Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Материалы для работы Передумови і перспективи реформування національної ситеми фізичного виховання колярів

Передумови і перспективи реформування національної ситеми фізичного виховання колярів
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Передумови і перспективи реформування національної ситеми фізичного виховання колярів

Сучасний етап державотворення в Україні вимагає реформування всіх сторін життєдіяльності людини, зміни її світогляду, свідомості, ставлення до явищ суспільного життя. Попередній державний устрій формував людину,
нездатну до активного творчого способу життя, самостійного прийняття рішень, пошуку нових підходів до змісту, форм і методів практичної діяльності. Все це стосується і сфери фізичної культури.
Проголошення державної незалежності України, принципів демократизації і гуманізації суспільного життя, нові політичні і економічні реалії були, на жаль, сприйняті частиною членів суспільства (в тому числі працівниками галузі фізичного виховання) як вседозволеність і анархію. Інша частина фахівців відчула ностальгію за регламентаціями, решта розгубилась і виявила в цих умовах повну безпорадність.
На цьому фоні в суспільстві різко знизився інтерес до занять фізичними вправами, ослаблено управління процесом фізичного виховання в освітній галузі, пустують і руйнуються спортивні споруди, знижується (і здебільшого не відповідає сучасним умовам) рівень компетенції фахівців фізичної культури. Одночасно продовжує зростати рівень захворювань опорно-рухового апарату, серцево-судинної системи, інших органів і систем організму дітей та підлітків.
Іншими словами, система фізичного виховання молоді, вступивши в непримиренне протиріччя з реальними потребами оновленого суспільства, породила кризові явища. Спроба розв'язати це протиріччя "косметичним ремонтом" старої системи фізичного виховання, підправити і доповнити її ідеологічні, програмово-нормативні, організаційні основи новими фізичними вправами, неадекватними організаційними інноваціями, або згадати старе, не дала позитивних результатів.
Отже, вихід з кризи вимагає концептуально нового методологічного підходу до розв'язання комплексної проблеми становлення і розвитку національної системи фізичного виховання школярів. Це особливо важливо тому, що основи фізичного і психічного здоров'я людини формуються у віці від народження до шістнадцяти років.
Сутність зазначеної методології полягає в наступному. По-перше, слід чітко визначити феномен кризового явища у фізичному вихованні і причини, що породили його; по-друге, визначити напрямки виходу з кризи та шляхи становлення національної системи фізичного виховання учнівської молоді.
Аналіз сучасних проблем фізичного виховання показує, що його кризовий стан зумовлений багатьма причинами. Перша викликана сучасною соціально-економічною кризою, характерною для перехідного періоду від авторитарних до демократичних форм управління державою і суспільством та від колоніального стану до державної незалежності. Вона позначається на фінансуванні, матеріально-технічному, медичному, кадровому забезпеченні тощо, є об'єктивно минущою і не може суттєво змінити або зупинити розвиток фізичної культури.
Друга причина, яка у вирішальній мірі визначила напрямок розвитку фізичного виховання учнівської молоді на тривалий час, має глибокі історичні корені. Вона зумовлена зміною в 1917 році суспільного устрою всієї Російської імперії, в тому числі і на українських землях. Зміна державного устрою поставила питання про призначення в даному суспільстві фізичного виховання.
Після державного перевороту 1917 року в Росії на зміну гуманістичним ідеалам фізичного виховання, розроблених Я.А.Коменським, К.Д.Ушинським, П.Ф.Лесгафтом, фізичне виховання трансформується в "радянський фізкультурний рух", який відповідно до постанови ЦК ВКП(б) (1925 р.) перетворюється у засіб оздоровлення і "згуртування широких робітничих і селянських мас навколо тих, або інших партійних, радянських і профспілкових організацій, через які робітничо-селянські маси залучаються до суспільно-політичного життя".
Отже, змінюється сама сутність фізичного виховання і його призначення. Воно остаточно втрачає національні корені, політизується і підпорядковується ідеї класової боротьби. Останнє, природньо, визначає завдання, зміст і форми шкільного предмета "фізична культура".
Фізичне виховання, як канал, через який фізична культура (як суспільне явище) засвоюється учнями, зводиться до фізичної підготовки і вивчення обмеженої кількості рухових дій (переважно професійно і військово-прикладних).
Аналіз довоєнних шкільних програм з фізичної культури, проведений Бондаревським Е.Я. і Кадетовою А.В. (1987) показує, що названий предмет не ставив перед собою завдань, пов'язаних з формуванням особистості школяра. З нього було витіснено ідею "фізичної освіти" Лесгафта П.Ф. Отже, шкільна фізична культура була виключена із сфери соціалізації підростаючого покоління в її гуманістичному розумінні і водночас виконувала роль ефективного засобу і методу русифікації під ширмою інтернаціоналізації (зокрема, через термінологію, уніфікацію засобів). Тобто процес фізичного виховання як соціально-педагогічне явище успішно виконував спеціальні виховні функції за принципом до "навпаки".
Переорієнтація шкільної фізичної культури відбувалась на фоні розгрому психологічної і педагогічної науки. Запроваджені у практику роботи школи наприкінці 20-х років бригадно-лабораторні методи навчання, елементи залучення учнів у самостійну навчальну роботу були названі шкідливим педагогічним прожектерством. Дослідження індивідуальних психічних особливостей дітей, впровадження диференціації навчання засуджені як педологічні перекручення. Підмінивши собою психологію, панівна "радянська ідеологія" присвоїла собі завдання формування комуністичної свідомості, залишивши фізичному вихованню тренування тіла. Свідомість і тілесність включені в різні сфери освіти як "складові частини комуністичного виховання радянської людини", набули псевдоцілісності.
Боротьба за престиж СРСР у світі, особливо у повоєнний час у зв'язку з вступом до МОК, породила ще одне негативне явище у сфері фізичної культури. Політики і ідеологи зробили ставку на перемоги у великому спорті для демонстрації переваг "соціалістичного способу життя". Всупереч класичним ідеям олімпізму, де спорт є засобом залучення до занять фізичними вправами широкого загалу, висувається гасло "перемога будь що" з відомимим наслідками. У кінцевому результаті, спорт повністю перетворився в арену ідеологічної боротьби і, поглинувши фізичну культуру, почав задовільняти лише свої потреби.
Гіпертрофований розвиток спорту завершив трансформацію шкільної фізичної культури у фізичну підготовку. Зруйнована шкільна фізкультурна освіта нездатна впливати на формування соціально-психічних структур молоді, втрачає свою значимість і для державної сфери освіти. Більше того, останнім часом, з відомих причин, почав втрачати свою актуальність і попит на фізичний потенціал молоді з боку військових та виробничих структур. Як наслідок, шкільне фізичне виховання зі спрямуванням на фізичну підготовленість до праці і служби у війську теж втрачає реальну значимість.
Таким чином, після Жовтневого перевороту в Російській імперії сформувався зовсім новий тип фізичного виховання як за жорсткою організаційною формою, так і за змістом, з обмеженою кількістю фізичних вправ, передбачених державними програмами, обов'язковими для виконання на всій території великої імперії. Фізична культура перетворюється в-засіб і складову частину комуністичного виховання. При цьому (всупереч вченню М.Берштейна) формування систем керування рухами не відповідає внутрішній логіці діяльності, оскільки учень підпорядкований відносинам, побудованим за принципом "начальник — підлеглий" і працює в режимі наказу і страху.
Все це призвело до парадоксальної (на перший погляд) ситуації. На найпрестижніших змаганнях (олімпійські ігри, чемпіонати світу і Європи та ін.) спортивна еліта досягає високих результатів і перемог, а фізичною культурою займаються одиниці (2-6 % від загальної кількості населення). Одночасно тривалість життя як інтегральний показник здоров'я нації знизилась до рівня слаборозвинених країн.
Разом з тим, було б несправедливо не відзначити надбань праці десятків тисяч практиків, учених і організаторів масової фізичної культури. У цьому контексті необхідно, у першу чергу, відмітити зусилля провідних теоретиків країни, по-новому осмислити шляхи розвитку фізичної культури останнім часом. Незважаючи на проблеми матеріально-технічного і фінансового забезпечення, в нас здійснена велика кількість наукових розробок (Арефев °-А., Болобан В.М., Булатова М.М., Вільчковський Е.С., Волоков Л.В., Дубогай О.Д., Дущанін С.О., Завацький В.І., Запорожанов В.О., М.Д.,
Іващенко Л Я , Келлер В С , Козленко М П , Куц О С , Новосельський В Ф , Платонов В М , Серпєнко Л П , Сермеев Б В , Тер-Ованесян А А та ш )
Практичні працівники, вчені й організатори, хоч І не без перепон, одержують можливість спостерігати за процесом фізичного виховання І спорту та спілкуватись Із фахівцями Інших країн Це не може не позначатись на їх сприйнятті принципів побудови І підходів до явища "фізична культура" Проте, ці процеси обмежуються переважно вивченням впливу занять фізичними вправами на біологічні функції організму, проблемами вдосконалення природничих та дидактичних основ теорії фізичного виховання І майже не торкаються концептуальних методологічних питань фізичного виховання Більше того, наукові досягнення (як показали наші дослідження) фактично не впроваджувались у повсякденну практику роботи шкільного вчителя
Зрозуміло, що подальше збереження виключно прагматичної мети І утилітарних завдань фізичного виховання в суспільстві є перепоною для формування шкільного предмета "фізична культура" на рівні фізкультурної освіти молоді
Спостереження за станом функціонування фізичної культури в Україні на даному етапі державотворення та системи фізичного виховання школярів дає право констатувати, що криза фізичної культури Існує лише в частині й матеріального забезпечення та в плані неприйняття молоддю жорстко заорганізованих ("дисциплінарних") форм занять з їх прагматичною спрямованістю й утилітарними завданнями Про це свідчить великий Інтерес, який сьогодні виявляє молодь (та й доросле населення) до нетрадиційних видів фізичних вправ І систем тренувань 3 другого боку, на жаль, спостерігається І Інша тенденція На зміну тривалого невтручання органів управління фізичною культурою І спортом у системі освіти, робиться спроба виходити з кризи шляхом посилення дріб'язкового керівництва І контролю за процесом фізичного виховання, замість розробки його принципово нової методології
Аналіз об'єктивно Існуючої сьогодні практики фізичного виховання, протиріч І їх причин, національних традицій, використання класичних педагогічних теорій та Ідей І власний педагогічний досвід дає нам підстави визначити такі концептуальні положення, що повинні лягти в основу процесу формування національної системи фізичного виховання молоді
1 Телеологія системи фізичного виховання школярів повинна формуватись на загальнолюдських гуманістичних цінностях І національних засадах з урахуванням регіональних особливостей та передового світового досвіду в галузі фізичного виховання
2 Шкільна фізична культура набуває сенсу І цінності для кожного конкретного учня лише за умови його включення у процес соціалізації через засвоєння й специфічного змісту як частини загальної культури нації Адже, в руховій діяльності моделюються І віддзеркалюються людські взаємовідносини, І в цьому контексті вона є засобом формування особистості, п свідомості І культури Без рухових дій не розгортаються психічні процеси, які, сформувавшись, керують руховою сферою людини І вдосконалюють й
3 Фізичне виховання школярів є провідною ланкою єдиної системи взаємопов'язаних І взаємообумовчених рівнів фізкультурної освіти дітей І молоді При формуванні п завдань І реалізації змісту слід керуватися Державними вимогами до фізичного виховання, враховувати вікові та статеві особливості учнів
4 У процесі фізичного виховання його специфічними засобами, методами І формами комплексно вирішуються завдання патріотичного, розумового, морального, художньо-естетичного виховання
5 Визначальною умовою побудови педагогічного процесу з фізичної культури у школі є забезпечення на заняттях взаємної поваги, взаємодовіри та співпраці вчителя й учнів, як запоруки виховання активної творчої особи, здатної самостійно приймати рішення І реалізувати їх у процесі життєдіяльності
6 Зміст фізичного виховання школярів може бути представлений у вигляді таких основних блоків знання, способи рухової діяльності, способи власної фізкультурно-оздоровчої діяльності, способи спортивної діяльності Він визначається навчальними програмами всіх рівнів І забезпечується навчальними посібниками та дидактичними матеріалами
7 Будуючи навчально-виховний процес за принципами демократизму І гуманізму, слід забезпечити участь у формуванні його змісту учителів І учнів, прагнути до досягнення Індивідуально можливого рівня фізкультурної освіти, розвитку І підготовленості тих, хто займається фізичними вправами, виявити обдарованих у фізичному відношенні дітей та підлітків І надавати їм можливість розвинути свої здібності Це досягається шляхом безпосередньої участі середніх загальноосвітніх навчальних закладів у формуванні навчальних програм
8 Практична реалізація завдань безперервного фізичного виховання здійснюється на спеціально організованих заняттях Серед Інших урок є головною формою занять При формуванні системи фізичного виховання школа визначає конкретні форми позаурочних занять І засоби рухової активності учнів, що відповідають їх Інтересам, останнім досягненням науки І культури, передовим педагогічним технологіям, традиціям І конкретним умовам їх проведення
9 Вагомим важелем підвищення ефективності фізичного виховання, прояву активності, Ініціативи І творчості учнпв є оцінка їх діяльності Вона Повинна відповідати праці школяра, вкладеній у досягнення не якогось загального нормативу, а Індивідуально можливого результату в засвоєнні теоретичних знань, методичних умінь, практичних навичок, розвитку фізичних якостей
10. Одним з пріоритетних напрямків формування національної системи фізичного виховання е вдосконалення методики фізичного виховання дітей-інвалідів, аномальних та віднесених за станом здоров'я до спеціальних медичних груп, на основі реалізації психолого-педагогічних і психолого-фізіологічних теорій навчання, виховання і розвитку особистості.
11. Для індивідуальної діагностики фізичної підготовленості учнів використовуються Державні тести. Результати тестування є підставою для внесення коректив у процес фізичного виховання з метою досягнення належного рівня фізичної підготовленості дітей і молоді.
12. Фізичне виховання школярів є базою, на якій формується уявлення дітей і молоді про норми і правила здорового способу життя, виховується звичка до його ведення.
13. Формування національної системи фізичного виховання школярів вимагає нового змісту та пошуку ефективних форм, засобів і методів підготовки та підвищення кваліфікації шкільного вчителя.
Висунуті концептуальні положення обумовлюють нове розуміння змісту шкільного предмету "фізична культура", покликаного забезпечити загальну фізкультурну освіту учнів загальноосвітніх шкіл. Таким предметом є рухова діяльність особи, спрямована на вдосконалення її внутрішньої природи і задоволення потреби в активній творчій життєдіяльності.
Метою загальної фізкультурної освіти є формування наукового світогляду учнів у сфері фізичної культури, оволодіння ними засобами, методами і формами індивідуальної рухової діяльності, уміння цілеспрямовано використовувати цю діяльність для власного духовного і фізичного вдосконалення, зміцнення і збереження здоров'я.
Досягнення мети здійснюється в таких умовах навчально-виховного процесу, в яких учня поетапно переходять з об'єкту ("вчись у вчителя") в суб'єкт ("учись бути вчителем") діяльності (А.П. Матвеев, 1995).
Уже в кінці XIX - початку XX століття нові методи навчання які вводились на заході і в Росії пердбачали, що учень є суб'єктом навчального процесу, а методи можуть бути ефективними лише настільки, наскільки вони відповідають вимозі активності та свідомості учнів.
Останнім часом проблемі суб'єктності школяра як учасника навчального процесу приділяється багато уваги (див., наприклад, Галузинський В.М., Євтух М.Б., 1995; Зязюн І.А., 1989). Однак найбільш поширеним у широких педагогічних колах є уявлення про суб'єктність дитини у процесі самовиховання. Тим часом, сама специфіка цієї діяльності передбачає панівну роль її "головної діючої особи". З нашої точки зору доцільно вести мову про суб'єктність учня в процесі фізичного виховання в стінах школи.
При цьому, вживаючи термін "суб'єкт", ми маємо на увазі не лише існування природно притаманних людині мотиваційної сфери, внутрішнього суб'єктного простору особистості (в такому випадку здається, що суб'єктність як "самовираз" виникає сама по собі, варто вчителеві "відійти в сторону". Нами передбачається активна робота вчителя зі створення суб'єктної позиції вихованців.
З іншого боку, при аналізі педагогічного процесу беззастережно вважається, що вчитель є його суб'єктом. Але чи це насправді так? Чи завжди вчитель залишається суб'єктом? Чи вдасться йому втримати таку позицію в ситуації, коли учень є активним учасником, "співавтором" уроку? Чи достатньо у вчителя засобів підтримки, реалізації, заохочення суб'єкт-суб'єктних відносин в дії вчитель-учень? І чи достатньо у дитини засобів для того, щоб бути "насправді суб'єктом", активним співпрацівником вчителя на уроці. В іншому випадку ми матимемо ситуацію, в якій вчитель "нібито радиться з учнями" і "закликає їх бути активними", а учні "нібито співпрацюють з учителем".
Зазначимо, що термін "засоби" ми застосовуємо тут в його загально-психологічному значенні. Він був уперше запроваджений видатним психологом сучасності Л.С.Виготським і в останні роки набув широкого застосування у світовій психолого-педагогічній науці.
Досліджуючи роль дорослого в розвитку дитини, Л.С.Виготський вказує, що найбільш продуктивним шляхом активізації такого розвитку є формування "культурних засобів", які дають змогу якісно змінити психічні функції і діяльність дитини, перетворивши їх із натуральних (природніх) в культурні (Л.С.Виготський, 1982, 1983, 1985).
Саме таке тлумачення ідеї розвитку і повинно відіграти основну роль при визначенні стратегії навчального процесу.
На наш погляд, "культурним засобом", здатним уможливити суб'єктність дитини у процесі фізичного виховання є власне фізична культура, на формування якої і повинна, перш за все, бути спрямована робота вчителя.
Лише в такому випадку може йтися про достеменну співпрацю вчителя і учня в процесі фізичного виховання, а не про псевдо демократичність, яка нерідко перетворюється на відверте потурання. Лише "фізично культурна" людина може бути суб'єктом не тільки самовиховання, а й залишатися ним у виховному процесі, що здійснюється за участю іншого суб'єкта (вчителя). То ж перед учителем стоїть ніби подвійна мета — формування фізичної культури учнів і впровадження, спираючись на неї, суб'єкт-суб'єктних взаємин на уроці. Це накладає додаткові вимоги до його професійної підготовленості.
Повертаючись до вчення Л.С.Виготського, зазначимо, що і вчитель повинен оволодіти засобами побудови власної діяльності, професійної Рефлексії (аналітичного відношення до власної професійної діяльності).
Таким чином, професійні рішення приймаються не на підставі безпосередніх емоційних реакцій, а опосередковано, через специфічно-професійні вміння. Тому не випадково останнім часом вченими-педагогами все послідовніше підкреслюється необхідність активізації суб'єктної позиції студента — майбутнього вчителя, зокрема, спеціаліста фізичної культури (В.І.Завацький, В.І.Маковецький, 1994). У зв'язку з цим постає проблема формування педагогічної свідомості майбутніх фахівців (І.А.Зязюн, 1989).
Традиційно, при аналізі будь-якої діяльності виділяються дві її сторони — мотиваційна та операціональна (О.М.Леонтьєв, Д.Б.Ельконін), між якими існують складні взаємозалежності. Особливо гостро проблема взаємозв'язку двох вказаних аспектів стоїть при аналізі такої практикоорієнтованої діяльності, як педагогічна. У вітчизняній психолого-педагогічній літературі традиційно підкреслюється пріоритет мотиваційної сфери. Однак, відсутність необхідних професійних умінь в арсеналі молодого педагога (рефлексивних, діагностичних, аналітичних) породжує фрустрацію, невпевненість у собі, і, як наслідок, захисно-звинувачувальну позицію відносно дитини. Саме бідність професійного репертуару молодого педагога почасти стає причиною формування авторитарної професійної позиції, а також регідності — небажання і нездатності змінюватися, рости в особистісному та професійному плані.
Саме ж тому проблема гуманізації педагогічної діяльності повинна вирішуватись одночасно у двох напрямках: в напрямку формування у майбутніх вчителів свідомо суб'єктної професійної позиції, гуманізації цінностей та установок, а також у напрямку збагачення функціоналу вчителя. Фактично, мова йде про гуманізацію педагогічної свідомості.
Однак, вирішення цієї проблеми стане можливим лише за умови реформування всієї системи педагогічної освіти. Сучасна система орієнтована на нормативну модель педагогічної діяльності. Згідно з даною моделлю центральна ланка діяльності педагога — це реалізація на практиці певної стандартної методики. Система навчання та практика в педагогічних ВЗО побудовані таким чином, що пріоритетне значення надається саме засвоєнню нормативних курсів (теорії та методики навчання, вікової та педагогічної психології та ін.).
Тим часом все більш очевидною стає обмеженість і механістичність такої моделі, яка зводить діяльність вчителя до виконання функціональної ролі. Нормативна модель педагогічної діяльності виявляється несумісною з вимогами гуманізації школи, забезпечення оптимальних умов для розвитку кожної дитини.
У наш час розумною альтернативою нормативній моделі педагогічної діяльності може стати дослідницька модель педагогічної діяльності, згідно якої центральною ланкою роботи вчителя як практико-орієнтованого спеціаліста є сам процес постійної модифікації нормативної програми відповідно до особливостей окремої дитини та групи дітей.
При такому підході педагогічна діяльність повинна докорінно змінити свою структуру і максимально наблизитися до структури дослідницької діяльності (на перший план повинні вийти не стільки виконавчі етапи, скільки висування альтернативних гіпотез, постановка проблеми, рефлексія).
Реалізація дослідницької моделі у педагогічній діяльності вимагає, з одного боку, значного збагачення професійного репертуару молодого вчителя, а з іншого — гуманізації професійної свідомості педагогів — її переорієнтація на всебічне врахування природи дитини.
У цьому плані значний інтерес має досвід реформування педагогічної освіти, нагромаджений у США (О.А.Шиян, 1996). В сучасних умовах серед найбільш актуальних завдань дослідника все частіше називають формування мотивації та механізмів професійного зростання. Характерним стало вживання терміну "вчитель, що самооновлюється" (симптоматично звучать назви низки проектів: "Учитель — дослідник", "Учитель як професіонал, що приймає рішення", "Учитель — практик, здатний до рефлексій). Саме постійна зміна вчителем самого себе на основі критичної рефлексії з точки зору американських дослідників свідчить про реальну гуманізацію педагогічної свідомості.
Програми педагогічних університетів, що розробляються у вказаному напрямку, мають декілька взаємопов'язаних цілей.
По-перше, це формування інтегративних професійних умінь більш високого рівня — аналітичних, діагностичних, рефлексивних. Загальним для всіх методик такого типу є акцент на розвиток професійної рефлексії на основі отримання від дитини зворотнього зв'язку.
Другим, не менш важливим, завданням є формування самоприйняття, позитивної Я-концепції у майбутнього вчителя, що пов'язана з неавторитарним професійним стилем.
То ж, підсумовуючи проблему формування педагогічної свідомості, зазначимо, що, окрім опори на загальнолюдські цінності та врахування шдивідуально-психологічних особливостей дитини, йдеться про власне Інструментальні засоби, що мають передумовою досконале володіння якнайширшим методичним арсеналом і, що найголовніше, вміння вільно ним оперувати (а то й удосконалювати), застосовуючи залежно від обставин чи нових завдань, що повсякчас виникають у навчально-виховному процесі. Гака свідома методична гнучкість вчителя засвідчує суб'єктність: не методика володіє" вчителем, а вчитель — методикою.
Саме на це, як вказує П.Ф.Лесгафт, і повинна бути спрямована підготовка вчителя фізичної культури у вищому навчальному закладі: "Головна еідмінність будь-якого вчителя, що отримав університетську освіту (виділено нами), полягає в самостійності його діяльності, яку йому дав університет своїм цілком вільним викладанням; тут молода людина мала можливість власною працею та перевіркою засвоїти головні засади прослуханого ним предмета, подумати над ним, розвинути свою думку та підготуватися власною роботою до самостійної діяльності. Цим університетський учитель завжди буде різко відрізнятися від семінариста та від слухача всіх тих педагогічних курсів і педагогічних закладів, де викладається методика. Тут думають про виконання за даним шаблоном, та зовсім забувають про ініціативу вчителя, про те, що все залежить від рівня його освіти й розуміння своєї справи, від любові, з якою він ставиться до тих, хто займається; цього ж ніяка методика дати не в силі"


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить