Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Материалы для работы Аграрний ринок як передумова появи та середовище функціонування агромаркетингу

Аграрний ринок як передумова появи та середовище функціонування агромаркетингу
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Аграрний ринок як передумова появи та середовище функціонування агромаркетингу

Є поняття, яке зводить всіх суб’єктів, що приймають участь у виробництві та розподілі сільськогосподарської продукції – аграрний ринок. Треба зауважити, що розгляд закономірностей його розвитку має велике значення з погляду на становлення системи агромаркетингу, оскільки з переходом до ринкової економіки суттєво змінюються функції товаровиробників. Вони починають більше орієнтуватися на підприємництво, комерцію, а значить і на маркетингові операції та рішення. У виробничому відношенні – на вирощування таких культур та видів тварин, які мають попит на ринку. В питаннях реалізації вони починають керуватися міркуваннями пошуку таких каналів збуту, що забезпечують найбільший прибуток.
Теорія аграрного ринку базується на загальній ринковій теорії, до якої відноситься ряд уточнень, обумовлених специфікою організації та функціонування сільського господарства. Зарубіжні та вітчизняні економісти дали багато визначень ринку, оскільки економічна сутність явища обумовлює всі його характеристики. “Ринок – це будь-яка взаємодія, в яку вступають люди для торгівлі один з одним”[  ]. “Ринок – це інститут або механізм, що зводить покупців (представників попиту) та продавців (постачальників) окремих товарів та послуг”[  ]. Іноді економічний зміст ринку як системи, що задовольняє через механізм попиту та пропозиції потреби людей у товарах та послугах підмінюють більш простим визначенням: “Ринок – це місце, де кожний день мільйони споживачів і тисячі підприємств “зустрічаються” та домовляються про ціни”[  ]. Ф. Котлер характеризує ринок як “сукупність існуючих і потенційних покупців товару” [  ], підкреслюючи тим самим особливу роль споживачів в сучасних економічних умовах.
Видатний економіст Ф. фон Хайєк визначав ринок як “складний передавальний устрій, що дозволяє з найбільшою повнотою та ефективністю використовувати інформацію, розсіяну серед незчисленної множини індивідуальних агентів” [  ].
Наступні обставини визначають роль ринку в економіці:
• ринок через механізм конкуренції раціонально впливає на розділення ресурсів;
• ринок впливає на об’єм та структуру виробництва, пристосовуючи його через ціни до платоспроможного попиту;
• ринок оздоровлює економіку, звільняючи її від збиткових неконкурентоспроможних підприємств;
• ринок примушує споживача обирати раціональну структуру споживання, що відповідає його доходам та цінам;
• ринкові ціни виступають носіями економічної інформації, сповіщаючи про наявність чи відсутність товарів, їх кількість, якість та витрати виробництва (Вступ до ринкової економіки. А.Я. Лівшиць, Н.Н. Нікуліна та ін.).
В літературі немає єдності думок щодо типізації ринкових структур. Деякі автори за основу класифікації приймають форму конкуренції і доповнюють її такими характеристиками як кількість, розмір фірм, характер продукції, легкість входу на ринок та виходу з нього, доступність інформації [  ]. Едвін Дж. Долан та Девід Е Ліндсей “ринковою структурою” називають умови, в яких має місце ринкова конкуренція. Вони пишуть:” Структура ринку визначається кількістю та розмірами фірм, характером продукції, легкістю входу на ринок та виходу з нього, доступністю інформації”.
Ф. Котлер, в свою чергу, поняття “структура” пов’язує тільки з каналами розподілення та товароруху, розглядаючи кожний канал як сукупність фірм або окремих індивідуумів, які приймають на себе або допомагають комусь передати право врасності на конкретний товар або послугу на їх шляху від виробника до споживача. Котлер виділяє наступні види ринків:
1. Споживчий ринок, а якому окремі споживачі або домогосподарства купують товари та послуги для особистого споживання.
2. Ринок товарів промислового призначення (товари для виробництва інших товарів).
3. Ринок проміжних товарів (товари купуються для перепродажу).
4. ринок державних закладів (товари, необхідні для виконання функцій, пов’язаних з службовими обов’язками держслужбовців)[  ]
Існує характеристика ринкової господарчоїх системи як взаємоповьязаної системи самостійних ринків та ринкової інфраструктури. При цьому виділяють три великих блоки: ринок товарів та послуг, ринок факторів виробництва і фінансовий ринок.
Ринки також класифікують за такими  ознаками як обьєкт купівлі-продажу, тип конкуренції, територія. По першій ознаці розпізнають ринок товарів та послуг; ринок засобів виробництва; ринок предметів споживання; ринок енаукрво-технічних знань; ринок інформації; ринок капіталів, кредитів та цінних паперів. По типу конкуренції розрізняють ринки вільної (длсконалої) та недосконалої конкуренції. За територіальною ознакою виділяють місцеві (національні) та світові ринки.
На сучасних конкурентних ринках праціюють великі корпорації, є розвинутьа інфраструктура, застосовуються ефекитивні методи та засоби державного регулювання, маркетингу, індикативного планування.
На ринку відбувається циркуляція потоків товарів, послуг, грошей, інформації, які утворюють дві системи. Перша представляє собою ланки ринку – “виробник – споживач”, де підприємству, яке поставляє товар (послугу, роботу) на ринок, повертається з нього грошова виручка та інформація (думка споживачів про ціну і якість товару, відомості про поведінку конкурентів та ін.), в другій системі зв’язки налагоджуються між підприємством та іншими учасниками ринку – постачальниками ресурсів, сировини, сервісними підприємствами, різними організаціями інфраструктури. Таким чином, ці потоки функціонують як між виробниками та споживачами, так і між виробниками. Інформація забезпечує зворотній зв’язок між всіма суб’єктами аграрного ринку. Без інформації неможливе функціонування ринкової економіки, оскільки вона забезпечує зв’язок організації із оточуючим середовищем.
З позиції нашого дослідження потреба у виділенні із загального ринкового простору аграрного ринку як самостійної структури визначається особливостями сільського господарства, через що загальні ринкові закони та принципи специфічно проявляють себе на цьому ринку. Відмітні риси аграрного ринку можна поділити на дві великі групи: природні та соціально-економічні.
Перша група особливостей обумовлена тісною залежністю сільськогосподарського виробництва від природних умов (погоди, клімату, фізіології рослин і тварин, родючості землі), які змінюються під впливом не ринкових, а біологічних законів. Отже, свобода діяльності аграрних товаровиробників, і в першу чергу їх можливість впливати на обсяг пропозиції продукції, обмежена кількістю опадів, наявними якісними та кількісними параметрами основного засобу виробництва – землі, біологічно обумовленою тривалістю періоду вегетації рослин та відгодівлі тварин та ін.
Друга група включає великий перелік соціально-економічних факторів, серед яких найважливішими є наступні:
1) галузева належність ринкової структури до агропромислового комплексу;
2) постійність функціонування, обумовлена базовими потребами населення в продуктах харчування і, відповідно, соціальна спрямованість системи;
3) специфіка продукції, яку ринкова структура пропонує до реалізації: об’ємність, швидке псування та залежність її якості від природних умов. З одного боку це вимагає розгалуженої системи складського, холодильного та транспортного господарства у складі аграрного ринку, а з іншого – визначає більш низьку, в порівнянні з промисловістю, конкурентоспроможність аграрної продукції через її високу собівартість та ускладнення можливості контролювати та підвищувати якісні характеристики продукту.
4) сезонність виробництва, реалізації та споживання найважливіших видів сільськогосподарської продукції, що обумовлює циклічні коливання і в попиті та цінах на матеріально-технічні ресурси та послуги для сільського господарства; сезонність використання виробничих потужностей переробних підприємств, заготівельних організацій тощо.
5) першорядне значення кінцевої продукції ринкової структури в продовольчій, а значить в економічній та політичній, безпеці держави;
6) стохастичність рівня цін, які залежать від багатьох факторів, кожен з яких можна розглядати як визначальний: рівень доходів населення; переваги, звички, смаки споживачів; фізіологічні норми споживання продуктів харчування; наявність товарів-замінників; обсяг пропозиції на ринку, який залежить не стільки від дій виробників, скільки від природних умов, політичних рішень керівництва країни тощо.
Крім цього, до особливостей аграрного ринку можна віднести те, що головними факторами ринкового попиту на сільськогосподарську продукцію є фірми (переробні підприємства, заготівельні організації та ін.), а не споживачі-індивідууми.
Специфіка сільськогосподарського виробництва в цілому дає менше простору для ринкових відносин. Так, сільське господарство в усіх країнах Європейського Союзу завжди регулювалось державою в межах єдиної аграрної політики в силу специфіки сільськогосподарського виробництва, соціально-економічних та політичних міркувань. Аграрний ринок повинен адекватно реагувати на зростання цін на засоби виробництва, підвищувати ціни на сільськогосподарські товари, але не завжди це є можливим. В першу чергу, через зниження доходів населення та падіння платоспроможного попиту.
Характерною особливістю вітчизняного аграрного ринку є також те, що в структурі в структурі валової продукції сільського господарства більше 30% припадає на особисті підсобні господарства (ОПГ). По окремим регіонам та продуктам їх питома вага зростає до 50-70%. Факт самозабезпечення сільських сімей продуктами з своїх “сімейних ферм” – характерна риса аграрного ринку. Селянський двір залишається одним з його найважливіших суб’єктів, хоча товарність ОПГ залишається дуже низкою – на рівні 10-20% у середньому. Ця обставина не дозволяє покладати на них надії, як на серйозний чинник підвищення продуктивності аграрного сектору. За кордоном, наприклад, натуральне самозабезпечення сільського населення майже відсутнє.
Кінцевою метою функціонування аграрного ринку як самостійної галуззі національної економіки є задоволення виробничих потреб легкої, переробної та деяких інших галузей промисловості в сировині та особистих потреб населення в продуктах харчування. За натурально-речовинним складом продукція, що знаходиться на “виході” з аграрного сектору економіки і цікавить нас з позиції агромаркетингу, складається з сировини, напівфабрикатів та готових до споживання продуктів харчування. за походженням – це продукція сільського господарства, переробної промисловості, підприємств громадського харчування, а також оптової та роздрібної торгівлі, яка реалізує вітчизняні та імпортні товари.
Необхідно відмітити, що аграрний ринок в системі маркетингу цікавить нас не лише як сукупність товарів особистого та виробничого споживання, а і як певне стійке сполучення суб’єктів даної ринкової структури, з властивими для неї організаційно-правовими та економічними зв’язками та відношенням в процесі просування товару від виробника до споживача. Формування аграрного ринку на вітчизняному економічному просторі відбувається на базі створеної ще за радянських часів системи – агропромислового комплексу з характерними для планово-розподільчої моделі господарювання  стійкими довготривалими зв’язками стабільними умовами функціонування.
Треба зауважити, що потреба у створенні агропромислового комплексу була об’єктивно обумовлена поглибленням суспільного поділу праці та спеціалізації, що викликало необхідність встановлення тісних взаємозв’язків між відокремленими галузями промисловості та сільського господарства для задоволення зростаючих потреб суспільства у продовольстві та сільськогосподарській сировині. На певному етапі розвитку міжгалузевих зв’язків відбулося їх організаційне оформлення в єдину виробничо-економічну систему.
Вивчення сутності будь-якого явища починається з визначення його складових частин та співвідношення між ними. Треба відмітити, що із зазначеного питання у вітчизняній та зарубіжній літературі висловлюються різні очки зору. Так, радянська економічна наука розглядала кілька варіантів галузевої структури АПК – від 3-х сферної до 6-ти сферної. Найбільш повна з них до свого складу включала:
1. виробництво засобів виробництв для всіх складових АПК: сільського господарства, харчової промисловості, торгівлі продовольчими товарами, громадського харчування, інфраструктури.
2. сільське господарство та інші види діяльності по виробництву продовольчих ресурсів: рибальство, розлив мінеральних вод, використання продовольчих ресурсів ліса;
3. переробна промисловість;
4. торгівля продовольчими товарами, громадське харчування;
5. виробнича інфраструктура: холодильне, складське, тарне господарство, технічне та меліоративне обслуговування, агропромислове будівництво;
6. соціальна інфраструктура: побутове обслуговування, охорона здоров’я, освіта, культурно-просвітні заклади, система підготовки кадрів.
Такий підхід не завжди дозволяє чітко окреслити межі АПК. За масштабом та складом він охоплює практично весь господарський комплекс регіону, оскільки лише деякі з галузей народного господарства не приймають участь у виробництві агропромислової продукції. Відповідно до другої точки зору, склад АПК визначається як система галузей та виробництв, які приймають участь у виробництві продуктів харчування та технологічно пов’язані між собою по лінії відтворення: виробництво – заготівля – переробка сировини – реалізація. В цьому варіанті в АПК відокремлюють чотири складові сфери:
• сільське господарство;
• переробна промисловість;
• виробнича інфраструктура;
• торгівля продовольчими товарами.
Подібна ситуація щодо визначення складу АПК характерна для країн розвинутої ринкової системи. Так, під агробізнесом у широкому розумінні у США розуміють всю сукупність галузей, пов’язаних із розвитком сільського господарства, починаючи від фондозабезпечуючих галузей і закінчуючи торгівлею готової продукції із сільськогосподарської сировини як продовольчого, так і непродовольчого призначення. У вузькому розумінні агробізнес включає лише виробництво, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції [ Борщ. ].
Співпадіння між АПК та агробізнесом не випадкові. В США раніше, а у нас пізніше зрозуміли, аграрний сектор економіки, як найважливіший з погляду на його місце та значення, повинен розглядатися з позицій та методології комплексного підходу.
Найбільш обґрунтованою ми вважаємо точку зору, згідно з якою до агропромислового комплексу як окремої соціально-економічної системи в народному господарстві входять лише ті галузі, які технологічно та економічно пов’язані між собою та безпосередньо приймають участь в процесі виробництва та доведення агропромислової продукції до кінцевого споживача, а також у технічному забезпеченні цього процесу. Виходячи з цього, із всієї сукупності галузей АПК виділяють три сфери основного виробництва та виробничу інфраструктуру.
Перша сфера яка включає галузі, що забезпечують АПК засобами виробництва: технікою, мінеральними добривами, хімічними засобами захисту рослин і тварин,  лікарськими препаратами для ветеринарії, тарою та упаковкою та ін. З виробництва цих ресурсів починається технологічний процес в агропромисловому комплексі. Отже, функціональне призначення підприємств першої сфери полягає в їх безпосередньому відношенні до створення матеріально-технічної бази АПК. Тому вироблена ними продукція за обсягом і структурою повинна забезпечувати технологічні вимоги підприємств-споживачів.
Галузі, що входять до першої сфери, не мають прямих технологічних зв’язків ні з сільським господарством, ні з переробною галуззю. Ці зв’язки носять економічний характер і опосередковані через інші організації, які вступають в прямі виробничо-економічні відносини з підприємствами інших сфер комплексу.
За радянських часів постачальниками матеріально-технічних ресурсів для суб’єктів АПК були підприємства та організації системи “Сільгосптехніка”, “Сільгоспхімія”, Агропромснаб”, “Агропромтранс”, “Зооветснаб”. Вони, як правило, обслуговували підприємства АПК одного адміністративного району. На обласному рівні вони завжди мали відповідний орган управління, який здійснював загальне керівництво їхньою діяльністю. Тобто, існувала чітко організована державна система матеріально-технічного забезпечення підприємства АПК, яка була розрахована на централізований розподіл засобів виробництва.
Другою сферою агропромислового комплексу є безпосередньо сільське господарство, а також такі види діяльності по виробництву продовольчої продукції, як рибальство, розлив мінеральних вод, використання продовольчих ресурсів ліса тощо.
Сільське господарство,, як безпосередній виробник незамінної продукції, є центральною ланкою процесу відтворення в АПК: з одного боку, воно виступає основним споживачем продукції промислових підприємств першої сфери, які постачають йому необхідні для ведення виробництва матеріально-технічні ресурси; з іншого – воно виробляє та постачає продукцію для підприємств третьої сфери (сировину для переробки та готову до споживання продукцію для торгівлі). Сільське господарство поєднує відповідні галузі в єдине ціле і значною мірою визначає темпи розвитку всього АПК
Третя сфера поєднує галузі, що забезпечують заготівлю, переробку сільськогосподарської продукції та доведення її до споживача. До підприємств системи заготівель відносяться заготівельні організації, елеватори, плодоовочеві бази та ін. За часів планово-розподільчої економіки більшість з цих підприємств відносились до державних і належали відповідним міністерствам та відомствам АПК. В той же час велике значення мали заготівельні підприємства системи споживчої кооперації. Підприємства по заготівлі та зберіганню сільськогосподарської продукції в основному функціонували на районному рівні, інколи вони обслуговували товаровиробників декількох районів і лише в окремих випадках охоплювали область в цілому. Змістом діяльності цих підприємств було “вилучення продукції у сільськогосподарських товаровиробників”[Борш].
Процес виробництва більшості видів кінцевої продукції АПК завершується в переробних галузях третьої сфери. Переробка змінює зовнішній вигляд та якісні характеристики сільськогосподарської сировини і перетворює її в більш зручні за формою та корисні продукти. Переробні підприємства посідають проміжне місце в ланцюжку “виробництво сировини-переробка-кінцеве споживання”, виступають основними споживачами продукції сільського господарства та головними виробниками продуктів харчування, що складають основу життєдіяльності людей.
Підприємства торгівлі та громадського харчування є посередниками між виробниками агропромислової продукції (сільським господарством та переробними галузями) та її кінцевими споживачами. Підприємства третьої сфери АПК знаходяться найближче до споживачів кінцевої продукції, тому вони мають більше можливостей для вивчення потреб і вимог покупців; краще ніж підприємства сільського господарства, обізнані, яка продукція користується попитом, а яка – ні  Але за часів планово-розподільчої економіки ці можливості не використовувались в повній мірі, оскільки діяла централізована система заготівлі та реалізації сільськогосподарської продукції, побудована на принципах закріплення постачальників до споживачів. Кожне сільгосппідприємство знало кому  і скільки продукції воно повинно “здати”. Переробник знав, від кого він отримує сировину та кому реалізує готову продукцію. Закріплення сталих зв’язків між суб’єктами АПК відбувалося адміністративно-командним методом, часто без врахування регіональних особливостей виробництва та споживання, і позбавило підприємства можливості самостійно визначати головні аспекти своєї виробничо-збутової діяльності.
У складі АПК також виділяють виробничу інфраструктуру, підприємства якої забезпечують технологічний процес відтворення агропромислової продукції виробничо-технічними послугами: агрохімічними, транспортними, зооветеринарними, будівельними, ремонтними та ін. Між підприємствами галузей основного виробництва та виробничої інфраструктури існували чіткі та стабільні взаємозв’язки. Послуги суб’єктам АПК надавали підприємства та організації системи “Сільгосптехніка”, “Сільгоспхімія”, “Агропромбуд”, “Агропромтранс”, ”Агропромпостач”, ”Зооветпостач”. Вони, як правило обслуговували підприємства одного адміністративного району, на обласному рівні завжди мали відповідний орган управління.
Мережа підприємств “Сільгосптехніка” була створена на початку 60-х років на базі колишніх машинотракторних станцій, після продажу їхньої техніки колгоспам і радгоспам. Вони існували в кожному районі області і здійснювали на комерційних засадах капітальний та поточний ремонт сільськогосподарської техніки, проводили монтаж та налагодження обладнання тваринницьких ферм. Районні відділення “Сільгоспхімії” створені наприкінці 60-х років, надавали послуги по внесенню органічних та мінеральних добрив, вапнуванню та гіпсуванню ґрунтів, боротьби зі шкідниками та хворобами сільськогосподарських культур. Районні автоколони або транспортні підприємства (РТП) обслуговували сільське господарство в найбільш напружені періоди проведення сільськогосподарських робіт – заготівлі кормів, зернових, картоплі, овочів тощо.
За радянських часів бурхливими темпами відбувалось будівництво об’єктів виробничої та соціальної сфери. Деякі з цих робіт підприємства АПК виконували господарським способом, тобто власними силами. Але більшу частину будівних послуг їм надавали міжгосподарські та державні спеціалізовані організації. Монтаж та експлуатацію енергетичного обладнання та мереж на підприємствах АПК здійснювали районні відділення “Агропроменерго”. Через організації “Зооветпостачу” господарства не лише забезпечувались ветеринарними та зоотехнічними препаратами, обладнаннями та інструментами, але й могли отримати послуги та консультації спеціалістів.
За десятиріччя становлення та розвитку соціалістичної економіки у вітчизняній системі господарювання сформувалася своя специфічна структура учасників агропромислового комплексу та стабільні взаємозв’язки між ними. В структурі кінцевого продукту АПК СРСР найбільшу питому вагу займало сільське господарство – більш ніж 45%; на долю першої сфери (виробники матеріально-технічних ресурсів промислового походження) припадало близько 15% загальної вартості. Відповідно, в сфері переробки, зберігання, транспортування та збуту вироблялось близько 39% вартості кінцевої продукції [ Добрынин. Экономика с-х ]. В розвинутих капіталістичних країнах, таких як США, Англія, ФРН,  співвідношення між I, II і III сферами АПК в той час складало приблизно 1,1 : 1 : 7 [ Губа, Игнатюк, Соловьев ], що свідчить про інтенсивне ведення сільського господарства, застосування ресурсозаощаджувальних технологій виробництва, високий рівень переробки сільськогосподарської сировини та розвиненість інфраструктури. Відповідно, низька питома вага III сфери у вітчизняному агропромисловому комплексі свідчить про недостатнє врахування інтересів та потреб споживачів в радянській плановій економіці, нерозвиненість системи доведення виробленої продукції до покупця, яка дісталась в спадщину незалежній Україні.
Держава монопольно здійснювала процеси розподілення і збуту виробленої в АПК продукції. Кожен господарюючий суб’єкт “знав” своїх постачальників і покупців, обсяги та терміни поставок. Взаємозв’язки між ними носили довготривалий та стійкий характер, але внаслідок централізації процесу управління не завжди враховувались регіональні особливості у виробництві та попиті на продукцію.
Основоположна мета діяльності суб’єкта господарювання і в цілому АПК полягала у безумовному виконанні отриманих планових завдань, а не задоволенні потреб споживачів. Підприємства не мали можливостей прояву господарської ініціативи та прийняття самостійних управлінських рішень з питань вибору постачальників, покупців, каналів реалізації продукції тощо. Наприкінці 80-х років була проведена економічна реформа, в результаті якої всі підприємства АПК перейшли на повний госпрозрахунок та самофінансування. Це дещо активізувало роботу сільгосппідприємств, але до суттєвого покращання ситуації не призвело. Як відмічає Рябоконь В.П., у сільському господарстві зусилля зосереджувалися на вдосконалення внутрішньогосподарського механізму діяльності колгоспів і радгоспів, пошуку внутрішніх резервів (колективний підряд, внутрішньогосподарська оренда), але при збереженні існуючих форм власності та несприятливого зовнішньоекономічного середовища, яке суворо обмежувало параметри господарської діяльності, гальмувало становлення ефективного сільськогосподарського виробництва [4, С.53]
За своїм характером та змістом ця система не була здатна до ринкових операцій і конкурентної боротьби, пошуку пропозиції, просування продукції, формуванню споживчих переваг, задоволення всієї палітри попиту на продукти харчування. Вона була деформована надмірною регламентацією головних аспектів виробничо-збутової діяльності. Хоча необхідно відмітити, що у 80-ті роки в системі радянської “Укоопспоживспілки” вивчався попит на товари легкої промисловості за допомогою анкетування, проводились дослідження споживчих переваг та мотивації покупців. Що характерно, з руйнацією державної системи торгівлі і закупівель цей досвід, який в найбільшій мірі відповідав вимогам ринкових перетворень, виявився забутим.
Оцінка підсумків роботи сільського господарства за період, що передував початку реформ, показує, що рішення, які приймалися урядом СРСР про приоритетний розвиток аграрної сфери, не підсилювались в достатній мірі фінансовими та матеріально-технічними ресурсами, мали декларативний характер. За 1976-1985 рр. спільні капіталовкладення держави та колгоспів в розвиток сільського господарства склали в середньому 25 млрд. дол. за рік. Це в 3 рази менше, ніж бюджетні дотації фермерам США та країн ЄЕС. В 1986 році забезпеченість сільськогосподарського виробництва тракторами в розрахунку на 1000 га ріллі СРСР була в 3 рази нижчою за США, в 7 разів – ніж в Польщі та в 10 разів – ніж у ФРН.
Сукупність перелічених факторів призвела до зниження ефективності аграрного сектору. Темпи росту обсягів виробництва с.-г. продукції постійно зменшувалися. Якщо в 1996-1970рр., в порівнянні з 1961-1965рр. приріст валової продукції сільського господарства (в порівняльних цінах 1983р.) складав 20,9%, то в 1976-1980рр., в порівнянні з попередньою п’ятирічкою, лише 10,8%, а в 1981-1985рр., в порівнянні з попередньою п’ятирічкою – лише 1,9% [5, С.27]. Такі темпи зростання виробництва продукції сільського господарства не задовольняли також зростаючі потреби населення в продуктах харчування, а ряду галузей промисловості – в сировині.
Невпинно зростала собівартість продукції, погіршувався фінансовий стан колгоспів і радгоспів. Безнадійно відставали від потреб темпи та обсяги реконструкції та модернізації переробних і харчових підприємств. Невідповідність рівня розвитку матеріально-технічної бази сільського господарства та переробної промисловості зростаючим вимогам спричиняли зріст втрат сільськогосподарської продукції: по зерну до 25-30%, по овочам – 40-45%. Великі втрати продукції мали місце на підприємствах м’ясної та молочної промисловості, бідний асортимент прилавків продовольчих магазинів в деякій мірі компенсувався вибором, який пропонували колгоспні ринки.
Але все ж таки, незважаючи на всі труднощі, що стояли перед країною, невичерпні запаси природних ресурсів обумовлювали постійний перетік частини коштів, отриманих за рахунок експорту енергоносіїв у АПК. Це допомогло створити в СРСР на протязі 60-70-х років сучасний агропромисловий комплекс із розвинутою соціальною та виробничою інфраструктурою. Як і будь-яка система, АПК за часів радянської влади був потенційно спроможний до реформування. Його організаційну цілісність, розвинуту інфраструктуру та високий рівень централізації управління безумовно необхідно було використовувати у процесі наступного реформування.

Заміна адміністративно-командних методів управління агропромисловим виробництвом ринковими розпочалася з 1991 р. і включала комплекс заходів, а саме: надання підприємствам АПК господарської самостійності в організації власного виробництва; переорієнтація на ринкові принципи ціноутворення та реалізації продукції; перехід на договірні взаємозв’язки з партнерами по АПК; роздержавлення, приватизацію і, нарешті, формування нової системи ринкового типу в аграрному секторі економіки.
Це означає, що процеси виробництва, розподілення і споживання в галузях АПК повинні відбуватись під впливом ринкового механізму, основними ознаками якого є:
• свобода економічної та господарської діяльності товаровиробників;
• рівноправність суб'єктів господарювання;
• конкуренція у боротьбі за споживача;
• ринкове ціноутворення (на основі взаємодії попиту і пропозиції);
• стабільне державне правове забезпечення норм поведінки учасників ринкових відносин.
Реформування аграрного сектору, внаслідок якого відбулися зміни в організаційно-правових формах підприємств та соціально-економічних відносин як між суб’єктами господарювання, так і між ними та державою, викликали об’єктивно зумовлену трансформацію попередньої системи. На її матеріальній базі формується нове утворення – ринкова структура, до складу яких входять аграрні товаровиробники, переробні та обслуговуючі організації, виробники матеріально-технічних ресурсів та суб’єкти ринкової інфраструктури. Вони мають різні розміри та організаційно-правову форму господарювання, самостійно обирають свої стратегічні та тактичні цілі та вирішують поточні проблеми.
Кожен суб’єкт цієї ринкової структури вирішує свої задачі, які обумовлені кінцевою метою аграрного сектору економіки, тобто він має свої функції в системі, без належного виконання яких неможливе досягнення спільної цілі. Тому найбільш прийнятним з точки зору предмету нашого дослідження вважаємо функціональний підхід до визначення структури аграрного ринку, оскільки він дає знання не лише складу та співвідношення окремих галузей, а й ролі та місця кожної з них у процесі відтворення в аграрному секторі економіки. Ми вважаємо, що за цією ознакою суб'єктів аграрного ринку доцільно поділити на такі групи:
1. Виробники матеріально-технічних ресурсів (виробництво техніки, добрив, палива тощо) – постачання ресурсів для процесу відтворення в інших галузях АПК
2. Аграрні товаровиробники (виробництво сільськогосподарської продукції) – центральна ланка відтворювального процесу в аграрній сфері
3. Переробні підприємства (перетворення с-г сировини на кінцеву продукцію АПК) – кінцева виробнича ланка процесу відтворення.
4. Агросервісні підприємства, або так звана виробнича інфраструктура (забезпечення відтворювального процесу технологічними послугами) – обслуговуюча ланка виробничої частини відтворювального процесу.
5. Ринкова інфраструктура – сукупність установ, підприємств та організацій, які забезпечують взаємодію суб'єктів аграрного ринку шляхом регулювання потоків інформації, товарів, послуг та грошей на ринку:
• заготівельні підприємства (заготівля, доробка та зберігання с-г продукції) – посередницька ланка на шляху просування с-г продукції від її виробника до кінцевого або проміжного споживача.
• транспортні підприємства (вантажний транспорт, експедиційні послуги тощо) – забезпечення фізичного просування продукції до споживача.
• торгівля (доведення кінцевого продукту АПК до споживачів) – сфера товарно-грошового обігу в процесі суспільного відтворення.
• фінансово-кредитні інститути (банки, страхові компанії, інвестиційні фонди, довірчі товариства, кредитні спілки та ін.) – регулювання грошових потоків та фінансово-кредитне забезпечення всіх ланок процесу відтворення в аграрному секторі
• інформаційно-консультаційна система (засоби зв’язку, рекламний бізнес, консалтингові організації, науково-дослідні та учбові заклади, система підготовки кадрів) – маркетингові дослідження, випуск довідників, банки даних, організація виставок та ін.
• Інститути громадського суспільства, які здійснюють контроль за якістю товарів та безпекою виробництва
• державні органи влади, галузеві міністерства, органи місцевого самоврядування, інші контролюючі та регулюючі інстанції (правове забезпечення, регламентація та контроль за дотриманням правових норм на всіх етапах процесу відтворення) – сила що встановлює “правила гри” на ринковому просторі.
6. Споживачі (населення, держава, інші народногосподарські комплекси) – кінцева ланка одного циклу відтворювального процесу та поштовх до наступного циклу відтворення.
7. Імпортери ресурсів, сировини та продовольства – партнери або конкуренти вітчизняних суб'єктів аграрного ринку.
Схематично склад аграрного ринку в авторській трактовці зображено на рисунку.
Підприємства АПК, як безпосередні виробники аграрної продукції, є важливою складовою частиною нової структури, але від агропромислового комплексу радянських часів його відрізняють ринкова орієнтація, відсутність розподільчих відносин, економічна та організаційна розпорошеність (відокремленість?) елементів. Взаємодія розрізнених суб’єктів аграрного ринку забезпечується завдяки циркуляції потоків товарів, послуг, грошей та інформації, яку регулюють підприємства ринкової інфраструктури
Як і будь-яка ринкова структура, аграрний ринок функціонує у певних соціально–економічних, науково-технічних, політичних та культурних умовах, які створюють його оточуюче середовище. Воно представлене сукупністю факторів, тобто суб'єктів і сил, які з різним ступенем активності, швидкості та передбачуваності, безпосередньо або опосередковано впливають на можливості кожного суб’єкту аграрного ринку здійснювати господарську діяльність, взаємодіяти з партнерами та споживачами.
На одні фактори оточуючого середовища суб’єкти аграрного ринку можуть до певного ступеня впливати, намагаючись скорегувати їх дію в своїх інтересах – це група контрольованих факторів, тобто таких, які піддаються управлінню та спрямуванню підприємством (його внутрішнє середовище - менеджмент, персонал, комплекс маркетингу, виробництво, фінанси). Інша група факторів є повністю неконтрольованою, тобто вони не залежать від дій підприємства – воно може лише відстежувати ці фактори і певним чином пристосовуватись до них – макрорівень зовнішнього середовища.
Зважаючи на специфіку аграрного ринку, вважаємо за доцільне розділити фактори зовнішнього середовища на два рівні. Перший – це загальноджержавний рівень, який включає характерні для економіки в цілому фактори. Потреба у виділення другого рівня пов’язана з галузевими особливостями агропромислового виробництва.
Крім того, існує мікрорівень зовнішнього середовища, до якого відносяться постачальники ресурсів та послуг, посередники, конкуренти, споживачі, тобто суб’єкти, що створюють партнерське середовище для певного підприємства. Як правило, вони діють на рівні однієї адміністративної області або регіону. Названі суб’єкти впливають на підприємство і одночасно зазнають зустрічного впливу (але не контролю) з його сторони. На відміну від них, вплив факторів макрорівня зовнішнього середовища носить односторонній характер, тобто підприємство не має можливості на них впливати, тому воно може тільки адаптуватись до них.
Невдовзі після розпаду планово-розподільчої системи, на загальнодержавному рівні зовнішнього середовища відбулися наступні несприятливі зміни:
• лібералізація цін, різке зниження субсидій, світові ціни на енергоносії, техніку, добрива, будматеріали та ін. Диспаритет цін;
• відмова від практики планування і контролю за процесами виробництва та відтворення в аграрній сфері на державному рівні;
• затвердження положень класичного “вільного”, неурегульованого ринку в економіці;
• розкручена спіраль інфляції, з переходом до стагфляції;
• різке скорочення об'ємів виробництва у всіх галузях;
• різке  падіння доходів населення і як слідство – зниження попиту на продукцію АПК;
• усунення держмонополії на зовнішньоекономічну діяльність і як наслідок безконтрольний експорт сільгосппродукції тіньовими структурами з одночасним зростанням продовольчого імпорту;
На наш погляд, сьогодні цей рівень зовнішнього середовища аграрного ринку характеризується недосконалістю законодавства та державної політики в сфері оподаткування, протекціонізму, фінансово-кредитних відносин; макроекономічною кризою; “тіньовізацією” економіки; нерозвиненістю інститутів і механізмів громадського суспільства (рис.  ).
З позиції маркетингу особливо важливо відмітити такий фактор як важко доступність інформації. Ринкова економіка завжди асоціюється з поняттям “прозорості” доходів, відкритості, доступності інформації про діяльність підприємств. “Електронні гроші”, безготівкові рахунки, наявність баз даних про будь –який суб’єкт ринкових відносин, можливість системного аналізу ситуацій в управлінні – основа планування та прогнозування в виробничому та соціальному менеджменті, одна з найважливіших умов переходу до інформаційного суспільства. Але в Україні сьогодні на більшій частині підприємств не здійснюється систематичний облік і контроль таких важливих економічних показників, як продуктивність праці, собівартість продукції, оцінка її якості, рентабельність виробництва, не розраховуються такі показники, як енерго- , капітало- , ресурсоємкість виробництв, видів продукції, послуг.
Не маючи відомостей про ці параметри неможливо здійснювати моделювання ринкових процесів, відстежувати поведінку конкурентів та споживачів, аналізувати факторний вплив на прибутковість або збитковість різних видів діяльності, варіанти інвестиційного вибору.
Треба відмітити, що кожен з факторів вищого рівня об’єктивно зумовлює появу низки чинників нижчого рівня. Так, лібералізація цін в економіці призвела на галузевому рівні до зростання цінового диспаритету на ресурси промислового походження та сільськогосподарську продукцію, і стала однією з головних причин руйнації матеріально-технічної бази сільського господарства.
Зауважимо, що галузеві фактори зовнішнього середовища доцільно поділити на кілька груп в залежності від їх походження:
1 Ринкові фактори........
• Низька конкурентоспроможність сільськогосподарської продукції
• Збільшення кількості комерційних ризиків та невизначеності ринкового середовища
2. організаційно-економічні фактори, пов’язані з трансформацією державної системи в ринкову
• недостатній розвиток інфраструктури аграрного ринку
• відсутність системи забезпечення підприємств ринковою інформацією
• економічна та організаційна відокремленість (роздробленість) суб’єктів аграрного ринку. Відсутність партнерських відносин та орієнтації на спільну мету.
• Робота підприємств в межах застарілих виробничих потужностей та розподільчої системи і в умовах зупинки інвестиційної діяльності
• Зростання цінового диспаритету
• Руйнація матеріально-технічної бази
1. технологічні фактори, пов’язані з специфікою сільськогосподарського виробництва
• залежність якісних та кількісних характеристик кінцевого продукту АПК від строків та умов зберігання, переробки, транспортування та реалізації
• Низький технологічний рівень всіх етапів відтворювального процесу (виробництва, зберігання, транспортування, переробки та реалізації)
• Циклічність сільськогосподарського виробництва
2. Природні фактори, які обумовлюють відокремлення аграрного ринку із загального економічного простору
• залежність кінцевого результату від природних умов:  якості землі, погодних умов
• Сезонність виробництва сільськогосподарської продукції і, відповідно, сезонність цін на продукцію АПК та попиту на ресурси
• Обмеженість природних ресурсів
До дестабілізуючого впливу названих факторів зовнішнього середовищ а долучаються чинники мікрорівня, пов’язані з відсутністю досвіду роботи підприємств в ринкових умовах:
• Пасивна поведінка підприємств на ринку, відсутність цілеспрямованих дій з формування потреб нового рівня та впливу на споживачів
• Спрямованість підприємств в основному на цілі, пов’язані з виживанням та вирішенням поточних проблем
• Відсутність орієнтації товаровиробників на виявлення та задоволення існуючих та потенційних потреб споживачів
• Нездатність підприємств гнучко та оперативно реагувати на зміни у попиті та ринковій кон’юнктурі, низька адаптивність системи управління підприємством до ринкових умов
• орієнтація, в основному, на цінову конкуренцію.
• відсутність систематичного обліку та контролю найважливіших економічних показників (продуктивність праці, енерго-, капітало- та ресурсоємкість виробництв, видів продукції, послуг, оцінка якості продукції тощо)
Більша частина керівників та спеціалістів агропромислових підприємств виховувались за часів планово-розподільчої системи. Опинившись в умовах ринкової невизначеності, вони виявились неспроможними побудувати систему управління підприємством, здатну гнучко та оперативно адаптуватись до мінливих зовнішніх факторів
Сукупність перелічених фактори зовнішнього середовища призвела до того, що за кілька років було майже повністю зруйновано все, що створювалось в організаційних та економічних межах радянського агропромислового комплексу. Вони зробили неефективним найважливіший сектор національної економіки.
Розглядаючи сучасний стан аграрного ринку, можна стверджувати, що він далеко не вловній мірі реалізує свою найважливішу цільову функцію – максимальне задоволення суспільних потреб при ефективному використанні ресурсів. Одна з причин – неадекватна адаптація до змінившихся у перехідний період умов виробництва та вимог до управлінської діяльності.
Як відомо, будь-яка економічна система повинна вміти знаходити відповідь на наступні запитання:
1. Скільки потрібно виробляти? В якому обсязі або яку частину наявних ресурсів потрібно зайняти або використати у виробничому процесі?
2. Що необхідно виробляти? Який набір товарів та послуг найбільш повно задовольняє матеріальні потреби суспільства?
3. Як цю продукцію потрібно виробляти? Як повинно бут організоване виробництво? Які фірми повинні здійснювати виробництво і яку застосовувати технологію виробництва?
4. Хто повинен отримати цю продукцію? Зокрема, як повинна розподілятися продукція економіки між індивідуальними споживачами?
5. Чи здатна система адаптуватись до змін? Чи може система добитись відповідних корекцій у зв’язку зі змінами в споживчому попиті, в поставках ресурсів та в технологіях виробництва?
За радянських часів держава в особі Держплану, галузевих міністерств та відомств вирішувала що, як, скільки виробляти та як розподіляти. З відмовою держави від планово-розподільчих функцій і переходом до ринкового механізму господарювання, товаровиробники змушені самостійно шукати відповіді на зазначені питання.
В цих умовах ефективним методом управління є маркетинг як економічна діяльність та елемент ринкового механізму. Серед найбільш дійових його засобів: всебічні та глибокі дослідження ринку, аналіз та прогноз ринкових можливостей, вивчення потреб та попиту споживачів, що знижує степінь ризику та невизначеності ринкового середовища.
Більше того, сучасний маркетинг виходить за межі окремого підприємства і має соціальну спрямованість. Він враховує не лише виробничі потреби та можливості суб’єктів господарювання, а й інтереси суспільства. Отже, маркетинг є механізмом, який поєднує в єдину систему розрізнені суб’єкти аграрного ринку за допомогою врахування інтересів споживачів та суспільства і можливостей підприємства та галузі. Агромаркетингові програми і плани повинні відповідати потребам підприємств, державній економічній політиці, необхідності забезпечення ефективності всього процесу виробництва в аграрній сфері. Використання методів агромаркетингу дозволяє зближувати інтереси та цілі підприємництва, окремих господарських структур, галузей та регіонів з суспільними інтересами.
Інтегративну роль агромаркетингу можна представити у вигляді наступної схеми (рис.  ). Вона ілюструє те, що інтегратором попит споживачів в межах раціональних потреб, виробничо-збутових можливостей підприємства, державних та суспільних інтересів, інтересів суб’єктів аграрного ринку виступає система агромаркетингу. Саме вона за допомогою системного підходу, узгоджуючи інтереси і різноманітні види діяльності в процесі виробництва, розподілення, обміну та споживання, орієнтує як окремих товаровиробників, так і аграрний ринок в цілому на досягнення цілей суспільного розвитку через задоволення потреб споживачів.
З урахуванням вищевикладеного треба відмітити, що в нашій країні розпочався процес створення в аграрному секторі економіки на основі системного підходу ринкової структури, яка організаційно та функціонально поєднує виробничі, допоміжні, обслуговуючі, переробні та збутові підприємства, кредитні та наукові установи, органи державного управління з ринками збуту на основі регульованих ринкових відносин, інформаційних, товарних, грошових потоків і техніки, технології та ідеології маркетингу .
Треба зауважити, що агропромисловий комплекс як система також націлений на відтворення сільськогосподарської продукції та задоволення потреб споживачів. Але опинившись без механізму державного управління, в умовах невизначеності, мінливості, він виявився неспроможним самостійно встановлювати цілі, розробляти стратегію  і тактику діяльності, обирати партнерів та споживачів для ефективного господарювання. На нашу думку, саме маркетинг повинен стати новим механізмом інтеграції та інструментом управління, здатним поєднати відокремлених суб’єктів аграрного ринку для задоволення суспільних потреб.
Всі складові частини цієї системи – підприємств агропромислового комплексу, ринкова інфраструктура, ринковий механізм та агромаркетинг – повинні знаходитися в гармонічному взаємозв'язку та розвиватися у напрямку вищих цілей соціального та суспільного розвитку. Головною задачею управління цією системою є встановлення та підтримка відповідності між зовнішнім (маркетинговим) середовищем та маркетинговою діяльністю підприємств АПК, яка характеризується складністю, стохастичністю, невизначеністю основних процесів, що зумовлено особливостями виробництва в АПК.
З розвитком ринкових відносин відбувається становлення інтересів споживачів в основу пріоритетів діяльності господарюючих суб’єктів. Ринок, з одного боку, дає можливість виробникам вільно обирати сферу діяльності, розміщувати капітал, самостійно обирати партнерів по бізнесу та визначати стратегію і тактику поведінки, а з іншого  створює умови для вільного виявлення, формування та розвитку попиту кожного конкретного споживача та суспільства в цілому. В свою чергу, маркетинг не тільки вивчає закономірності споживчого попиту і впливає на його формування, а й визначає характер та масштаби виробництва та шляхи ефективного використання виробничих потужностей підприємств з урахуванням потреб споживачів і суспільства.
Отже, ми стверджуємо, що ринок є середовищем маркетингу, оскільки він створює умови, які дозволяють виробникам застосовувати маркетинг з метою вирішення основних питань ринкової економіки: що виробляти, скільки виробляти та як виробляти розподіляти вироблену продукцію з метою найкращого задоволення споживачів.
По-друге, зміни у кон’юнктурі ринку, велика кількість та мінливість факторів оточуючого середовища змушують виробників постійно коректувати цілі, стратегію і тактику діяльності. Вирішення цих проблем  вимагає систематичного вивчення та аналізу дій конкурентів, ціноутворення, вибору каналів реалізації та цілого ряду інших питань, відповіді на які можна отримати тільки використовуючи комплекс маркетингових заходів. Це дозволяє підприємству своєчасно розробляти упереджувальну стратегію ефективного господарювання. Таким чином, ми стверджуємо, що ринок є соціально-економічною основою функціонування маркетингу як інструменту вирішення ринкових проблем1, що виникають  в процесі суспільного відтворення.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить