Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Материалы для работы Неоінституційна теорія фінансування

Неоінституційна теорія фінансування
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Неоінституційна теорія фінансування

Суттєвим недоліком неокласичної теорії є те, що вона не перед-бачає наявності різних інституцій, зокрема фінансових посеред¬ників, різних форм фінансування, різних форм організації бізнесу.
На відміну від неокласичної, неоінституційна теорія фінансу-вання досліджує діяльність окремих інституцій та фінансові відноси-ни, які виникають між ними, у комплексі та взаємозв’язку. На нашу думку, вона характеризується більшим рівнем об’єктивності та практичної значущості. Згідно з неоінституційним підходом, до числа найвідоміших представників якого належать американські економіс-ти К. Ерроу, В. Баумоль, М. Дженсен, В. Меклінг, проблематика фінансування та інвестування підприємств розглядається не сепара-тно, а інтегровано.
Заперечуючи наявність досконалого ринку капіталів, неоінститу-ціалісти відстоюють необхідність функціонування фінансових посе-редників, використання різноманітних форм організації бізнесу та різ-них видів фінансування. Значною мірою неоінституційна теорія пояснює наслідки нерівномірного доступу до інформації учасників фі-нансових відносин та використання у власних інтересах переваг в ін-формаційному забезпеченні сторін, що мають доступ до інформації.
Серед численних концепцій неоінституційної теорії виокремимо дві основні:
•    теорія агентських відносин;
•    теорія фінансового посередництва.
Теорія агентських відносин. Проблематика прийняття фінан-сових рішень значною мірою зумовлена конфліктами інтересів, які виникають у результаті розподілу функцій надання капіталу підпри-ємству та управління ним. Предметом дослідження теорії агентсь-ких відносин є форми коопераційних зв’язків між окремими економі-чними суб’єктами, які прагнуть якомога краще реалізувати свої (власні) інтереси . Проблема полягає в тому, що, досягаючи своїх цілей, одні групи інтересів вступають у протиріччя з іншими групами. Діючі економічні суб’єкти вважаються агентами, а суб’єкти, досягнення цілей яких безпосередньо залежать від указаної дія-льності, — принципалами.
Типовими принципал-агент-відносинами є зв’язки між капіталода-вцем та господарськими суб’єктами, які отримали капітал в опера-тивне розпорядження. Капіталодавця можна розглядати як принци-пала (від лат. principalis — перший, головний), який доручає агенту (менеджеру) управляти своїм капіталом. Отже, він стає залежним від дій останнього, оскільки той може своєю діяльністю призвести або до максимізації вартості, або, навпаки — до її знецінення чи втрати. Досягнення економічних цілей принципала (інвестора, креди-тора) безпосередньо залежить від ефективності діяльності агентів (менеджер, позичальник тощо). Головна мета неоінституційної теорії — узгодити фінансові відно¬сини та умови відповідних договорів таким чином, щоб забезпечити баланс інтересів принципала та агента . Інакше кажучи, концепція покликана оп-тимізувати розподіл результатів діяльності, яка випливає із кооперації між принципалом та агентом .
Теорія агентських відносин досліджує принципал-агент-конф¬лікт між капіталодавцем (інвестором, кредитором) та капіталоодержува-чем (об’єктом інвестицій, боржником, менеджерами), який може ви-никнути в результаті асиметрії в інформаційному забезпеченні. Нас-лідком інформаційної асиметрії і зумовленої нею проблеми відносин принципала та агента є виникнення так званих агентських витрат, до яких належать:
•    витрати на контроль за діяльністю агента з боку капіталодав¬ця, так звані витрати на моніторинг і контроль (діяльність ревізійної ко-місії, супроводження кредитних договорів, призначення тимчасової адміністрації тощо);
•    гарантійні витрати агента, що виникають у процесі переконання принципала в доцільності вкладення коштів у підприємство та дове-дення принципалу, що агент свою діяльність підпорядковуватиме ін-тересам принципала (витрати на санаційний аудит, оцінку кредито-спроможності та кредитного забезпечення тощо);
•    часткові збитки принципала, зумовлені відхиленням результатів діяльності агента від парето-оптимальних (можуть виникнути в ре-зультаті дії як об’єктивних, так і суб’єктивних чинників).
Висновки теорії агентських відносин стосовно мінімізації зазначе-них витрат пов’язані із заходами щодо підвищення рівня кооперації агента та принципала з метою досягнення ефекту зменшення дефі-цитів в інформаційному забезпеченні. При цьому розрізняють три ти-пи інформаційної асиметрії: невизначеність в якісних характеристиках агента; моральний ризик (Moral Hazard Problem) та можливі злов-живання агента (Hold up) .
Типовим прикладом збитків для принципала, які настають в ре-зультаті інформаційної асиметрії, є неповернення кредитів банківсь-ким установам. Одним із чинників виникнення проблемних кредитів є складність прогнозування банкрутства, що зумовлює обмежені мож-ливості кредитних інститутів своєчасно виявляти загрозу фінансової неспроможності боржників та припинення фінансових відносин з ни-ми. Ця обставина дозволяє боржнику використати переваги в інфор-маційному забезпеченні та час для забезпечення власних економіч-них інтересів на шкоду кредиторам. До цієї ж категорії проблем належать конфлікти, які виникають у процесі провадження справи про банкрутство суб’єкта господарювання.
З метою зменшення ризиків, зумовлених принципал-агент-конфліктом під час кредитування підприємств, неоінституційний під-хід передбачає використання таких інструментів:
•    оцінка кредитоспроможності та санаційний аудит;
•    призначення представників кредиторів у виконавчі органи підп-риємства;
•    постійний моніторинг діяльності об’єкта інвестування;
•    надійне кредитне забезпечення;
•    спеціальні фінансові застереження (Financial Covenants) у кре-дитних договорах.
Останні дають додаткові можливості для виявлення загрози фі-нансової неспроможності та обмежують фінансову діяльність борж-ника у разі загрози фінансової кризи. Фінансові застереження спря-мовані здебільшого на те, щоб принципал одержав оперативну інформацію про зміну окремих індикаторів, на основі яких визнача-ється загроза неплатоспроможності та банкрутства. Додаткова оцін-ка та прогнозування фінансового стану може здійснюватися в рам-ках заходів щодо супроводження кредитів. Недоліки фінансових застережень зумовлені тим, що вони значною мірою побудовані на одержанні оперативного доступу до інформації, яка відображається в обліку та звітності. Однак, як свідчить практика, чим більша загроза фінансової неспроможності в підприємства, тим більш викривленими можуть бути показники звітності.
Якщо йдеться про пом’якшення принципал-агент-конфлікту між власниками підприємства та його менеджерами, то в такому разі до-цільно розробляти механізми стимулювання діяльності менеджерів в інтересах принципалів, з одного боку, та посилення контролю за дія-льністю агентів — з іншого.
З метою обмеження можливостей зловживань і недобросовісних дій керівників, посилення їхньої відповідальності перед учасниками (засновниками) підприємств і заінтересованості в результатах діяль-ності підприємства, підвищення на цій основі якості управлінських рішень доцільно чіткіше розмежовувати повноваження і відповідаль-ність між учасниками (засновниками) і керівником підприємства. Для цього рекомендується уточнити умови контракту, що уклада-ється учасниками (засновниками) або уповноваженим органом з ке-рівником підприємства, а в разі потреби — переглянути статут підп-риємства. При цьому в контрактах слід чітко визначити відповідальність керівника підприємства за: реалізацію стратегії та планів діяльності підприємства; схоронність і цільове використання майна підприємства; фінансово-господарські результати діяльності підприємства; результати укладених угод з асимільованими або заін-тересованими особами і структурами; розголошення комерційної та-ємниці; пору¬шення умов контракту тощо. Пропонується також вклю-чати в контракти положення, що передбачають залежність винагороди керівника від прибутків підприємства, а також установи-ти для керівників підприємств дозвільний порядок сумісництва (тіль-ки за згодою загальних зборів учасників — для господарських това-риств, уповноважених органів виконавчої влади — для державних підприємств або іншими уповноваженими представниками власника).
Теорія фінансового посередництва. В основу цієї теорії пок-ладено дослідження ролі та механізму функціонування фінансових посередників, що розглядаються як проміжна ланка в русі капіталів між безпосередніми капіталодавцями (приватними інвесторами) та капіталоодержувачами (підприємствами). На відміну від неокласич-ної теорії, яка розглядає процеси фінансування за умови існування досконалого ринку капіталів, концепція фінансового посередництва вивчає можливості зменшення операційних витрат, фінансових та ін-вестиційних ризиків, дефіцитів в інформаційному забезпеченні учас-ників недосконалого ринку капіталів (який існує насправді) шляхом активізації діяльності фінансових посередників (банківських установ, інвестиційних фондів, торговців цінними паперами та ін.).
Зокрема, виконуючи функцію забезпечення координації та зв’язку між учасниками ринку капіталів, фінансові посередники можуть за-лучатися до пошуку осіб, які бажають взяти участь у фінансування підприємства, в т. ч. на умовах кредитних відносин чи на основі від-носин власності. Завдяки діяльності фінансових посередників забез-печується також зменшення інформаційної асиметрії, оскільки про-фесійні учасники ринку капіталів мають більший доступ до інформації про діяльність об’єктів капіталовкладень, ніж безпосередні капіталодавці. Це дає змогу якісніше, на належному професійному рівні, оцінити ризики фінансових відносин з підприємствами, яким за-грожує криза. Залежно від рівня загрози кризи оцінка ризиків здійс-нюється в процесі аналізу кредитоспроможності, прогнозування бан-крутства чи оцінки санаційної спроможності боржника.
Важливою є також функція зменшення ризиків і витрат ка-піталодавців. Удавшись до послуг фінансових посередників, особи, які бажають інвестувати кошти, можуть диверсифікувати чи застра-хувати свої ризики, а також мінімізувати витрати на зменшення аси-метрії в інформації, оцінку та нейтралізацію ризиків.
З іншого боку, з допомогою фінансових посередників можуть поліп-шити свій фінансовий стан підприємства — об’єкти інвестування. При цьому мова може йти про використання інструментарію рефіна-нсування дебіторської заборгованості, одержання консультаційних послуг тощо.
Можливість використання висновків теорії фінансового посеред-ництва як елемента теоретичного забезпечення фінансової
діяльності суб’єктів господарювання підтверджує практика, що свід-чить: ринок капіталів за наявності фінансових посередників функціо-нує набагато ефективніше, ніж за їх відсутності. Отже, існує кореля-ційний зв’язок між ефективністю функціонування фінансових посередників, повнотою виконання їхніх функцій та фінансовим ста-ном суб’єктів господарювання. Невиконання фінансовими посеред-никами своїх функцій може стати одним з факторів кризового стану реального сектора економіки.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить