Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Материалы для работы Інститут політичної влади на території козацької України

Інститут політичної влади на території козацької України
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Інститут політичної влади на території козацької України


В умовах масового характеру боротьби сповна проявилася недосконалість інституційної системи Речі Посполитої. Відсутність державної адміністрації на місцях, безсилля центральної влади, неспроможність провінційних владних інституцій (сеймиків, судів, земських установ організувати опір неочікуваному противнику сприяли успіхам повстанців. На середину серпня вони повністю оволоділи лівобережною частиною Київського воєводства й усім Чернігівським. До середини вересня у їхніх руках опинилися правобережна частина Київського, Брацлавське, Подільське, південна й центральна частини Волинського воєводств.
Нова перемога української армії під Пилявцями (23 вересня) та її похід на захід завершили звільнення (за винятком кількох міст) усіх етнічних українських земель (у тому числі й тих, що перебували у складі Великого князівства Литовського). Польська і переважна більшість української шляхти (виняток становили ті, котрі взяли участь у визвольній боротьбі) залишила їхні межі. Припинилося функціонування усіх без винятку польських органів влади, а в містах – дореволюційного самоврядування, католицької і греко-католицької церков, ншаїог і кагалів.
На теренах козацької України покозачені селяни і міщани, організовані у полки, всупереч розпорядженням гетьмана, навідріз відмовилися допускати шляхту до маєтків, а урядників – до виконання владних функцій. По суті, тут започатковується процес руйнування річпосполитської політичної системи, паралельно з яким надзвичайно інтенсивними темпами відбувалося формування української. Головною специфікою її розбудови стало те, що створення національних політичних інституцій і вироблення якісно нових механізмів регулювання суспільних відносин проходило в умовах істотного впливу національно-визвольної, конфесійної й соціальної боротьби і розпочалося за відсутності політичної еліти (вона також переживала своє становлення) й української державної ідеї.
Вродовж перших років революції закладаються підвалини інституційної підсистеми, складовими якої були держава, православна церква й органи самоврядування.
Починаючи з 1648 року відбувається процес становлення базових елементів політичної влади – її суб'єкта, об'єкта та ресурсів (засобів). Визначаються основні напрями її функціонування. Складається державний апарат, очолюваний гетьманом, повноваження якого були незрівнянно ширшими, ніж у короля Речі Посполитої. Щоправда, (відповідно до козацького звичаєвого права) верховним органом влади була генеральна (військова) рада, до компетенції якої належало обрання гетьмана й генеральної старшини, розв'язання найважливіших політичних питань. У зв'язку зі зміцненням прерогатив гетьмана її роль помітно зменшується. Водночас з органу прямого народовладдя вона перетворюється на представницький – у роботі брали участь представники не лише від полків, сотень і запорозького козацтва, а й духовенства, міщан (міської адміністрації) й інколи покозачених селян. Витворився генеральний уряд, до складу якого, крім гетьмана, входили генеральні старшини. На відміну від Польщі, в козацькій Україні виникли ефективно діючі місцеві (полкові й сотенні) органи виконавчої влади, що жорстко підлягали по вертикалі центральному уряду.
Не схожим на польський був і адміністративно-територіальний устрій козацької України, яка поділялася не на воєводства й повіти, а на полки й сотні, що, на відміну від річпосполитських складових територіального поділу, не становили самостійних і самоврядних територіальних одиниць.
Важливу роль у новій суспільній організації відігравала православна церква, що позбулася утисків і стала повноправною складовою інституційної підсистеми (католицька церква хоча й функціонувала, проте її значущість різко впала, греко-католицька взагалі припинила існування). Вона користувалася всебічною підтримкою всіх гетьманських урядів і брала активну участь у політичному житті.
Із польської інституційної системи в українську перейшло міське самоврядування, що функціонувало на основі магдебурзького права.
Перетворення революційного характеру, що відбувалися у формах власності, відносинах між соціальними станами і групами, індивидом і соціальними спільнотами, з одного боку, і державними структурами, з іншого, між політичними інститутами тощо, вимагали правового оформлення у законодавчих актах. Поряд із цим спостерігалася трансформація різних моральних понять і правил поведінки, що також потребувало їх закріплення певними правовими нормами. Проте політична еліта Гетьманщини не була готовою усвідомити політичної значущості створення національного правового кодексу (його розробка почалася лише у другій чверті XVIII ст.). Відсутність кодифікованого права не тільки вкрай негативно позначалася на функціонуванні політичної системи, а потенційно загрожувала реставрацією дореволюційної моделі соціально-економічних відносин.
Складними виявилися відносини всередині політичної еліти, що переживала процес формування. Після смерті Б. Хмельницького власне групові інтереси нерідко переважали над загальнодержавними (національними), що не без підтримки ззовні породжувало міжусобиці й в кінцевому підсумку призвело до зміни державного устрою козацької України.
Ідея існування окремішнього руського народу в Речі Посполитій тепер трансформується в концепцію його самостійного, незалежного буття. І. Франко, вивчаючи українські пісні й думи середини XVII ст., дійшов висновку, що українці були цілком свідомі того, що Україна – це не Польща, яка розташована над Віслою, а вони і «ляхи» – то два різних народи. Усвідомлення необхідності боротьби з метою вигнання «ляхів» з Вітчизни/України «за річку Віслу», «в Польщу» стало основним лейтмотивом деяких зразків тогочасного народного фольклору [Українські пісні …].
Витворення нової моделі політичної культури, яка впливала на сфери свідомості, поведінки соціуму й способи функціонування політичних інститутів, відбувалося у кілька етапів. По-перше, на основі ідеї станового козацького автономізму сформувалася програма політичного автономізму Гетьманщини, яка найбільш чітко оформилася «у політико-культурних орієнтаціях старшини на включення України до тріалістичної Речі Посполитої як рівноцінної Польщі та Литві складової, Перетворившись (у різних варіантах) під час революції на основну засаду політичних поглядів більшості старшин і козацького товариства, вона ще впродовж тривалого часу продовжувала визначати діяльність суб'єктів політики та політичних інституцій.
По-друге, система орієнтацій на політичну автономію трансформувалася в ідею незалежності Української держави. Остання стала найбільшим досягненням розвитку політичної свідомості еліти молодого українського суспільства й, по суті, виконувала функцію національнії ідеї [Смолій …, с. 208].
Під час революції сформувалися всі характерні ознаки політичної влади. Зокрема, яскраво проявлялося домінування її владної волі, якій підлягали всі особи й соціальні спільноти. Її рішення ставали обов'язковими для суспільства. Політична влада мала публічний характер і відзначалася моноцентричністю (право прийняття ухвал, що стосувалися суспільства, належало державі через її вищі владні структури). На жаль, не відбулося чіткого розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову, що негативно позначилося на формуванні політичної системи. Уже в 1648 р. на основі козацьких традицій виник апарат управління – центральні й місцеві органи влади, що взяли під контроль усі сфери функціонування суспільства. У такий спосіб утверджувалася монополія політичної влади на регламентацію суспільного житгя, обстоювання своєї суверенності щодо інших держав. Будь-які і проби Речі Посполитої чи Російської держави підпорядкувати собі управлінський апарат Гетьманщини або обмежити її суверенітет, як правило, наштовхувалися на потужний спротив, що виливався у масові виступи проти умов Білоцерківського, Гадяцького, Переяславським Чуднівського й Московського договорів.
У своєму розпорядженні влада мала значні соціальні ресурси. В умовах формування системи вертикальної соціальної мобільності вона визнала статус козаків за усіма, хто погоджувався виконувані військову повинність на користь Війська Запорозького. Не пішла також на проведення розмежування козацтва від поспільства, чим гарантувала підтримку своїх політичних заходів більшістю населення. Залишався відкритим доступ до лав старшини вихідцям із інших суспільних станів і груп (за умови, що вони здобули козацький імунітет).
Потужними, але, на жаль, не завжди ефективними були силові ресурси влади, за допомогою яких забезпечувалися оборона країни, безпека носіїв державної влади, охорона внутрішнього правопорядку, виконання чинного законодавства, розпоряджень і наказів центральних і місцевих владних інститутів тощо. Зокрема, полкові та сотенні суди слідкували за дотриманням правових норм, виконанням розпоряджень урядових структур.
В умовах становлення держанії в 1648 р. розпочався складний процес еволюції загальної (генеральної) військової ради з органу козацького самоврядування у найвищий державний орган козацької України (збирався 5 разів). До компетенції ради належало розв'язання найголовніших питань внутрішньої і зовнішньої політики, а також обрання гетьмана й генеральної старшини Оскільки вона була формою прояву прямої демократії, в її робочі брали участь десятки тисяч осіб (козаки, покозачене поспільство, часто представники духовенства). Нерідко під час обговорення (ухвали приймалися більшістю голосів за допомогою вигуків) мало місце протистояння різних поглядів, що інколи переростало у зіткнення (Ніжинськії «чорна» рада 1663 р.).
Стихійність перебігу ради, непередбачуваність прийнятих нею ухвал, брак оперативності й ефективності стали однією з причин відмови Б. Хмельницького з початку 1649 р. від її скликань (у класичній формі збиралася тільки у травні 1651 р.). Відбувається перетворення генеральної ради на представницький орган, участь у роботі якого брали не всі козаки, а лише гетьман, генеральні старшини, полковники, сотники й обрані від кожної сотні делегати (від 2-4 до 20-ти); інколи запрошувалися представники міщан і духовенства (загальна кількість учасників ради сягала 2-4 тис.). Після смерті Богдана Хмельницького спостерігається відродження важливої політичної ролі генеральної ради, хоча з середини 60-х рр. у Лівобережній Гетьманщині прийняті нею ухвали мають переважно формальний характер (із 1669 р. рада збирається лише за царським розпорядженням). Натомість у Правобережжі за гетьманування П. Дорошенка цей інститут, навпаки, успішно функціонував (збирався понад 10 разів), приймаючи рішення з найважливіших питань. На Січі загальна рада скликалася тричі на рік, участь у її роботі була обов'язковою для запорожців. Вона була одночасно найвищим законодавчим, адмінінстративним і судовим органом влади.
У перші роки існування держави з генеральних старшин сформувався генеральний уряд. Очолював його гетьман, котрий водночас був главою держави. Особисті якості Богдана Хмельницького, його харизма перетворили посаду гетьмана на центральну «в політичній системі Гетьманщини». В умовах утвердження авторитарного режиму до сфери функціональних обов'язків останнього належало видання універсалів – нормативних актів, які мали силу закону на всій території козацької України; скликання й ведення генеральних і старшинських рад; командування збройними силами; призначення й звільнення з посад старшин; встановлення податків і управління фінансами; розпорядження земельним фондом; керівництво зовнішнюю політикою; виконання функцій верховного судді тощо. Після і смерті Б. Хмельницького відбувається помітне звуження сфери гетьманської влади.
Занепад з 1649 р. ролі генеральної ради водночас супроводжувався зростанням значення старшинської ради, засідання якої відбувалися або у формі зібрання генеральних старшин і полковників, або у формі проведення старшинського з'їзду. У другому випадку яскравіше проявлялися її риси як представницького органу. До компетенції старшинської ради належало розв'язання найважливіших питань політичного життя, зовнішньої політики, регулювання збору податків, використання земельного фонду держави. Вона приймала також ухвали, що мали силу закону, й відігравала важливу роль на початковому етапі процедури обрання гетьмана. Хоча Б. Хмельницький і перетворив її на дорадчий орган, однак поважав традиції Війська запорозького і всі важливі постанови проводив як рішення ради, падаючи їм у такий спосіб необхідну легітимність в очах козацтва.
Важливе місце у системі центральних органів влади й управління посідав інститут генеральних старшин. До початку революції їх обирали на генеральних радах, а за гетьманування Б. Хмельницького – призначали. Пізніше практикувалося (залежно від обсягів повноважень того чи іншого гетьмана) як їх обрання на генеральних чи старшинських радах, так і їх призначення. Фіксованої системи службової ієрархії старшинських урядів не склалося; в ході революції їхня роль могла зростати чи зменшуватися. Традиційно друге місце після гетьмана носії дав генеральний обозний, третє – два генеральних осавули, четверте – два генеральних судді, п'яте – генеральний писар; почали формуватися уряди генерального підскарбія, генерального хорунжого та генерального бунчужного. Кожен із них мав певні повноваження й функціональні обов'язки. Обозний відав артилерією, зведенням оборонних споруд, розташуванням табору, виконував обов'язки наказного гетьмана. Осавули займалися питаннями скликання генеральної ради, підтриманими дисципліни в армії, складанням козацьких реєстрів, організовували супровід іноземних послів. Їх часто призначали наказними гетьманами. Судді очолювали колегію генерального суду, що розглядав цивільні й кримінальні справи. Писар стояв на чолі генеральної канцелярії зберігав державну печатку, особисто візував документи уряду, виконував, як і осавули, доручення глави держави. Підскарбій керував фінансами й відав організацією збору податків. Хорунжий і бунчужний доглядали за гетьманськими клейнодами – хоругвою і бунчуком.
Виконавчо-розпорядчими урядовими установами були канцелярії, головною серед яких вважалася генеральна військова. Вона зосереджувала в своїх руках адміністративне, військове, судове й фінансове управління державою, контролювала діяльність полкових і сотенних урядів, реалізовувала зовнішньополітичний курс гетьмана, вела діловодство. Артилерійська канцелярія підпорядковувалася обозному й займалася питаннями утримування у належному стані військової артилерії.
У 50-х рр. XVII ст. почала формуватися фінансова канцелярія, до функцій якої перейшли організація збору податків, облік земельного фонду, контроль за доходами і витратами.
Центральне місце у судовій системі належало генеральному військовому суду, до складу якого, крім генеральних суддів, входили гетьман, генеральні старшини і судовий писар. Він розглядав апеляції, які надходили від полкових і сотенних судів, і питання, з якими позивачі зверталися безпосередньо до гетьмана. Останній утворював також по мірі необхідності судові комісії для розв'язання особливо складних важливих справ.
Важливим інститутом політичного життя Гетьманщини були органи місцевого самоврядування. Нова українська влада при Б. Хмельницькому не лише не обмежувала міського й сільського самоврядунання (за винятком кагалів, що були ліквідовані), а і в окремих випадках навіть розширювала повноваження міських судів (наприклад, на початку грудня 1655 р. київський суд отримав право карати свавільних козаків). Було підтверджено чинність магдебурзького права, згідні з яким міщани одержували самоуправління, впорядковано основи цивільного й кримінального права, норми оподаткування, ремісничі і торгівельні пільги. Укладаючи договір 1654 р., український гетьман домігся визнання міського самоврядування з боку російського уряду. Таку саму політику проводила більшість наступників Б. Хмельницького. До компетенції самоврядування належали питання забезпечення добробуту міста, зокрема, організації протипожежної безпеки, наглиду за дотриманням норм моралі у поведінці міщан тощо.
Функціонували й органи сільського самоврядування, яке спиралося на традиційне звичаєве право. На чолі сільських громад стояли старости (отамани, війти). Вони наглядали за збереженням правопорядку на території громади, дотриманням норм співжиття, прибуттям і від'їздом гостей, брали участь у встановленні меж землі й сінокосів, засвідченні актів купівлі-продажу, розподілі спадщини, зовнішніх зносинах громади тощо. У Лівобережжі під час революції виникли військові села (у 60-х рр. у Ніжинському, Переяславському, Київському полках вони становили понад половину усіх населених пунктів). Вони належали військовому скарбу й підпорядковувалися сотенному уряду.
Невід'ємною складовою політичного життя козацької України стала православна церква, що завдяки своїм самобутнім рисам – соборноправності, євангелістськості, демократизму й національній інституційності – перетворилася «на живий національний організм, що зберігав і конденсував духовні сили народу». Усвідомлюючи вняткове значення православ'я у національно-визвольній боротьбі й розбудові держави, гетьман всіляко підтримував його, попутно й рішуче обстоював у козацькій Україні майнові інтереси церков і монастирів, винагороджував їх земельними володіннями і маєтками. Зі свого боку, духовенство відігравало важливу роль не лише в ідеологічному обґрунтуванні мотивів боротьби поспільства й козацтва проти Речі Посполитої, а і в організації та навіть у керівництві нею.
Фундаментальні перетворення на теренах Гетьманщини у сферах політичного устрою, соціальної структури суспільства, форм власності вимагали випрацювання механізмів регулювання політичних відносин, що істотно різнилися від дореволюційних. Реалії революційних змін у суспільстві, за умов відсутності нового кодифікованого права, спонукали владу визнати козацьке звичаєве право і судочинство чинними на теренах всієї Гетьманщини, а не лише на Запорожжі й традиційному козацькому регіоні. Вироблене умовами Повсякденного життя на міцній підвалині природних потреб козаків переселенців-колоністів, не обмежуваних середньовічними правовими нормами, воно перетворилося на основного регулятора поземельних відносин, соціально-правового статусу селянства й козацтва, взаємин між ними, а також на головну перешкоду феодалізації козацької старшини й заможного козацтва. Саме звичаєве право легітимізувало масштабний процес перерозподілу землі магнатів, шляхти, католицької церкви й Польської Корони (королівщини) на користь селян, козаків і міщан, що відбувся у формі «займанщини».
Виробляючи нові нормативи суспільної поведінки, нова політична еліта спиралася значною мірою і на традиційні збірки права Литви і Польщі, що не втратили своєї чинності на теренах козацької України. З них були почерпнуті й використовувалися політико-правові норми про недоторканність від арешту, ув'язнення й неможливість позбавлення майна без вироку, орієнтація на аргументованість звинувачення; такі принципи судочинства, як змагальність сторін, гласність і відкритість судових засідань, колегіальність при вирішенні судових справ тощо.   
У функціонуванні соціальної основи існуючої політичної системи провідна роль належала козацтву. Очоливши процес розбудови Української держави й посівши у ній привілейоване становище, воно перетворилося на соціальну еліту нового суспільства.
Зросла роль як суб'єкта політичного життя стану міщан. Щоправда, попри те, що власне саме мешканці міст започаткували руське культурне й національне відродження і першими сформували концепцію Русі як культурно-релігійно-історичної спільноти, вони не мали ані достатнього багатства, ані збройної сили, ані єдності, щоб репрезентувати руську націю. Інше питання, що міщани брали активну участь у національно-визвольній і соціальній боротьбі (особливо наприкінці 40-х років) – у першій половині 60-х рр.) та в обстоюванні власних станових інтересів.
Докорінним чином змінився статус селянства, яке з об'єкта політихних відносин у Речі Посполитій перетворилося на їх суб'єкта у Гетьманщині. Здобуваючи особисту волю, права власності на землю і вступу до козацького стану, воно своїми діями помітно впливало не тільки на політику уряду, а й у цілому на політичний розвиток держави, особливо в 1648-1665 рр.
Дієвим суб'єктом політичних відносин стала політична еліта, котра, однак, переживаючи процес свого становлення, не зуміла консолідування, що покликало до життя проблему єдності козацької України. На суб'єкт політики перетворилися й обездолені, розорені війною, часково чи повністю, злюмпенізовані маси козаків і посполитих, на настрої і дії яких мусив зважати уряд.
У жодному випадку не можна ігнорувати значущості такого суб'єкті політичних відносин, як окремий індивід. Зрозуміло, що кожен з них належав до певної соціальної спільноти, і власне від політичної поведінки кожного з них залежала політична активність чи пасивність самої спільноти. На відміну від попереднього часу, в роки революції політична суб'єктність кожної особистості як на соціальному, так і на інституціональному й персоніфікованому рівнях проявлялася незрівнянно виразніше. Вперше у Центрально-Східній Європі особа селянина вийшла зі сфери паройкіальної (обмеженої інтересами власної домівки й найближчого оточення) політичної суб'єктності. Вперше її політична поведінка із закритого (бездіяльного, іммобільного) типу змінилася на відкритий (дієвий). Ще більшою мірою це стосується особи міщанина й особливо козака.
Важливим для розуміння механізмів функціонування комунікаційної підсистеми є з'ясування відносин між соціальними групами, що становлять соціальну основу будь-якої політичної системи. У Гетьманщині сформувалася відмінна від характерної для Речі Посполитої соціальна основа політичної системи. Так, після трагічних подій міжетнічного конфлікту 1648 р., під час якого мали місце прояви елементів етнічних чисток (постраждали десятки тисяч євреїв і поляків), в утвореній Українській державі міжетнічні відносини (між українцями, з одного боку, поляками і євреями – з іншого) поволі втрачають гостроту протистояння й набувають характеру мирного співіснування. З'явилася нова тенденція у розвитку українського народу. Розділений між двома соціокультурними системами, він на річпосполитських теренах втрачає власну політичну еліту (шляхту) як носія руської політичної культури й переживає період національного занепаду. Водночас у Гетьманщині спостерігаються бурхливі процеси усвідомлення населенням своєї національної ідентичності. Козацтво як репрезентант політичної нації впродовж 50-70-х рр. неодноразово робило спроби об'єднати народ у межах єдиної держави, проте всі вони виявилиси невдалими.
Зазнали змін роль і місце шляхти. Якщо у соціальній основі польської політичної системи вона посідала домінантне становище, то в українській, по-перше, втратила статус соціального стану, перетворившись на суспільну групу, а, по-друге, спромоглася лише зберегти, і то переважно формально, свої привілеї, позбувшись політичної влади. Внаслідок потужного спротиву поспільства й козацтва, всі її зусилли, незважаючи на підтримку з боку окремих гетьманських урядів (частково Б. Хмельницького, І. Виговського й особливо П. Тетері), відновити дореволюційну модель соціально-економічних відносин зазнали краху. Як підкреслював улітку 1664 р. П. Тетеря, «Україна ще не палала таким страхітливим бунтом як тепер», і посполиті, незважаючи на власну погибель, продовжують боротися, «аби не мати панів», вони не хочуть, щоб пани утримували їх «під своєю владою» й користувалися «їхньою працею».
Ще один важливий момент: шляхта могла залишитися у домівках, користуватися земельними наділами (у тому числі маєтками з підданими) з дозволу влади, вступати до лав війська й обіймати у ньому старшинські посади тільки за умови вірної служби Війську Запорозькому, тобото Українській державі. Вона мусила відмовитися від претензій на провідну політичну роль у суспільстві й державі, визнавши її за козацтвом. Щоправда, користуючись певною перевагою в старшинських колах, вона виношувала наміри домогтися легітимації свого привілейованого становища у козацькій спільноті. Перша така спроба датується 1654 р., коли у січні під час переговорів з російським посольством В. Бутурліна група старшин-шляхтичів тамно від гетьмана порушила питання, щоб «шляхта була поміж козаків знатною, і судилася б за своїм правом, і маєткам бути б за ними по-давньому. І приносили на письмі імена свої, воєводства її уряди собі розписали». Одержавши відмову, вони просили не повідомляти Б. Хмельницькому про своє клопотання, пояснюючи це тим, що «ми де так писали за своєю думкою». І хоча договір 1654 р. і Росією підтверджував права і вольності шляхти, вона починає попоанювати прошарок так званих знатних військових товаришів, що інтенсивно формувався у 50-70-х рр.
Очоливши національно-визвольну боротьбу, яка ліквідувала панування шляхти, козацтво не зайняло її місця у суспільстві. Відіграючи у ньому провідну роль як правлячий стан, воно продовжувало залишатися станом дрібних землевласників-вояків, відкритим для поповнення з боку інших станів і груп (за умови виконання власним коштом військової повинності на користь Війська Запорозького), насамперед селян і міщан. Величезні втрати у безкінечних воєнних діях і постійне поповнення піацьких лав поспільством стали відчутним гальмом процесу консолідації козацтва як стану. Продовжували також існувати розбіжності, що переростали у протиріччя й політичну боротьбу, між запорожцями й городовими козаками, мали місце, хоч і не такі гострі у 20-30-х рр., непорозуміння й конфлікти між реєстровим і нереєстровим козацтвом, між спадкоємними козаками та прошарками знатного військового товариства і покозаченими вчорашніми селянаш й міщанами. Часто непримиренного характеру набирало протистояння тих чи інших угруповань старшини зі значною частиною козацти що породжувало політичні конфлікти, які переростали у кровопролитну боротьбу (громадянська війна 1658-1663 рр., міжусобні у Правобережній Гетьманщині 1668-1669 рр.). З кінця 50-х рр, почав визрівати міжрегіональний конфлікт між правобережним і лівобережним козацтвом. Проте наявні розбіжності в середині козацького стану відходили на другий план, коли йшлося про захист прав і свобод Війська Запорозького.
Відносини селян із міщанами й козаками, попри певні конфлікти з козацькою старшиною, складалися, згідно з сучасними політологічними уявленнями, у формі соціального партнерства. Останнє проявлялося насамперед у спільних діях, спрямованих на захист витвореної держави, проти відродження дореволюційної системи соціально-економічних відносин, феодалізації старшини, за збереження отриманого у ході революції нового соціального статусу. Не випадково значна частина селян почала називати себе міщанами, статус яких традиційно вважався вищим, а більшість із них покозачувалася.
Зросла суспільна вага православного духовенства, права, свободи і привілеї якого розширювалися й послідовно обстоювалися гетьманською владою, а особлива роль у житті тогочасного суспільства забезпечувала визнання легітимності його привілейованого статусу з боку усіх станів і соціальних груп. У нижчого духовенства, яке брало активну участь у революційних подіях, а за своїм способом життя і матеріальними статками мало чим відрізнялося від козаків і рядового поспільства, не існувало з ними конфронтації, хоча, зрозуміло, окремі випадки зіткнень їхніх інтересів мали місце. Водночас не тільки збереження, а й помітне зростання маєтностей монастирів і вищого кліру, в яких використовувалась праця залежних селян і міщан, породжували з боку останніх різні форми соціального спротиву, зламати який часто вдавалося лише завдяки активному втручанню з боку центральної влади, насамперед в особі гетьманів.
Становлення нової соціальної основи політичної системи проходило одночасно із формуванням якісно відмінної від існуючої у Речі Посполитій моделі політичних відносин державної влади із соціальними спільнотами. Із самого початку революції очолюваний Б. Хмельницьким уряд намагався запобігти етнічним чисткам і масовому винищенню іновірців. Гетьман рішуче засудив здійснені влітку 1648 р. підрозділами М. Кривоноса погроми, стративши при цьому деяких його старшин.
Незрівнянно більше уваги приділялося урядом козацтву. З самого початку розбудови Української держави її центральні й місцеві органи влади формувалися власне з його представників. Тому не випадково уряди всіх гетьманів (за певним винятком І. Виговського й П. Тетері) дбали перш за все про обстоювання станових інтересів козацтва та легітимацію його ролі політичного лідера нового суспільства. Перед ними стояло кілька складних проблем, які виникли в ході революції і потребували свого розв'язання. Насамперед це правове розмежування з масами покозаченого поспільства. Першу спробу у цьому напрямі влітку 1650 р. зробив Б. Хмельницький, намагаючись обмежити склад козацтва 40 тисячами реєстровиків.
Не простою виявилася і проблема внутрішньої консолідації козацького стану. Найуспішніше у цьому напрямі діяв Б. Хмельницький, котрий, з одного боку, запобігав загостренню суперечностей, а з іншого – ефективно протидіяв спробам окремих груп козацтва, зокрема, запорожців і голоти, домогтися реалізації своїх намірів шляхом внутрішньостанової боротьби. Ситуація докорінно змінилася після його смерті, коли внаслідок помилок І. Виговського спалахнув збройний конфлікт між городовими козаками і запорожцями й окреслилося регіональне протистояння правобережного і лівобережного козацтва, що під впливом геополітичного фактора стало однією з найважливіших причин розпаду козацької України на три державні утворення, а в кінцевому підсумку і поразки революції. Існувала також проблема єдності козацької старшини, зберегти яку спромігся лише уряд Б. Хмельницького. Попри зусилля його наступників, особливо П. Дорошенка, так і не вдалося згуртувати старшину навколо стрижневої програми – реалізації державної ідеї. Різні соціальні й зовнішньополітичні орієнтації, перевага регіональних, групових і вузькоегоїстичних інтересів втягували їх у братовбивчий вир міжусобиць, що стали першим цвяхом у домовину самостійності й цілісності козацької України.
Феодалізація старшини і заможного козацтва, що започаткувалася в останні роки гетьманування Б. Хмельницького, помітно посилилася за сприяння уряду Лівобережної Гетьманщини з початку 70-х рр XVII ст. Цей процес відбувався шляхом перетворення козацької старшини на землевласників, котрі набували земельні володіння або у формі тимчасової власності «на ранг», як винагороди від гетьмана й царя за службу у Війську Запорозькому, або приватної власності («зуполне», «на вспартя дому», «на подпору дому», придбаної за допомогою купівлі). До останньої належали й маєтки, надані Польською Короною.
Тим самим козацький стан, з одного боку, роз'їдався з середини через те, що ця група козацької верхівки, пориваючи з                                         традиційними козацькими політичними цінностями, зближалася зі шляхтою, а з іншого, створювалися сприятливі умови для наростання суперечностей у середині козацької спільноти, що породжувало гострі соціальні конфлікти. Недостатнє усвідомлення урядом цих небезпек послаблювало консолідацію козацтва, таку необхідну в умовах боротьби за збереження держави.
У системі відносин державної влади із соціальними спільнотами важливе місце посідала політика уряду щодо селянства. На перш порах (червень-липень 1648 р.) Б. Хмельницький намагався успішно взяти під контроль розгортання соціальної боротьби селян, вважаючи за можливе збереження існуючої моделі відносин між ними і шляхтою. Однак враховуючи потужний спротив поспільства відродженню дореволюційних порядків, він визнав козацькі права покозаченими селянами і міщанами, залишаючи їх у війську.
Складними й суперечливими були відносини між центральними органами державної влади, а також між ними та місцевими адмінінстративними установами. Центральною віссю суперечностей виявилася, з одного боку, сфера розмежувань владних повноважень гетьмана та генеральної ради; старшинської ради й генеральних старшин, з іншого в умовах формування авторитарного режиму Б. Хмельницького вся повнота влади зосереджувалася у його руках, що викликало невдоволення (у відкритій чи прихованій формі), особливо у 1648-1651 рр., з боку частини козаків, покозаченого поспільства, старшин тощо. Так, влітку 1648 р. деякі козаки скаржилися, що гетьман із черню не маї ради (себто не скликає «чорної» ради), «чого перед цим не бувало, бо завжди чернь домагалася того, аби з нею радилися...»; виник конфлікт із наказним гетьманом М. Кривоносом, котрий відмовився виконувати його розпорядження під приводом, що «ти не є нашим присяглим гетьманом...». У ході революції виникали ситуації, за яких помітно ускладнювалися відносини між центральними та місцевими органами влади. Якщо Б. Хмельницький, витворивши жорстку вертикаль державного управління, домігся швидкого й неухильного виконання полковими й сотенними урядами розпоряджень центральних владних структур, то після його смерті розпочався трагічний за своїми наслідками процес паралічу місцевих органів влади, що супроводжувався анархізацією суспільно- політичного життя. Щодо характеру взаємин центральних і місцевих органів влади й міського самоврядування, то слід зазначити, що гетьмани прагнули не втручатися у сферу повноважень останнього, однак полкові й сотенні органи влади нерідко намагалися підпорядкувати собі населення міст із магдебурзьким правом і жителів ратушних міст.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить