорія про те, що педагог повинен бути бездоганно витриманим і не виявляти своїх емоцій, що мала розповсюдження на початку XX століття, не знайшла підтримки в науці і практиці. А.С. Макаренко досить рішуче відстоював право педагога на природний прояв своєї особистості (але не на емоційну розбещеність, істеричність, галасливість). Та й самі діти люблять яскраві та оригінальні особистості, а не тих, про кого кажуть “ні риба, ні м'ясо”. Головною вадою педагогічного спілкування є помилкові переконання та установки, що втілюються в поведінку педагогів і в узагальненому вигляді заслуговують назви “педагогіки покарань”.
ПІДСУМКИ РОЗДІЛУ
Педагогічне спілкування не просто обслуговує навчально-виховну діяльність; воно відіграє велику самостійну роль і є найважливішим фактором виховання. Позитивне ставлення педагога до вихованця, яке може бути передано словами, підтекстом, інтонацією і мімікою, створює для останнього загальне комфортне відчуття і позитивне ставлення до окремих навчальних предметів. На жаль, все може відбуватися і прямо протилежним чином. Педагоги часом не усвідомлюють цього значення характеру спілкування, вважаючи суттєвим тільки правильність своїх вимог. Для формування педагогіки співробітництва і гуманної особистості доброзичливе “погладжувальне” спілкування має особливу і вирішальну роль.
Більшість дефектів спілкування можна об'єднати назвою “педагогіка покарань” або “караюча педагогіка”, тому що вони походять від багатовікової психологи виховання, яке переважно базувалось на покараннях. Покарання стали своєрідним безумовним рефлексом, автоматичною реакцією педагогів на невиконання вихованцями їхніх вимог. Оскільки фізичні покарання стали в сучасному суспільстві неможливими, “караюча педагогіка” користується мовними засобами. Педагоги здебільшого не усвідомлюють, що багато їх звичних звертань до учнів є формулами “караючої педагогіки”, різновидами покарань. З іншого боку, учні це завжди добре відчувають. Стиль педагогічного спілкування може бути дуже різноманітним: спокійним, емоційно насиченим, жвавим, гумористичним, діловим, сухуватим тощо, але він має бути позбавлений стереотипів “караючої педагогіки”.
На фоні “педагогіки покарань” проявляються й індивідуальні недоліки педагогічного спілкування, що пов'язані з особливостями темпераменту, характеру, педагогічних переконань, життєвого досвіду педагога. Найгострішими моментами виступають педагогічні конфлікти. Найчастіше вони починаються з невиконання учнями якихось вимог, а потім переходять у “конфлікти відносин”, коли сама конфронтація підтримує конфлікт незалежно від причин його виникнення. Швидкому подоланню конфліктів найбільшою мірою заважає настанова педагогів на підтримку “честі мундира” і непоступливість, яка є похідною від загальної “конфліктної культури”.
Розвиток гуманного спілкування потребує не тільки загальної переорієнтації педагогів, але й пошуку спеціальних форм, тех-нологічних елементів “погладжувального” спілкування. Такі елементи можна побачити, наприклад, у практиці В.О. Сухомлинського, Ш.О. Амонашвілі, Ю.М. Честних.
Важливим засобом гуманізації спілкування є володіння педагогом власним голосом, технікою мовлення.
3\Педагогічний діалог — дія в педагогічному процесі, яка дає змогу кожному партнерові самовиразитись у спілкуванні.
Педагогічний діалог характеризують відвертість, гуманність, толерантність, доброзичливість, спільне бачення суб'єктами взаємодії ситуації, взаємна спрямованість на розв'язання проблеми, активність, за якої кожен не тільки відчуває вплив, а й сам впливає на іншого співрозмовника, готовність прийняти точку зору іншого тощо, рівність психологічних позицій учителя й учнів, взаєморозуміння, проникнення у світ один одного, граматична неповнота речень, використання простих синтаксичних конструкцій. Здійснення діалогу можливе за наявності ціннісного його предмета, особистісно і життєво важливих проблем, розриву у знаннях, потреби у спілкуванні.
Діалог дає змогу висловитися, викласти свою думку. Його репліки враховують слова, позицію співрозмовника і є реакцією на них. У ньому суб'єкт впливу (педагог) завжди реалізує свою індивідуальну, особистісну позицію, водночас він повинен з повагою ставитися до думки учня (учнів), за необхідності вносити корективи у власну позицію. За таких умов учень реально стає повноцінним суб'єктом педагогічної діяльності.
Основні функції педагогічного діалогу полягають у передаванні інформації, соціального досвіду, культурної спадщини людства і конкретного оточення адекватними засобами, в результаті чого й формується певний світогляд; у регулюванні стосунків, формуванні взаєморозуміння як результату комунікації; забезпеченні саморегуляції та саморозвитку особистості на основі “діалогу з собою” (рефлексивна функція), прийнятті вчителем учня як цінності, орієнтації на його неповторність тощо.
Провідна роль в організації діалогу належить педагогу, який має бути підготовленим, зацікавленим у результатах взаємодії з учнями. Педагог може бути орієнтований на особистість (суб'єктність) учня, але при цьому він навчає, а учень вчиться. Рівновага партнерів педагогічного діалогу зумовлена зацікавленістю обох сторін, кожна з яких усвідомлює інтерес у співрозмовникові. Проте межі діалогу в партнерстві “вчитель — учень” визначає вчитель. Такі партнери стають співробітниками, але з різними знаннями, досвідом, цілями діалогу. Педагогічне спілкування має ознаки діалогічності, якщо воно відповідає таким критеріям:
1.    Визнання рівності особистісних позицій, відкритість і довіра між партнерами. Це передбачає визнання активної ролі, реальної участі учня в процесі комунікації. За таких обставин учитель та учень діють як партнери, спільно організовуючи пошук, діяльність, аналізуючи і виправляючи помилки.
2.      . Зосередженість педагога на співрозмовникові та взаємовплив їх поглядів. Особистісна рівність у діалогічному спілкуванні передбачає різні позиції його учасників. Учень перебуває в колі своїх потреб, діє задля їх задоволення (намагання самоутвердитися, пізнати нове тощо), учитель зосереджує свої зусилля на потребах учня. За такого спілкування в центр його уваги потрапляє особа співрозмовника, його мета, мотиви, кут зору, рівень підготовки до діяльності.
3.    Персоніфікована манера висловлювання (“Я вважаю”, “Я гадаю”, “Я хочу порадитися з вами”). Згідно з її вимогами діалог повинен мати відкриту позицію, що передбачає виклад інформації від першої особи, звертання педагога та учнів до особистого досвіду, висловлення не лише думки, а й ставлення до неї, що разом з іншими чинниками зумовлює взаємодію.
4.       4. Поліфонія взаємодії. Це означає, що кожен учасник комунікації повинен мати змогу викласти власну позицію, шукати рішення у процесі взаємодії з урахуванням усіх думок. За таких умов неможливе монологічне спілкування, яке репрезентує лише думку вчителя. В індивідуальній бесіді з учнем поліфонія реалізується у формі розвиваючої допомоги, надавши яку вчитель не розв'язує його проблеми, а відкриває учневі простір для власних зусиль, праці душі.
5.       5. Двоплановість позиції педагога в спілкуванні. Під час спілкування педагог веде діалог не лише з партнером, а й із собою (внутрішній), аналізує ефективність втілення власного задуму, що сприяє збереженню його ініціативи під час спілкування.
4\Шкільні уроки мають бути уроками "духовної спільності, взаємної довіри, доброзичливості" (В.Сухомлинський).

Діалог - форма спілкування, в якій людина сприймається як партнер з правом на власні позиції, думки, інтереси. Діалог дає змогу самовираження кожного із партнерів спілкування. Учні — активні учасники процесу навчання. В класі атмосфера співрозуміння, співпереживання.

Характеристики уроку-діалогу:

а) рівність особистісних позицій учителя й учнів у процесі навчання; особисте включення вчителя й учнів у розв'язанні дидактичних завдань уроку;

b) наявність контакту, емоційно-інтелектуальної спільності між учителем і

учнями; відчуття учнями своєї психологічної захищеності; доброзичлива, творча атмосфера уроку;

c) високий рівень мотивації навчання учнів, активність у пізнавальній діяльності, свідомий характер навчання;

d) оптимальне співвідношення між свободою учня у виборі змісту, методів навчання і педагогічним керівництвом його діяльністю; збільшення самодіяльності учнів;

e) творче самопочуття вчителя і учнів на уроці, відчуття ними задоволення від спільної праці, реалізація потреби учнів у персоналізації, у суспільному визнанні.

Показники ефективності уроку-діалогу:

1. Високий рівень мотивації навчання учнів. Урок - час спільної праці, продуктивного мислення вчителя і учнів.

2. Взаєморозуміння між учителем і учнями: довіра, повага, справедливість, бажання працювати разом.

3. Високий рівень пізнавальної активності учнів, розкутість думок. Учні не бояться помилок, готові до творчості, виявляють зацікавленість у розвитку проблеми .

4. Взаємна зацікавленість учителя і учнів спільною працею на уроці: учні збагачуються новою цікавою інформацією, мають можливість виявити свої здібності, отримати визнання в класі; вчитель задоволений співпрацею з учнями, тим, що може віддати їм частку свого інтелектуального, духовного надбання та одержав позитивні результати.

Розглядаючи особистість учня як багаторівневу й багатомірну систему, В.О.Сухомлинський вважав, що потрібен системний підхід до забезпечення успіху у навчанні, який охоплює всі сторони педагогіки – від постановки цілей, конструювання педагогічного процесу до аналізу ефективності застосування педагогічних прийомів і методів. В.О.Сухомлинський визначив основні шляхи досягнення успіху: гуманістичний підхід до особистості, індивідуалізація навчання на основі глибокого знання дитини, активність учня, позитивна емоційна забарвленість спілкування вчителя і учня.

5\Існує низка специфічних професій, для представників яких зовнішність відіграє першочергове значення: диктор телебачення, дипломат, актор, менеджер. До низ належить і професія педагога Зовнішність виконує дещо специфічну роль адже він має справу не просто із соціумом, а з учнів сою юнню. Для неї педагог – це своєрідний еталон, зразок для наслідування, тому зовнішність вчителя має бути бездоганною у всіх відношеннях.

Народна мудрість стверджує, що по одягу зустрічають, а по розуму проводжають. Все це правильно, але враження, яке справляє вчитель під час першої зустрічі зі своїми вихованцями, лишає незабутній слід у пам’яті учнів. Зрозуміло, що вирішальну роль тут відіграє саме зовнішність. Як правило учням потрібен певний час, аби розібратися, що ж криється за “одягом”. Учителеві ж важливо не втратити можливостей для встановлення дружніх стосунків з учнями, що ж основою позитивної взаємодії.

Не секрет, що діти хочуть мати вчителя із приємною зовнішністю, вихованого з витонченими манерами, елегантно одягненою, із гарною модною зачіскою, привабливим макіяжем, бездоганно чистою і охайною. Навіть учні початкових класів легко вирізняють учителів і пишаються ними, запевняючи всіх, що у них “найкраща вчителька”. А у підлітковому віці простежується тенденція дещо зневажливого ставлення до вчителя, одягненого недбало, зачесаного за модою 10-річної давності. Макаренко зазначив, що : “Я глибоко переконаний, що краще зовсім не мати вихователя, аніж такого, який сам невихований...”

Цілком поділяючи думку знаменитого педагога, вважаємо, що кожен учитель. Незалежно від статі, віку, місця проживання, сімейних обставин, природних даних, взмозі створити власну неповторну зовнішність. Якщо серйозно візьметься за цю справу.

6\На яких же принципах має базуватися самовдосконалення вчителя у вказаному напрямку?

1.Комплексність. Необхідно відпрацювати всі системи зовнішності в комплексі. Наприклад, учитель, що дбає про свій зовнішній вигляд, отримує прекрасні результати (елегантний костюм, зачіска до лиця, майстерний макіяж). Водночас, якщо він не володіє своїм голосом (говорить голосно або дуже тихо), то досить швидко зачарування вчителем розсіється.

2.Індивідуалізація (індивідуальний стиль, імідж, своєрідність міміки, голосу, тобто все, що відрізняє одного вчителя від іншого).

3.Самовдосконалення. Не зупиняючись на досягнутому, постійний крок уперед, до вершини майстерності.

4.Активність, полягає в тому, що процес самовдосконалення – наслідок власної активності та ініціативи.

5.Перспективність – бачення близької і далекої перспективи, робота на завтрашній день, що стимулює сьогоднішню діяльність щодо самовдосконалення.

6.Єдність особистісного і дійового, що передбачає самовдосконалення в умовах певної діяльності особистості.

7.Концентричність. Передбачає, що кожне нове вміння, яке розвиває вчитель і яке поступово трансформується у звичку, має базуватись на попередніх знаннях, уміннях і навичках та перебувати у безпосередньому зв’язку.

Отже, якщо вчитель буде використовувати запропоновані рекомендації і поради, то вони допоможуть учителям уміло та впевнено працювати над своєю зовнішністю, що дасть їм змогу на високому рівні оволодіти педагогічною технікою.
На яких же принципах має базуватися самовдосконалення вчителя у вказаному напрямку?

1. Комплексність. Необхідно відпрацьовувати всі елементи зовнішності в комплексі, оскільки на тлі однобоких зрушень одразу чітко будуть помітні недоопрашовання в іншому аспекті. Наприклад, учи­тель, що дбає про свій зовнішній вигляд, отримує прекрасні результати (елегантний костюм, зачіска до лиця, майстерний макіяж тощо). Водночас, якщо він не володіє своїм голосом (говорить голосно або дуже тихо), то досить швидко зачарування вчителем розсіюється.

2. Індивідуалізація (індивідуальний стиль, імідж, своєрідність жестикуляції, міміки, голосу, постави, тобто все те, що відрізняє одного вчителя від іншого).

3. Самовдосконалення. Не зупиняючись на досягнутому, постійний крок уперед, до вершин майстерності.

4. Дотримання постійності у вияві ознак учительської зовнішності. Іншими словами, взявши на себе роль вихователя, педагог пам'ятає про це щохвилини і демонструє її через свою зовнішність незалежно від того, чи знаходиться він у безпосередньому контакті з учнями чи ні.

5. Дотримання професійної культури (інтелігентність, педагогічна етика, толерантність, педагогічний такт, емоційна стійкість, нездатність зашкодити психіці дитини поглядом, жестом, мімікою, тоном мовлення та ін.).

6. Концентричність. Передбачає, що кожне нове вміння, яке розвиває вчитель і яке поступово трансформується у звичку, має базуватися на попередніх знаннях, уміннях і навичках та перебувати у безпосередньому зв'язку.

7. Активність полягає в тому, що процес самовдосконалення — наслідок власної активності та ініціативи.

8. Цілісність — означає перехід від роботи з елементами із системними компонентами і системою в цілому. Вдосконалюючи складник зовнішності, вчитель паралельно вдосконалює техніку саморегу­ляції, взаємодії з учнями, застосовуючи набуті вміння на практиці. Це дає змогу підняти рівень пе­дагогічної техніки в цілому, що, безумовно, вплине на рівень зростання педагогічної майстерності.

9. Єдність особистісного і дійового, що передбачає самовдосконалення в умовах певної діяльності особистості. Без цього неможливо отримувати нові імпульси розвитку (генеральна ідея педагогічної майстерності, за словами Е.С.Барбіної, — дослідника феномена педагогічної майстерності).

10. Перспективність — бачення близької і далекої перспективи, робота на завтрашній день, що стимулює сьогоднішню діяльність щодо самовдосконалення.

За яких умов можна досягти мети, тобто створити або удосконалити свою зовнішність, яка б пози­тивно впливала на суб'єктів виховання? Це можливо і цілком доступно кожному вчителеві, якщо:

1. Цілеспрямовано працювати над собою.

2. Мати велике бажання.

3. Дотримуватися вищезазначених принципів.

4. Створити власну програму дій.

5. Мати взаєморозуміння з педагогічним колективом.

6. Усвідомити необхідність самовдосконалення.

7. Є зразок — авторитетний педагог, що відповідає цим вимогам.

Якими шляхами і засобами можна подолати цю проблему?

Вважаємо, що кожен має йти власним шляхом, найоптимальнішим саме для нього. Пропонуємо найтиповіші.

1. Підвищення кваліфікації на курсах з проблем розвитку педагогічної техніки.

2. Добір та ознайомлення з відповідною літературою, а також використання її в роботі.

3. Виконання спеціальних вправ.

4. Консультації візажиста, косметолога, стиліста, перукаря, манікюрниці, логопеда, хореографа, філолога, актора.

5. Придбання фена, манікюрного набору.

6. Організація в школі роботи студії моди за участю вчителів.

7. Проведення в школі масових заходів: "Конкурс елегантності", "Міс "Чарівність", конкурс бальних і сучасних танців, конкурс декламаторів, ораторів, демонстрація моделей модного взуття, одягу, прикрас.

8. Започаткування роботи міні-салону краси за пільговими умовами для вчителів.

9. Організація роботи груп "Здоров'я", "Грація", "Аеробіка", секцій із шейпінгу тощо.

Підсумовуючи сказане, зазначимо, що проблема зовнішності вчителя не нова, проте досить актуальна, її вирішення залежить в першу чергу від учителя, який має прагнути до ідеалу.

Пропонуємо практичні рекомендації, які починаються із часток не і ні, тобто від протилежного: чого не має бути. Така форма подачі порад може допомогти запобігти помилкам, які нерідко зустрічаються в реальному житті.

1. У гардеробі вчителя не має бути ультрамодного одягу, незвичайний фасон якого відволікає увагу учнів, а також вбрання занадто яскравих тонів, що стомлює і дратує дітей.

2. Не варто навіть молодому вчителю з'являтись у школі в шортах.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить