Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Материалы для работы Бідність як прояв соціальної політики

Бідність як прояв соціальної політики
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Бідність як прояв соціальної політики

І. Вступ
Нині Україна належить до країн з високими показниками диференціації населення за доходами. Різке зниження рівня життя переважної частини населення України на протязі першої половини 90-х років ХХ ст. значною мірою вплинуло не тільки на збільшення масштабів бідності в країні, а й  на зміну визначальних чинників бідності. Економічне зростання, що почалося відбуватися в Україні з початку 2000 року неоднозначно вплинуло на ситуацію з бідністю в країні та конкретно відбилося на становищі деяких соціально-демографічних груп населення. Проблеми, що виникають з таким явищем як бідність населення є актуальними і необхідними для дослідження, тому що є спонукаючими до соціальної нерівності населення та напруженості в суспільстві, і яких вкрай необхідно не допускати.  В роботі розкривається сутність проблем з якими пов`язана категорія бідності в Україні,  і особливо приділяється увага негативному стану демографічних показників населення, стану показників якості життя різних верств населення.  
ІІ. Постановка задачи  
Мета досліджень полягає у визначенні основних параметрів, що характеризують бідність населення, їх різноплановий вплив на стан добробуту населення, неадекватний рівень оплати праці найманих працівників, що відтворюється на відповідних доходах населення,  виявлення недоліків  у сучасному стані соціального забезпечення різних категорій населення та змін демографічного характеру, що відбуваються в останній період в країні, негативні наслідки  демографічної кризи на якості  життя населення. Теоретичною та методологічною основою дослідження є діалектичний метод досліджень та системний підхід до вивчення економічних процесів; монографічний метод, метод соціологічних опитувань, аналітичний метод.   
ІІІ. Результати
Індикатором недосконалості існуючого ринкового механізму є дані соціологічних досліджень домогосподарств за показником динаміки диференціації рівня доходів між 10% найзабезпечніших громадян і 10% найбідніших (децільний коефіцієнт). Аналіз досліджень свідчить про те, що у 2006 році розрив між цими категоріями громадян зберіг тенденцію до зростання. Зростання доходів населення щороку відбувається за рахунок 10% найзабезпечніших громадян [1].
Якщо розглядати працююче населення за рівнем трудових доходів, то 3,5 млн.осіб (20% сукупності)  одержують занадто низькі доходи – нижче рівня мінімальної заробітної плати і 1,8 млн., тобто дещо більше 10%  мають надто високі прибутки порівняно з іншим працючим населенням
Аналіз ситуації  з бідністю в Україні в 1999-2006 р.р. свідчить, що позитивний ефект від економічного зростання дав змогу зменшити масштаби абсолютної бідності. Проте він не вплинув на ситуацію з відносною бідністю, оскільки процес розшарування населення за доходами спинити не вдалося.  Причиною такого явища стали не тільки наслідки перехідного періоду щодо виникнення необгрунтованої нерівності в доходах, а й нерівномірний розподіл ефекту економічного зростання між  різними групами населення. Як свідчать дослідження, малозабезпечені верстви населення найменше виграли від процесу відродження економіки країни [2].
Так, за даними Держкомстату України, оцінюючи свій добробут, чотири з п`яти опитаних домогосподарств відносять себе до категорії бідних, одна п`ята частина – до категорії середнього класу і тільки 0,2 % - до категорії заможних.
Однією з причиною, що пояснює значний дисбаланс в доходах різних груп населення є те, що  низка частка заробітної плати в собівартості продукції не дозволяє рівномірно розподіляти прибуток від господарської діяльності суб`єктів ринку. В Україні  лише шість осіб з 1000 (0,6%) займається підприємницькою діяльністю і розпоряджається засобами виробництва. З урахуванням членів сім`ї доходи від підприємницької діяльності одержує в середньому 21 особа, інші 979 осіб залежать від заробітної плати і соціальних трансфертів. Цей показник  ніяк не можна порівняти із закордоним досвідом – це надто мізерна частка населення. Так, в країнах ЄС самостійно розпоряджаються підприємницьким прибутком 45 осіб,  у США – 78 осіб, в Росії – 7  з 1000 осіб.
Як доказує економічна теорія, якщо зростає економіка країни, то відповідно повинні зростати показники оплати праці в реальному виразі. Коли при цьому підвищується ефективність виробництва, то доходи працюючих громадян повинні зростати випереджаючими темпами відповідно до росту економіки. Однак, в Україні щорічні підвищення заробітної плати прямо не відображаються на структурі фондів підприємств, тобто на частці заробітної плати в собівартості продукції. Цей показник за період 2001-2006 р.р. залишався практично без змін і становив в середньому по галузях економіки 5,78 – 5,80 коп. з 1 грн. (5,8%) реалізованої продукції.  В Європі і США цей показник  знаходиться в середньому на рівні 40%, а в наукомістких галузях і у сфері послуг 90%.
Такий стан створює неприпустиму ситуацію, коли за межею бідності часто опиняється найманий працівник. Тому труд працюючого населення в України залишається одним з найнижчих за оплатою праці, а також є найбільш експлуатованим у порівнянні зі світовою практикою.
Як показує практика та розрахунки, завдяки перерозподілу фондів підприємств на користь збільшення заробітної плати усьго на 2 відсотки – це                           дасть змогу підняти заробітну плату на третину. Як наслідок цього, на третину зростуть джерела фінансування пенсій, суттєво збільшаться доходи місцевих бюджетів, а відтак і видатки на освіту, охорону здоров`я, благоустрій і створення інфраструктури міст. Але,  найголовніше – зміниться  пропорція розподілу доданої вартості і зменшиться глибина прірви між бідними та багатими. [1].
Неможливо побудувати економічно розвинену  та цивілізовану країну, в якій 80 відсотків суспільства складається з бідного населення. Формування загальної нерівності за рахунок високодоходних верств населення, диференціація його за рахунок групи з низькими трудовими доходами мають  прямий зв`язок з бідністю працюючого населення характерне для української економіки та ринку праці. Статистика засвідчує, що 20% осіб, які мають трудові доходи, одержують у середньому на місяць менше за офіційно встановлений рівень мінімальної заробітної плати, що не досягає навіть середнього прожиткового мінімуму.  В нашій країні   понад 80% бідних – це домогосподарства, в яких є хоча б одна працююча особа.
В Україні існує чітка  залежність рівня бідності від вікових  характеристик  населення.  Аналіз статево- вікового  показника  населення свідчить про те, що незалежно від статі найвищі ризики бідності припадають на групу дітей віком до 16 років і літніх людей, старших за 80 років.  Зниження ризиків бідності починається у чоловіків з 35, а у жінок – з 40 років. Найсприятливіший період життя,  з точки зору ризику бідності,  для обох статей настає у віці 50 років і триває до 70 років у чоловіків і  65 – у жінок. Саме у цьому віці люди досягають найвищого кар`єрного росту, а  з досягненням пенсійного віку ще продовжують працювати [4].  
Україні загрожує демографічна криза. На початок 2007 року частка осіб, старших від 60 років становила 20,3%, а старших від 65 років – 16,4%. Нині на кожні 1000 працюючих припадає 800 пенсіонерів, а до 2020 року це співвідношення становитиме 1:1 [5].
Унаслідок старіння значно зменшується чисельність населення працездатного віку, причому це відбувається не лише через низьку народжуваність, а й унаслідок високої смертності населення працездатного віку (ризик смерті сягає майже 40% [6]). Якщо такі тенденції триватимуть надалі це становитиме серйозну загрозу економічному розвитку країни.
Демографічні чинники нині впливають на бідність більше ніж соціально-економічні характеристики членів домогосподарств. Особливо це стосується наявності в домогосподарстві дітей. Так, якщо присутність у домогосподарстві хоча б одного безробітного підвищує ризик бідності на 12,4%, то наявність дітей  - на 30,6%. Внаслідок народження в сім`ї другої дітини ризик бідності зростає на 48,4%, а третьої на 53,8%. Таким чином, попри усталене переконання щодо найгіршого становища багатодітних родин, нині до групи ризику також потрапляють домогосподарства з двома дітьми, а найбільш уразливими, поряд з багатодітними,  можна також вважати сім`ї  з двома дітьми віком до трьох років [4].                                                                                                                                             
Демографічна криза в Україні виявляється не лише у зменшенні чисельності населення, а насамперед у погіршенні його якості: поганий стан здоров`я, невідповідний  счасним вимогам рівень освіти, низька економічна активність широких верств населення.
Спосіб життя найбільш вагомий чинник, що на 50% визначає здоров`я нації. До основних чинників способу життя, що впливають на здоров`я населення України можна віднести психологічно-соціальні стреси, незбалансоване харчування (понад 40% населення нашої країни має надлишкову вагу), надмірне споживання алкоголю, значне поширення тютюнокуріння. Серед 12 країн СНД Україна є лідером  за цим показником – 67% чоловіків і 20% жінок нашої країни курять.[5].
Особливою проблемою для соціальної політики України залишаються незадовільні умови проживання населення. Низькі стандарти забезпечення сімей житлом за показниками житлової площі і кількості кімнат на одну особу посилюються не менш серйозною проблемою його якості. Сьогодні 66,4% міських жителів не має в своїх квартирах базових зручностей – гарячого водопостачання, ванни або душу, домашнього телефону. У сільській місцевості 84,7% населення живе в будинках, не обладнаних елементарними зручностями (централізованим газопостачанням, водопроводом та каналізацією). Поділ критерію позбавлення нормальних умов життя за типом місцевості проявляється як складова бідності населення і є порушенням всіх принципів соціальної справедливості.
ІУ. Висновки
Проблеми розшарування населення та подолання  бідності, звичайно лежать у площині державних проблем. Не дивлячись на деяке покращення у стані добробуту населення  в останній час, але ще дуже рано казати про подолання бідності. На жаль, в Україні система соціального захисту  значно відстає від трансформаційних процесів економіки. Адресна допомога незахищеним верствам населення тільки починає набирати обертів, і поки що  не справляється з поставленними завданнями. Суми наданих допомог іноді викликають не тільки незадоволення, а й здивування, обурення, а іноді є просто знущанням:  допомога дитині з приводу втрати годувальника, допомога малозабезпеченим сім`ям, матері-одиначці,  з безробіття, на поховання тощо. Відбувається значний перекіс в установленні сум соціальної допомоги, так допомога  при народженні першої, другої, третьої дитини та суми допомоги дитини, що втратила батька (годувальника)  переважають у 30, 70 і 125 разів. Хіба тут можна говорити про соціальну справедливість?
Слід виділити ще одну кричущу негативність існуючого стану соціальної політики країни – це бідність сільського населення, що найгостріше виявилося вже в період економічного зростання. Ця категорія населення характеризується найнижчим рівнем заробітної плати серед галузей економіки і виживає тільки за рахунок натурального, власного господарства.
Головними пріоритетами державної соціальної та демографічної політики має бути стимулювання не тільки народжуваності, продовження повноцінної економічної активності населення старших вікових груп, забезпечення пільгових та  сприятливих умов  розвитку підприємницької діяльності, а також підвищення рівня оплати працюючого населення. Посилена  увага відтворенню робочої сили країни, забезпечення добробуту працюючих громадян зможе докорінно вирішити проблеми усіх інших прошарків населення, і тим самим підвищити економічний стан усієї економіки держави.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить