Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Материалы для работы Термінологічна база інноваційної діяльності та показники її виміру

Термінологічна база інноваційної діяльності та показники її виміру
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Термінологічна база інноваційної діяльності та показники її виміру


В окремих енциклопедичних виданнях інновація тлумачиться як впровадження у виробництво наукових і технологічних розробок, як  інвестиції в економіку галузі, спрямовані на забезпечення зміни техніки та технологій у суспільному виробництві, як новий підхід до конструювання, до виробництва, збуту товарів, завдяки якому інноватор та його фірма здобувають переваги над своїми конкурентами.
Проте, у названих та й в інших визначеннях не розкриваються до кінця соціально-економічна сутність і зміст інновацій, не обумовлюються межі функціонування інноваційної продукції. Набуває широкого вжитку загальне поняття “інноваційна сфера”, яка є складовою національної економіки і яка являє собою сукупність видів господарчої діяльності, що не беруть безпосередньої участі у створенні матеріальних благ, але виробляють споживчі вартості особливого характеру. Вони здебільшого можуть не мати речової субстанції і разом з тим необхідні для функціонування виробництва.
Особлива галузь суспільного поділу праці, що забезпечує реалізацію продукту наукової сфери у виробництві, і одночасно особлива виробнича фаза суспільного виробництва виділяються в інноваційну сферу. Саме в ній здійснюється інноваційна діяльність.
Ми визначаємо інноваційну сферу як сукупність видів господарської діяльності, що не беруть безпосередньої участі у створенні матеріальних благ, але виробляють особливі споживні вартості, які нерідко не мають речовинної форми, але необхідні для функціонування й розвитку матеріального виробництва.
Умовою функціонування інноваційної сфери є інтелектуальна власність і власність на продукт інноваційної діяльності. В інноваційній сфері формується відокремлена спеціалізована матеріально-технічна база, нагромаджються спеціальні прийоми й методи, що відповідають формам організації та управління інноваційною діяльністю. Теоретичні дослідження інноваційної сфери стали особливо актуальними в умовах формування маркетингових концепцій (60-т роки) і особливо внаслідок активізації інноваційної функції у світовій економіці із середини 70-х років.
Функціональне призначення інноваційної сфери в системі суспільного поділу праці пов'язане з виконанням нею функцій зі створення й задоволення потреб у інноваціях як матеріального виробництва, так і всього суспільства в цілому. Основна частина споживної вартості продукції інноваційної сфери має товарну форму, її рух здійснюється за допомогою обміну, але вона може реалізовуватись також у нематеріальних формах багатства – у вигляді досягнення науки й техніки, що відповідає другій із двох форм нагромадження.
Інноваційна сфера охоплює об'єкти НДДКР, маркетингу, підприємницьких структур, діяльність яких спрямована на задоволення потреб виробництва в інноваціях, але не включає органів управління. Вона бере участь у створенні й перерозподілі валового внутрішнього продукту та забезпечує перехід власності й наукового продукту зі сфери науки у сферу виробництва. В інноваційній сфері поєднуються розрізнені галузі економіки, в яких здійснюється інноваційна діяльність, результатом чого є інновації, які відповідають попиту виробництва і забезпечують умови їх освоєння підприємствами та споживачами.
У цілому економічні відносини інноваційної сфери похідні від відносин матеріального виробництва, однак разом з тим їм притаманна власна специфіка. На відміну від наукової, в інноваційній сфері переважають обмінні операції при передачі продукту, чітко визначаються права власності при здійсненні обмінних операцій між суб'єктами, які здійснюють інноваційну діяльність, і суб'єктами, зовнішніми для цієї сфери. Управління в інноваційній сфері ґрунтується на критерії економічної ефективності, а передача інноваційного продукту у виробничу сферу передбачає здійснення маркетингових досліджень. Розвиток інноваційної сфери дає змог скоротити час освоєння виробництвом наукової продукції, швидше повернути авансований капітал і знову спрямувати його на розширення виробництва.
Інноваційній сфері притаманна особлива форма фінансової діяльності, венчурне кредитування та маркетингова спрямованість на просування наукової продукції на ринок, а також певні риси праці: вірогідний характер, ризик і допустимість негативних результатів, невідтворюваність унікальних особливостей її продукту.
Продуктом інноваційної сфери є зразок того, що буде створюватись на його основі для масового споживача. Вартість такого продукту визначається як витратами на його створення, так і тією функціональною новизною, що містить продукт, як передумова створення нового товару, здатного задовольнити потреби суспільства на більш високому якісному рівні чи з меншими витратами на одиницю споживчих властивостей (вартості).
В інноваційній сфері економічні закони виявляються в специфічних формах управління, координації економічного механізму. Економічний механізм являє собою сукупність організаційно-господарських форм і методів управління інноваційною сферою як складовою національної економіки. Він передбачає необхідність виділення показників, що визначають  кінцевий результат інноваційної сфери, потенційні можливості споживання її продукту матеріальним виробництвом. Натуральні показники функціонування інноваційної сфери характеризують фактичний кількісний і якісний рівень забезпечення інноваційного потенціалу ресурсами, що дає змогу виявити перспективу його розвитку.
Розвиток інноваційної сфери дозволяє скоротити час освоєння виробництвом наукової продукції, прискорити повернення авансованого капіталу, направляючи його знову на розширення виробництва. Продуктом інноваційної сфери є зразок того, що буде створюватись на його основі для масового споживання. Вартість такого продукту визначається як витратами на його створення, так і функціональною новизною, що містить продукт, як передумова створення нового товару, здатного задовольняти потреби суспільства на більш високому якісному рівні або з меншими витратами.
Важливе місце серед механізмів здійснення інноваційного процесу займає система його самоорганізації, яка визначає ефективність розвитку не тільки самої інноваційної діяльності, але й будь–якої соціально-економічної структури, незалежно від її рівня в управлінській ієрархії і розмірів. На думку О. Енджела. "Організація повинна мати внутрішні достатні засоби, настільки різноманітні, щоб бути готовою відреагувати на постійні зміни зовнішнього середовища, завдяки цьому працювати і рухатися вперед" [430, с. 11]. Зміни в середовищі організації, як правило, пов'язані з введенням у її повсякденне функціонування і виробниче споживання різних інновацій. При цьому, з погляду формальної логіки, має існувати така теорія, що давала б змогу не тільки зрозуміти сутність інноваційного процесу, а й передбачати його результати [303, с. 31]. Однак світова наука ще досі не розробила теорії, що досить обґрунтовано описувала б причини здійснення, динаміку масштабів інноваційної діяльності, визначала б можливі напрями її розвитку і, по можливості, передбачала результати. Запропоновані підходи засновані на дослідженні окремих випадків появи й поширення нововведень, або не були підтверджені результатами наступних досліджень, або виявилися спростованими в ході їхнього здійснення [328, с. 23].
Як правило, вважається, що інноваційна діяльність починається з моменту прийняття інноваційного рішення. Однак підстави для ухвалення такого рішення дотепер залишаються прерогативою осіб, які його приймали, і належної теоретичної бази не мають. Однозначної відповіді на питання, які види новизни набудуть більшого поширення (радикальні чи еволюційні), яким напрямам розробки інновацій віддати перевагу, як розподілити між інноваціями різного рівня новизни і масштабності наявні в розпорядженні підприємства ресурси, теорія інновацій дати не може. Це зумовлено не тільки складністю розглянутого виду економічної діяльності, але й невизначеністю результатів інноваційної діяльності.
Статтею 1 Закону України "Про інноваційну діяльність" визначено інноваційну діяльність як діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоспроможних товарів і послуг [174]. Таким чином, у Законі поняття інновації та інноваційної діяльності ототожнюються з використанням готового наукового продукту і відокремлені від наукових досліджень. На нашу думку, інновація – це не просто винахід чи нововведення.
Інноваційна діяльність, за визначенням провідних зарубіжних вчених, які займаються теорією інновацій, – це взаємогостра зброя. Це зумовлено необхідністю врахування таких факторів. З одної сторони, у цьому виді діяльності необхідне вміння піти на ризик створення і впровадження інновації, коли немає гарантій щодо одержання позитивного результату та наявний високий ступінь невизначеності щодо розмірів витрачених ресурсів і часу здійснення інновації. З іншої, - творчий характер інноваційного процесу має поєднуватися з необхідністю контролю за його результатами і перебігам, починаючи від вихідної ідеї до кінцевого повномасштабного впровадження [328, с. 27]. Результати цієї діяльності можуть привести підприємство до успіху, але можуть поставити й у крутне становище, якщо фактичні підсумки використання інновації виявляться суттєво нижчими від очікуваних результатів. За даними, наведеними Б. Санто, більше ніж половина (53%) науково-технічних програм США були змінені в ході їхньої реалізації, 40% цих програм припинені з технічних причин, а 45% програм – через високу невизначеність очікуваних результатів. Крім того, 60% упроваджених на ринок нових виробів не забезпечили одержання очікуваного в ході їхньої розробки і виробничого освоєння прибутку [372, с. 70].
Крім того, необхідно ще раз підкреслити, що теорія інновацій і окремі частини дослідження цього процесу передбачає, як правило, лише сферу поширення наявних у суспільному виробництві інновацій. Можливо, саме тому деякою мірою передбачуваність інновацій дуже низька за ступенем обґрунтованості.
Слід зазначити, що теоретичне осмислення та практична реалізація інновацій на підприємствах привели до різноманітних визначень понять і категорій, що характеризують інноваційну діяльність. Так, наприклад, у деяких роботах зарубіжних і російських учених уводиться поняття інноваційної стратегії [372, с. 195-200], стратегії управління інноваціями [56, с. 69-83], інноваційної стратегії як «конкуренції на основі ефективного і випереджального використання досягнень науки і техніки, технологічного прориву, пошуків і освоєння нового ринкового сегмента, «ніші», що відповідає технологічному та виробничому потенціалу підприємства» [44, с. 3]. Взагалі в літературі досить докладно проаналізовано оцінку бізнесу й інновацій [47], подано підходи до визначення ефективності інноваційних проектів, включаючи інвестиційне проектування [53], розглянуто інноваційне підприємництво [278]. Водночас дотепер не вироблено ефективного механізму, що заохочує інноваційну діяльність підприємств з погляду всіх учасників інноваційного процесу [153]. Зарубіжні вчені, як зазначалося, часто трактують саму інновацію як процес. Так, нововведення визначається як „процес сприйняття і впровадження нових продуктів і процесів, у яких використовується інформаційна технологія, напівпровідникова чи просто технологія” [328, с. 21]. Б. Твісс трактує „нововведення як процес” [389, с. 33]. Порівнюючи винахід і нововведення, він підкреслює: „Винахід – формулювання, висування ідеї. Нововведення – застосування, тобто процес, у якому винахід чи ідея набуває економічного змісту” [389, с. 36] Визнаючи значний внесок зазначених вчених у розробку теоретичних основ інноваційної діяльності, не можна погодитися з ототожненням ними інновацій і інноваційного процесу, про що буде сказано ще раз нижче. Поки ж продовжимо аналіз двох інших понять і визначимо їхню субординацію.
Не наводячи всіх численних поглядів на названі поняття, розглянемо найбільш типові. На думку одних авторів, інноваційний процес є більш широким поняттям, ніж інноваційна діяльність. Якщо інноваційний процес – це „послідовний ланцюг подій, у ході яких нововведення „визріває” від ідеї до конкретного продукту, технології чи послуги і поширюється в господарській практиці” [278, с. 25], то інноваційна діяльність – „складна динамічна система дії і взаємодії різних методів, факторів і органів управління, що займаються науковими дослідженнями, створенням нових видів продукції, удосконаленням устаткування і предметів праці, технологічних процесів і форм організації виробництва на основі новітніх досягнень науки, техніки...” [278, с. 24]. Даючи такі визначення, автори вважають, що інноваційний процес містить у собі паралельно-послідовне здійснення інноваційної діяльності й одночасно являє собою тимчасові етапи життєвого циклу інновації від виникнення ідеї до її розробки і впровадження. На наш погляд, у них визначеннях, при всій їхній змістовній наповненості, має місце певне змішування й ототожнення понять “процес” узагалі і “діяльність” узагалі, а також “інноваційний процес” зокрема й “інноваційна діяльність” зокрема, що заважає подальшій розробці організаційно-економічного механізму цієї діяльності.
Інші автори, навпаки, вважають, що «у широкому значенні інноваційна діяльність – це процеси створення, освоєння і поширення нових і значно удосконалених видів продукції, послуг, технологій, сировини і матеріалів, методів організації виробництва і управління» [153, с. 9]. І хоча зазначені вчені розглядають інноваційну діяльність також і у вузькому розумінні слова – як діяльність, спрямовану на використання результатів наукових досліджень з метою одержання нового чи значно удосконаленого продукту і способу його виробництва, перше визначення фактично ототожнює інноваційну діяльність і інноваційний процес, з поправкою на ту обставину, що інноваційна діяльність – поняття більш широке.
Здається, що найбільш точні і коректні в науковому плані визначення інноваційного процесу і відповідної діяльності належать С.Д. Ільєнковій. Вона зазначає, що «інноваційний процес – процес перетворення наукових знань в інновацію. Головна його риса – обов'язкове завершення інновацій, тобто одержання результату, придатного для практичної реалізації» [206, с. 319]. У свою чергу, інноваційна діяльність – це «діяльність з доведення науково-технічних ідей, винаходів, розробок до результату, придатного для практичного використання. У повному обсязі інноваційна діяльність включає усі види наукової діяльності, проектно-конструкторські, технологічні, дослідні розробки, діяльність з освоєння нововведень у виробництві та споживачами – реалізацію інновацій» [206, с. 318-319].
Економісти-аграрники також здійснюють спроби визначення меж, з яких інновація починається і якими закінчується. В.М. Яценко визначає інноваційну діяльність у сільському господарстві як комплексний процес створення нових або більш продуктивних високоврожайних сортів, поголів'я худоби, елітного насіння, високопродуктивних сільськогосподарських машин і агрегатів тощо, впровадження прогресивних техніко-технологічних, організаційно-економічних й управлінських рішень, комерціалізації сучасних споживчих норм. Ці заходи охоплюють етапи життєвого виробничого циклу – від зародження ідеї до впровадження інновацій у виробництво [438]. При цьому він не вказує, що саме розуміти під впровадженням інновацій.
Професор О.В. Крисальний визначає інновацію як “нагромадження нових знань, матеріалізованих у нових технологіях, елементах технологій, нових засобах виробництва (основних, оборотних засобах, таких як нові сорти, гібриди, групи тварин тощо), які виготовлені науковими установами, але не знайшли масової реалізації у виробництві” [248]. Започатковування інноваційної діяльності інноваційною ідеєю бачить і В.О. Шлапак [424].
Н.М. Перепелиця включає в інноваційну діяльність ланцюг інвестування [323]. Це не коректне визначення, оскільки в цьому випадку слід говорити тільки про фінансове забезпечення інноваційної діяльності.
В подальших дослідженнях Л.В. Білозор, продовжуючи ідеї
О.В. Крисального, початок інноваційного процесу бачить у прояві інтересу до інноваційної діяльності, а закінчення – у застосуванні у виробничій сфері інноваційної продукції [26]. Однак слід не погодитись з подальшим визначенням початку інноваційної діяльності як моменту невідповідності інтересам суспільства, виробництва, господарських структур. Так, поряд з діючим сортом сільськогосподарської культури, породою тварин може бути створений новий і використаний у виробництві. І не обов’язково створене нове є кращим, ніж діюче. Не можна погодитись, що “інноваційна діяльність – це поетапний процес” від виникнення ідеї до створення нової продукції вищої якості [26]. Не можна ототожнювати діяльність і процес.
Слід повністю погодитись з О.В. Крисальним і Л.В. Білозором, що зародження нової ідеї є початком інноваційної діяльності, яка знаходиться в арсеналі наукових установ. Щоб інновація вважалася завершеною, необхідного є наявність двох умов: масове використання інновації у виробництві та окупність інновації, тобто відшкодування витрат на її одержання за рахунок прибутку [26, с. 248].
Отже слід повністю погодитись з позицією Крисального О.В., що зародження нової ідеї та її реалізація у створенні інноваційної продукції в наукових установах є першою складовою інноваційної діяльності. Другою складовою її слугує реалізація у виробничій сфері. Для того щоб інноваційна діяльність відбулась, необхідним є масове використання інновації у виробництві та її окупність, тобто відшкодування витрат на виготовлення інноваційної продукції за рахунок одержаного прибутку.
Проведений аналіз показує, що в системі інноваційних категорій і понять існує така субординація: метою інноваційної діяльності (діяльності в агропромисловому виробництві) є реалізація конкретних інновацій в інноваційних процесах (в сільському господарстві, переробці) на всіх їх етапах. Інновація ж є, як зазначалося, кінцевим результатом.
Приступаючи до аналізу конкретної господарської практики реалізації інновацій, ми насамперед стикаємося з відповідними інноваційними процесами на окремо взятих підприємствах. Так, наприклад, в Інформаційно-консультаційному центрі "Агро-Таврія" м. Мелітополя має місце інноваційний процес, суть якого полягає в тому, що здійснюється перший етап цього процесу – закінчення розробок нового продукту: створення системи інформаційно-консультаційного забезпечення агропромислового комплексу з розробкою функціональних, організаційних, технологічних та інформаційних аспектів діяльності. У свою чергу, в Інституті овочівництва і баштанництва УААН йде другий етап інноваційного процесу – упровадження нового продукту у виробництво: впровадження ефективних технологій вирощування, зберігання і переробки нових високопродуктивних сортів і гібридів овочевих, баштанних культур та картоплі. Нарешті, Селекційно-генетичний інститут Національного центру насіннєзнавства та сортовивчення м. Одеси завершило інновацію й одержало результат у вигляді продукту, упровадженого на ринку. Так, за останні 3 роки одержано 12 патентів на виробництво й реалізацію нових сортів пшениці, з яких Лади одеської в 2002 році було вирощено 4950,6 т і реалізовано 2510,3 т; Ніконії — відповідно 3745,8 т і 2635,7 т; Лузанівки — 935,3 т і 617,6 т.
Інноваційні процеси у всіх трьох випадках, як це показано, мають розходження в просторі і в часі. З нашого погляду, всі зазначені процеси – це зовнішні форми прояву інноваційної діяльності. При цьому сутність інноваційної діяльності слід розглядати як доведення ідей, винаходів, розробок до відповідного результату. Такий підхід дає змогу уточнити інноваційні поняття з погляду їхньої сутності і форми прояву.
Зроблений висновок дає можливість сформулювати перший алгоритм у вивченні інноваційної діяльності, що полягає в аналізі, на першому етапі, різноманітних зовнішніх форм у вигляді конкретних інноваційних процесів в агропромисловому виробництві, розділених за просторово – часовою ознакою. Вивчаючи зазначені форми, ми просуваємося вперед у пізнанні сутності цієї діяльності. Однак опис зовнішніх форм у вигляді процесів не дає відповіді на запитання: чому в конкретних випадках склалися саме ці форми, чим визначається конкретний інноваційний процес, чому в першому випадку інноваційний процес знаходиться в першій своїй стадії, що формує зміст інноваційної діяльності. Дійсно, з погляду форми прояву «спочатку спостерігається поява окремої інновації, як правило, спеціально створеної для цього підприємства, а потім існуючі підприємства неоднаково швидко й успішно починають використовувати цю інновацію й у себе, спочатку кілька підприємств, потім усе більше і більше» [427, с. 405].
На нашу думку, повинен бути ефективний внутрішній стрижень, що організує елементи змісту інноваційної діяльності взагалі і визначає надалі окремий інноваційний процес. Представляється, що таким внутрішнім стрижнем є організаційно-економічний механізм управління інноваційною діяльністю. Звідси другий алгоритм вивчення зазначеної діяльності – аналіз внутрішнього стриженя, тобто організаційно-економічного механізму управління, його коригування й удосконалення на основі сучасних досягнень економічної науки та господарської практики в інтересах підвищення ефективності роботи в агропромисловому виробництві.
Фактичну ефективність інноваційної діяльності можна визначити після впровадження інновацій у виробництво, оскільки тільки після появи інновації на ринку стає зрозуміло, чи знайшла вона ринкове застосування, дала прибуток, задовольняє певну потребу на ринку чи ні. Велике значення при цьому має інструмент моделювання. Ефективність інвестиційної діяльності в агропромисловому виробництві можна встановити тільки після визначення ефективності окремих інвестиційних процесів в кожному підкомплексі, або на підприємстві. Модель кожного окремого інноваційного процесу дає змогу виділити в інноваційній діяльності окремі складові, відкриваючи тим самим можливість наскрізного планування за стадіями, а також враховувати в завданнях інноваційних етапів можливі майбутні кон’юнктурні зміни.
Інноваційний процес складається з відмінних за змістом і результатами стадій, кожній з яких властиві певна самостійність і автономність, наявність організаційно-економічних особливостей, пов’язаних із прогнозуванням, плануванням, фінансуванням тощо. Тому для ефективного здійснення інноваційного процесу необхідна інтеграційна єдність складових його стадій, оскільки дисфункція хоча б одного з них ставить під загрозу результативність всього інноваційного процесу.
У науковій літературі структуризація інноваційного процесу здійснюється по-різному. Наприклад, В.Г. Мединський і С.В. Ільдеменов  [277, с. 8] представляють інноваційний процес у вигляді інноваційного ланцюга, що відображає лінійну послідовність таких стадій, як генерування нової ідеї  експериментальна реалізація нової ідеї  освоєння у виробництві  масовий випуск  споживання. У зарубіжній літературі існують аналогічні підходи до визначення структури інноваційного процесу.
Так, за даними, що наводяться в роботі “США: управління наукою і нововведеннями” [161, с.78], автор з різним ступенем деталізації дотримується схеми: дослідження  розробки  виробництво  маркетинг  продаж. Або більш деталізований варіант: фундаментальні дослідження  прикладні дослідження  розробки  дослідження ринку  конструювання  ринкове планування  дослідне виробництво  ринкові випробування  комерційне виробництво. На думку угорського вченого Б. Санто [372, с. 114–116], інноваційний процес складається з таких структурних етапів: фундаментальні дослідження  прикладні дослідження  дослідне виробництво і розробки  підготовка до виробництва  виробництво  збут. Словацькі економісти Л. Водачек і О. Водачкова [56, с. 24] ділять інноваційний процес на п’ять фаз: наука  дослідження  розробка  виробництво  споживання, – що потім поділяються за змістом.
В.О. Шлапак пропонує користуватися іншою схемою інноваційного процесу: інноваційна ідея  новація  нововведення  інновація, де кінцевою ланкою цього процесу може стати інновація [424]. При цьому, на нашу думку, взагалі нівелюються стадії інноваційного процесу, оскільки “новація”, “нововведення”, “інновація” – ідентичні поняття і використовуються як синоніми з перекладу англійської мови. Однак початковий і кінцевий етапи практично збігаються із запропонованими іншими дослідниками.
Як видно з вищенаведених моделей, незважаючи на деякі розходження у визначенні кількості стадій та їх назв, відсутні принципові розходження у визначенні структури інноваційного процесу. Ступінь деталізації та наявність тієї чи іншої стадії в структурі інноваційного процесу зумовлені рівнем розгляду і метою дослідження.
Створення нових видів продукції і технологій практично неможливе без використання потенціалу наукових і науково-технічних знань, отриманих у ході проведення наукових досліджень. При цьому потенціал наукових і науково-технічних знань являє собою інтелектуальний продукт, що не має ринкової вартості, але є дуже важливим внеском в інноваційний процес агропромислового комплексу.
Базою створення інтелектуального продукту в аграрній сфері є наукові установи Української академії аграрних наук. У 2003 році в її складі нараховувалася 71 наукова установа, що на 3 одиниці менше, ніж у попередньому році [416].
Підпорядковані Українській академії аграрних наук наукові установи діляться за відділеннями: землеробства; рослинництва; зоотехнії; ветеринарної медицини; харчової і переробної промисловості; механізації та електрифікації; аграрної економіки і земельних відносин; регіональних центрів наукового забезпечення агропромислового виробництва. До складу відділень входять науково-методичні центри та інститути.
Найважливішими результатами роботи науково-дослідних установ Української академії аграрних наук у 2003 році є виконання фундаментальних і прикладних досліджень за: 32 науково-технічними програмами та 6 науково-технічними проектами УААН на 2001-2005 роки з розв'язання актуальних проблем аграрної науки та розвитку галузей АПК; Програмою виробництва технологічних комплексів машин і обладнання для агропромислового комплексу на 1998-2005 роки; Тематичним планом науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок на 2003 рік Міністерства аграрної політики України та іншими програмами і планами [13].
У 2003 році науковими установами Української академії аграрних наук завершено 872 наукових розробок, а освоєно виробництвом – 907. Протягом 2000-2003 років спостерігалося підвищення експериментального впровадження інновацій регіональними центрами наукового забезпечення агропромислового виробництва. Кількість агроформувань, які здійснювали експериментальне впровадження інновацій у 2000 році, становила 327, у 2001 – 346, у 2002 – 458, у 2003 – 838. Порівняно з 2000 у 2003 році збільшилась кількість агроформувань, які здійснювали освоєння інновацій, у 2,2 раза і становила 2090 одиниць. Загалом за 2000-2003 роки освоювали інновації 4631 агроформування регіональних центрів наукового забезпечення агропромислового виробництва, підпорядкованих Українській академії аграрних наук.
Нові види продукції і технології виступають у вигляді нових технологій, машин, знарядь, сортів і гібридів сільськогосподарських культур, племінного молодняку високопродуктивних порід, ліній та кросів птиці із пропозиціями відповідних технологій з їх вирощування й утримання, технологій з хімічного та технологічного захисту рослин і тварин, зберігання й переробки продукції рослинництва і тваринництва, нормативно-технічної документації зі стандартизації, сертифікації продукції, організації та оплати праці. Тобто це закінчені науково-дослідні, проектні, конструкторські, технологічні й інші розробки і послуги, виготовлені дослідні зразки або партії продукції.
Кінцева стадія інноваційного процесу зумовлена одержанням результату – інновації. У загальному вигляді структуру інноваційного процесу можна представити у вигляді чотирьох основних етапів: фундаментальні науково-дослідні роботи  прикладні науково-дослідні роботи  дослідні і проектно-конструкторські роботи  освоєння виробництва нової продукції і комерціалізація інновацій.
Таким чином, інноваційний процес в агропромисловому виробництві можна охарактеризувати двома основними рисами:
1. Його базовою основою є нова наукова ідея – джерело нововведення, що в ході інноваційного процесу розробляється більш детально, проходить технічну апробацію та впроваджується у виробництво.
2. Головним критерієм успіху інноваційного процесу є суспільна необхідність, значимість його результатів. З урахуванням того, що більшість інновацій використовуються не тільки в агропромисловому виробництві, що їх здійснили, необхідно підкреслити, що в умовах ринку недостатньо здійснити інновацію – вона ще має бути успішно реалізована на ньому.
Основною метою інноваційного процесу є концентрація ресурсів у напрямах, що забезпечують прискорення науково-технічного прогресу з урахуванням одержання й комерціалізації інновацій.
Економічні особливості сучасного етапу науково-технічного прогресу показали серйозні обмеження, властиві “лінійній” моделі інноваційного процесу. Помилковість інноваційного ланцюга полягає тому, що поряд з допущенням удаваного автоматизму дій вона залишає без уваги комплексні зв’язки між окремими ланками ланцюга, механізм зворотного зв’язку не враховує ідеї, що з’являються поза даним дослідницьким підрозділом, зовнішні умови.
Прикладом “нелінійної” моделі інноваційного процесу може служити так звана “модель зв’язаного ланцюга” С. Кляйна і Н. Розенберга [415, с. 67–69], подна на рис. 1.1.



Рис. 1.1. Модель зв’язаного ланцюга

Нерозривною стрілкою на рисунку позначений центральний інноваційний ланцюг. У ньому імпульсом до створення інновацій є існуючі чи потенційні потреби, що зумовлюють винахід, проектування, експерименти, зміни в проектах і виробництві, а потім – у маркетингу, дистрибуції й обслуговуванні. Інноваційний процес може початися в кожному з п’яти блоків, що становлять різні сфери діяльності. Головним блоком є актуальні чи потенційні потреби ринку. Особливу роль в аналізованій моделі відіграють нагромадженізнання й дослідження. Вони пов’язують один з одним окремі блоки центрального ланцюга.
Нові ідеї, відкриття, концепції у сфері науки, по-перше, виняткові, вони відбуваються досить рідко. По-друге, їх не можна запланувати, отже, на їх основі не можна будувати конкрентні перспективні програми. По-третє, щоб стати початковою ланкою інноваційного процесу, нові відкриття мають пройти хоча б попередню перевірку на ринку.
Іншими характерними рисами “нелінійного” інноваційного процесу є:
- можливість “випадання” деяких етапів “класичної” лінійної моделі, що має місце, зокрема, у ряді напрямів наукових досліджень у галузі фундаментальних наук, що дають готові рішення, минаючи етапи прикладних досліджень і розробок, наприклад, у хімії, біотехнології й ін.;
- наявність розгалуженої системи зворотних зв’язків як між сусідніми ланками основного шляху створення інновації, так і між віддаленими один від одного;
- схильність до кооперації як усередині агропромислового підприємства, так і в зовнішньому середовищі, причому внутрішня кооперація між послідовними стадіями основного потоку нововведень забезпечується відносною нечисленністю цих лінійних ланок, їхньою орієнтацією на вирішення загального завданн, пов’язаного з максимізацією ринково-збутової діяльності.
На підставі вищевикладених зауважень, запропонована “нелінійна” модель інноваційного процесу (рис. 1.2), яка передбачає орієнтацію на інтереси споживача. Слід відмітити, що інноваційний процес найбільш повно відображає не тільки  сучасний рівень розвитку і використання інновацій в агропромисловому виробництві, а і його зв’язок із станом економічної ситуації в цілому народногосподарському комплексу країни. Дана схема інноваційного процесу має загальні для нелінійних моделей переваги. Крім того, вона включає раніше не розглянутий етап – це напрями використання об’єктів інтелектуальної власності (ОІВ), якими є інноваційна продукція у вигляді нових технологій, машин, знарядь, сортів і гібридів сільськогосподарських культур, племінного молодняку високопродуктивних порід тварин, ліній та кросів птиці із пропозиціями відповідних технологій по їх використанню. До них належать також технології по хімічному та технологічному захисту рослин і тварин, зберіганню й переробці продукції рослинництва і тваринництва, нормативно-технічної документації щодо стандартизації і сертифікації продукції, організації та оплаті праці, що можуть бути як проміжною ланкою в процесі розробки інновації, так і предметом комерціалізації результатів творчої діяльності.


Рис. 1.2. Загальна модель інноваційного процесу


У системі народження й реалізації інновації на кожній стадії мають враховуватися можливі споживчі властивості продукції, її здатність бути проданою, її комерційний успіх.
Таким чином, “нелінійний” характер інноваційного процесу орієнтується на споживача, при цьому він найповніше відображає як сучасний розвиток і поширення інновацій, так і його зв’язок і зумовленість станом економічної ситуації як в агропромисловому виробництві, так і в цілому в країні.
Важливою характеристикою інноваційної діяльності є життєвий цикл інновації чи інноваційний цикл, однозначного визначення якого дотепер у літературі немає. Поняття “життєвий цикл” означає стадійність процесу, єдність його початку і кінця.
Ця проблема знаходить висвітлення в цілому ряді наукових праць. Tак, наприклад, на думку О.І. Пригожина [339, с. 30], життєвий цикл інновації складається з таких стадій: “зародження (усвідомлення потреби й можливості змін, пошук); освоєння (упровадження на об’єкті, експеримент, здійснення похідних змін); дифузія (тиражування, багаторазове повторення на інших об’єктах); рутинізація (інновація реалізується в стабільних, постійно функціонуючих елементах відповідних об’єктів)”. Ю.В. Яковець розглядає інноваційний цикл як частину науково-технічного циклу, під яким мається на увазі “період між народженням нової науково-технічної ідеї (теорії, наукового напряму), її матеріалізацією в новому поколінні чи напряму техніки й часом, коли ця техніка, вичерпавши свій потенціал, заміняється у виробництві і споживанні нової, більш ефективної, реалізуючої ідеї більш високого рівня” [437, с. 47–48]. Науково-технічний цикл Ю.В. Яковець представляє як сукупність наукового, винахідницького, інноваційного і технічного циклів, причому інноваційний цикл визначається як “початок практичного використання нових наукових знань і винаходів” [437, с. 98]. Ці часті цикли протягом життя одного покоління техніки здійснюються один за одним послідовно, але з деяким взаємним накладанням у часі. У життєвому циклі інновації Ю.В. Яковець виділяє такі фази: “прихований період – від виникнення винаходу до початку його освоєння у виробництві; фаза освоєння у виробництві й у сфері застосування; фаза поширення (що включає і його удосконалення) у сферах виробництва і застосування техніки” [437, с. 97]. взаємозв’язок між науково-технічним та іншим видами циклів подано на рис. 1.3.
Підхід Ю.В. Яковця до дослідження інноваційного циклу як складового науково-технічного циклу повною мірою відображає зв’язок між науково-технічним прогресом та інноваціями. Однак він не враховує, що стимулом для інновацій, крім розвитку науки, є і зміни суспільних потреб.


Рис. 1.3. Взаємозв’язок наукових, винахідницьких, інноваційних і технічних циклів у рамках науково-технічного циклу: 1, 2 – довгострокові науково-технічні цикли 1-й, 2-й; 1.1, 2.1 – наукові цикли 1-й, 2-й; 1.2, 2.2 – винахідницькі цикли 1-й, 2-й; 1.3, 2.3 – інноваційні цикли 1-й, 2-й; 1.4, 2.4 – технічні цикли 1-й, 2-й

Таким чином, інноваційний цикл можна визначити як період часу від моменту народження нової ідеї до часу, коли інновація, що матеріалізує її,  вичерпавши свій потенціал, замінюється новою інновацією, що втілює ідеї більш високого рівня. Аналіз вищенаведених підходів до розгляду інноваційного циклу дає змогу виділити такі етапи: 1) створення інновації;
2) упровадження на ринок; 3) зростання; 4) зрілість; 5) спад.
Інноваційний цикл можна представити у вигляді такої схеми (рис. 1.4).


Рис. 1.4. Життєвий цикл інновації

Етап створення інновації можна поділити на шість стадій:
1. Стадія маркетингових досліджень включає вивчення розроблювачем потреби у нових товарах, технологіях, аналіз аналогів, патентів.
Виявлення властивостей аналогів, які не задовольняють існуючих потреб, дослідження вимог до конкурентоспроможності інновацій та умов їх реалізації на галузевих ринках.
2. Стадія науково-дослідних робіт (НДР) включає аналіз результатів маркетингових досліджень, фундаментальні та прикладні науково-дослідні роботи. На цій стадії розробляються ідея нововведення, його задум і образ.
3. Стадія дослідно-конструкторських робіт (ДКР) включає роботи, необхідні для втілення задуму в реальний товар. На цій стадії розробляються конструкція чи технологічний процес, створюється конструкторська та технічна документація, виготовляються, випробуються та допрацьовуються різні варіанти інновації.
4. Стадія патентного захисту має місце в тих випадках, коли в товарі реалізовані об’єкти інтелектуальної власності, що мають ознаки патентоспроможності, тобто мають новизну, винахідницький рівень і промислову застосовність. Під патентуванням розуміється комплекс заходів для забезпечення правової охорони винаходів у різних країнах, що включає добір об’єкта для патентування, вибір країн і процедур патентування, а також необхідні дії з оформлення заявок і одержання патентів у патентних відомствах відповідних країн.
5. Стадія дослідного виробництва. На цій стадії створюється один чи кілька різних зразків або варіантів розробленої конструкції нововведення. Створений прототип піддається функціональним і ринковим іспитам, за результатами яких проводиться доробка зразка.
6. Стадія промислового освоєння, у процесі якого здійснюється підготовка виробництва й комерційної реалізації інновації.
Етап упровадження на ринок починається з моменту надходження товару в продаж. Обсяг продажів зростає повільно. Мала величина економічного ефекту зумовлена адаптацією внутрішнього й зовнішнього середовища підприємства до нововведення.
Третій етап – зростання – пов’язаний з розширенням обсягу продажів. Збільшується кількість конкурентів, які пропонують товар з новими властивостями, що стимулює продовження періоду зростання товару. Прибуток збільшується, оскільки витрати виробництва і стимулювання збуту на цьому етапі припадають на період більшого обсягу продажів.
Етап зрілості – період уповільнення темпів збуту, оскільки товар сприйнятий більшістю потенційних покупців і резерви його подальшого зростання скорочуються. Прибуток стабілізується чи знижується у зв’язку із збільшенням витрат на захист товару від конкурентів. За часом цей етап зазвичай довший, ніж попередні, на перше місце тут виходить проблема маркетингу.
Етап спаду характеризується різким зменшенням обсягу продажів і зниженням прибутку. Підтримка збуту застарілого товару стає нерентабельною, відволікає фірму від вживання енергійних заходів та пошуку заміни для них.
На наш погляд, доцільно порівняти життєві цикли інновації і товару. Оскільки інновація окрім реалізації у вигляді нової продукції (товару) може виступати у формі нових процесів, а також отриманий винахід уже на етапі створення може бути запропоновано як товар, як об’єкт ліцензії, буде правомірним говорити про життєвий цикл товару як про окремий випадок життєвого циклу інновації. Поняття життєвого циклу інновації ширше, ніж поняття життєвого циклу товару, тому що може бути життєвий цикл технології, методів управління, способів виробництва.
В умовах високорозвинених товарно-грошових відносин інновації, як правило, мають бути вихідною базою підвищення конкурентоспроможності агропромислової продукції, розширення й зміцнення ринкових позицій, освоєння нових сфер застосування виробів, інакше кажучи, бути активним засобом агробізнесу.
У сучасній науковій літературі існує велика кількість визначень поняття “інновація”, які часто значно відрізняються одне від одного. Так, аналіз економічної літератури показав, що, виходячи з цілей і специфіки досліджуваного об’єкта, існує як мінімум два підходи до визначення сутності інновації. Одні вчені і фахівці стверджують [79; 207; 243], що інновація – це ідея, практика чи продукт, що сприймаються індивідом як нові, а, на думку А. Томпсона та інших [389; 392; 428], інновацією є генерування, прийняття та впровадження нових ідей, процесів, продуктів і послуг. Тобто в одному випадку інновація – це результат творчого процесу у вигляді нової продукції (техніки), технології, методу тощо, в іншому – процес уведення нових виробів, елементів, підходів, принципів замість діючих.
Перше класичне визначення інновації запропоноване Й. Шумпетером, який ввів у науковий обіг поняття “здійснення нових комбінацій”. Згідно з Й. Шумпетером [427, с. 159], нові комбінації являють собою зміну виробництва і ринку, і здійснюються в таких випадках:
- виготовлення нового, тобто ще невідомого споживачам, блага чи створення нової якості того чи іншого блага;
- упровадження нового, тобто для даної галузі виробництва ще практично невідомого, методу (способу) виробництва, в основі якого не обов’язково лежить нове наукове відкриття і який може полягати також у новому способі комерційного використання відповідного товару;
- освоєння нового ринку збуту, тобто такого ринку, на якому дотепер дана галузь виробництва цієї країни ще не була представлена, незалежно від того, існував цей ринок колись чи ні;
- одержання нового джерела сировини чи напівфабрикатів, так само незалежно від того, існувало це джерело колись чи просто не приймалося до уваги, чи вважалося недоступним, чи його ще тільки планувалося створити;
- проведення відповідної реорганізації, наприклад, забезпечення монопольного становища чи підрив монопольного становища іншого підприємства.
З цього визначення випливає технічний, економічний і організаційний характер інновації. На думку Й. Шумпетера, предметом інновації може бути як продукт, виробничий процес, так і процеси організації. Найбільш характерною особливістю інновацій є здійснення змін – Й. Шумпетер у цьому випадку використовує вираз “новий”. Він підкреслює, що ми маємо справу з інноваціями тільки тоді, коли впроваджуються нові продукти, нова техніка тощо.
Дієвість трактування терміна “інновації” приводить до зсуву понять, що ускладнює процес цілепокладання. Це, у свою чергу, веде до різних підходів і розуміння ефективності інноваційної діяльності.
До прихильників першого підходу до визначення інновації належить Р.А. Фатхутдінов, який під інновацією розуміє “кінцевий результат упровадження нововведення з метою зміни об’єкта управління й одержання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного чи іншого виду ефекту” [401, с. 17]. На думку Г.Д. Ковалева, інновація – це “кінцевий результат інноваційної діяльності, у процесі якої створюються (купуються) і використовуються нововведення” [228, с. 33].
На сьогодні багато дослідників вважають, що інновації варто розглядати як процес зміни стану того чи іншого об’єкта (системи). Зокрема, академік Ф. Валента визначає поняття “інновація” як “зміну в первісній структурі виробничого організму, тобто як перехід його внутрішньої структури до нового стану” [56, с. 21]. На відміну від багатьох фахівців, Ф. Валента вважає інновацією зміни як з позитивними, так і з негативними соціально-економічними наслідками. Автори Л. Водачек і О. Водачкова під інновацією вважають “цільову зміну у функціонуванні підприємства як системи”
[56, с. 21]. Ю.В. Яковець стверджує, що інновації є “якісними змінами у виробництві” [437, с. 95]. А.І. Пригожин визначає нововведення як “цілеспрямовану зміну, що вносить у середовище впровадження (організацію, поселення, суспільство тощо) нові відносно стабільні елементи. Нововведення – ... процес, тобто перехід деякої системи з одного стану в інший” [339, с. 29].
За визначенням В.К. Лапіна,  нововведення чи інновація – це “комплексний процес створення, поширення і використання нового практичного засобу (нововведення) для нової (чи для кращого задоволення уже відомої) суспільної потреби, одночасно це є процес сполучених з даним нововведенням у тій соціальній і речовинній сфері, у якій відбувається його життєвий цикл” [256, с. 23].
Недолік наведених вище визначень полягає, на наш погляд, у тому, що вони ототожнюють інновації, по-перше, з результатами їх практичного використання у відтворювальному процесі, а по-друге, із самим інноваційним процесом.
Інтерпретація терміна „інновація” як процесу зумовлює нерозуміння результативності інноваційної діяльності як сукупності інноваційних процесів у агропромисловому виробництві, тобто ототожнюється процес і результат.
Деякі автори розглядають інновації як новий додаток наукових і технічних знань, що призводять до успіху на ринку. Подібний підхід також знаходить велику кількість прихильників. Так, наприклад, Б. Твісс вважає, що інновацією є “процес, у якому винахід чи ідея набуває економічного змісту” [389, с. 36]. Іншими словами, винахід стає інновацією, якщо одержує успіх на ринку. Американські фахівці визначають інновацію як складну систему, за допомогою якої ідея чи винахід у перший раз перетворюється в комерційну реальність. Це – успішне впровадження продукту чи послуг на ринок і в економіку. За твердженням Ш. Тацуно, у західному розумінні інновація “стосується до застосування ідеї, що веде у кінцевому рахунку до зростання прибутку чи збільшення обслуговування” [388, с. 297]. На думку іншого дослідника – П. Елліота, “нововведення можна визначити як комерціалізацію винаходу до рівня виробництва корисного продукту, процесу чи блага” [445, с. 2]. Ряд вітчизняних економістів, зокрема Ю.П. Морозов [304; 305], під інноваціями розуміють “прибуткове використання новацій у вигляді нових технологій, видів продукції, організаційно-технічних і соціально-економічних вирішень виробничого, фінансового, комерційного чи іншого характеру”.
Відображаючи головну ознаку інновації – перехід науково-технічних знань у русло практичного використання – прихильники подібного формулювання визначення інновації, на наш погляд, не враховують належним чином іншої складової нововведення – задоволення певної суспільної потреби. З такої точки зору під інновацією можна вважати будь-які дії, що дають прибуток.
Частина фахівців підкреслює суспільну значимість (корисність) тих змін, які можуть належати до інновації. Наприклад, П.І. Ратанін під інновацією розуміє “результат створення й освоєння принципово нового чи модифікованого засобу (нововведення), що задовольняє конкретні потреби” [344, с. 34]. Ряд російських економістів визначають інновацію як “новий спосіб задоволення потреб, що дає приріст корисного ефекту і, як правило, заснований на досягненнях науки і техніки” [2, с. 270].
З одного боку, це визначає задоволення певних потреб науковців. Досягнення науки і техніки пов'язані із творчою діяльністю вчених і винахідників. При цьому створення системи заохочення вчених є одним з найважливіших кроків до переходу на інноваційну модель розвитку держави. В усьому світі прийнято високо оцінювати розумову діяльність творчих особистостей у різних сферах життя.
Статтею 41 Конституції України передбачено право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Теоретично і в Україні всі винахідники, вчені, митці мають право на винагородження своєї праці. Проте відбувається спад їх творчої активності.
Зменшення кількості винахідників та авторів раціоналізаторських пропозицій зумовлено, перш за все, відсутністю виплат авторської винагороди, яка кілька десятиліть була основною формою матеріального заохочення винахідників і раціоналізаторів.
Тенденція скорочення винахідницької діяльності у сільському господарстві вражаюча. За п'ять років кількість раціоналізаторів і винахідників скоротилась майже в десять разів. Так, якщо в 1995 р. їх кількість дорівнювала оці 2255, то в 1998 – 662, 1999 – 528, 2000 – 250.
Оскільки діяльність новаторів і раціоналізаторів себе економічно не виправдовує, вони віддають перевагу іншим видам діяльності, де можна виявити свої здібності, реалізувати їх на практиці й одержати пристойну винагороду.
Залежність від бюджетних коштів, які забезпечують низьку заробітну плату вчених, призвела до скорочення кількості працівників Української академії аграрних наук з 1996 до 2003 року на 2514 чол. (на 15,7%), з них 392 – наукові працівники [416].
Водночас кількість наукових розробок зменшилась на 32,6%. Частина кваліфікованих кадрів залишає наукову діяльність за власним бажанням і переходить на більш високооплачувану роботу. Збереження кадрового потенціалу значною мірою залежить від пристойної оплати праці науковців і стимулювання їхньої творчої діяльності матеріальними винагородами.
Законодавство щодо винахідництва радянських часів сприяло підвищенню творчої активності працівників усіх галузей народного господарства. Право на винагороду мали автори та винахідники, які одержували авторські свідоцтва. Винахідники, які мали патенти, право на винагороду набували у випадку одержання також авторського свідоцтва, або патенту в країні-ліцензіарі (покупця ліцензії). Право на винагороду виникало тільки з моменту затвердження плану щодо впровадження винаходу або раціоналізаторської пропозиції у виробництво й реалізовувалось протягом місяця.
В Україні протягом останнього десятиріччя авторська винагорода не виплачувалась. Автори сортів здійснюють роботу за їх виведення в межах службового завдання, тому майнове право на сорт належить роботодавцю. Селекціонеру належить право авторства, яке є особистим немайновим правом згідно зі статтею 17 Закону "Про охорону прав на сорти рослин" [176].
Враховуючи необхідність творчого стимулювання та заохочення селекціонерів, вищеназваним Законом передбачено обов'язкове укладення письмового договору між роботодавцем та автором сорту щодо розміру й умови виплати йому справедливої винагороди відповідно до економічної цінності сорту та іншої вигоди роботодавця.
Мінімальні ставки зазначеної винагороди та порядок їх індексації встановлено постановою Кабінету Міністрів України „Про заходи щодо реалізації Закону України «Про охорону прав на сорти рослин» від 19 серпня 2002 pоку Згідно з цією постановою винагорода автору за створення сорту визначається в розмірі не менше ніж 5% загальної суми коштів, одержаних роботодавцем (власником сорту) за використання сорту (на час використання сорту), а щодо сортів деревних і чагарникових рослин і виногороду – не менше ніж 8%. Якщо авторів сорту кілька, винагорода розподіляється відповідно до укладеної між ними угоди. Виплата винагороди автору (авторам) сортів рослин бюджетними установами здійснюється у межах коштів, одержаних ними за використання сорту, від власних надходжень за реалізацію посадкового матеріалу цього сорту. Методика розрахунку містить результат несправедливого розподілу частки авторства. Тобто до складу авторів входять особи, які не є селекціонерами і безпосередньо не брали участі у створенні сорту (гібриду). Частина таких осіб має найбільшу частку – 15-30%. Це директори дослідних станцій, їх заступники, серед яких мало селекціонерів, більшість з них спеціалісти з насінництва, агрономи і, природно, претендувати на авторство ніяк не повинні. Інша частина авторів – особи, що виконували допоміжну, технічну роботу і не мали особистого творчого внеску в селекційний процес. Частка справжніх авторів, кількість яких від двох до п'яти чоловік, має на всіх 45-65%. Встановити справедливі відсотки на цей момент вже майже неможливо, бо багато із селекціонерів залишили роботу, вийшли на пенсію чи займаються іншою діяльністю.
Вирішити питання про справедливу винагороду здається неможливим, але працювати за принизливу заробітну плату також не вихід. Несправедливо вкладати свої здібності, працю, талант, створюючи лише на голому ентузіазмі, сподіваючись, що коли-небудь за сорт (якщо його ще буде одержано та занесено в реєстр і він дійде до виробництва) буде сплачено винагороду.
Справедливим вважається, якщо селекціонер щомісяця одержуватиме заробітну плату, гідну своєї творчої праці. До того ж варто розглянути сам селекційний процес не як фундаментальну науку, а як прикладну. Такої думки дотримуються самі ж селекціонери, оскільки довгою працею цілих поколінь їх попередників вже розроблено схеми, програми, етапи, з'ясовані відмінності й особливості, переваги та недоліки тих чи інших методів селекції, напрацьовано величезний матеріал, який використовується і вдосконалюється нині. У ті роки селекція дійсно була фундаментальною наукою, робились перші кроки, відпрацьовувався величезний обсяг дослідних матеріалів, вівся складний пошук.
Нині селекціонер – це висококваліфікований робітник, який потребує відповідної його трудовому внеску заробітної плати. Відомі зарубіжні селекційні фірми не використовують авторську винагороду як засіб заохочення, вони встановлюють заробітну плату та контрактну систему. Добре працює – висока зарплата, незадовільно – контракт не подовжується. Річний дохід селекціонера у розвинутих країнах становить до 100 тис. дол. США. Зрозуміло, що на таку зарплату вітчизняним науковцям сподіватися не доводиться, але чому б не перейняти вже існуючий досвід і встановити пристойну заробітну плату, яка в загальній сумі із сумами авторських винагород становитиме не менш ніж 10% від річної суми роялті, тобто по 5%.
Доцільність такої схеми пояснюється тим, що нині у виробництво впроваджуються сорти, над селекцією яких селекціонери працювали 15-25 років, вони мають повне право на винагороду, а тепер селекцію ведуть також молоді селекціонери, сорти яких покажуть результативність у виробництві тільки через кілька років.
З іншого боку, необхідне задоволення суспільних потреб ззовні. На сьогодні збереження і примноження родючості грунту як одного з важливіших виробничих ресурсів набуває пріоритетного значення в розвитку сільськогосподарського виробництва, запровадженні сучасних енерго- та ресурсоощадних технологій, які передбачають підвищення ефективності використання добрив, хімічних засобів захисту рослин, боротьби з хворобами, шкідниками і бур'янами. Для підвищення ефективності родючості грунту особливе значення має перехід на системне ведення землеробства, науково обгрунтоване чергування культур у сівозмінах, раціональні застосування добрив, новітніх методів обробітку грунту, використання якісного насіння високоврожайних перспективних сортів і гібридів сільськогосподарських культур, впровадження комплексу машин та знарядь.
Такі заходи мають забезпечити ефективне використання та підвищення цінності земельних ресурсів, створення оптимальних умов для суттєвого збільшення соціального, інвестиційного і виробничого потенціалів землі, перетворення її у самостійний фактор економічного зростання.
Академік УААН В.М. Трегобчук у концептуальну основу сучасної стратегії сталого інноваційного розвитку народного господарства пропонує покласти такі принципи [393]:
- антропотехногенні навантаження на навколишнє середовище, біосферні ресурси й об'єкти не повинні перевищувати можливості їхнього природного відтворення, відновлення та самоочищення;
- застосовувані технології мають грунтуватися на безвідходності виробництва, а також на ефективних методах знешкодження й відновлення до біологічної якості тих використаних (відпрацьованих) природних ресурсів (відходів), що повертаються у навколишнє середовище;
- усі види господарської діяльності, природокористування й природоперетворення слід здійснювати з обов'язковим урахуванням екологічних чинників, законів, критеріїв, вимог, обмежень таким чином, щоб вони не завдавали біосфері непоправної шкоди, не підривали її біопродуктивного потенціалу й екологічної рівноваги, не зумовлювали негативних необоротних змін, здатних перевести біосферу в інший режим функціонування, за умов якого місця для людини може вже не бути.
Проект "Концепції сталого інноваційного розвитку України", розроблений авторським колективом під керівництвом Б.Є. Патона,
Ю.І Самойленка, І.О. Зайця, передбачає в аграрній сфері економіки [352]:
- постійне збільшення обсягу виробництва високоякісних продуктів харчування, якісну зміну структури харчування населення, підвищення калорійності продукції;
- здійснення соціально-економічних перетворень на селі, перебудову земельних та майнових відносин власності, створення багатоукладної економіки;
- формування економічної збалансованості аграрного виробництва у регіонах з урахуванням їх природно-ресурсного потенціалу, раціонального використання природно-економічних умов, дотримання норм екологічної безпеки під час реформування структурних продуктових комплексів та розміщення нових виробництв;
- впровадження екологічно прогресивних, адаптованих до місцевих умов технологій, реалізацію заходів щодо підвищення родючості грунтів;
- прискорений розвиток та модернізацію переробної сфери, зменшення втрат продукції.
Враховуючи соціальну значимість землі як природного ресурсу багатоцільового використання, перспективи розвитку продуктивних сил зумовлюють визначення пріоритетів у її використанні в сільському господарстві, джерела забезпечення продовольчих потреб населення, виходячи з існуючих нині поширених негативних явищ, які погіршують якість ґрунтового покриву. Тому при формуванні принципових підходів щодо створення інноваційної моделі сільськогосподарського землекористування необхідно чітко усвідомити, що земля з її ґрунтовим покривом є фізичною основою і невід'ємною складовою екосистеми суші, умовою існування біогеоценозів, які формують навколишнє природне середовище.
Враховуючи обсяги виробництва і споживання зерна в Україні, ринок насіння нових сортів озимої пшениці є одним із "стовпів", на якому тримається продовольча безпека. Зернова криза 2003 року яскраво продемонструвала, що від рішень про сортооновлення та сортозаміну в первинній ланці (сільськогосподарські товариства з обмеженою відповідальністю, сільськогосподарські виробничі кооперативи, фермерські господарства) залежить кінцевий результат – урожай. А від його якості та кількості залежать ціни на зерно. Саме тому стабільні й справедливі ціни є тим гарантом, що дає змогу розвиватись як виробникам, так і споживачам, населенню й державі.
Агропромислове виробництво на шляху до підвищення ефективності та конкурентоспроможності значною мірою залежить від інноваційної діяльності, спрямованої на використання та комерціалізацію результатів наукових досліджень і розробок та впровадження на ринок нових товарів і послуг. Новий сорт сільськогосподарських культур є інноваційним продуктом, оскільки він є результатом науково-дослідної розробки і як об'єкт матеріальної та інтелектуальної власності має важливе значення в сільському господарстві країни.
Нині в особистому секторі виробляється до 75-80% молока та м'яса. Але підвищення його частки в загальних обсягах виробництва цієї продукції в країні характеризує насамперед катастрофічний спад виробництва в суспільному секторі, без розвитку якого неможливе повніше забезпечення населення вітчизняними продуктами харчування тваринного походження. Можливості особистих селянських господарств з нарощування виробництва молока та м'яса суттєво обмежені, що підтверджується динамікою їх розвитку за останні дванадцять років. Так, якщо в суспільному секторі за 1990-2002 рр. обсяг виробництва молока скоротився на 15166 тис. т, а реалізація на забій худоби та птиці в живій масі – на 3991 тис. т, то в особистому секторі приріст виробництва молока становив лише 4800 тис. тонн, а реалізація худоби та птиці на забій – усього тільки 80 тис. т, або на 4,5% [80].
Невирішеною залишається проблема низької продуктивності худоби, що також негативно позначилось на виробництві м'ясних ресурсів. Особливо болючого удару галузь зазнала через дію стихії у 2003 році, коли власна кормова база господарств скоротилася принаймні удвічі. Як наслідок, середньодобові прирости великої рогатої худоби знизилися до 300 г, свиней — до 190 г. Водночас надходження приплоду від корів і телиць скоротилось на 21,0%, поросят від основних свиноматок та тих, що перевіряються, – на 34,7%. Падіж великої рогатої худоби збільшився на 11,8%, свиней – на 5,8% [219].
Перспективним у степовій зоні України є впровадження спеціалізованих молочних порід великої рогатої худоби: голштинської (максимальна річна продуктивність – 9000-11000 кг/гол.), та червоної степової, поліпшеної голштинською породою (максимальна річна продуктивність – 8000-12000 кг/гол). При схрещуванні місцевих корів червоної степової породи з плідниками голштинської породи були одержані високопродуктивні помісі тварин, які вирізняються невибагливістю та пристосованістю до посушливих природно-кліматичних умов Степу, мають високу продуктивність, більшу інтенсивність молоковіддачі на 0,5–0,9 кг/хв, скорочення віку досягнення першого отелення на 2-3 місяці й зниження витрат кормів на виробництво 1 ц молока на 0,2-0,5 ц корм. од. [38].
Отже, інновації в агропромисловому виробництві мають таке значення: метою інновації є задоволення певної суспільної потреби (винахідників і раціоналізаторів, продовольчих потреб населення шляхом поліпшення землі як природного ресурсу, створення нових сортів рослин, порід тварин тощо); інновація є засобом, використання якого дає можливість одержати певний економічний ефект; інновації є засобом реалізації цілей розвитку агропромислового виробництва, а також позитивно впливають на підвищення ефективності його роботи.
Ми пропонуємо під інновацією в агропромисловому виробництві розуміти проведення змін в техніці, технології, організації, екології, економіці, а також у соціальній сфері з метою одержання економічного ефекту, спрямованого на задоволення певних суспільних потреб людського буття.
Різноманіття інновацій зумовлює необхідність їх узагальнення й систематизації, тобто проведення певної класифікаційної роботи. Класифікація дає змогу проводити цілеспрямовану роботу з реалізації інновацій, виявляти їх сильні та слабкі сторони, знаходити резерви, що мають місце, відбирати найбільш ефективні варіанти можливих рішень, впроваджувати необхідні в даний момент часу інновації.
У науковій літературі питанням класифікації інновацій приділяється велика увага [14; 56; 244; 277; 278]. Разом з тим варто визнати, що до цього часу не вироблено єдиного підходу до питань класифікації. Спостерігається розмаїтість класифікації інновацій, що відрізняються за принципами групування та способами організації, а одна інновація може належати до декількох видів. Існуючі підходи до класифікації інновацій розрізняються, насамперед, за кількістю покладених у їхню основу класифікаційних ознак.
У багатьох дослідженнях класифікація інновацій здійснюється тільки за однією ознакою. Наприклад, Б. Санто [372, с. 83–84] такою ознакою вважає характер суспільних цілей і розрізняє за ним такі різновиди інновацій: економічні, орієнтовані на прибуток; економічні, не орієнтовані на прибуток; спеціальні.
Велика кількість економістів класифікує інновації за декількома ознаками Так, О.І. Пригожин [339, с. 32–48] пропонує три загальних підстави для систематизації нововведень: тип нововведення, механізм здійснення, особливості інноваційного процесу. Надалі в межах кожної класифікаційної ознаки він здійснює додатковий, більш детальний розподіл інновацій.
Ю.В. Яковець [390, с. 8–9] класифікує інновації за такими ознаками: сфера застосування, рівень новизни, глибина перетворень і значимість, сфера поширення.
Словацькі економісти Л. Водачек і О. Водачкова [56, с. 28–34] як класифікаційні критерії пропонують такі ознаки, як структурна характеристика інноваційної зміни й інтенсивність цієї зміни.
Найбільш поширеною класифікаційною ознакою серед вітчизняних учених є “предметний зміст нововведення”, “предмет інновації”. Характеристика різних підходів до класифікації інновацій за предметним змістом подана в таблиці 1.4. За цією ознакою виділяють такі типи нововведень: технологічні (т/і), технічні (т/х), продуктові (пр.), соціальні (соц.), організаційні (орг.), економічні (ек.), управлінські (упр.) та ін.
Слід зазначити, що на сьогодні в літературі відсутня єдність класифікації інновацій за однією й тією самою ознакою. Наприклад, О.І. Пригожин [339, с. 39–40], А.Г. Поршнев [398, с. 289–290] та інші автори алежно від інноваційного потенціалу виділяють:
- радикальні чи базові (принципово нові технології, методи управління, види продукції). Принципово новий продукт передбачає появу нового споживача і нового ринку з мережею розподілу й обслуговування;
- комбінаторні (використання різних сполучень конструктивного по’єднання елементів);
- модифікуючі (поліпшення, доповнення вихідних конструкцій, принципів, форм).
Таблиця 1.4
Типи нововведень, використовувані вченими колишнього СРСР у дослідженнях з інновацій
Типи
Автори    т/і    т/х    пр.    соц.    opг.    ек.    упр.    інші
Алієв В.Г.    +    +        +    +    +        
Барютін Л.С.    +    +        +                
Вооглайл Ю.        +        +    +        +    педагог., правові
Ланін Н.І.    +        +        +    +        комплексні
Пєтров О.І.    +        +    +            +    комплексні
Покропивний С.Ф.        +        +    +    +        
Пригожин О.І.    +    +    +    +    +    +    +    правові, педагог.
Савченко О.        +        +    +    +    +    юридич., політ.
Ушанов Ю.О.    +        +                +    
Хачатуров Н.    +    +    +    +            +    
Яковець Ю.В.    +            +    +    +    +    еколог., військові, держ., духовні

Ю. В. Яковець [390, с.8–9] за цією класифікаційною ознакою розрізняє:
- базисні, що призводять до корінних перетворень у тій чи іншій сфері (формування нових поколінь і напрямів техніки, технологічних укладів і способів виробництва, нових економічних і соціально-політичних укладів, переворотів у науці, культурі, освіті тощо);
- поліпшуючі, спрямовані на диференціацію і поширення базисних інновацій з більш повним урахуванням специфічних вимог різних сфер застосування і груп споживачів;
- мікроінновації, що вносять часткові поліпшення у використовувані продукти, технології, способи організації тощо на базі технічних удосконалень, раціоналізаторських пропозицій;
- псевдоінновації, націлені на часткове поліпшення і продовження агонії застарілих, віджилих систем, що створюють видимість інноваційної активності й відіграють реакційну роль.
В інших роботах [277, с. 9–10] за ступенем радикальності (новизни, інноваційного потенціалу тощо) інновації діляться на радикальні (піонерні, базові, наукові тощо), ординарні (винаходи, нові технічні рішення), удосконалення (модернізація).
При класифікації нововведень за сферою поширення Ю.В. Яковець розрізняє глобальні, національні, регіональні, локальні і точкові інновації [390]. О.І. Пригожин [339, с. 46–47] на цій підставі підрозділяє інновації на точкові, системні й стратегічні, а В.Г. Мединський і С.В. Ільдеменов [277, с. 10] виділяє інновації для виробника й споживача, для суспільства в цілому, для локального ринку.
Для того, щоб класифікація інновацій мала прикладний характер і використовувалася в управління інноваційною діяльністю, у її основу, на наш погляд, варто покласти такі ознаки, як предметний зміст інновації, ступінь новизни (інноваційний потенціал), характер суспільної потреби, що задовольняється, здатність до поширення, стимул (джерело) появи, особливості організації інноваційного процесу (табл. 1.5).
Особливо важливим є розподіл інновацій з урахуванням предметного змісту. У цьому випадку виділяються технічні, економічні, соціальні, організаційно-управлінські, екологічні, маркетингові і правові нововведення.
Технічні інновації найчастіше ділять на інновації у виробничому процесі (технологічні) і продуктові. Інновації у виробничому процесі, тобто зміна в застосовуваних даною виробничою системою методах виробництва, стосується правил трансформації факторів виробництва, що містяться на “вході” системи, а продуктові інновації, що являють собою удосконалення уже виробленого фірмою виробу чи розширення асортименту за рахунок нового продукту, з’являються на “виході” системи.
Таблиця 1.5
Класифікація інновацій
Ознака класифікації    Вид інновацій
Предметний зміст    • технічні;
• економічні;
• соціальні;
• організаційно-управлінські;
• екологічні;
• маркетингові;
• правові.
Ступінь новизни (інноваційний потенціал)    • радикальні (базисні);
• поліпшуючі.
Характер суспільної потреби, що задовольняється    • інновації, що задовольняють існуючу суспільну потребу;
• інновації, що задовольняють нову суспільну потребу.
Здатність до поширення    • одиничні;
• дифузійні.
Стимул (джерело) появи    • інновації, викликані розвитком науки і техніки;
• інновації, викликані потребами виробництва;
• інновації, викликані потребами ринку;
• інновації, викликані зовнішніми причинами неринкової властивості.
Походження ідеї нововведення    • власна ідея;
• запозичена ідея.
Особливості організації інноваційного процесу    • внутрішньоорганізаційні;
• міжорганізаційні;
• проектно-програмні;
• конкурсні.

У деяких випадках продуктові інновації можуть виявитися неможливими без змін в існуючих методах виробництва, а інновації у виробничому процесі можуть примушувати до змін у структурі виробництва. Більше того, у рослинництві, тваринництві, переробці важко знайти такі зміни в процесах, що не впливали б на зміну продукції.
Економічні інновації можна визначити як зміну методів і способів планування усіх видів виробничо-господарської діяльності, економічне стимулювання, раціоналізацію системи калькуляції внутрівиробничих витрат тощо.
Соціальні інновації орієнтовані на поліпшення умов і характеру праці, психологічного клімату. Їх чітко видно у сфері невиробничої діяльності агропромислового підприємства, такої як соціально-побутові умови життя працівників сільського господарства, умови безпеки в галузі сільськогосподарського машинобудування і гігієни праці в переробній галузі, культурна діяльність, організація вільного часу працівників агропромислового виробництва.
Організаційно-управлінські інновації спрямовані на поліпшення організаційної структури, стилю й методів прийняття рішень. Ця група нововведень включає заходи, метою яких є підвищення ефективності й удосконалення методів управління агропромисловим виробництвом і персоналом.
Екологічні інновації – такі зміни в техніці, організаційній структурі та управлінні агропромисловим підприємством, що зменшують чи запобігають його негативному впливу на навколишнє середовище.
Маркетингові інновації спрямовані на цільові зміни в маркетинговій діяльності, тобто на використання методів цінової політики у відносинах з постачальниками і замовниками, пропозицію нової продукції та послуг, надання чи вишукування фінансових ресурсів у формі кредитів і позик, застосування нових методів розподілу прибутку й інших нагромаджених ресурсів.
Правові інновації включають зміни в законодавстві і методах державного управління, створення нових державних інститутів, здійснення правосуддя, демократичні права тощо.
Усі види інновацій знаходяться в безупинному взаємозв’язку. Так, технічні інновації зазвичай супроводжуються змінами в організації і управлінні, екології, в галузі професійного навчання працівників, безпеки і гігієни праці, мотиваційній системі працівників.
Залежно від ступеня новизни (інноваційного потенціалу) інновації можна розділити на радикальні (базисні) та поліпшуючі (ординарні). Радикальні (базисні) інновації зазвичай ґрунтуються на великих науково-технічних досягненнях і відкривають якісно нові можливості для поліпшення чи створення принципово нової товарної продукції чи технології. На них припадає лише 6% від загальної кількості інновацій, але віддача від них непропорційно велика. У результаті інноваційної діяльності вони дають 14% усіх прибутків [431, с. 277]. У процесі реалізації радикальних інновацій відбуваються помітні зміни у сформованій структурі ринку, а в окремих випадках – структурні зрушення на рівні однієї чи декількох галузей агропромислового виробництва. Вони докорінно перетворюють можливості задоволення суспільних потреб, оскільки їхню основу становлять принципово нові наукові знання. За своєю природою радикальні нововведення є макроекономічними, оскільки впливають на макропоказники розвитку цілих галузей в агропромисловому виробництві, промисловості чи сфери послуг (частка продукції галузі у валовому і внутрішньому продукті, обсязі національного експорту, у зниженні обсягу національного імпорту, розподілі зайнятості населення по галузях тощо). Поліпшуючі інновації, на відміну від радикальних, не торкаються наукової першооснови традиційних способів задоволення суспільних потреб, а удосконалюють їх за допомогою певних кількісних і якісних змін. Поліпшуючі інновації можуть бути розглянуті як мікроекономічні, вони не ведуть до помітної зміни показників галузі економіки чи держави в цілому.
Радикальні чи базисні нововведення вимагають найбільшого рівня організаційно-технологічної, фінансової, кадрової та матеріальної готовності агропромислового підприємства до їх реалізації.
Між радикальними і поліпшуючими інноваціями існує дуже тісний зв’язок. Він виражається в тому, що кожна радикальна інновація породжує безліч поліпшуючих нововведень. Крім цього, можливі ситуації, коли поліпшуючі інновації трансформуються в радикальні.
З огляду на те, що однією з цілей інновації є задоволення суспільної потреби, існує необхідність відображення цього аспекту в класифікації. Таким чином, інновації за характером суспільної потреби, що задовольняється, можна поділити на дві основні групи:
- інновації, що спрямовані на задоволення існуючої (усталеної, пропорційної, старої) суспільної потреби;
- інновації, що спрямовані на формування і задоволення  нової суспільної потреби.
Інновації, спрямовані на задоволення існуючої суспільної потреби, за своєю суттю можуть удосконалювати вже існуючі способи задоволення суспільної потреби через підвищення якості продукції, що виробляється, поліпшення технології її виготовлення і так далі, чи задовольняти традиційну суспільну потребу якісно новим способом.
Розглянутий підхід до класифікації інновацій за характером суспільної потреби, що задовольняється, має не тільки теоретичне, але й практичне значення. Він забезпечує своєчасне зміщення акцентів на основних напрямах інноваційної діяльності, що вкрай необхідно для досягнення цілей, які постають перед агропромисловим підприємством, що неможливо без суспільного визнання на ринку виробленої продукції чи наданої послуги.
Наступною класифікаційною підставою є здатність інновацій до поширення. У зв’язку з цим виділяють одиничні інновації, які через своєю специфіку можуть бути здійснені тільки на одному об’єкті, і дифузійні інновації, які поширюються по багатьох об’єктах і потребують свого тиражування.
Залежно від стимулу (джерела) появи можна виділити:
- інновації, викликані розвитком науки і техніки (виникнення фундаментальних наукових ідей);
- інновації, викликані потребами виробництва;
- інновації, викликані потребами ринку;
- інновації, викликані зовнішніми причинами неринкової природи.
При цьому потреби ринку є головним зовнішнім імпульсом інновацій на агропромислових підприємствах, як відповідь на втрату традиційних ринків збуту, пошук своєї ніші на конкурентному ринку, виявлення нових ринкових можливостей. За даними досліджень, проведених у США, 45-47% нововведень викликані ринковим попитом [161].
Імпульси до інноваційної діяльності можуть бути внутрішніми, наприклад, фізичний знос устаткування, необхідність знизити енерговитрати, традиційне прагнення розширити виробничі потужності. На тих агропромислових підприємствах, де відбулася зміна власника і керівництва, причинами інновацій стали інституціональні зміни, а саме зміна форми контролю. Інновації, викликані потребами агропромислового виробництва, можуть бути поділені на реактивні та стратегічні. Реактивні інновації забезпечують виживання агропромислового підприємства, реагуючи на нововведення, здійснені конкурентом. Агропромислове підприємство змушене провести реактивні інновації слідом за конкурентом, щоб мати змогу вести боротьбу на ринку, не втратити свою конкурентну перевагу. Упровадження стратегічних інновацій має випереджальний характер з метою одержання нових конкурентних переваг у перспективі.
Інновації можуть ініціюватися зовнішніми причинами неринкової природи – суспільними потребами в широкому значенні, що виражаються в соціальній політиці держави чи виступах суспільних рухів (наприклад, екологічних).
Ми пропонуємо ввести раніше не враховану класифікаційну ознаку за походженням ідеї нововведення, оскільки ринок об’єктів інтелектуальної власності (ОІВ), що розвивається в нашій країні, накладає деякі обмеження на процес використання й поширення інновацій. Так, нововведення, створені на основі власної ідеї, приводять новатора до необхідності патентування та інших способів захисту від конкурентів. Разом з тим це дає цілий ряд переваг, пов’язаних з можливістю продажу ліцензії на право використання інновації і збільшення тим самим прибутку новатора. Нововведення, в основу яких покладена запозичена ідея, можна поділити на три групи: створені на основі ліцензії, у результаті відступлення патенту (чи нововведень), чистий плагіат.
Залежно від особливостей організації інноваційного процесу можна виділити внутрішньоорганізаційні інновації, реалізовані в рамках однієї організації, міжорганізаційні, застосовувані в декількох організаціях, проектно-програмні й конкурсні інновації.
Вважаємо, що при побудові цієї класифікації дотримані такі обов’язкові формальні правила:
- розподіл інновацій проводиться послідовно за одним критерієм;
- розподілу підлягають усі аналізовані об’єкти;
- в основі розподілу лежить принцип диз’юнкції, тобто ознаки розподілу сформульовані гранично чітко і не допускають зміщення  понять;
- передбачається можливість наступного безупинного розподілу.
Прийнята класифікація інновацій має прикладний характер, що передбачає можливість мати більш об’єктивні оцінки при техніко-економічному обґрунтуванні й здійсненні інноваційної діяльності.

Розвиток та формування інноваційної діяльності можна оцінити за показниками її ефективності.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить