Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Материалы для работы Проблема кордонів у СНД

Проблема кордонів у СНД
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Проблема кордонів у СНД

Роки існування СНД засвідчили, що за наявності доброї волі та визнання життєво важливих інтересів партнерів досягти взаєморозуміння у розв'язанні спірних питань, якими складними б вони не були, не становить проблем. До таких проблем належить і питання врегулювання кордонів між країнами-учасницями СНД. Кордони - невід'ємна ознака будь-якої держави. Вони є обов'язковим елементом, що сприяє формуванню державно-територіального організму. Без чітко визначених і добре захищених кордонів держава не може забезпечити своє суверенне право на організацію власної соціально-економічної системи. »
Україна почала робити висновки з уроків історії. Достатньо зазначити, що в 20-80-х років XX ст. довільне перекроювання кордонів відбувалось майже 100 разів. Для України ситуація була оригінальною, адже протяжність неврегульованих кордонів на душу населення тут переважала загальносвітові показники.
У Мінській угоді щодо утворення СНД було закріплене положення про взаємне визнання і поважання територіальної цілісності країн-учасниць Співдружності, недоторканості їх кордонів. У заяві Верховної Ради України 20 грудня 1991 р. з приводу Угоди про Співдружність незалежних держав зазначалося: "Кордон між Україною - з одного боку, та Росією і Білоруссю - з іншого, є державним кордоном України, який є недоторканим. Лінія його проходження визначена Договором між Україною і Росією 1990 p.,лишається незмінною незалежно від того, чи є Україна стороною Угоди, чи ні".
Проте російська сторона, зокрема глава МЗС Є. Примаков, висловив тезу про те, що кордони держав, які утворились після розпаду СРСР, не фіксуються і не гарантуються Гельсінськими домовленостями. Цю тезу не можна було розуміти інакше, як закладання ідеологічного підґрунтя до майбутніх територіальних переділів на пострадянському просторі, нового перекроювання кордонів. Саме таку оцінку дали глави низки делегацій під час Лісабонського саміту ОБСЄ.
За таких умов назріла необхідність надання державному кордону України правового статусу. В правовому сенсі кордон України не був оформлений не лише з Росією, а й з Білоруссю і Молдовою, хоча ці країни і не висували територіальних претензій. Добрі перспективи у правовому оформленні кордонів, здавалось, відкривав Меморандум про співробітництво в охороні державних кордонів республіки Білорусь, Російської Федерації й України, підписаний главами держав у Москві 15 квітня 1994 р. Спільна заява підтверджувала готовність продовжити роботу з договірно-правового оформлення своїх державних кордонів.
Але таку готовність виявили лише Білорусь і Україна, які створили спільну делімітаційно-демаркаційну комісію, що вже завершила необхідні делімітаційні роботи. У 1997 р. був підписаний Договір про державний кордон між Україною і Республікою Білорусь. Укладена в листопаді 1994 р. Угода між урядами України і Молдови про співпрацю з прикордонних питань дала змогу започаткувати делімітацію українсько-молдовського державного кордону. На листопад 1996 р. Україна з цими державами вже мала напрацьованих 40 договірних документів із прикордонних питань. У Кишиневі 21-22 травня 1998 р. відбулось спільне засідання українсько-молдовської комісії з делімітації державного кордону, було узгоджено 98,2% або 1180,4 км спільного кордону.
Складніше вирішувалось питання про. делімітацію українсько-російського кордону. Україна не погоджувалась на пропозиції росіян "щодо внутрішнього і зовнішнього кордонів", і тричі у 1992 р. МЗС України надсилало до МЗС Російської Федерації ноти з проектом Угоди про делімітацію українсько-російського кордону, а також пропозиції стосовно початку його правового оформлення. Російська сторона від усіх цих пропозицій ухилялась. Влітку 1992 р. російський міністр А.Козирєв попередив, що цілісність української території не може бути незаперечним фактом.
Російський парламент 9 липня 1993 р. прийняв Постанову "Про статус міста Севастополя", в якій наголошувалось, що місто має перебувати у російському підпорядкуванні, оскільки при передачі Кримської області в 1954 р. зі складу Росії до складу України Указ Президії Верховної Ради РРФСР 1948 р. про безпосереднє підпорядкування Севастополя Російській республіці не визнано таким, що втратив чинність.
Це рішення було однозначно оцінено як агресивний політичний акт, який суперечить нормам міжнародного права, спрямований на порушення кордонів і територіальної цілісності України. Позицію України підтримала світова спільнота, передусім Рада безпеки ООН. Вона визнала такий крок несумісним із взаємними зобов'язаннями РФ та України про непорушність кордонів, такий, що суперечить цілям і принципам Статуту ООН, а відтак не має юридичної сили.
Однак, незважаючи на рішення Ради безпеки ООН, російська сторона продовжувала акцентувати на проблемах Криму. Державна Дума РФ 23 жовтня 1996 р. прийняла рішення "Про призупинення розподілу Чорноморського флоту", що містило статтю, яка була прямим втручанням у внутрішні справи України. У квітні 1997 р. Рада Федерації РФ звернулась до Президента Б. Єльцина з пропозицією розглянути питання про спільне володіння Росією й Україною м. Севастополем. Справедливо зазначив Є. Гайдар, виступаючи у програмі "Зеркало" московського телебачення: "Якщо ви висуваєте претензію до сусідньої держави, то неминуче підштовхуєте цю державу до того, щоб вона вас розглядала як потенційного противника, виходячи з цього будувала свою воєнну доктрину, свою систему союзів. Надто дорога ціна зіпсованих відносин між Росією і Україною за можливий початок президентської кампанії".
Спекуляції навколо Севастополя є не лише втручанням у внутрішні справи України, а й суперечать рішенням Будапештського Меморандуму від 5 грудня 1994 p., де Росія разом із США, Великобританією, КНР і Францією є гарантом територіальної цілісності та недоторканості кордонів України.
Ще в травні 1995 р. МЗС України надіслало до МЗС РФ ноту з проектом Угоди про правове оформлення державного кордону. Лише в серпні 1996 р. міністр ЗС РФ Є. Примаков погодився на це, але справа рухалась повільно. Позиція Росії була зрозумілою, адже згідно зі "Стратегічним курсом Росії з державами-уча-сницями СНД" необхідно було дотримуватись того, що "національним інтересам Росії і спільним інтересам держав СНД відповідає надійна охорона по периметру СНД, яка має здійснюватись спільними зусиллями,... слід прагнути до створення єдиної охорони їх кордонів".
Росія запропонувала країнам-учасницям СНД укласти Концепцію і Договір про співробітництво в охороні кордонів дер-жав-учасниць СНД з державами, що не входять до Співдружності. Ці документи підписали Вірменія, Білорусь, Грузія, Росія, Киргизія та Таджикистан. Разом з Україною їх не підписали Азербайджан, Молдова, Туркменістан і Узбекистан.
Україна і надалі відстоює механізм двосторонніх угод. Щодо кордонів, то вони мають бути уніфіковані: не можуть у незалежних державах існувати зовнішні та внутрішні кордони, вони рівноцінні і вимагають посиленої охорони. Достатньо нагадати, що на так званому внутрішньому кордоні України лише за 1991 -1996 pp. було затримано 73 тис. порушників кордону, десятки тисяч одиниць зброї, тони наркотичної речовини тощо.
Наприкінці січня 1996 р. у Сочі відбулась зустріч делегацій прикордонних відомств України та РФ, які очолювали голова Держкомкордону - командувач Прикордонними військами України В. Банних і директор Федеральної прикордонної служби Росії А. Ніколаєв. За підсумками зустрічі було підписано протоколи про спільний прикордонний і митний контроль між Україною і Російською Федерацією.
Довжина українсько-російського кордону - 2484 км. На середину 1996 р. тут функціонувало 60 пунктів пропуску, з них залізничних - 15, автомобільних - 44 і одна паромна переправа. Планувалось після належного облаштування відкрити ще сім автомобільних і два залізничних пункти пропуску. На літо 1998 р. обидві сторони домовились про оформлення правового статусу акваторії Азовського моря і Керчинської протоки і завершення делімітації державного кордону на 1999 р. На січень 2002 р. Україна повністю делімітувала сухопутний кордон з Росією.
На початку 2003 р. президенти Росії та України підписали договір про сухопутний кордон. Проблема морського кордону вирішувулась з величезними труднощами. В Керчі 24 грудня 2003 р. після нетривкого, чітко спланованого "конфлікту" навколо о. Тузли, Л.Кучма та В.Путін підписали договір про співпрацю у використанні Азовського моря та Керчинської протоки і визнання Азовського моря як внутрішніх вод обох країн. Третього березня 2004 р. парламенти Росії та України вступили в ратифікаційний процес стосовно спільних кордонів.
Проблема делімітації кордону, хоч і є скрупульозною, але порівняно недорогою. Демаркація кордону вимагає значних коштів. Так, на облаштування 1 км витрачається 40 тис. доларів. Україні потрібно для демаркації 183 млн доларів. Це, безумовно, немалі кошти, які зумовлюють велику демагогію всередині країни стосовно доцільності цих заходів. Але "прозорість кордонів" призводить до ще більших збитків для української економіки і йдеться не про створення "залізної завіси", а наведення елементарного порядку на державних рубежах країни.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить