Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Материалы для работы Формування української національної самосвідомості

Формування української національної самосвідомості
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 5
ХудшийЛучший 

Формування української національної самосвідомості

Виникненню й поширенню української національної самосвідомості сприяло багато факторів суспільно-політичного і культурно-освітнього характеру. Зокрема, наприкінці XVIII ст. імпульс цьому процесові дав ряд найважливіших політичних подій, що мали загальноукраїнське і загальноросійське значення. Це — російсько-турецькі війни за Північне Причорномор'я та Крим (70—80-ті роки), ліквідація Запорізької Січі (1775 p.), скасування автономної козацької адміністративно-політичної системи на Слобожанщині та Лівобережжі і юридичне оформлення тут у 1783 р. загальноросійського кріпосного права, насильницьке приєднання Російською імперією території Правобережної України, а Австрійською — Галичини і Буковини (70—90-ті роки). Розчленування, з одного боку, і возз'єднання, — з другого, території українського етносу, знищення останніх опор його державності супроводжувалося також і його русифікацією.
Важливе місце в пробудженні національної самосвідомості українців належить творчості першого класика вітчизняної літератури й драматургії І.П. Котляревського (1769—1838 pp.). Його перелицьована "Енеїда", без волі автора видрукувана 1798 p., була першою книжкою, яка надзвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово. Своїми ж образами минулої козацької слави і сучасного гіркого селянського життя вона сприяла зацікавленню ними широких кіл української інтелігенції.
Крім формальної сторони — літературного друкованого слова, писаного народною мовою, до того ж незвичайно легкою, вільною і культурною, — поема містила в собі справді дорогоцінний зміст. З-за жартівливої форми талановитої пародії, що описувала нібито троянських гультіпак, проглядали інші образи й спомини. Українські козаки також часто блукали світами, не знаходячи собі притулку — й гіркі гадки мусили наводити спомини, що викликались цим оповіданням нібито про троянських бурлак. З-поза веселих і часом грубуватих жартів і глузувань поставали образи "вічної пам'яті Гетьманщини". Поставало народне життя, змальоване з великою любов'ю і знанням, пробуджувались зацікавленість і співчуття до його проблем.
Славнозвісна "Енеїда" започаткувала нову українську літературу й відіграла величезну роль в усвідомленні себе українцями національно індиферентних людей.
І до сьогоднішнього дня ще не оцінений належним чином внесок "Енеїди" у скарбницю світової культури. Шведський дослідник А. Єнсен (початок XX ст.), перелічивши ряд травестійно-пародійних обробок Вергілієвої "Енеїди" в історії європейської літератури, зазначає, що творіння Котляревського не просто виділяється своєю "самостійною оригінальною вартістю", а й перевищує "і культурно-історично, і мовно, та й естетично" всіх своїх попередників. Перевищує, бо в ній спостерігаємо "багатосторонній образ цілої України, народних звичаїв і соціальних обставин", бо українське народне життя в ній "так всесторонньо, а при тім артистично" опрацьоване. Перевищує з погляду на її "реалізм, національний гумор і народну мову".
Процес українського національного відродження на першому етапі (приблизно до середини 40-х років XIX ст.) охопив найбільші культурні центри українських земель, що перебували під владою Російської імперії, — Харків, Полтаву, Ніжин, а згодом досяг Перемишля та Львова на території Галичини, яка входила до складу Австрійської імперії.
Як значний епізод з історії українського відродження, що мав місце біля самих витоків національної свідомості, постає нині зарубіжна поїздка 1791 р. українського поміщика і російського поета Василя Капніста та його переговори з канцлером Прусії про можливість одержання від цієї країни допомоги в тому разі, коли українці, "доведені до краю тиранією, що її російський уряд, а саме князь Потьомкін, здійснювали над ними,... спробують скинути російське ярмо". Адже йдеться про діяча, якого сучасники залежно від їх поглядів поважали або ненавиділи за пристрасний український патріотизм, чию славнозвісну позацензурну "Оду на рабство" сприймали в тогочасному суспільстві як літературний виступ за "восстановление гетманського правления", а самого його вважали таким, що "готовый был пожертвовать всем своим имением для благополучия Малороссии". Представники наступного покоління родини Капністів також були безпосередньо причетні до національного руху. Вони підтримували зв'язки з членами Кирило-Мефодіївського братства, серйозно займалися українським мовознавством, поширювали рукописи пронизаних волелюбними ідеями поезій Т.Г. Шевченка.
Національно-визвольні сюжети з історії України привертали увагу й класиків російської літератури Олександра Пушкіна та Миколи Гоголя. Їхні твори української тематики, не тільки художньо розкривали освіченим російським читачам багатий віковічними традиціями український світ, а й сприяли піднесенню національної свідомості самих українців. Досить вагомий внесок у цю справу зробили декабристи, зокрема Кіндрат Рилєєв. У своїй поемі "Войнаровський" він створює художні образи реальних історичних діячів — українського гетьмана Івана Мазепи та його небожа Андрія Войнаровського, яких зображує патріотами й героями національно-визвольної боротьби в Україні. Таке трактування цих образів не тільки повністю розходилося з офіційною точкою зору російського царизму та його ідеологів, але й було несподіваним для багатьох сучасників поета. Ще зовсім недавно воно з упередженням сприймалося і радянськими істориками та літературознавцями.
Та й інші його твори, в яких оспівувалася боротьба українського козацтва, козацьких героїв проти поневолювачів ("Наливайко", "Гайдамак", "Палей", "Богдан Хмельницкий", "Петр Великий в Острожске"), цілком імпонували тоді тим, хто дбав про утвердження й поширення української національної самосвідомості в масах. Серед них був Микола Маркевич, який професійно займався вивченням історії України і став одним з перших авторів фундаментальної багатомовної узагальненої праці з цієї проблематики. У листі до К. Рилєєва, написаному за три місяці до повстання декабристів у 1825 p., Маркевич від себе та від своїх співвітчизників захоплено заявив: "Ви підносите цілий народ, — горе тому, хто йде на приниження цілих країн, хто наважується покрити презирством цілі народи. Але слава тому, хто прославляє велич душі людської і кому цілі народи мають віддати подяку".
Вітчизняна війна 1812 р. безпосередньо зачепила й долю українського народу. Викликаючи хвилю патріотичних настроїв проти наполеонівського нашестя, вона дала значний імпульс піднесенню національної самосвідомості в Україні. А серед прогресивної російської громадськості (незалежно від національності її діячів) пробудила романтизований інтерес до мови, фольклору та побуту населення України. З цього інтересу народилися перші українознавчі лінгвістичні та фольклористичні праці (у світ їх випустили видавництва Петербурга та Москви). Це — граматика української мови, складена вченим-мовознавцем із Сумщини Олексієм Павловським (1818 p.), збірники українського пісенного фольклору Миколи Цертелєва, грузинського князя за походженням (1819 р.), та Михайла Максимовича — вихованця Московського і майбутнього першого ректора Київського університету (1827 p.). Відомий російський учений-славіст Ізмаїл Срезневський розпочав свою викладацько-дослідницьку діяльність у Харківському університеті. Як збирач та видавець творів українського фольклору він цілком усвідомлював свою добровільну й благородну місію популяризатора масової української самосвідомості. Його стаття "Взгляд на памятники украинской народной словесности" (1834 p.) — перший друкований публічний виступ на захист української мови, її права на необмежене використання в літературі й науці. "Надії на славу літературну" побачив Срезневський у творчості українських письменників, своїх сучасників — Івана Котляревського, Петра Гулака-Артемовського, Григорія Квітки-Основ'яненка.
Активним поширювачем української культури став Микола Костомаров — також вихованець Харківського університету. З перших кроків своєї вченої кар'єри він настільки досконало оволодів українською мовою, що писав нею художні твори й на основі українського фольклору виконав два дисертаційні дослідження. Зі сторінок харківського українського альманаху "Молодик" (1843 р.) Костомаров закликав своїх сучасників на Україні писати твори, орієнтуючись на інтереси народних мас, уважно вивчати духовну культуру українського народу, розширювати народознавчі дослідження, зробити українську мову знаряддям науки та мистецтва. "Конечно, Гоголь, — відзначав Костомаров, — много выразил из малороссийского быта на прекрасном русском языке, но, надо сознаться, знатоки говорят, что многое то же самое, будь оно на природном языке, было бы лучше". І тут же вчений пророче визначив місце в розвитку української національної самосвідомості творчості тоді ще молодого поета — Тараса Шевченка: "Это целый народ, говорящий устами своего поэта".
І це, як зазначають дослідники, не випадковість, що в XIX ст. найбільше для утвердження національної самосвідомості зробив не державний муж чи воїн, а поет Тарас Шевченко, його геніальна творча спадщина. Вихід у Петербурзі 1840 р. збірки поетичних творів Т. Шевченка "Кобзар" був, безперечно, знаменною віхою в історії українського культурного відродження, а сама ця невелика тоді ще книжечка стала могутньою рушійною силою формування національної самосвідомості багатьох українців. Відтоді в рукописних списках і духовних виданнях, у піснях, якими ставало чимало його віршів, творчість Шевченка почала проникати в саму гущу народних мас пригнобленої царизмом України, пробуджувати національну гідність людей. Причому таку ж роль твори основоположника нової української літератури і реформатора української мови, яким по праву ввійшов в історію нашого народу Шевченко, відігравали й на українських землях по другий бік російсько-австрійського державного кордону.
Напередодні і в період демократичної революції 1848—1849 pp. у Західній та Центральній Європі українські прогресивні громадські діячі Східної Галичини мали всі підстави проголошувати: "якщо хочемо озброїтись силою, давайте прислухаємося до громогласного Шевченка". У свою чергу, Шевченкові та його ідейним однодумцям були відомі імена і творчість таких видатних зарубіжних слов'янських діячів культури, як Шафарик, Коллар, Міцкевич та ін. А такі слов'янознавці, як Ізмаїл Срезневський та Осип Бодянський, були особисто знайомі з цими та багатьма іншими провідними представниками зарубіжного слов'янського світу. Здавалося, що визвольні ідеї створення всеслов'янського федеративного союзу носяться в повітрі, їх разом з ідеями соціального і національного розкріпачення українського народу, ліквідації самодержавного і встановлення демократичного ладу, піднесення масової національної самосвідомості в Україні шляхом розвитку системи шкільної освіти та широкої культурно-освітньої програми було покладено в основу діяльності Кирило-Мефодіївського товариства — нелегальної політичної організації, провідними діячами якої були Василь Білозерський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко, Микола Гулак. Шеф жандармів граф О.Ф. Орлов, підсумовуючи слідчі матеріали, зазначив, що члени товариства прагнули відновити колишню Гетьманщину по можливості "в независимости от других славянских племен", що "общество почти потеряло из виду обширную цель объединения всех славянских племен и заботилось о Малороссии, ее народности, языке и даже независимости", що положення основного програмного документа кирило-мефодіївців — "Закону Божого" викладені "в революционном коммунистическом духе".
На сучасному етапі незалежного розвитку української державності заключне положення кирило-мефодіївського "Закону Божого" (себто "Книг битія України..." М. Костомарова) звучить як пророцтво, що збулося: "І встане Україна з своєї могили, знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хоруган, ні у сербів, ні у болгар. І Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в Союзі слов'янськім". Михайло Грушевський в "Очерке истории украинского народа" так оцінив історичне значення Кирило-Мефодіївського товариства: "...Здесь мы впервые видим попытки теоретического формирования украинской идеи в политической и общественной сфере в духе прогресса и свободы".
Пропаганду своїх ідей колишні учасники Кирило-Мефодіївського товариства відновили наприкінці 50-х — на початку 60-х років у Санкт-Петербурзі після відбуття десятирічного заслання. Звичайно, здійснювали вони її тепер обережніше й поміркованіше, та все ж досить виразно, безкомпромісно. Тоді в Петербурзі знаходилися найважливіші організації загальноукраїнського національного руху, як от: гурток однодумців і послідовників Т. Шевченка, українська друкарня Пантелеймона Куліша, нарешті, редакція першого українознавчого журналу "Основа", матеріали якого публікувалися російською та українською мовами і який фактично став трибуною пропаганди української національної самосвідомості.
Головним питанням, яке найбільше дискутувалося на сторінках "Основи", було національне. У полеміці з російською, польською, німецькою, єврейською реакційно-шовіністичною пресою "Основа" обстоювала програму всебічного розвитку національної культури, вимагала створення в Україні широкої мережі шкіл, запровадження в них навчання корінного населення рідною мовою, вказувала на першорядне значення систематичного видання цією мовою науково-популярної літератури.
. Генезис та періодизація національно-культурного відродження в україні наприкінці XVIII-початку XX ст.
Український народ належить до тих слов'янських і неслов'янських народів Східної та Центральної Європи, які впродовж XIX ст. змагалися за національне відродження. У сучасній вітчизняній і зарубіжній культурологічній літературі утвердилась думка, що українці ввійшли у процес національного відродження відносно пізно і не досягли на той час кінцевої мети національних рухів — політичної незалежності. Тому вони продовжили цю діяльність у XX ст.
Національне відродження — важливий чинник сучасного політичного життя і в багатонаціональних державах, і в міждержавних зв'язках. Головна передумова національного відродження — проголошення державного суверенітету будь-якого народу, в тому числі українського. Це не реставрація нації і не реанімація всього того, що було в її історії. Сутність відродження виявляється в модернізації нації, її оновленні у системі реалій сучасного життя, поступі загальнолюдської цивілізації.
В підході до з'ясування сутності та періодизації національного відродження в наукових публікаціях простежуються два протилежні погляди. На думку одних дослідників — це однобічний процес утвердження національної свідомості в середовищі інтелігенції та поширення її в масах. Інший підхід розглядає національне відродження як достатньо складний і тривалий процес із різними стадіями розвитку, хронологічні межі яких неоднакові.
Водночас зауважимо, що окремі дослідники звужують зміст поняття "національне відродження", обмежують його лише культурною фазою, ототожнюють з відродженням народних традицій і звичаїв, розширенням сфери вживання української мови, створенням національної школи, національного театру, кіно тощо. Такий підхід до з'ясування проблеми дещо спрощений, оскільки національне відродження є насамперед політико-культурним процесом, кінцева мета якого — "завоювання національної незалежності та проголошення національної держави".
У сучасних наукових дослідженнях з проблем духовної культури під поняттям "національне відродження" розуміють такий етап у розвитку конкретного етносу, коли останній усвідомлює себе як етнічна нація, "дійова особа історії і сучасного світу", що має право на вільний розвиток, самовизначення та державну незалежність.
Чеський історик і політолог професор Празького університету М.Грох виділяє в історії кожного національного руху три основні етапи: академічний, культурний та політичний. На першому етапі національного відродження, який М.Грох називає академічним, певна етнічно-національна спільнота стає предметом уваги дослідників-етнографів, мовознавців, фольклористів. Тут дослідники накопичують відомості про матеріальну і духовну культуру конкретного народу. Вони збирають і публікують народні пісні та легенди, досліджують прислів'я, вивчають релігійні вірування, звичаї й обряди народу, складають словники, досліджують історію. Однак усе це робиться мовою іншого народу.
Другий етап національного відродження — культурна фаза. Вона характерна тим, що мова, яка на першому етапі є предметом вивчення, стає літературною мовою. Саме на ній письменники творять національну літературу, якою перекладають твори з інших мов. Народна мова як обов'язкова поступово вводиться до народних шкіл, а згодом і — до вищих навчальних закладів. Національна мова використовується в наукових дослідженнях, застосовується у політиці, громадському житті, побуті.
На етапі відродження поступово формується національна свідомість, відбувається усвідомлення своєї окремішності, що вноситься прошарком інтелігенції вглиб етнічного масиву (за допомогою школи, літератури, преси). Названий етап можна вважати періодом патріотичного відродження, коли широкі маси народу долучаються до -національного руху.
На третьому — політичному етапі національного відродження відбувається організаційне оформлення політичних партій і рухів, які очолюють національно-визвольні змагання народів. Тепер нація об'єднана спільною мовою, висуває вимоги політичного самоврядування, проголошення автономії, а в кінцевому підсумку вимагає політичного самовизначення та проголошення суверенної держави. Відбувається перехідну царину політичних реалій, розгортається масовий рух за політичне самовизначення.
Американський вчений українського походження Р.Шпорлюк зробив спробу застосувати схему М.Гроха до розвитку українського відродження кінця XVIII — початку XX ст. Він простежує' генезу, дає періодизацію національно-культурного відродження в Україні й виділяє три його фази — наукову, культурну і політичну. Дослідник звертає увагу на те, що у підросійській Україні культурна фаза почалася 1905 р. і не закінчилася навіть у 1917 р. Одночасно розпочалася політична фаза, яка набула прискорення в революційних обставинах 1917—1920 pp. Однак українці не витримали іспиту з політики. Внутрішні та зовнішні фактори призвели до поразки національно-визвольних змагань і, зрештою, до повалення Української Народної Республіки на Сході та ЗУНР на Заході України.
У вітчизняній історико-культурологічній літературі утвердилась думка, згідно з якою початок українського національного відродження пов'язується з виходом у світ "Енеїди" І.Котляревського (1798 p.), який першим увів українську народну мову до літератури, а також з його послідовниками — Г.Квіткою-Основ'яненком та Харківським гуртком літераторів. Науковою основою, що стимулювала їх зусилля, став Харківський університет, навколо якого згуртувалися кращі представники української науки та культури.
Національно-культурне відродження у Галичині пов'язувалося з іменем М.Шашкевича, який майже через 40 років після появи "Енеїди" видав разом з однодумцями з гуртка "Руська Трійця" альманах "Русалка Дністровая", започаткувавши західноукраїнський літературний, а згодом і національний ренесанс. Однак такі погляди на проблему національно-культурного відродження в Україні у XIX ст. дещо застарілі й вимагають відповідної корективи.
Сучасні дослідники історії українського національно-культурного відродження вважають, що воно у Східній Україні розпочалося на два-три десятки років раніше до появи "Енеїди" І.Котляревського, тобто в останній чверті XVIII ст. На думку визначного українського історика Д.Дорошенка, джерела українського національно-культурного відродження потрібно шукати насамперед у пробудженні української народності та збереженні історичної традиції. Ця традиція збереглася передусім на Гетьманщині та у Слобідській Україні. Саме тут відроджувалась національна культура, зокрема література і народна поезія.
Другим важливим чинником українського національного відродження була ідея народності, яка зародилася у другій половині XVIII ст. на Заході. Першими серед слов'янських народів, які захопилися ідеями народності на початку XIX ст., були чехи, сербита поляки. Саме в їх середовищі були опубліковані праці з етнографії та фольклору. Згодом аналогічні праці з'явилися і в Росії. Зацікавлення історичним минулим народу стали вагомою причиною появи українського романтизму, що розвивався у загальноєвропейському та словенському руслі.
Романтизм як художній метод склався наприкінці XVIII — початку XIX ст. і поширився як напрям (течія) у літературі та мистецтві Європи і США. Поява романтизму пов'язана з виникненням та піднесенням антифеодальних національно-визвольних рухів.
У боротьбі за утвердження нових естетичних принципів прихильники романтизму виступили проти раціоналістичних догм класицизму, висунувши на перший план духовне життя людини. Вони вдавалися до зображення незвичайних явищ і обставин, виняткових героїв, наділених сильним характером і пристрастями.
За ідейним спрямуванням і суспільними ідеалами в романтизмі склалося дві течії — прогресивна та революційна. Прогресивні революційні романтики України (Т.Шевченко, М.Шашкевич та інші) поширювали ідеї народності, гуманізму, розвивали національну мову, оспівували народно-визвольні рухи.
Цікаві й оригінальні думки з приводу генези та періодизації національного відродження в Україні висловив відомий представник новітньої української історіографії І.Лисяк-Рудницький. Він виділив три етапи на шляху українського національно-культурного відродження: шляхетський (дворянський, 1780—1840 pp.), народницький (1846—1880 pp.), модерністський (1890—1914 pp.). Хронологія згаданого періоду новітньої історії України охоплює понад 130 років — від кінця існування козацької держави до Першої світової війни.
На першому етапі національно-культурного відродження як рушійна його сила виступило українське дворянство козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Незважаючи на прийняття українським дворянством російської або польської шляхетсько-політичної ідеології, в його надрах продовжував жевріти український територіальний патріотизм і деякі автономістичні тенденції. Найвиразніше ці ідеї прозвучали в книзі "Історія Русів", яку видатний історик Олександр Оглоблін назвав "вічною книгою незалежності українського народу". Головним девізом цього періоду національного відродження було гасло: "повернутися до козаччини".
На другому, народницькому, етапі національно-культурного відродження провіднрю його силою виступила демократично налаштована інтелігенція України, з-поміж якої вирізняється Т.Шевченко. Його творчість наскрізь пронизана національною ідеєю, палкою любов'ю до України та її народу.
Головним гаслом цього періоду національного відродження став заклик "повернутися лицем до народу". В той час в середовищі української еліти викристалізовувалася концепція про Україну "як етнічну національність", котру не зумів знищити російський імперський шовінізм. Однак у культурному аспекті цей рух був неоднорідним, мав суперечності, що по-різному виявлялися в окремі відтинки часу. Межі поширення руху на шляху національно-культурного відродження були зумовлені зовнішньо-політичними та внутрішніми українськими обставинами.
На третьому, модерністському етапі генези український національно-культурний рух проник від інтелігенції у середовище народних мас і тривав аж до Першої світової війни, яка в історії модерного українства відкрила нову історичну епоху — національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу. Саме у той час формувалися політичні партії. Вони очолили національне відродження, стали провідниками української національної ідеї, а в програмних документах чітко формулювали кінцеву мету національно-визвольного руху — проголошення незалежної Української держави.
Внутрішня сутність національно-культурного відродження в Україні на різних етапах його еволюції визначалася змістом української національної ідеї, сформульованої представниками національної еліти, що вийшла із середовища українського дворянства, письменників, діячів науки і культури, суспільно-політичних діячів України. У ній відображені віковічні прагнення українського народу до свободи, національної незалежності, державного суверенітету.
Наведену періодизацію національно-культурного відродження, на думку І.Лисяка-Рудницького, можна пристосувати і до Галичини. Першому періодові тут відповідає доба гегемонії греко-като-лицького духовенства як виразника національних інтересів українців (1780—1840 pp.). На другому етапі національно-культурного відродження виникло типове галицьке народництво, репрезентоване діяльністю "Руської трійці" та виходом у світ альманаху "Русалка Дністровая" (1837 p.). Третій період національно-культурного відродження у Галичині характерний започаткуванням національно-визвольних змагань напередодні та під час Першої світової війни.
Отже, паралелізм історичних процесів на ниві національно-культурного відродження у Східній та Західній Україні засвідчує внутрішню єдність українців XIX ст., їх прагнення здобути національну незалежність.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить