Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Материалы для работы Поняття про неплатоспроможність і банкрутство

Поняття про неплатоспроможність і банкрутство
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Поняття про неплатоспроможність і банкрутство

Мета, принципи, методи, які використовуються в ході застосування процедури банкрутства, у процесі еволюції людської цивілізації розвивалися й зазнавали значних змін.
Уперше інститут банкрутства отримує правове закріплення в римському праві. Спочатку громадянин Римської імперії відповідав за взятими на себе зобов'язаннями всім своїм майном, своєю особистою свободою й свободою членів своєї родини. Розправа й підпорядкування кредиторові (manus inectio  й secum dictio) — методи, якими кредитори домагалися виконання зобов'язань.
Розвиток римської цивілізації й розширення торговельних зв'язків поступово привели до більш помірного погляду на банкрутство. Центр ваги став переноситися з карного покарання неплатоспроможного боржника до обігу стягнення на його майно. Більш цивілізовано проводиться вилучення майна боржника, враховуються інтереси всіх кредиторів, реалізація майна на добуває цивілізовані форми — аукціон (bonorum venditio). Римське право починає розрізняти боржників, які просто затримали повернення боргів (при можливості його повернути), і боржників, що не в змозі повернути борг (неоплатного боржника). У цей період закладаються основи правового інституту банкрутства, регулюється процес і порядок визнання боржника неплатоспроможним (банкрутом).
При виявленні недостатності майна боржника для погашення всіх вимог кредиторів претор призначав розпорядника конкурсною масою неоплатного боржника. Таким розпорядником був magister bonorum, що здійснював продаж майна боржника й ділив отримані кошти між кредиторами. У компетенції magister bonorum також було вивчення угод боржника з метою виявлення в них дій на шкоду кредиторам.
Право стояло на захисті кредитора, дії на шкоду яких визнавалися незначними.
У розглянутому періоді була накладена й традиція укладання мирових угод між кредитором і боржником. Укладання таких угод віталося й заохочувалося на всіх стадіях процесу. У практиці використовувалися відстрочки виконання зобов'язань, які оформлялися у формі договору, що є частиною мирової угоди.
У період Римської імперії було закладено основу й для інших правил неплатоспроможності, зокрема концепція про сукупність карної й майнової відповідальності за неповернення боргу, що одержала свій розвиток у середні віки.
Відповідно до цієї концепції на території середньовічної Європи застосовувалося карне переслідування боржника, який не виконав свої зобов'язання. Посилювалися покарання за неповернення боргів. Але характерним для середньовіччя був становий характер застосування процедури банкрутства стосовно боржника, який не повертає борги: у більшості країн Європи процедура банкрутства застосовувалася тільки до купців і торговців. Представники інших станів не могли бути визнані банкрутами.
Конкурентне право середніх віків частково або повністю сприймає інститут неплатоспроможності з Римського права (період рецепції), але з'являються й нововведення. У законі Англії від  1543  р.  з'являються  посилання  на необхідність доведення припинення платежів для підтвердження ситуації неплатоспроможності,    передбачається    певний    строк    для з'ясування дійсного економічного становища боржника. Цей же строк використовувався для виявлення шахрайських угод або виплати боржником заборгованості одним кредиторам на шкоду іншим. Разом з тим становий характер й, як наслідок, обмеженість практики    застосування    процедури    неплатоспроможності гальмував розвиток інституту банкрутства.
У XVII—XIX ст. із приходом капіталізму як основної формації в Європі, відбувається швидкий розвиток інституту банкрутства. Усе ретельніше регулювався процес порушення справи про визнання боржника неплатоспроможним; спрощувалася процедура доказів неплатежів; удосконалювалося законодавство про фіктивні угоди, що призводять до банкрутства, або приховують майно й фінансові кошти від кредиторів; не допускалася свідома виплата заборгованості одним кредиторам на шкоду іншим і т. ін.
З початку XVIII ст. в Англії, а пізніше й у США одержала розвиток законодавча концепція про відсутність кримінальної відповідальності при ненавмисному банкрутстві. У континентальній Європі ця концепція не одержала розвитку, однак розгляд практики мирових угод і зацікавленість кредиторів у поверненні своїх боргів, а не в арешті й карному переслідуванні боржника призвели, практично, до того ж результату.
З'являється поняття фіктивного й навмисного банкрутства. Крім того, повсюдно в законодавство про банкрутство вводяться новели про судові відстрочки виконання зобов'язань. Одержують законодавче закріплення й правове оформлення відбудовні (санаційні) або реорганізаційні процедури, що застосовуються в ході судового розгляду.
У XVII—XX ст. правова наука закордонних країн детально вивчила інститут неплатоспроможності й сформувала сьогоднішні погляди на його природу.
Інститут банкрутства (неплатоспроможності) також був не новий і для юридичної науки Російської держави. Паралельно з розвитком інституту неплатоспроможності в Європі приватне право Росії теж зверталося до проблематики банкрутства. У правовому регулюванні цих відносин можна виділити три основні етапи.
Перший — дореволюційний, коли законодавство розвивало концепцію про сукупність карної й майнової відповідальності боржника, який не виконав зобов'язання.
У царській Росії існувало два основні документи, що регулюють процедуру банкрутства: Статути про неплатоспроможність 1800 й 1832 рр. Процедури, передбачені законодавством, застосовувалися тільки у випадках недостатності майна боржника для погашення всіх вимог кредиторів у повному обсязі. Право на звернення до суду із заявою про визнання боржника неплатоспроможним мали судові пристави й нотаріуси у випадку виявлення або недостатності майна боржника для виконавчих написів або судових наказів.
У діловій практиці мали місце мирові угоди між боржником і кредитором. У порядку, визначеному мировою угодою, проводилися процедури реорганізації й санації. У працях правознавців і діловій практиці розроблявся порядок надання відстрочки платежів і основні принципи санації. Законодавство передбачало можливість визнання угод боржника незначними у випадку, якщо вони зроблені на шкоду кредиторам.
Перший етап розвитку інституту неплатоспроможності в Росії відрізняє «прокредиторський» підхід до реалізації процедури неплатоспроможності, тобто більше відображаються інтереси кредиторів.
Другий етап — період НЕПу. Основною характеристикою правового регулювання неплатоспроможності (банкрутства) періоду НЕПу є чільна роль держави на всіх стадіях процесу. Насамперед захищалися інтереси держави — зобов'язання перед нею виконувалися позачергово. У Цивільний кодекс 1922 р. були включені статті про неплатоспроможність.  Застосовувалося карне переслідування боржника. Конкурсний процес — продаж майна боржника    після    ухвалення    рішення    про    його неплатоспроможність, здійснювався     під    спостереженням державних службовців. У законодавстві з'являється новела про можливості подачі заяви прокурором про визнання боржника неплатоспроможним на підставі інформації третіх осіб. Прокурор брав   участь   також   у   судовому   розгляді   по   справах   про банкрутство.
У період НЕПу закон також стояв на сторожі інтересів кредиторів, виділяючи при цьому одного — найважливішого — державу.
Третій етап розвитку інституту банкрутства — з 1992 р. Необхідність правового регулювання процедури банкрутства назрівала з моменту переходу до ринкової економіки. До початку 90-х років кількість збиткових господарюючих суб'єктів України з державною й недержавною формою власності досягла загрозливих розмірів. Дотацій з бюджету вимагали не окремі підприємства, а цілі галузі, тому прийнятий у 1992 р. Закон «Про банкрутство» багато хто розцінював як механізм протидії кризі економіки, порятунок від нерентабельних виробництв.
У процесі застосування Закону «Про банкрутство» виявилося недостатнім нормативне пророблення реалізації реорганізаційних процедур. Закон не враховував своєрідності деяких боржників і проявляв однаковий підхід до всіх категорій боржників.
Інститут неплатоспроможності є невід'ємною складовою законодавства будь-якої розвинутої держави з ринковою економікою й слугує для запобігання ситуаціями, коли переваги виявляються на боці одного із кредиторів, що приступив до стягнення першим і в той же час покликаний забезпечити  найбільш рівне й справедливе задоволення вимог усіх кредиторів з урахуванням інтересів як кредиторів, так і самого боржника.
На думку Г. Ф. Шершеневича, видатного дореволюційного російського вченого-юриста, під неплатоспроможністю варто розуміти такий стан майна боржника, установлений в судовому порядку, який дає підставу припускати недостатність його для рівномірного задоволення всіх вимог кредиторів. Такий стан речей спричинює введення конкурсного процесу, тобто порядку рівномірного розподілу майна боржника між усіма його кредиторами. У сучасному законодавстві України конкурсний процес, у розумінні Г.Ф. Шершеневича, відповідає інституту банкрутства.
За всіх часів існування інституту банкрутства виникало питання про те, що є достатньою умовою для початку конкурсного процесу (процедури банкрутства). У світі вже давно існує два підходи до вирішення цього питання. Розроблено дві правові доктрини інституту неплатоспроможності (банкрутства), що ґрунтуються на принципах неоплатності й неплатоспроможності боржника.
У правових системах, де інститут неплатоспроможності (банкрутства) побудований на принципі неоплатності, справа про банкрутство порушується в тому випадку, якщо має місце факт перевищення розміру зобов'язань боржника над вартістю його майна. Однак при використанні цього принципу виникають труднощі в доведенні кредитором стану неоплатності боржника, оскільки документи, що підтверджують фінансовий і майновий стан боржника в кредитора, як правило, відсутні. Отже, порушити справу про банкрутство боржника стає досить проблематично.
На відміну від принципу  неоплатності, доктрина неплатоспроможності, побудована на принципі неплатоспроможності, полягає в тому, що справа про банкрутство може бути порушена за наявності факту припинення боржником платежів за зобов'язаннями, при цьому допускається, що розмір зобов'язань боржника перевищує вартість його майна. Для порушення справи про банкрутство кредиторові досить довести факт неплатежу боржником за його зобов'язаннями, а майновий і фінансовий стан боржника з'ясовується надалі в процесі розгляду справи.
Виходячи з принципу неплатоспроможності побудоване законодавство про неплатоспроможність (банкрутство) більшості держав, які мають розвинуті ринкові відносини. У Російській Федерації Закон «Про неплатоспроможність (банкрутство)» від 1992р. був побудований на принципі неоплатності, але практика його застосування вказала на необхідність змінити підход до цього інституту, і вже в 1997р. було прийнято нову редакцію, цей Закон, побудований за принципом неплатоспроможності. Цей Закон успішно застосовується в Російській Федерації й зараз.
Верховна Рада України також провела реформування законодавства про банкрутство й 30 червня 1999 р. внесла зміни в Закон, виклавши його в новій редакції. У новій редакції Закон називається «Про відновлення платоспроможності боржника або визначення його банкрутом», і ґрунтується він також на принципі неплатоспроможності. Таким чином, неплатоспроможність є один із ключових понять цього Закону.
Розрізняють абсолютну й відносну неплатоспроможність.
Абсолютна неплатоспроможність полягає в неможливості боржника  через  повне  руйнування  фінансового  становища сплатити борги кредиторам без використання судових процедур банкрутства.
Відносна неплатоспроможність полягає в неможливості погашення боргів кредиторів через тимчасові фінансові складнощі й наявність майнових активів, що перевищують кредиторську заборгованість. У цьому випадку кредитори реалізують свої майнові права через виконавче виробництво, минаючи інститут банкрутства.
Банкрутство означає ліквідацію боржника, реалізацію його майна з метою задоволення вимог кредиторів.
При глибокому вивченні інституту неплатоспроможності стає зрозуміло, що це інститут комплексний, тобто поєднує в собі норми різних галузей права, тому його застосування потребує знання й осмислення правових норм податкової, банківської, адміністративної, трудової, карної й іншої галузей права.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить