Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Для студента... ВФМ ЗЕД. Тема 11. Валютно-фінансові методи

ВФМ ЗЕД. Тема 11. Валютно-фінансові методи
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

ТЕМА 11. ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВІ МЕТОДИ

1.    Класифікація валютно-фінансових методів
2.    Валютно-фінансова політика
3.    Валютна війна та валютний демпінг
4.    Валютні стабілізаційні фонди та валютно-фінансові резерви
5.    Валютний паритет та валютні умови контракту
6.    Валютно-фінансовий облік, аналіз, планування, регулювання і контроль.


1. Під валютно-фінансовими методами розуміють способи, прийоми або систему прийомів для досягнення якої-небудь мети, для виконання певної операції. Зовнішньоекономічна практика має в своєму розпорядженні велику кількість валютних і фінансових методів, найважливішими із яких є — валютно-фінансова політика, валютна війна, валютний демпінг, валютні стабілізаційні фонди, валютно-фінансові резерви, валютний паритет, валютні умови контракту, валютно-фінансовий облік, валютно-фінансовий аналіз, планування, регулювання, валютний контроль та ін.

2. Валютне фінансова політика — сукупність заходів (економічних, політичних, правових, організаційних), які застосовують державні органи, центральні банки, та міжнародні валютно-фінансові організації у сфері валютно-фінансових відносини. Валютно-фінансова політика є складовою частиною державної економічної політики, що безпосередньо пов'язана із зовнішньоторговельною політикою. Незважаючи на спільність сфери дії, на практиці вона поділяється на валютну політику та фінансову. Валютна політика за терміном проведення поділяється на поточну та довготермінову валютну політику.
Поточна валютна політика — це облікова (дисконтна) та девізна:
а)    облікова валютна політика здійснюється через заміну відсоткової ставки  центрального банку за кредит для впливу на валютний курс. Підвищення відсоткових ставок сприяє приливу капіталів з інших країн, що підвищує курс валюти даної країни та поліпшує її платіжний баланс. Зворотна реакція — зниження відсоткової ставки за кредит.
б)    девізна валютна політика здійснюється через валютну інтервенцію, посилення або послаблення валютних обмежень, валютного субсидіювання та диверсифікації валютних резервів. Валютна інтервенція (як головний засіб валютної політики) означає в першу чергу купівлю-продаж державою іноземної валюти для впливу на курс національної валюти та його зміну. Наприклад, із зниженням курсу національної валюти центральний банк країни продає на валютному ринку великі суми іноземної валюти, що зумовлює підвищення курсу національної валюти щодо іноземної. Довгострокова валютна політика — передбачає довготермінові заходи структурного характеру в поступовій зміні валютного механізму, її основними інструментами є міждержавні переговори й угоди в межах МВФ та регіональні угоди (нарівні ЄС), а також валютні реформи.
Зміна валютного механізму передбачає зміну в порядку проведення міжнародних розрахунків, у використанні золота, резервних валют та міжнародних платіжних засобів в режимі валютних паритетів та курсів, а також структурні — у функціях МВФ та інших організацій.
Фінансова політика призвана забезпечити ефективний розподіл і перерозподіл ВНП та використання матеріальних, трудових та грошових ресурсів. Безперебійне фінансування економічного і соціального розвитку держави. Дотримання фінансового режиму, стимулюючого економічне зростання та ін. Головними інструментами фінансової політики є податкова система, фінансові нормативи, ліміти, резерви і т.п.

3. Валютна війна — тісно пов'язана зі станом зовнішньоторговельної діяльності й виступає у формі боротьби між окремими державами чи їх угрупуваннями за ринки збуту через активне використання коливань валютних курсів, які відображають зміни в економічному становищі цих країни на світовому ринку або створюють передумови для таких змін. Валютні війни, як правило, відбуваються на підґрунті торговельних та митних війн. В їх основі лежать намагання держав якнайповніше реалізувати національні економічні інтереси у сфері зовнішньої торгівлі. Нерівномірність темпів інфляційних процесів в окремих країнах супроводжуються девальвацією і ревальвацією національних валют.
Девальвація — здійснення державою у законодавчому порядку зниження обмінного курсу власної грошової одиниці щодо валюти іншої країни. Один із методів грошової реформи, направлений на оздоровлення грошового обігу, стабілізацію національної валюти.
Ревальвація — офіційне підвищення золотого змісту національної валюти чи фактичне підвищення її валютного курсу щодо грошової одиниці інших країн або щодо міжнародних грошових одиниць. Застосовується як один із методів стабілізації грошової системи і поновлення або підвищення купівельної спроможності грошей після інфляції.
Коли середній рівень цін в якійсь із країн зростає швидше ніж в інших відбувається фактичне завищення офіційного паритету валюти. Це стимулює імпорт товарів і утруднює їх експорт. При затримці виникає дефіцит зовнішньоторговельного балансу, інтенсивного відпливу капіталу за кордон.
Якщо курс валюти країни знижується це призводить до збільшення експорту й обмеження імпорту. Внаслідок цього зменшується дефіцит платіжного балансу, що зумовлює підвищення курсу валюти. Загалом експорт країни створює попит на її валюту і пропозицію іноземної валюти, а імпорт має зворотний вплив.
Валютний демпінг — метод, що передбачає розширення експорту товарів і послуг за зниженими цінами (нижче від світових) внаслідок зниження курсу національної валюти більшою мірою, ніж зменшення її купівельної спроможності всередині країни. Купуючи товари на внутрішньому ринку за нижчими цінами, експортер продає їх на зовнішньому ринку за більш стійку валюту, обмінює її на більшу кількість знеціненої національної валюти й отримує курсовий прибуток. Валютний демпінг використовують як засіб боротьби за розширення ринків збуту. Щоб обмежити його використання на конференції ГАТТ/СОТ в 1967 році був прийнятий міжнародний Антидемпінговий кодекс, який передбачає спеціальні санкції за його використання.

4. Валютні стабілізаційні фонди — грошові засоби в золоті, іноземній та національній валюті, що використовуються для валютної інтервенції з метою впливу на валютні курси. Окрім валютних стабілізаційних фондів створюються також валютні фонди та валютні фонди підприємств.
Валютні фонди — це також грошові засоби з іноземній та національній валюті та золото, що акумулюються з метою впливу на валютні курси.
Валютні фонди підприємства — грошові засоби в іноземній валюті, що утворюються за рахунок відрахувань від виручки на зовнішньому ринку й використовуються підприємствами для фінансування експортно-імпортної діяльності.
Валютно-фінансові резерви — запаси іноземної валюти та золота, що знаходяться в розпорядженні центральних банків, фінансових органів, приватних комерційних банків країни, в міжнародних та транснаціональних компаніях для здійснення своєчасних платежів у міжнародних розрахунках.
Основною метою валютних резервів є покриття негативного сальдо платіжних балансів, безперебійне здійснення міжнародних платежів за зовнішньоторговельними розрахунками. Від величини валютних резервів країни залежить її міжнародна ліквідність, а також купівельна спроможність.
Фінансові резерви спрямовуються на:
1.    здійснення витрат, потреба в яких виникає в процесі виробничої та комерційної діяльності;
2.    надання тимчасової фінансової допомоги;
3.    забезпечення стабільного виконання бюджетів;
4.    фінансування витрат галузевого значення;
5.    покриття збитків, у тому числі від стихійного лиха, аварій, нещасних випадків, а також непередбачених витрат.

5. Валютний паритет — тверде, офіційно встановлене співвідношення обміну однієї валюти на іншу. У межах світового господарства вирішальний вплив на валютний паритет має американський долар.
Валютні умови контракту — умови, які узгоджують експортери та імпортери при укладанні зовнішньоекономічних контрактів, вони містять:
а) валюту ціни контракту;
б) валюту, в якій здійснюються платежі;
в) валютний курс;
г) валютні застереження;
д) умови платежу;
е) форму розрахунків (інкасо, переказ, акредитив та ін.);
є) засоби платежу (векселі, чеки та ін.).


6. Валютно-фінансовий облік — процес виявлення, вимірювання, реєстрації, узагальнення, фіксації стану валюти та її основних параметрів, збору й накопичення даних про валюту і їх відображення
в облікових відомостях.
Валютно-фінансовий облік здійснюється відповідно до Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» та іншими нормативними документами, що визначають правові засади регулювання, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні, основною метою якої є падання повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємств.
Облік здійснюється на основі «Плану рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов'язань і господарських операцій підприємств і організацій», затвердженого наказом Мінфіна України №291 від 30 листопада 1999 року. Він включає облік експортних, імпортних, реекспортних, бартерних, компенсаційних, орендних (фінансовий лізинг), кредитно-розрахункових, валютно-фінансових та інших операцій зовнішньоекономічної діяльності, передбачених Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та іншими нормативно-правовими актами й міжнародними угодами України.
Валютно-фінансовий аналіз — складова частина економічного аналізу, що полягає в розчленуванні зовнішньоекономічних явищ і процесів та зафіксованих в бухгалтерському обліку даних валютно-фінансової діяльності компанії на окремі складові частини й елементи (ознаки, властивості, риси, стадії, ступені тощо) і їх відокремленому вивченні й з'ясуванні зв'язків між ними.
Валютно-фінансовий аналіз найдоцільніше здійснювати за допомогою факторного аналізу, який встановлює силу впливу окремих чинників на функцію або результативну ознаку (виторг валюти, собівартість продукції, норму прибутку, маржу від валютних операцій та ін.), з метою ранжування чинників для розробки плану організаційно-технічних заходів щодо поліпшення функції.
Валютно-фінансовий аналіз на практиці здійснюють в два етапи — окремо валютний аналіз, а потім фінансовий. Звичайно, в першу чергу підлягають валютному аналізу зовнішньоторговельні, інвестиційні, кредитні, валютні операції та спільна підприємницька діяльність з іноземним партнером. Як правило, валютний аналіз здійснюють за допомогою сукупності показників, що характеризують доцільність та ефективність використання валютних ресурсів.
Основними такими показниками є — валютна ліквідність, валютна окупність, купівельна спроможність валюти, валютна ефективність зовнішньоекономічних операцій та ін.
Валютна ліквідність — показник, що характеризує платоспроможність окремих країн та їх угрупувань, здатність своєчасно виконувати свої платіжні зобов'язання у відповідних платіжних засобах. Сукупність усіх джерел фінансування та кредитування платіжного зовнішньоекономічного обороту, до якого входять валютні резерви, золоті запаси, міждержавні кредити, позичковий капітал та інші джерела кредитування і фінансування зовнішньої торгівлі. На практиці використовують різні методики визначення рівня платоспроможності. Одна з найпростіших ґрунтується на оцінці стану державних валютних резервів. Друга — шляхом порівняння суми платежів кредиторам з експортною виручкою.
Валютна окупність — показник зовнішньоекономічної діяльності, в основу якого покладено відшкодування валютних витрат учасників ЗЕД за рахунок їх власних валютних доходів.
Купівельна спроможність валюти — визначається вартістю певного набору товарів та послуг, які можна придбати за відповідну грошову одиницю у порівнянні з базовим періодом. Співвідношення купівельної спроможності окремих валют до певної групи товарів та послуг у двох країнах становить паритет купівельної спроможності.
Валютна ефективність зовнішньоекономічних операцій — визначається шляхом відношення суми валютної виручки зовнішньоторгової організації до її витрат.
Аналізується також ефективність експорту та імпорту.
Ефективність експорту визначається шляхом відношення вартості товару вивезеного з країни у зовнішньоторговельних цінах, до його вартості у внутрішніх цінах.
Ефективність імпорту визначається шляхом відношення вартості імпортного товару, що реалізується на внутрішньому ринку за внутрішніми цінами, до його вартості за зовнішньоторговельними цінами.
В основі фінансового аналізу лежить вияснення трьох головних завдань:
1.      здійснити оцінку реальних фінансових потреб для досягнення стратегічної цілі;
2.    розподіл потоків грошових коштів залежно від конкретних
планів фірми, визначення додаткового обсягу фінансових ресурсів, що залучаються, і каналів їх залучення (кредитів), пошук внутрішніх резервів, випуск акцій та облігацій;
3.    забезпечення  жорстокої системи фінансової звітності,  що об'єктивно відображає процеси і забезпечує наочність у контролі за фінансовим станом підприємства.
Фінансовий аналіз використовують як головний засіб формування, вироблення, деталізації та виконання стратегії розвитку підприємства.
Оцінка фінансової діяльності компаній, фірм здійснюється на основі  аналізу їхніх фінансових звітів. Існує декілька методів аналізу фінансових звітів:
1.    метод розрахунку фінансових показників (коефіцієнтів);
2.    визначення питомої ваги окремих статей фінансових звітів - вертикальний аналіз;
3.     порівняння абсолютних і відносних показників.
При здійсненні фінансового аналізу в першу чергу розраховують такі основні показники динаміки — продажів, прибутку, активів та власного капіталу фірми, а потім визначають показники прибутковості, ліквідності,  стабільності та акціонерного капіталу.
Показники динаміки:
-    динаміка продажу — визначається шляхом ділення суми приросту продажу звітного періоду на суму продажів попереднього періоду і множенням частки на 100%;
-    динаміка прибутку — визначається шляхом ділення приросту прибутку звітного періоду на прибуток попереднього періоду і множенням частки на 100%;
-    динаміка активів — визначається шляхом ділення приросту загальної суми активів у звітному періоді на загальну суму активів попереднього періоду і множенням частки на 100%;
-    динаміка власного капіталу — визначається шляхом ділення приросту зобов'язань акціонерам звітного періоду на зобов'язання акціонерам попереднього періоду і множенням частки на 100%.
Показники прибутковості:
-    прибутковість інвестицій у компанію — відношення прибутку після сплати податків до суми інвестицій і множенням на 100%;
-    основний показник прибутковості — визначається відношенням прибутку до сплати податку та відсотків за кредит до всіх активів за мінусом невідчутних активів і множенням на 100%;
-    валова прибутковість продажів — визначається відношенням валового прибутку до суми продажу і множенням на 100%;
-    нетто-прибутковість продажів — відношення прибутку після сплати податку та дивідендів за привілейованими акціями на суму продажів і множенням на 100%.
Показники ліквідності:
-    поточний коефіцієнт ліквідності — визначається відношенням поточних активів балансу до поточних пасивів;
-    коефіцієнт критичної  (миттєвої)   оцінки — показує співвідношення найбільш ліквідної частини поточних активів (гроші + ринкові цінні папери + дебіторська заборгованість) і поточних пасивів.
-     оборотність матеріальних ресурсів — показує співвідношення
обсягу продаж до матеріальних запасів.
-    тривалість матеріальних запасів — визначається шляхом ділення всіх матеріальних запасів на пересічний добовий продаж товарів.
Показники стабільності:
-    показник заборгованості кредиторам — визначається як відношення всього пасивів до всього активів і множенням частки на 100%;
-    показник заборгованості акціонерам — визначається відношенням всієї заборгованості акціонерам до всього активів і множенням частки на 100%
-    показник  покриття грошовими  потоками  —  визначається
співвідношенням (прибутку до сплати податків та відсотків + річні платежі за лізинговими зобов'язаннями + депресіація) до
(відсоткові платежі за облігаціями + річні платежі за лізинговими зобов'язаннями + дивіденди за привілейованими акціями діленими на вираз (1 - Т) + річні платежі за основним облігаційним оборотом ділений на вираз (1 - Т). (Т - податок на прибуток корпорації).
Показники акціонерного капіталу:
-    прибутковість акцій — визначається шляхом ділення дивідендів на ринкову ціну акції і множення на 100%;
-    доход на звичайну акцію — визначається шляхом ділення прибутку після сплати податку та дивідендів за привілейованими акціями на кількість звичайних акцій;
-    співвідношення ціни та доходності звичайних акцій — визначається шляхом ділення поточної ринкової ціни звичайних акцій на останній показник дохідності звичайних акцій.
Валютно-фінансове планування — особлива форма планової діяльності, змістом якої є розробка і реалізації науково обґрунтованих планів визначення джерел валютних надходжень та створення і використання фінансових ресурсів в економіці держави з метою забезпечення стабільного економічного та соціального розвитку.
Основними функціями валютно-фінансового планування є:
1)    Відображення основних напрямів валютно-фінансової політики, що здійснюються органами законодавчої і виконавчої влади.
2)    Встановлення кількісних і якісних параметрів суспільного виробництва на плановий період.
3)    Вибір раціональних шляхів валютного і фінансового забезпечення передбачуваного рівня економічного і соціального розвитку на основі ефективного використання власних та позичкових ресурсів.
4)    Забезпечення необхідного рівня перерозподілу фінансових ресурсів для досягнення темпів і пропозицій розвитку економіки і підвищення   суспільного   добробуту   в    результаті   інтернаціоналізації виробництва та міжнародного поділу праці.
5)    Встановлення раціональних форм мобілізації валютно-фінансових ресурсів і на цій основі визначення їх оптимальної структури.
Валютно-фінансове планування може бути ефективним лише за умови, що воно базується на науково обґрунтованих принципах:
1)    Комплексному підході до основних параметрів економічного і соціального розвитку в тісному взаємозв'язку з наявними фінансовими можливостями;
2)    оптимального використання валютно-фінансових ресурсів з метою першочергового забезпечення ними пріоритетних напрямів розвитку економіки і соціальної сфери;
3)    раціонального визначення джерел отримання валютних та фінансових ресурсів та їх розподілу в державі;
4)    застосування єдиної методології прогнозування тенденцій і напрямів розвитку, здійсненні валютно-фінансових розрахунків, єдності у визначенні фінансових показників та ін.;
5)    наукового обґрунтування прогнозування на основі використання
прогресивних норм і нормативів, глибокого обґрунтування всіх розрахунків, їхніх взаємозв'язків з натуральними показниками.

Невід'ємною складовою частиною валютного та фінансового планування є складання валютного і фінансового плану підприємства, фірми та країни в цілому. Попереднім етапом будь-якої діяльності є обґрунтування її економічної доцільності, який розпочинається із планування організації найбільш продуктивних витрат та впорядкування бізнес-плану. При цьому особливу увагу приділяють найбільш змінним чинникам, які вимагають швидкої і якісної зміни планів всіх рівнів.
На практиці використовують декілька методів валютного та фінансового планування.
Валютне планування використовує — метод валютного відсотка від товарообороту, метод балансу грошових (валютних) надходжень, метод врахування оборотності валюти та ін.
Метод валютного відсотка від товарообороту показує долю валюти в робочому капіталі. Цей метод передбачає, що зміна обсягу продажу продукції впливає на величину активів, які повинна мати компанія. Іншими словами, товарооборот значною мірою визначає скільки валютних ресурсів потрібно для ведення справи.
Метод балансу валютних надходжень дає можливість здійснювати порівняння валютних надходжень із сумами до виплат та визначає щомісячний надлишок валютних ресурсів чи їх дефіцит.
Метод врахування оборотності валюти — за ним визначається мінімальна сума валютних ресурсів, яка потрібна компанії для проведення зовнішньоекономічних операцій, визначається за допомогою такого рівняння:

Мінімальна необхідна сума валюти =
(річні операційні витрати): (оборотність валюти).

Оборотність валюти фірми визначається за допомогою рівняння:

Оборотність валюти = (360 днів): цикл обороту валюти
(кількість днів між купівлею сировини та надходженням виручки від продажу готового товару).
Фінансове планування здійснюється за допомогою науково обґрунтованих норм, лімітів і нормативів та таких основних методів:
-    відсоткового відношення до продажів (ґрунтується на тому, що на рух активів корпорації впливають зміни в обсязі реалізації); коефіцієнт прибутку до продажів;
-     поточний коефіцієнт ліквідності;
-     коефіцієнт «швидкого реагування»;
-     прогноз грошових потоків (касовий бюджет);
-     бюджетування капітальних вкладень та ін.
Валютне регулювання — діяльність держави щодо регулювання міжнародних розрахунків і порядку здійснення угод з валютою та валютними цінностями. Основна мета валютного регулювання полягає в урівноваженні платіжних балансів, стабілізації валюти, підвищенні ефективності економіки та здійснення її структурної перебудови, стимулювання господарської діяльності, боротьба з інфляцією.
Валютне регулювання здійснюють міністерство фінансів, центральні емісійні банки або спеціальні урядові установи, що регулюють валютні операції.
Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року валютне регулювання в Україні здійснюють — Національний Банк Україна і Кабінет Міністрів України.
Валютне регулювання здійснюється за допомогою таких форм:
1.    Дисконтної політики — управління обліковою ставкою національного банку, котра регулює обсяг грошової маси в державі, обсяг сукупного попиту, рівень цін у країні та приплив і відтік короткострокових капіталів.
2.    Девізної політики у вигляді валютної інтервенції — сутність якої полягає в купівлі-продажу центральним банком іноземної валюти, змінюючи тим самим курс національної валюти, режим конвертованості валют та посилення або послаблення валютних обмежень.
3.    Диверсифікації (розширення) валютних резервів і на цій основі зменшення збитків від відносного знецінення тих чи інших валют та забезпечення вигідної структури резервних активів.
4.    Валютної інтервенції — втручання національного банку в операції на валютному ринку через купівлю-продаж іноземної валюти з метою впливу на національну валюту. Для підвищення курсу національної валюти банк продає іноземну валюту, а для зниження її курсу — скуповує іноземну валюту.
5.    Отримання або надання кредитів та субсидій для компенсації
розривів, що виникають у міждержавних платежах.
6.    Валютні обмеження — система законодавчих або адміністративних правил, спрямованих на обмеження операцій з іноземною валютою, золотом та деякими валютними цінностями. Основною метою валютних обмежень є підтримка курсів національної валюти, урівноваження платіжних балансів, концентрація валютних ресурсів в руках держави для посилення міжнародної ліквідності країни, недопущення валютних спекуляцій та ін.
Основними видами валютних обмежень виступають такі дії держави:
-    заборона вільного продажу й купівлі іноземної валюти;
-    обов'язковий продаж (або здача) іноземної валюти державі за офіційним курсом;
-    регулювання процесу вивезення капіталу, грошових переказів
(впровадження особливого порядку на цю операцію) та ін.;
-    ліцензування для комерційних банків права здійснення валютних операцій.
-     інші адміністративні заходи регулюючих органів держави.
Важливу роль у забезпеченні високої ефективності валютного регулювання відіграють вибрані країною засоби валютного регулювання. Практика зовнішньоекономічної діяльності має в своєму розпорядженні велику їх кількість, проте здебільшого основними засобами валютного регулювання є:
а)    безпосередні операції купівлі-продажу іноземної валюти
центральними банками (валютна інтервенція);
б)    застосування різних прямих валютних обмежень у сфері торгівлі (наприклад запровадження імпортних депозитів);
в)    нормування вивезення валюти для студентів, які від'їжджають за кордон;
г)    введення обмежень на відплив капіталу та регламентувань його імпорту;
д)    політика відсоткових ставок, що впливають на рух валютних цінностей.
Головні завдання валютного регулювання:
1.    Організація курсоутворення в країні (визначення ціни грошової одиниці однієї країни до інших країн).
2.    Захист та забезпечення відповідного рівня конвертованості (вільний обмін однієї валюти на іншу за діючим курсом) національної валюти.
3.     Регулювання платіжної функції іноземної валюти.
4.    Регламентація поточних операцій платіжного балансу.
5.     Організація внутрішнього валютного ринку (економічні, в т.ч. виробничі й організаційні відносини з приводу купівлі продажу
іноземних валют і платіжних документів в іноземній валюті
в офіційно визначених центрах).
6.     Регламентація та регулювання банківської діяльності з валютними цінностями.
7.     Регулювання процесів утворення та руху валютного капіталу.
8.     Захист іноземних інвестицій.
9.     Встановлення ефективного режиму та обмежень щодо вивезення і ввезення через митний кордон валютних цінностей.
10.     Забезпечення стабільних джерел надходження іноземної валюти на національний валютний ринок та ін.
Валютно-фінансовий контроль поділяється на валютний контроль та фінансовий.
Валютний контроль — комплекс заходів, за допомогою яких держава контролює встановлений нею порядок придбання суб'єктами ЗЕД іноземної валюти й золота та операцій з ними. Валютний контроль здійснюється з метою перевірки відповідності діяльності підприємств, фірм, компаній та організацій усіх форм власності тим чи іншим правилам, інструкціям та нормативно-правовим актам, що регламентують валютні операції, а також захисту платіжного балансу та запобіганню зниженню валютного курсу і різних зловживань та злочинів, що переслідуються чинним законодавством України та її міжнародними договорами стосовно відмивання брудних грошей.
Валютний контроль, як правило, буває двох видів — зовнішній (органів державного контролю) та внутрішнім (компанії).
Статтею 13 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контроль» визначені контрольні функції державних органів і банківської системи України.
Національний банк України є головним органом валютного контролю, що:
-    здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених цим Декретом до компетенції інших державних органів;
-    забезпечує виконання уповноваженими банками функцій, щодо здійснення валютного контролю згідно з цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України;
-    уповноважені банки здійснюють контроль за валютними операціями, що проводяться резидентами і нерезидентами через ці банки.
Державна податкова адміністрація України здійснює фінансовий контроль за валютними операціями, які проводяться резидентами і нерезидентами на території України.
Міністерство зв'язку України здійснює контроль за додержанням правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний кордон України.
Державний митний комітет України здійснює контроль за додержанням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.
Внутрішній контроль здійснюють менеджери, власники підприємств (приватні власники, акціонери, пайовики тощо), для них головними є питання ефективності, економічної доцільності валютних витрат, прибутковості та ін.
Змістом будь-якої контрольної процедури завжди є:
-    фактичне та документальне зіставлення (порівняння) очікуваного результату з тим, що є наяву;
-    виявлення причин можливих відхилень;
-    позитивна чи негативна оцінка кінцевого результату дій, що піддані контролю;
-    усунення негативних явищ, що перешкоджають вірному ходу дій та створення умов, які б запобігали їм.
В залежності від періодичності здійснення контролю він поділяється на попередній, поточний та наступний (ретроспективний).
Фінансовий контроль — система нагляду і перевірки функціонування і фактичного стану суб'єкта підприємницької діяльності, що здійснює ЗЕД з метою оцінки правильності прийнятих управлінських рішень, виявлення відхилень від вимог чинного законодавства України, усунення неблагополучних ситуацій і повідомлення про них відповідним компетентним органам.
Фінансовий контроль в Україні здійснює Міністерство фінансів України через Державну контрольно-ревізійну службу і Державну податкову адміністрацію України та їхні органи на місцях, а також Національний банк України відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність».
Функціями фінансового контролю суб'єктів господарювання є перевірка:
1.    виконання Законів України, Указів Президента України, постанов Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини державної власності, фінансові й податкові відносини;
2.    повноти і своєчасності надходження до бюджету, цільового й економного використання коштів державного бюджету і позабюджетних фондів;
3.    законності та ефективності використання фінансових ресурсів суб'єктами підприємницької діяльності;
4. касової дисципліни і законності операцій на рахунках у банку, достовірності фінансової звітності.
Основними об'єктами фінансового контролю є такі показники:
1.    доходи від реалізації продукції та інші надходження;
2.    стан обігових коштів, активів і пасивів балансу;
3.    дебіторська і кредиторська заборгованість;
4.    довгострокові та поточні зобов'язання;
5.    витрати і фінансові результати, фінансовий стан, фінансова стабільність і платоспроможність (ліквідність) підприємства.
Крім офіційних державних служб, що здійснюють фінансовий контроль в Україні існує також і незалежний контроль у формі аудиту, що викликано наданням самостійності підприємствам та організаціям, їх приватизацією і створенням на їх основі акціонерних товариств, приватних підприємств, об'єднань та необхідністю проведення      перевірок      фінансово-господарської      діяльності підприємств усіх форм власності й забезпечення консультаціями з фінансових питань.
Аудиторська діяльність в Україні здійснюється відповідно до Закону України «Про аудиторську діяльність».
Аудит — незалежна експертиза фінансової звітності та іншої інформації про господарсько-фінансову діяльність суб'єкта господарювання для з'ясування його реального фінансового стану.
Аудиторська діяльність — проведення незалежними аудиторами та фірмами перевірок публічної фінансової звітності, обліку господарських операцій та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання та надання їм аудиторських послуг. Ці послуги надаються у формі консультацій з питань бухгалтерського обліку, звітності, оподаткування, складання бізнес-планів, фінансових прогнозів, прогнозування майбутнього стану підприємства, аналізу фінансово-господарської діяльності тощо.
Аудиторська діяльність включає в себе організаційне і методичне забезпечення аудиту, виконання аудиторських перевірок та надання аудиторських послуг, як через перевірки, так і через експертизи, консультації з питань економію-правового забезпечення підприємницької діяльності фізичних і юридичних осіб.
Головним завданням аудиторів є аналіз фінансово-господарської діяльності за певний відрізок часу, наприклад за рік. Джерелом аналізу є декларація про доходи підприємства чи організації та звіт про фінансові результати. Для виконання аналізу необхідно також мати бухгалтерські документи з обліку виробничих затрат, реалізації продукції, та фінансових результатах.
У Міжнародних стандартах і нормах аудиту існують поняття «зовнішній аудит» і «внутрішній аудит», «фінансовий аудит» і «управлінський аудит.»
Зовнішній аудит проводять незалежні аудиторські фірми, або аудитори, що мають сертифікат аудитора і ліцензію.
Внутрішній аудит проводять аудитори (штатні працівники підприємства), щоб допомогти керівництву в ефективному виконанні своїх функцій.
Фінансовий і управлінський аудит є різновидністю перших двох.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить