Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Для студента... ВФМ ЗЕД. Тема 2. Валютно-фінансові відносини

ВФМ ЗЕД. Тема 2. Валютно-фінансові відносини
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

ТЕМА 2. ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВІ ВІДНОСИНИ

1.    Сутність ВФВ
2.    Формування та використання ВФ ресурсів
3.    Інноваційно-інвестиційна діяльність


Отже, стосовно зовнішньоекономічної діяльності, валютно-фінансові відносини — це сукупність відносин, що пов'язані із функціонуванням валюти в міжнародній торгівлі, економічному і технічному співробітництві, наданні та отриманні позик, кредитів тощо. Учасниками валютно-фінансових відносин є безпосередньо держави, юридичні й фізичні особи. Валютно-фінансові відносини — це, в першу чергу, відносини між учасниками міждержавного обміну при функціонуванні грошей у міжнародному обороті. Тому для валютно-фінансових відносин характерні дві взаємопов'язані сфери функціонування: національно-державна та міжнародна (світова). Правова регламентація виникнення змін чи припинення валютно-фінансових відносин базується на міжнародних, міждержавних угодах та національних правових актах. Валютно-фінансові відносини складаються із світових відносин і національних.
Світові валютно-фінансові відносини є сукупністю національних валютних і фінансових відносин, національних господарств, міжнародних економічних організацій у їх взаємодії, що здійснюється через систему міжнародних економічних відносин.
Національні валютно-фінансові відносини — це сукупність відносин, за допомогою яких здійснюється міжнародний платіжний обіг, формуються та використовуються валютні й фінансові ресурси, необхідні для функціонування економіки країни. З організаційно-правового погляду національні валютно-фінансові відносини виступають як державно-правова форма функціонування фінансів у країні, що склалася історично на основі інтернаціоналізації господарських зв'язків та закріплена національним законодавством з урахуванням норм міжнародного права. Валютно-фінансові відносини передбачають функціонування в країні грошей і валюти.
Слід відмітити, що гроші і валюта — поняття близькі, але не тотожні.
Гроші — це загальний еквівалент при обміні товарів, який визначає вартість товарів і послуг, необхідних для задоволення людських потреб. Грошові відносини — це рух грошей у процесі товарного обороту, надання послуг, погашення боргових зобов'язань в межах відповідної держави.
Валюта — це грошові знаки іноземних держав, а також кредитні та платіжні документи в іноземних грошових одиницях, що використовуються у міжнародних розрахунках і обслуговують світовий ринок. Проте, не всі національні знаки вартості можуть бути валютою, а лише ті, що визнані світовим співтовариством як загальні еквіваленти.
Особливості національних валютно-фінансових відносин визначаються ступенем розвитку економіки, зовнішніх зв'язків держави. Національні валютно-фінансові відносини тісно пов'язані зі світовими. Зв'язок світових валютних і фінансових відносин із національними здійснюється через національні банки, що обслуговують та регулюють ці відносини і виявляється в міждержавному валютно-фінансовому регулюванні та координуванні політик країн.
Валютно-фінансові відносини включають — формування та використання валютних ресурсів, інноваційно-інвестиційну діяльність, міжнародні платежі (розрахунки), валютні операції, кредитування, оподаткування, страхування.

Формування та використання валютно-фінансових ресурсів


Формування та використання валютно-фінансових ресурсів — це усвідомлені, цілеспрямовані, планомірні дії суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності й держави, направлені на збільшення надходжень валютних і фінансових ресурсів та їх цільове використання. Звичайно, такі дії пов'язані з активним використанням різних форм і видів зовнішньоекономічної діяльності, що складають основні джерела їх надходження.
Основними джерелами надходжень валютних і фінансових ресурсів є — експорт товарів, послуг, будівельно-монтажних та інших робіт; транспортні послуги (залізничний, морський, повітряний, трубопровідний та ін.); туризм; прямі та портфельні інвестиції; отримання міжнародних позик (кредитів); отримання доходів від закордонних інвестицій; валютних надходжень від спільних підприємств, вільних економічних зон; здійснення валютних операцій банками та іншими фінансово-кредитними установами; надходження дивідендів з-за кордону; страхові, консультаційні, посередницькі та інші послуги; орендні та лізингові операції; наукова та науково-технічна діяльність; торгівля ліцензіями, торговими знаками та інші надходження.
Використання валютних ресурсів здійснюється відповідно з визначеними пріоритетними напрямами розвитку економіки держави та суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності.
Всі надходження валютних ресурсів суб'єктами ЗЕД (юридичними і фізичними особами, державними органами) та їх використання знаходять своє відображення у платіжному балансі країни. Платіжний баланс — це баланс сум потоків валютних платежів, які отримує країна з-за кордону та здійснює за кордон у процесі зовнішньоекономічної діяльності за певний період часу (місяць, квартал, рік). Платіжний баланс містить чотири розділи — розрахунки за поточними операціями, рух капіталу, статистичні розходження та офіційні розрахунки. Платіжний баланс являє собою кількісне і якісне відображення масштабів, структури та характеру зовнішньоекономічних зв'язків країни, підсумовує результати міжнародних операцій між вітчизняними та іноземними суб'єктами ЗЕД, тобто резидентами і нерезидентами.
До категорії резидентів відносять — підприємства, компанії, представництва іноземних компаній, некомерційні установи та корпорації, установи органів державного управління, домашні господарства, мандрівники, працівники, що тимчасово працюють в іншій країні, а потім повертаються на батьківщину.
Платіжний баланс за формою визначається як статистичний звіт, який базується на принципах бухгалтерського обліку, тобто кожна економічна операція має подвійний запис — за кредитом однієї статті та дебетом іншої. Необхідність його складання пов'язана з балансом угод, укладених протягом року між фізичними особами, фірмами та урядовими організаціями однієї держави з відповідними установами іншої для здійснення необхідних платежів та розрахунків. У разі надання економічних цінностей (товарів, послуг чи фінансових активів) на безоплатній основі ці операції запроваджуються подвійним записом в особливій статті балансу, що має назву «трансферти».
МВФ у платіжних балансах основну увагу приділяє двом основним його розділам — балансу поточних операцій та балансу руху капіталу й фінансових ресурсів. Всі операції в платіжному балансі поділяються на платежі, обміни, трансферти, міграцію, умовно-розрахункові операції, операції із зміни вартості, рекласифікацію претензій і зобов'язань. В кредиті платіжного балансу відображаються реальні експортні ресурси та фінансові елементи, що відображають скорочення іноземних активів або збільшення пасивів. В дебеті балансу відображаються реальні імпортні ресурси та фінансові елементи, що відображають збільшення активів або зменшення пасивів. Таким чином, для активів знак «плюс» (кредит) означає зменшення вкладень, а «мінус» (дебет) свідчить про їх збільшення. На противагу цьому для пасиву знак «плюс» означає збільшення, а «мінус» — зменшення.
Платіжний баланс складається в Україні НБУ на основі інформації, яку він отримує від Мінекономіки, ДПА, Держмиткому, Держкомстату, банків та інших організацій та установ. Сальдо платіжного балансу може бути позитивним, якщо валютні надходження перевищують їх платежі і негативним, тобто коли боргові зобов'язання з платежів валютою перевищують її надходження.
Важливе місце у формуванні та використанні валютних ресурсів займає залучення в країну іноземного капіталу. Під іноземним капіталом розуміють різні форми капіталу (приватний, акціонерний, державний, банківський, промисловий, фінансовий та капітал міжнародних фінансово-кредитних організацій і т.п.), що належить закордонним власникам. Іноземний капітал потрібний, в першу чергу, як джерело доходів для бюджету, джерело капіталу для економічного і соціального розвитку, як господарюючий суб'єкт із передачею управлінського досвіду і технології, передумова стабілізації економіки, забезпечення її структурної перебудови та ін.
Світовий досвід переконує, що без широкого залучення іноземного капіталу неможливо провести структурну перебудову економіки, скоротити технічну і технологічну відсталість народного господарства, домогтися виробництва конкурентоспроможної вітчизняної продукції. Слід відзначити, що сьогодні навіть найрозвинутіші країни світу вирішують складні економічні проблеми за рахунок залучення іноземних інвестицій. Наприклад, частка іноземних інвестицій, що припадає на долю США, Японії, Франції, Німеччини — становить більше половини всіх світових кредитів. Великий осяг іноземного капіталу (понад 40 млрд. доларів США), потребує і розвиток економіки України. Проте, необхідно усвідомлювати, що одним бажанням тут справі не зарадиш. Масштаби прямих інвестицій і темпи їх вкладення залежать від обсягу капіталу країн-донорів і змін в економіці, праві, внутрішнього господарського механізму держав, що приймають іноземний капітал.
Створення необхідних умов, сприятливого клімату для залучення іноземного капіталу — це найголовніша комплексна проблема, що складається із різних елементів і в першу чергу, з економічних, соціальних, політичних, техніко-технологічних, національних та інших. А тому, такі умови створюються державами за допомогою відповідних економічних і соціальних заходів, дійових національних юридичних норм та міжнародних договорів, інвестиційних договорів та страхових полюсів при страхуванні іноземних інвестицій у національних та міжнародних страхових організаціях, які складають невід'ємну частину інвестиційного законодавства країни, що приймає іноземний капітал.
Економічні умови формування механізму залучення іноземного капіталу включають:
1.    Валютно-грошові умови:

-    валютна окупність, ліквідність, заміщення, регулювання та контроль;
-    умови купівлі — продажу валюти та її обміну;
-    конвертованість національних грошей;
-    курс національної валюти;
-    співвідношення вкладів національних та іноземних партнерів.
2.    Ціни на фактори (ресурси виробництва):
-    землі, капіталу, робочої сили, енергоносіїв;
-    ціна на сировину, матеріали та інше.
-    Оподаткування та пільги.
-    Майново-правові умови:
-    Право на власність:
-    землі, ресурсів, майна, інтелектуальну власність; умови купівлі — продажу валюти;
-    Юридичні норми та правила:
-    репатріація капіталу та перерахунок отриманих доходів;
-    інвестування прибутку;
-    заставні гарантії (гарантія від вилучення);
-    умови компенсації та арбітражу.
Політичні та соціальні умови формування механізму залучення іноземного капіталу включають:
1.    Політична стабільність.
2.    Співвідношення владних структур різних рівнів.
3.    Соціально-трудові вимоги.
4.    Відповідність вимогам екології та охороні природи.
5.    Інформаційне забезпечення, етика та розуміння правил ринку.
Техніко-технологічні умови формування механізму залучення іноземного капіталу:
1.    Сумісність технологій та забезпечення технічними засобами.
2.    Потреба у продукції внутрішнього ринку країни.
3.    Рівень професійної підготовки кадрів.

Інноваційно-інвестиційна діяльність

Під інноваційно-інвестиційною діяльністю — розуміється сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інновацій та інвестицій.
Інновація — як термін означає «втілення наукового відкриття, технічного винаходу в новій технології або в новому виді виробу»
Відповідно до Закону України «Про інноваційну діяльність» під інноваційною діяльністю розуміється — діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоздатних товарів і послуг [36].
Інновації — новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери [36].
В Концепції Верховної Ради України відмічається, що національні інтереси України вимагають негайних та ефективних заходів спрямованих на збереження її науково-технологічного потенціалу, забезпечення ефективного його використання для подолання кризових явищ у економічному та соціальному розвитку. Враховуючи економічні, соціальні, екологічні, оборонні та інші національні інтереси, слід за короткий строк здійснити комплекс заходів, які б сприяли підвищенню якісних характеристик вітчизняного науково-технологічного потенціалу до рівня стандартів розвинених країн, інтенсифікації процесу опанування науковими знаннями, новими технологіями та їх практичному втіленні [38].
•    Головними цілями науково-технологічного та інноваційного розвитку  визначаються:
•    •    підвищення ролі наукових та технологічних факторів у подоланні кризових явищ у соціально-економічному розвитку України та забезпеченні її економічного зростанню утвердження духовності у суспільстві, вдосконалення державотворення;
•    створення ефективних механізмів збереження, використання та розвитку національного науково-технологічного потенціалу;
•    технологічне переобладнання і структурна перебудова виробництва з метою нарощування випуску товарів конкурентоспроможних на внутрішньому і світовому ринках;
•    збільшення експортного потенціалу за рахунок наукоємких галузей виробництва, зменшення економіки України від імпорту;
•    органічне включення інноваційних факторів до процесу соціально-економічного розвитку держави, збереження довкілля та ефективного використання природних ресурсів, сприяння створення в економіці достатньої кількості робочих місць,
•    відродження творчої діяльності винахідників і раціоналізаторів
виробництва;
•    розвиток людини як особистості, збереження і захист її здоров'я та середовища проживання, створення умов для високопродуктивної, творчої та безпечної праці і сучасного побуту.

Об'єктами інноваційної діяльності є:

•    інноваційні програми і проекти;
•    нові знання та інтелектуальні продукти;
•    виробниче обладнання та процеси;
•    інфраструктура виробництва і підприємництва;
•    організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру і якість виробництва і (або) соціальної сфери;
•    сировинні ресурси, засоби їх видобування і переробки;
•    товарна продукція;
•    механізми формування споживчого ринку і збуту товарної продукції.

Суб'єктами інноваційної діяльності можуть бути — фізичні і (або) юридичні особи України, фізичні і (або) юридичні особи іно-з^мних держав, особи без громадянства, об'єднання цих осіб, які провадять в Україні інноваційну діяльність і (або) залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів.

Інвестиція (від лат. Investio — одягаю) — довгострокове  вкладення капіталу (коштів) у різні галузі економіки, переважно за межами країни.
1нвестування — це економічна категорія, що відображає відносини, пов’язані з довгостроковим вкладенням грошових, майнових та інтелектуальних цінностей, що авансуються в основні та оборотні фонди підприємств, фірм та організаційна також у науково-технічний розвиток, якісне вдосконалення виробничої бази та освоєння випуску нових видів продукції з метою одержання прибутку або соціального ефекту.
Згідно із законом України «Про інвестиційну діяльність» інвестиційними цінностями можуть бути:
1.    Кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери.
2.    Рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності).
3.    Майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності.
4.    Сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих («ноу-хау»).
5.    Права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також іншими майновими правами.
6.    Інші цінності [20].
Основною функцією інвестицій є поповнення резервного капіталу на основі ступінчастих термінових зобов'язань інвестиційного портфеля, а також задовольняти непередбачену потребу в коштах, зумовлену тим, що клієнти забирають свої кошти або подають заявки на позички, які перевищують наявні ресурси. Функціонально-елементний склад інвестицій підприємства класифікується за джерелами інвестування та за формою власності.
За джерелами інвестиції поділяються — на внутрішні (вітчизняні) та зовнішні (іноземні).
Внутрішніми джерелами інвестиційної діяльності є:
1)    власні фінансові ресурси інвестора (прибуток, амортизаційні відрахування, відшкодування збитків від аварій, стихійного лиха, грошові нагромадження і заощадження громадян, юридичних осіб тощо);
2)    позичкові фінансові кошти інвестора (облігаційні позики, банківські та бюджетні кредити);
3)    залучені фінансові кошти інвестора (кошти одержані від продажу акцій, пайові та інші внески громадян і юридичних осіб);
4)    бюджетні інвестиційні асигнування;
5)    безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій, підприємств і громадян.
Внутрішні (вітчизняні) інвестиції поділяються — на фінансові (цінні папери), реальні (виробничі), валові, чисті. Фінансові інвестиції — це вкладення капіталу в цінні папери (акції, облігації, які випускають акціонерні компанії та держави, а також вкладення у банківські депозити). Більша частина фінансових інвестицій є непродуктивним вкладенням капіталу, тобто не у сферу виробництва. Це стосується також і інвестицій у державні облігації, які випускають з метою покриття бюджетного дефіциту.
Реальні інвестиції — це вкладення капіталу у розвиток продуктивних сил (засобів виробництва, науки, освіти, інформаційні технології, підвищення кваліфікації працівників та ін.), а також для оновлення існуючих, створення нових «капітальних» (матеріальних) благ і одержання за рахунок цього більшого доходу чи соціального ефекту. Такі реальні інвестиції ще називають виробничими, у господарській практиці — капітальні вкладення. Таке поняття — капітальні вкладення ми знаходимо і в Законі України «Про інвестиційну діяльність», де відмічається: «Інвестиції у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів здійснюються у формі капітальних вкладень» [20].
Валові інвестиції — є вкладенням в основний виробничий капітал (устаткування, інструмент, будівлі, споруди та ін.), товарно-матеріальні запаси (сировину, готову продукцію, незавершене будівництво), житлове будівництво.
Чисті інвестиції — це валові інвестиції за мінусом амортизації основного капіталу. Якщо валові інвестиції спрямовують на оновлення основного капіталу та розширення, то чисті інвестиції — лише на його розширення.
Зовнішніми джерелами інвестиційної діяльності згідно із Законом України «Про режим іноземного інвестування» [26] є:
1,    Іноземна валюта, що визнається конвертованою Національним банком України.
2.    Валюта України — при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування чи в будь-які інші об'єкти інвестування відповідно до законодавства України за умов сплати податку на прибуток (доходи).
3. Будь-яке рухоме і нерухоме майно (земля, будівлі, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності) та будь-яких пов'язаних із ним майнових прав.
4. Акції, облігації, інші цінні папери, а також корпоративні права (й рана класності на частку у статутному фонді юридичної особи, ( І мореної відповідно до законодавства України або законодавстві інших країн), виражених у конвертованій валюті.
5.    Грошові вимоги та права на вимоги про виконання договірних
зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджені згідно із законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями.
6.    Будь-які права інтелектуальної власності, вартість, яких у конвертованій валюті підтверджена згідно із законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі промислові зразки, знаки для товарів і послуг, «ноу-хау» тощо.
7.    Права на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно із законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями.
8.    Інші цінності відповідно до законодавства України.

Іноземні інвестори мають право здійснювати всі види інвестицій, що прямо або у виключному порядку не заборонені чинними законами України, в таких формах:
•    часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними та фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;
•    створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю;
•    придбання прямо не забороненого законами України нерухомого чи рухомого майна, включаючи, будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів
або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;
•    придбання самостійно або за участю українських юридичних чи фізичних осіб прав користування землею та концесій на використання природних ресурсів на території України;
•    придбання інших майнових прав;
•    господарської (підприємницької) діяльності на основі угод про розподіл продукції;
•    в інших формах, які не заборонені законами України, в тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів із суб'єктами господарської діяльності України.

До зовнішніх джерел інвестування відносяться також наддержавні інвестиції.
Зовнішні (іноземні) інвестиції поділяються на прямі та портфельні.
Іноземні прямі інвестиції — здійснюються з метою придбання у повну власність або контрольного пакета акцій зарубіжного економічного об'єкта через створення нових підприємств і компаній або поглинання вже існуючих.
Кількісна відмінність прямих інвестицій від портфельних полягає у необхідній частці їх у загальному капіталі для забезпечення інвесторові контролю за ними. Експерти спеціальної комісії ООН з транснаціональних корпорацій, а також законодавство США та багатьох інших країн виходять з того, що мінімально ця частка повинна становити не менше 10%.
Зовнішні прямі інвестиції здебільшого здійснюють — холдинги, фінансові групи та фінансові компанії.
•    Холдингова компанія — головна компанія якої-небудь фінансової імперії, монополії, що володіє контрольним пакетом акцій дочірніх підприємств і спеціалізується на управлінні цієї імперії, в яку входять підприємства разом зі своїми дочірніми і внучата
ми фірмами. Холдинг, як правило, здійснює інвестування з метою зміцнити у довгостроковій перспективі становище своєї фінансової імперії, монополії, інколи навіть відмовляючись від великих доходів.
•    Фінансова група — це декілька об'єднань підприємств, що тісно пов'язані між собою системою взаємної участі.
•    Фінансова компанія — це корпорація, що фінансує вибрані проекти за певним критерієм і не здійснює диверсифікації вкладень, що властиво інвестиційним компаніям.
Зовнішні портфельні інвестиції — здійснюються у вигляді придбання цінних паперів підприємств, компаній та інших економічних об'єктів для отримання інвестором додаткового прибутку (але не забезпечують йому право контролю за цими економічними об’єктами). Цю групу складають — інвестиційні компанії (компанії, що формують свій капітал за рахунок вкладів дрібних інвесторів на загальних основах і вкладення у цінні папери для них єдиний вид діяльності), страхові та пенсійні фонди. Повсюдні інвестиції, але без стабільного портфеля цінних паперів здійснюють інвестиційні дилери — торгові компанії, інвестиційні банки, фондові доми, інвестиційні пули. Вони прагнуть отримати прибуток шляхом спекулятивної гри на біржі.
Залежно від форм власності розрізняють — приватні, колективні, державні, наддержавні інвестиції та спільне інвестування.
•    Приватні інвестиції — це інвестиції однієї особи, максимум сім'ї.
Колективні інвестиції — це вкладення акціонерних компаній, корпорацій, народних підприємств, кооперативів та ін.
•    Державні інвестиції — це вкладення із державного бюджету здебільшого у базові, малоприбуткові сфери й галузі народного господарства.
•    Наддержавні інвестиції — здійснюють міжнародні економічні організації та наднаціональні органи (наприклад,  Кабінет міністрів ЄС).
•    Спільне інвестування — здійснюване українськими та іноземними громадянами, юридичними особами та державами.

Основні правила інвестування підприємств — це інвестування в цінні папери, в різні види акцій та облігацій з метою отримання прибутків з найменшим ризиком. Вкладення коштів у цінні папери залежить від трьох умов;
1)    висока дохідність цінних паперів;
2)    високий ступінь надійності вкладень при незначному ризику;
3)    зростання доходів у майбутньому від таких вкладень.
Ці три основні інвестиційні умови складають інвестиційний клімат — сукупність об'єктивних та суб'єктивних умов, які сприяють чи гальмують процес інвестування народного господарства (на макрорівні) та окремих підприємств, компаній (на мікрорівні).
Попит на світовому ринку інвестиційних ресурсів значно перевищує його пропозицію, тому держави прагнуть створювати максимально сприятливі умови для залучення внутрішніх і зовнішніх інвестицій.
Найважливішим і найефективнішим механізмом залучення зовнішніх інвестицій є спільне з іноземними партнерами підприємництво та вільні економічні зони.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить