Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Материалы для работы Теоретико-методологічні основи розвитку інноваційної діяльності в агропромисловому виробництві

Теоретико-методологічні основи розвитку інноваційної діяльності в агропромисловому виробництві
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Теоретико-методологічні основи розвитку інноваційної діяльності в агропромисловому виробництві

 

1.1. Соціально-економічна сутність інноваційного процесу

Розвиток аграрного виробництва на сучасному етапі демократичного державотворення ґрунтується в основному на досягненнях науково-технічного прогресу, визначальна роль у якому належить розвитку науки, прискоренню інноваційної діяльності. Економічна сутність науково-технічного прогресу полягає в організаційному поєднанні поступального розвитку науки, техніки і  матеріального виробництва, спрямованого на його удосконалення з метою нарощування продовольчих ресурсів, поліпшення їх якості при неухильному зниженні суспільних витрат на одиницю продукції. У загальній схемі розкриття соціально-економічної сутності розвитку науково-технічного прогресу – “наука – техніка – технології – виробництво” першопричиною рушійною силою, яка набуває імпульсивного характеру є наука. В результаті здійснення науково-технічного прогресу відбуваються матеріалізація наукових досягнень у розвитку техніки і технологій, вектор якої направлений на удосконалення матеріально-технічної бази суспільного виробництва. Цей процес стає основою забезпечення соціально-економічного розвитку як окремих галузей видів виробничої діяльності, так і в  цілому народногосподарському комплексі держави.
В основі суспільного розвитку лежить науково-технічний прогрес, який складається з чотирьох складових: науки, техніки, технологій, виробництва. Виробництво існує не саме по собі, а для задоволення потреб людини. В усі часи забезпечення продовольством ставилося над усе.
На даний час зростання відмінностей у реальних грошових доходах населення зумовлює нерівномірність розподілу споживання продуктів харчування. У цілому по Україні доходи 10 % найбагатших у 14 разів перевищують доходи 10 % найбідніших верств населення [1, с. 111-121]. Спостерігається нерівномірне зростання цін, товари для бідних дорожчають значно швидше. За оцінкою Е.М. Лібанової реально бідними в Україні є 27 % населення, а рівень злиденності становить 15 %. У складі бідних і злиденних верств населення представлені практично всі типи домогосподарств: сім’ї з дітьми, сім’ї пенсіонерів, сім’ї без утриманців, 43,4; 29,1;27,6 % відповідно. Енергетична цінність раціону харчування бідного населення України 1875,7 ккал, тобто на рівні основного обміну і не забезпечує енергетики трудової активності людини. Енергетична цінність раціону найбільш забезпечених громадян у 4,8 рази вища від раціону 10 % найбідніших, у тому числі за вмістом білків у 5,0, жирів у 7,9 разів [2, с. 64-78].
З початку перебудовчого періоду рівень продовольчої безпеки України знизився до критично небезпечного рівня, що означає на половину менший рівень споживання продовольства від обґрунтованих раціональних нормативів щодо м’яса, риби, яєць, молочних продуктів, плодово-ягідної продукції та винограду. Внаслідок такої ситуації попит на продукцію аграрного сектору знижується і його можливості одержати необхідні кошти для модернізації та оновлення виробництва суттєво звужуються. При згортанні вітчизняного виробництва суттєво зростає продовольчий імпорт. Гранична норма імпорту згідно світових показників продовольчої безпеки країни не повинна перевищувати 30 %, недотримання такої норми свідчить про втрату продовольчої незалежності та безпеки держави. Рівень захисної системи внутрішнього ринку варто встановити на рівні 40–50 %, що унеможливить імпорт зарубіжного продовольства, в Україні цей показник становить лише 10-12 % [3, с. 35].
Закупівля продуктів харчування за кордоном залежними країнами  стимулює розвиток аграрного сектору держав-експортерів, нарощування виробництва, країни ж імпортери втрачають обмежені власні та позичені валютні кошти на закупівлю продовольства, а не сучасного обладнання, машин і механізмів, нових технологій, застосування агрохімікатів і т.п. Отже, за існуючих умов відбувається опосередковане інвестування імпортерів, а інноваційний розвиток вітчизняного агропромислового виробництва стримується через відсутність необхідних ресурсних і валютних коштів.
Сучасна аграрна економіка розвивається на основі принципів конкурентноздатності виробництва, інвестування і впровадження інновацій, що визначає ефективність розвитку суспільства. При цьому наймані працівники виступають власниками нового капіталу – інтелектуального, що передбачає його зрівнюване поєднання з фізичним і фінансовим капіталом. Згідно з марксистським підходом, основою накопичення є додатковий прибуток, неоплачена праця. Марксистка теорія також довгий час переконувала в тому, що при соціалістичній системі мають розвиватись такі потреби людини, які орієнтують її на власне удосконалення, всебічний розвиток здібностей, прояв творчості. При позитивній спрямованості такої концепції директивна система господарювання, основана на адміністративних методах управління, не забезпечувала реалізацію принципів самостійності, підприємництва, всебічного і ефективного розвитку людини і виробництва [4,  с. 426].
У дійсності ж поєднання фізичного прикладання зусиль з інтелектуальними затратами забезпечує виробництво додаткового прибутку. Саме в галузях агропромислового виробництва, де використовуються сучасні високоефективні біотехнології, забезпечується широка інтелектуалізація праці, інформація виробника про ціни, зміни кон’юнктури ринку, взаємовідносини з постачальниками і системи збуту, найбільш ефективно реалізуються інноваційні і комерційні ідеї, забезпечується вихід на вигідні умови реалізації продукції, проявляється творчість і підприємництво. Це, в свою чергу, сприяє зниженню собівартості продукції, поліпшенню організації виробництва. Тобто поряд з власниками майна, речей, власники кваліфікації, знань можуть забезпечувати додаткову користь для виробництва.
Практичний досвід свідчить, що кожний додатковий рік освітньої підготовки відчутно скорочує терміни освоєння нових спеціальностей, видів робіт, навичок, зменшує втрати від браку, аварійні ситуації, пов’язані з неточними вимірами, сприяє адаптації працівників до умов зовнішнього і внутрішнього середовища підприємства. Освітній рівень також відображається на виробничій культурі підприємства, організації.
В умовах ринкових відносин, розвиток яких ґрунтується на інноваційних процесах, у багатьох випадках не лише розумова діяльність, але й фізично-розумові види робіт, що передбачають набуття певних стійких навичок, потребують додаткових знань. Тобто, цінність навику зменшується у зв’язку з тим, що він пов’язаний з виконанням певних операцій, видів робіт, які при змінах виробництва продукції, впровадженні нових технологій, втрачають свою значимість або стають непотрібними. Вузькість професійного рівня стає перешкодою виробничій мобільності, гнучкості виробництва, веде до швидкого старіння знань, навичок, стримує розподіл працівників згідно набутих спеціальностей, сприяє плинності кадрів. Головна закономірність розвитку сучасного агропромислового виробництва, а саме його оновлення, потребує від працівника гнучкості, здатності орієнтуватись у виробничій системі, без особливих труднощів змінювати виконання операцій, освоювати нові види робіт, технологій, виробництво нових видів продукції, приймати на себе відповідальність, займатись раціоналізаторством.
У високорозвинених країнах ринкового типу, де науково-технічний прогрес досяг високого рівня, використовуються не лише здатності працівника, але й відбувається їх розвиток, професійний і соціально-особистісний. При цьому поняття “кваліфікація працівника” останнім часом розглядається не з точки зору “вузької кваліфікації”, а з точки зору розширення і ускладнення необхідних завдань, підвищення здібностей до виконання нових функцій, що потребує високих інтелектуальних і психологічних якостей, наявності у працівника підприємницького натхнення, тобто його здатності самостійно приймати рішення, бути відповідальним, готовність до засвоєння нових знань, технологій.
Об'єктивною умовою розвитку ринкових відносин є автоматизація, науково-технічне оновлення виробництва, що незважаючи на скрутний стан розвитку вітчизняної аграрної економіки, передбачається у перспективному періоді. Це обумовлює зменшення кількості некваліфікованих працівників і зростання  кваліфікованих, особливо спеціалістів –професіоналів, доля яких, наприклад у США згідно прогнозів фахівців до 2005 року зросте із 25 до 41% [5, с. 60-72]. Реалізація таких підходів має здійснюватись на основі розробки і впровадження соціальних програм, підвищення рівня освіти, перекваліфікації персоналу тощо. В таких високорозвинених країнах як Японія, США, Германія, Швеція, Великобританія, Франція витрати на освіту складають 5-7 % валового внутрішнього продукту. При фінансуванні освіти у США державна частка коливається в межах 70-90 %, тоді як видатки на освіту і науку в держбюджеті України складали лише 16,4 % видатків. Рівень освіти і кваліфікація працівників забезпечують використання нової техніки і технології, конкурентноздатність виробленої продукції. За різними оцінками спеціалістів до 30 % приросту  національного доходу отримують за рахунок витрат на початкову і середню освіту, тоді як вища освіта дає приблизно 15 % приросту. При цьому опорою мають бути наукові кадри. Згідно розрахунків американських вчених підвищення рівня освіти населення в середньому на рік дає збільшення валового внутрішнього продукту на 5-15 %. Віддача від вкладень в освіту в розвинених країнах ще більша, інвестиції в початкову освіту в країнах Центральної Африки забезпечують ріст валового внутрішнього прибутку на 24 %, тоді як витрати на освіту в Україні складають лише 3,8 % валового внутрішнього продукту [6, с. 57] Багато наукових кадрів залишають країну, передають свої наукові розробки зарубіжним компаніям, що є наслідком складного економічного стану в розвитку економіки, прояву дестабілізаційних явищ і процесів.
Дослідження багаторічного досвіду свідчать, що нагромадження нових наукових знань малоефективне, якщо вони не перетворюються у нові технологічні засоби, нові прогресивні ресурсоощадливі технології, які знаходять широке практичне застосування.
Дослідження, проведені в Запорізькій області, свідчать, що зменшення ціни робочої сили на ринку праці нижче її вартості відбувається як послаблення  трудових мотивів і зростання байдужості працівників до підвищення професійно-кваліфікаційного рівня, розвитку конкурентоспроможності. Масового характеру набувають депрофесіоналізація і декваліфікація, зруйновано систему підготовки та перепідготовки кадрів. Значна частина працівників працює не за фахом. При зіставленні самооцінки рівня кваліфікації і усвідомлення необхідності його підвищення свідчить, що лише 9 % опитаних оцінюють свій рівень кваліфікації досить високо, при цьому близько 38 % працівників не вбачають необхідності навчатися. Підтверджено також, що 62 % працівників і за низького рівня оплати праці вважають за необхідне підвищувати свій професійний рівень і могли б зайнятися підготовкою та перепідготовкою [7]. Отже, потенціальна база для розвитку конкурентоспроможності є, але вона недостатньо користується попитом в умовах складного економічного стану, відсутності додаткових інвестицій у розвиток робочої сили з боку власників підприємств і держави.
Заслуговує уваги думка вчених про те, що освіта є не наслідком добробуту держави, а його причиною. Держава, яка не дотримується подібних орієнтирів автоматично відхиляється від інтелектуального шляху розвитку. За підрахунками американського економіста Е. Денісона зростання національного прибутку США у 1929 – 1957 рр. на 40 % було наслідком підвищення рівня підготовки робочої сили, досягнень в області науково-дослідних розробок, поліпшення методів організації і управління виробництвом на 32 %, наслідком  збільшення зайнятості і лише на  14 %  результатом розширення підприємств і обладнання. Капітальні вкладення в освіту забезпечують 40 % фактичних досягнень темпів економічного зростання [7]. В США за післявоєнний період норми віддачі вищої освіти становлять 8-12 %, а середня норма прибутку реального капіталу  - 4 %.
Рівень освіченості сільськогосподарських працівників низький. Навіть працівники обласних управлінь сільського господарства мають вищу освіту на 98,5 %, районних управлінь сільського господарства – на 98,0%. Спостерігається тенденція до зниження освітнього рівня керівників структурних підрозділів, обласних та районних управлінь сільського господарства. Частка керівників сільськогосподарських формувань, які здобули фахову освіту у вищих закладах освіти, становить 88,3 %, їх заступників 70 % [8, с. 148]. Значна кількість керівників підприємств має недостатньо професійних знань та досвіду з управління персоналом. Серед керівників агроформувань близько 80 % складають спеціалісти-технологи, недостатньо обізнані з особливостями і методами господарювання. У Київській області структура зайнятих на посадах керівників сільськогосподарських підприємств така: агрономи – 41,9%, інженери-механіки – 20,9 %, зоотехніки – 14,4 %, економісти – 9,3 %, ветеринари – 6,2 %, інші – 7,3 %. При цьому було виявлено, що найнижчі показники були у господарствах на чолі яких стояли керівники з економічною освітою [9, с. 64 - 67]. В арсеналі сучасного керівника повинно бути 10 % технологічних, 40% адміністративних і 50 % економічних знань [9, с. 66].
З цього приводу можна звернути увагу на стан справ у фермерських господарствах. Дослідження науковців свідчать, що фермери в Україні відрізняються одним з найнижчих рівнів освіченості серед  сільськогосподарських спеціалістів. Вищу освіту серед них мають лише 30 %, середню спеціальну лише 10 %, не мають належного фаху 60 % [10, с. 18]. У зарубіжних країнах фермер повинен володіти кількома професіями: агронома, фінансиста, бухгалтера, зоотехніка, ветеринара, механізатора. В Німеччині, Франції, Бельгії, Голландії за чинним у цих країнах законодавством правом очолювати фермерські господарства або сільськогосподарські кооперативи користуються лише кваліфіковані спеціалісти. Свою справу фермери не мають право передавати навіть рідним дітям, якщо останні не мають відповідної підготовки і сільськогосподарської освіти [11, с. 13].
За останній період, 1994-2000 рр., порівняно з 1990-1991 рр. в Україні значно скоротилась кількість осіб, які навчались в середніх навчальних закладах на 275 тис. чол., у професійно-технічних закладах – на 32 тис. чол., дещо зросла кількість осіб, що навчаються у вищих закладах освіти. За даними  Міністерства освіти України у 1990 році професійно-технічними закладами було підготовлено 376, 7 тис. чол., а в 1999 році  лише 263, 2 тис. чол. Тобто при загальному збільшенні кількості осіб, які претендують на отримання вищої освіти, підготовка робітничих кадрів в Україні значно погіршилась. Отже, резерви відродження виробництва на інноваційній основі з точки зору використання трудового потенціалу в Україні знижуються. Останнє створює протиріччя між виробничою мобільністю, гнучкістю виробництва і вузьким профілем підготовки кадрів, веде до швидкого старіння знань, ускладнює розподіл по спеціальностях, збільшує плинність кадрів.
Стосовно керівників і спеціалістів агропромислового комплексу, незалежно від того в якій галузі вони працюють, важливо не лише теоретично, а й практично володіти своєю професією, бути обізнаним у питаннях загальної і прикладної культурології, соціальної психології, орієнтуватись в сучасних культурних процесах, що відбуваються в тих структурах, з якими їм доводиться мати справу, розумітися у механізмах і особливостях прийняття урядових рішень, політичному житті країни та суспільства, володіти певним почуттям смаку, гармонії, стилю, в міру можливостей і необхідності знати і вивчати іноземні мови, комп’ютерну техніку, Інтернет, орієнтуватись у розвитку сучасних інноваційних процесів, загальносвітових тенденцій.
Просування інноваційної продукції сільськогосподарських товаровиробників суттєвою мірою залежить від освоєння знань, навичок маркетингу, що в свою чергу потребує не лише позиціювання товару на ринку, але й набуття певної довіри, іміджу виробничої структури у суспільстві. Підприємствам, що більше зорієнтовані на диверсифікаційну діяльність, легше пристосовуватись до складних відносин, легше реагувати на зміни кон’юнктури ринку.
Отже, результати досліджень зарубіжного і вітчизняного досвіду дозволяють стверджувати, що мотивами інноваційної діяльності в агропромисловому виробництві в сучасних складних умовах його розвитку слід вважати: розширення багатосторонніх ділових, партнерських зв’язків між сільськогосподарськими і переробними підприємствами, фермерськими господарствами, зустрічі, наради, конференції, семінари, обмін досвідом, обмін делегаціями і робочими групами, спільна виробнича і наукова діяльність; розвиток і вдосконалення як двохсторонніх так і багатосторонніх зв’язків, що проявляється в обміні виготовленої продукції; важливу роль при цьому можуть відігравати проведення конференцій з участю керівників і спеціалістів підприємств чи організацій, творчих працівників, ярмарок, виставок продукції та ін., що сприяє розповсюдженню досвіду роботи, народженню нових ідей, впровадженню світового і вітчизняного досвіду, поширенню знань, культурних цінностей, зростанню престижу сільськогосподарської праці.
За сучасних складних умов розвитку АПК важливо передбачити розробку антикризових інноваційно-інвестиційних програм саморозвитку аграрного сектору. При цьому кадри підготовлені за традиційної системи мало відповідають сучасним вимогам, тому важливо налагодити справу по підготовці спеціалістів нових спеціальностей з інноваційною орієнтацією. У зв’язку з цим на рівні Міністерства агропромислової політики України заслуговують на увагу: створення можливостей нових форм підвищення кваліфікації, орієнтована самоосвіта, засвоєння навичок з маркетингу, менеджменту, тренінгу; створення курсів цілеспрямованого навчання керівників, інноваційної підготовки менеджерів тощо, забезпечення інформаційної системи про методи і прийоми організаційних перетворень; координація процесу навчання в профтехучилищах, на курсах, на підприємствах, в інститутах підвищення кваліфікації .
Впровадження названих заходів потребує додаткових капітальних вкладень, які в міру здійснення стабілізаційної політики в Україні, оздоровлення фінансового стану в агропромисловому виробництві, забезпечення системи економії ресурсів та вигідних умов реалізації продукції, розвитку бізнесу і підприємництва, можна буде акумулювати і орієнтувати на вирішення  названих проблем.
Таким чином соціально-економічна сутність інноваційної діяльності в агропромисловому виробництві проявляється у задоволенні соціальних потреб населення та розвитку суспільного буття.
Необхідність інноваційної діяльності, як діяльності з доведення науково-технічних ідей, винаходів і розробок до результату, придатного для практичного використання, не викликає сумнівів. У свій час Й. Шумпетер, що стояв біля витоків теорії інновацій зазначав, що «кількість нововведень при будь-якому стані економіки практично безмежна» [427, с. 363].
Поширення інновацій значно прискорюється, коли вони безпосередньо пов'язані зі споживчим сектором економіки. Сфера їхнього можливого поширення залежить від інвестиційної політики економічних агентів, структури й обсягу інвестицій, здібностей концентрувати їх на пріоритетних напрямах. Нестабільна ситуація в аграрній сфері Україні не стимулює господарюючих суб'єктів витрачати кошти на інновації. Новостворені підприємства в аграрному секторі економіки мають мало шансів одержати інвестиції, що стримує насичення виробництва інноваціями.
Структура інвестицій в основний капітал в економіці України протягом 1990-2003 років зазнала суттєвих змін. Так, частка інвестицій в основний капітал сільського господарства в загальній структурі скоротилась від 21,3 до 3,8% (табл. 1.1). До того ж значна частина прямих іноземних інвестицій спрямовувалась у відтворення основного капіталу (табл. 1.2). Це свідчить про важливість системного вирішення проблем залучення інвестицій у галузь, забезпечення ефективного відтворення основних фондів, впровадження інноваційних проектів [438, c. 69].
З метою підтримки господарств запроваджено фіксований сільськогосподарський податок, завдяки чому податковий тиск на них зменшився на 1,4 млрд грн на рік. У процесі реформування із сільськогосподарських підприємств було списано боргів, у тому числі з колишніх КСП, на суму 7 млрд грн, реструктуризовано понад 1,6 млрд грн боргових зобов'язань. Великомасштабні земельні перетворення та виникнення нових агроформувань у перші роки забезпечили позитивні результати [365].
Послідовне запровадження інституту приватного господарювання та ринкових механізмів створило сприятливі умови сільськогосподарським підприємствам для нарощування обсягів валової продукції. Практично протягом 2000–2002 років сільське господарство завершувало кожний господарський рік з додатним фінансовими результатами. Однак дещо знизилися темпи виробництва вже у 2002 році, а 2003 рік взагалі виявився збитковим (табл. 1.3).
Інноваційну активність в агропромисловому виробництві значною мірою стримує відсутність фінансових ресурсів. Статистичні дані свідчать про постійне зниження частки інноваційно активних підприємств в агропромисловому виробництві України. Так, у 2000 році 971 підприємство аграрного сектора економіки впроваджувало інновації у своїй діяльності, а в 2003 році їх кількість скоротилася на 29,5% і становила 684 підприємства [438, c. 69].
Поширення інновацій залежить і від особливостей агропромислового виробництва. Як показує досвід, поширенню інновацій передує тривалий період їх удосконалення.

Таблиця 1.1
Інвестиції в основний капітал за видами економічної діяльності в агропромисловому виробництві України*

у порівнянних цінах, млн.грн.
Довідково 1990    1998    1999    2000    2001    2002    2003    2003 в % до 1998
Економіка, всього     55395    12151    12197    13955    16857    18353    24101    у 2 р.
в т.ч.
- сільське господарство     11799    611    560    496    753    880    922    150,9
% від загального обсягу     21,3    5,0    4,6    3,6    4,5    4,8    3,8    Х
- лісове господарство     4    29    23    37    32    36    39    134,5
% від загального обсягу     0,01    0,2    0,2    0,3    0,2    0,2    0,2    Х
- рибне господарство     -    2    2    2    10    16    18    у 9 р.
% від загального обсягу     -    0,02    0,02    0,01    0,06    0,09    0,07    Х
- харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів     1990    693    733    931    1076    1450    1864    у 2,7 р.
% від загального обсягу     3,6    5,7    6,0    6,7    6,4    7,9    7,7    Х
* Складено і розраховано за даними статистичних збірників і матеріалами статистичної звітності підприємств України за відповідні роки.

Таблиця 1.2
Прямі іноземні інвестиції за видами економічної діяльності в агропромисловому виробництві України*

на початок року, млн.дол. США
1999    2000    2001    2002    2003    2004    2004 в % до 1999
Економіка, всього    2781,7    3281,8    3865,5    4555,3    5471,8    6657,5    у 2,4 р.
в т.ч.
- сільське господарство та мисливство     59,5    63,9    70,8    83,8    108,5    179,4    у 3 р.
% від загального обсягу     2,1    1,9    1,8    1,8    2,0    2,7    Х
- лісове господарство     -    -    2,6    3,0    4,6    6,3    у 2,4 р.
% від загального обсягу     -    -    0,07    0,07    0,08    0,1    Х
- харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів     605,3    684,0    799,9    808,0    862,0    988,3    163,3
% від загального обсягу     21,8    20,8    20,7    17,7    15,8    14,8    Х
* Складено і розраховано за даними статистичних збірників за відповідні роки



Таблиця 1.3
Основні фінансові результати господарської діяльності сільськогосподарських підприємств і підприємств харчової промисловості
Показники    1999    2000    2001    2002    2003
Сільське господарство
І. Чистий прибуток (+), збиток (—), млн грн    -3399,1    1410,9    834,1    -330,8    -720,0
У тому числі від реалізації продукції:   





рослинництва    404,5    1834,5    2484,1    1648,0    -690,0
тваринництва    -2897,4    -1956,0    -323,9    -1034,1    -675,0
II. Кількість збиткових сільгосппідприємств    10642    4545    5623    6363    6090
Їх частка в загальній кількості    84,2    34,5    43,9    42,3    47,8
III. Рівень рентабельності в сільгосппідприємствах    -22,1    9,0    5,0    -1,9    -9,0
У тому числі:                   
рослинництва    8,0    30,8    35,8    22,3    -5,0
тваринництва    -46,6    -33,8    -6,6    -19,8    -13,4
Харчова промисловість
І. Чистий прибуток (збиток), тис.грн.    -    -    44152,2    -83521,9    -39497,6
ІІ. Кількість збиткових підприємств (великих і середніх), %    -    -    1093    1122    1038
їх частка у загальній кількості, %    -    -    44,6    47,9    45,6
ІІІ. Рівень рентабельності     -    -    0,2    -0,3    -0,1

Нагромадження знань щодо розробки інновацій і їх використання, включаючи дані про досвід застосування більш ранніх дослідних зразків, дає змогу уникнути розробки безперспективних варіантів, поліпшити характеристики інновації в процесі освоєння, пристосувати її виготовлення до особливостей, методів організації й управління агропромисловим виробництвом. Такі методи та методики потребують своєчасного удосконалення. Так, основою для розрахунку ціни насіння є ціна на товарне зерно [326; 368]. Розроблені на основі цієї методики усереднені дані запропоновані понад 10 років тому. За цей період відбулися певні зміни в технічному й технологічному оснащенні селекції, що у свою чергу, позначилося на вартості робіт зі створення сорту. І нині ніхто не може сказати, яка собівартість того чи іншого нового сорту, оскільки такого обліку не ведеться. Водночас держава виділяє значні кошти для стимулювання придбання насіння. Знаючи точні витрати, можна було б говорити й про ціну та процент відшкодування, а отже — економію бюджетних коштів.
Однак наукові досягнення реалізуються не самою наукою, а виробництвом. Процес реалізації науки у виробництві виступає функцією, або потребою самого матеріального виробництва. Ці вимоги випливають із суспільної форми функціонування виробництва.
У процесі освоєння інновацій у агропромисловому виробництві набувається власний досвід його учасників, підвищується мотивація їхньої праці, що, у свою чергу, може розширювати і технологічні можливості самих інновацій. Спрямованість досліджень при розробці й освоєнні інновацій на технологічні можливості агропромислового виробництва скорочує витрати в аграрній сфері.
На швидкість поширення інновацій впливають ефективність їх використання та ступінь їх прогресивності  порівняно зі старим продуктом чи методом, що дають змогу поліпшити параметри господарювання в аграрному секторі економіки, а також строки окупності інвестицій для освоєння інновацій.
Використання таких переваг як окремими підприємствами аграрного сектора, так і в цілому в агропромисловому виробництві, пов'язано зі здатністю ефективно створювати і використовувати інновації. Останнє надасть можливість підвищити продуктивність застосування виробничих ресурсів на мікро- і на макрорівні. Нарощуванню потенціалу відносних конкурентних переваг сприяє широкомасштабне тиражування продуктів, у виготовленні яких використовувалися власні інновації, а також придбання ззовні продукції, що містить ефективні інновації, у тому числі інтелектуальні. Насичення агропромислового виробництва конкурентними перевагами пов'язане із систематичною діяльністю, спрямованою на використання інновацій у виробничому процесі окремого підприємства, агропромислового виробництва і національної економіки в цілому, що передбачає формування в підприємств стратегічної орієнтованості на одержання таких переваг.
Отже, без втілення наукових досягнень у матеріальне виробництво наука не може перетворитись у безпосередню продуктивну силу. Тільки в надрах матеріального виробництва наука реалізується в широкій практичній діяльності. Отже, визнання первинності виробництва, його соціально-економічного змісту щодо науково-технічного розвитку є об’єктивною основою визначення його  місця і ролі у розвитку суспільства.
Водночас у межах правильного регулювання значення науки щодо загальної її  підпорядкованості виробництву, її впливу на виробництво, який не рідко може відігравати визначальну роль у відтворювальному процесі, а ніяк не принижує імідж науки в генезисі людської спільноти.
У наукових установах системи Української академії аграрних наук проводиться ряд робіт із створення різної за формою інноваційної продукції. Так, селекціонерами науково-дослідних установ за 2000–2003 роки виведено й передано на державне сортовипробування 802 нові високоінтенсивні сорти і гібриди сільськогосподарських культур із значно вищими якісними господарськими властивостями. До Реєстру сортів рослин України за цей період включено 459 сортів і гібридів сільськогосподарських культур.
Наукові установи в галузі тваринництва з 2000 до 2003 року розробили 54 ефективні енерго- і ресурсоощадні технології, 66 способів виробництва та переробки продукції тваринництва, 89 методичних рекомендацій, створили 119 високопродуктивних стад, 29 зразків обладнання. У ветеринарній медицині розроблено 24 нові вакцини, 40 діагностикумів, 29 лікувально-профілактичних препаратів тощо [26].
Слід відмітити, що в останні роки науковими установами аграрної сфери України зроблений вагомий вклад у ряді важливих напрямів розвитку сучасної вітчизняної науки, участі в поповненні арсеналу наукових здобутків.
Разом з тим, внаслідок недостатньої віддачі науково-технічного потенціалу, повільних темпів здійснення наукових розробок з ряду актуальних проблем нинішнього розвитку агропромислового виробництва, низької ефективності його функціонування та інших негативних чинників стримується техніко-технологічне переоснащення аграрної сфери, застосування сучасних ресурсоощадливих технологій, перехід до ринкової економіки, освоєння випуску конкурентоспроможної продукції на внутрішньому і зовнішньому ринку. Спостерігається помітне зниження сприйнятливості виробничо-правових структур до науково-технічних здобутків, розвитку інноваційної діяльності, економічного інтересу до впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу. Залишається невикористаною чимало виробленої в наукових установах інноваційної продукції через низьку платоспроможність сільськогосподарських товаровиробників, відсутність реальних умов її практичного застосування.
Тому у подоланні кризової ситуації в агропромисловому виробництві, здійсненні глибоких соціально-економічних змін на селі, системному оновленні матеріально-ресурсного потенціалу формуванні техніко-технологічних умов для виробництва конкурентоспроможної сільськогосподарської продукції, переході аграрного сектора до ринкової економіки, створенні сучасного життєдіяльного середовища в аграрній сфері винятково важливого значення набуває наука, її участь у становленні і реалізації державної науково-технічної політиків Україні сформований потужний науково-технічний і кадровий потенціал, спроможний істотно вирішувати сучасні складові фундаментальні і прикладні наукові проблеми розвитку сільськогосподарського виробництва, його інтеграції у світове ринкове середовище.
Отже, кінцевою метою інноваційної діяльності є розв’язання важливих технологічних проблем з урахуванням існуючих умов шляхом створення інновацій. Здійснюють цю діяльність окремі суб’єкти – підприємства, конструкторські та технологічні відділи, дослідницькі підрозділи, спеціалізовані впроваджувальні й консультаційні організації тощо. Проблема активізації цієї інноваційної діяльності була актуальною завжди, але в умовах трансформації аграрної економіки, перебудови усього виробництва, значимість її вирішення суттєво зростає.
Під активізацією ми будемо розуміти процес прискореного розвитку інновацій, перехід до більш активних дій усіх суб'єктів, що беруть участь у цьому процесі. Як економічна категорія “активізація” відбиває процес зміни зв'язків і відносин між усіма учасниками інноваційної діяльності. Вона виявляється в посиленні динамічності інновацій, у саморозвитку всіх учасників інноваційної діяльності і їх потребі в самореалізації.
Активізація інноваційної діяльності залежить від ряду умов. По-перше, у суспільстві має бути наявним, досить високий потенціал, включаючи нагромаджені відкриття й винаходи, висококваліфіковані кадри. По-друге, створені необхідні соціально-економічні умови: можливість здійснювати комерціалізацію результатів, наявність підприємницького кола, управління процесом з боку держави, що дає змогу забезпечити координацію діяльності та пріоритети розвитку. По-третє, необхідна ефективна система економічних і інституціональних стимулів для забезпечення зацікавленості всіх суб'єктів у високих результатах роботи.
Створити, і головне – підтримувати ці умови – досить складно, це вимагає узгодження різних напрямів економічної та соціальної політики, формування розвинутої системи наукового й інформаційного обслуговування, ефективної системи освіти й підвищення кваліфікації, залучення додаткових ресурсів у всіх учасників цього процесу. Особливо це складно в кризових умовах, з якими постійно стикається аграрна економіка, але вирішення цього завдання має вийти на одне з перших місць: без цього неможливе економічне зростання як загально в Україні, так і в агропромисловому виробництві зокрема.
Незважаючи на важливе значення розвитку інноваційного процесу, його впливу на прискорення розвитку і підвищення ефективності агропромислового виробництва в нинішніх умовах переходу до ринкової економіки дослідженню цього визначального соціально-економічного явища приділяється науковими закладами явно недостатньо уваги.
До того ж, необхідно відмітити, що незважаючи на наукове значення і практичну важливість проблеми розвитку інноваційної діяльності в наукових публікаціях має місце досить неоднозначне тлумачення понять і визначень “інновації”, “інноваційного процесу”, “життєвого циклу інновації”, “інноваційної моделі”, “інноваційної сфери”, “інноваційного підприємництва”.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить