Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Материалы для работы Формування української державності протягом Національної революції

Формування української державності протягом Національної революції
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Формування української державності протягом Національної революції


Надзвичайно важливою складовою революційного процесу була розбудова держави (особливо протягом 60-х - першої пол. 70-х рр. XVII ст.), Попри існування різних міркувань й оцінок з приводу питання розбудови держави Богдана Хмельницького, все ж можна зробити такий висновок: протягом 1648-1650 рр. на терені козацької України відбулося (в основних рисах, у найголовнішому) становлення національної держави.
Як написав В. Шевчук у своїй  праці «Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення XVI-XVIII ст.», «Україна була вагітна своєю державністю, і облудне десятиліття спокою – це час накопичення козаками енергії, потрібної для того, щоб те листя, яким було присипано її вогонь, цілком підсохло» [Шевчук В. …, с. 263]. Зрозуміло, що її інституції переживали складний процес свого формування й були далекі від завершення. В багато дечому вона відрізнялася від тогочасних європейських держав, але немає підстав сумніватися ні в її існуванні, ні в тому, що вона виконувала (інше питання, наскільки дійово) всі функції, властиві державі. Як відзначає В. Шевчук, «ми, жаліючи над помилками наших державотворців і на їхні невдачі, не повинні забувати й іншого: українці в XVII-XVIII виклали неймовірні зусилля і з'явили немало геройства та самопожертви, щоб свою державу, в межах можливості, встановити та втримати» [Шевчук К., 95…, с. 7].
Формування незалежного державного організму в Україні розпочалося в умовах відсутності власних управлінських структур (лише у козацькому регіоні з'явилися їх зародки) та неоформленості національної державної ідеї. Фундатором та творцем Української держави виступила не традиційна для тогочасного європейського суспільства політична еліта (князі, магнати й шляхта), а невизнана де-юре у Речі Посполитій спільнота дрібних лицарів-земллеробів – козацтво. Її утвердження відбувалося шляхом революційного зламу, а не пристосування до політичного розвитку України річпосполитських державних  iнститутів. Держава постала не на всьому ареалі етнічних українських земель, а лише на його частині. Винятково деструктивну роль у її функціонуванні відігравав геополітичний фактор.
Конституювання національного державного організму відбувається на теренах козацької України на середину 1650 р. Її територія (бл 180-200 тис.  кв. км) охоплювала Брацлавське, Київське й Чернігівське воєводства, в яких у середині 40-х рр. XVII ст. проживало, вочевидь, близько 1,6 - 2 млн. осіб [Смолій, Степанков, с. 257].
На цей час визначаються функції держави, утверджується її своєрідний адміністративно-територіальний устрій – полково-сотенний, що органічно поєднувався з військово-територіальним. Кожний полк становив собою водночас військову одиницю й адміністративний округ. У межах держави функціонувало 16 полків (9 правобережних і 7 лівобережних), більшість з яких збереглася і в наступні десятиріччя. ('нмч.і чергою кожен із полків поділявся на менші військові й адміністрацій ні одиниці – сотні, а останні – на курені.
Виникла власна судова система: діяли генеральний, полкові й сотенні суди, які замінили собою гродські, земські, підкоморські й панські, що припинили існувати. Козацьким судам підлягали не лише козаки, а й міщани та селяни, особливо у справах розбою і вбивств. У містах і містечках суд здійснювали колегії лавників і ратуші, у селах  – війти й отамани (у північних районах Лівобережжя діяли копні суди – суді сільської громади). Негативною стороною організації судової системи було поєднання судової й адміністративної влади. Важливу роль у функціонуванні держави відігравала армія, що мала власний військовий статут. Було започатковано діяльність розвідки й контррозвідки.
Оскільки процес розбудови держави базувався на традиціях Війська Запорозького, то на певному етапі ця дефініція почала поширюватися на назву козацькоїдержави [Смолій, Степанков, с. 258]. Проте були й інші назви держави – Русь, Руська Земля, Козацька Земля, Україна [Огієнко , с. 57]  
Політичною столицею держави став Чигирин. Київ продовжував зберігати за собою статус традиційного духовно-культурного і релігійного центру. Відбувалося становлення державної символіки. Функції герба виконував герб Війська Запорозького – козак із шаблею при боці й рушницею на лівому плечі, їм і пального прапора як символу держави не існувало. Частково його роль виконували гетьманські знамена, яких було кілька й різних кольорів. Першим із них був прапор власне український (не дарований котримось із володарів сусідніх держав) – полотнище білого кольору з колом, посередені якого розміщувався хрест в обрамленні восьми (по чотири з кожного боку) золотих та двох червоних зірок. Під хрестом було зображено півмісяць, обернений рогами догори, полках і сотнях існували військові корогви з різними емблемами та багатим поєднанням барв (білої, червоної, жовтої, синьої, малинової та ін.).
В силу об'єктивних обставин винятково важливу роль у політичному житті держави відігравав мілітарний чинник.
В умовах формування нового соціуму важко переоцінити значущість соціальної функції. Непересічні здібності Б. Хмельницького як державного діяча виявилися в тому, що, по-перше, йому вдалося запобігти спалаху громадянської війни у суспільстві (за його визначенням, «війни Русі з Руссю»), а, по-друге, зрозумівши згубність політики поновлення дореволюційної моделі соціально-економічних відносин, гетьман пішов на визнання соціально-економічних завоювань поспільства у роки Селянської війни [Смолій В. Богдан Хмельницький …, с. 261].
Започатковується виконання державою своєї економічної функції. По- перше, до Військового скарбу, яким розпоряджалися гетьман і полковники, відійшов земельний фонд вигнаних великих землевласників, королівщин і католицької церкви. Водночас встановлювався контроль із боку держави над процесом займанщини, що мало сприяти козацтву й поспільству в господарському освоєнні земель. По-друге, держава відігравала помітну роль у регулюванні поземельних відносин. По-третє, проводила досить виважену податкову політику (починаючи з 1648 р., проджується така функція, як встановлення і стягнення з населення податків до скарбу, яка інтенсивно запрацювала з наступного року). По-четверте, займалася організацією фінансів.
Спробуємо зобразити реконструкцію потенційного бюджету держави Богдана Хмельницького. У трьох воєводствах, які увійшли до складу держави Б. Хмельницького, знаходилися найбільші родові посілості найбагатших польських магнатських родів, а також римо-католицького духовенства. Після 1648 р. Хмельницький міг весь цей земельний фонд, прибутки польських магнатів і церкви передати до Військового скарбу. До Переяславського договору 1654 р. Б. Хмельницький гетьманував шість років. Він утримував велику армію, між 60 000-100 000 чоловік, забезпечував їх зброєю, провіантом, платив татарам за послуги їхньої кінноти, оплачував дипломатичну службу і мережу інформаторів. За той час немає інформацій в джерелах у 1648-1654 рр., що гетьман не оплачував армії (не було бунтів) або не мав чим сплатити татарам, а крім того, не міг би вести закордонної політики, яка вимагала готівки. Щодо актів часу Переяславського договору, то там ми маємо також інформацію, що Хмельницький запевняв царя: його шістдесятитисячна армія більше не обтяжуватиме царський скарб, тобто гетьман своє Військо Запорозьке оплачуватиме сам. Але в одній складовій частині договору є прохання, мабуть, зі сторони старшини, щоб цар перебрав утримання армії на себе. Цар відмовився, проте козацька армія, аж до смерті Б. Хмельницького, була дієздатною [Гвоздик-Пріцак Візія Б. Хмельницького … с. 108-109].
Податкову систему того періоду в Україні можна охарактеризувати тільки в загальних рисах, оскільки не збереглася відповідна документація. Одне з головних джерел прибутку держави Б. Хмельницького складали побори, складовою частиною яких було «подимне». За свідченням київського полковника Павла Тетері – українського посла у Москві – у липні-серпні 1657 р. від одного «диму» збирали по 1, 2 або 3 золотих польських. Із підрухунку, що одна сім'я складалася в середньому з 4-5 осіб, то 1000 000:4 = 250 000 сімей або 1000 000: 5 = 200 000 сімей – середня становить 225 000 сімей. Виходить, що «подимне» становило, якщо по 1 золотому польському – 225 000 польських золотих, якщо по 2 – 450000 польських золотих, якщо по 3 – 675 000 польських золотих. У середньому річно «подимне» становило приблизно 443 000 польських золотих. Павло Тетеря під час посольства до Москви 1657 р. на питання російських бояр, чи тих поборів вистачило б на утримання війська, відповів, «що стане аж надто, а орендні гроші лишаться ще царській казні. Коли з селянського двору збиратимуть по золотому польському або по два – збереться того немало. Крім постійного земельного податку «подимне», був також надзвичайний податок, який називався стація, що йшов в основному на плату війську. Одиницею оподаткування вважався двір, тобто господарство. Стацію збирали близько 9 польських золотих з двору. Цей податок платили всі селяни, міщани і козаки (.: Крип'якевич І. П. Богдан Хмельницький. – 2-ге вид. –С. 249.). В часи Богдана Хмельницького було в середньому 225 000 дворів. Помноживши 225 000 дворів на 9 польських золотих, отримаємо суму 2 025 000 польських золотих.
Цінним джерелом у підрахунку коштів від зовнішньоторговельної діяльності України є універсал Б. Хмельницького від 28 квітня 1654 р. про встановлення мита на чужоземні товари. Встановлення цього податку універсал аргументував збільшенням державних витрат, зокрема: «...маючи великий розход на людей чужоземних», «проте угледівши як здавна перед тим бивало далисьмо екзакцію скарбовую од купцов чужоземских, то єсть от греков, ормянов и турков, Євстафієви Стаматаєнкові, которую повинен вибирати і отдавати до скарбу нашого войскового». Стаматаєнко, вірніше Остаматенко, – це вищезгаданий Астаматій. Аналіз даних універсалу Б. Хмельницького засвідчує, що оплаті підлягали товари «московські» і «турецькі». Якщо додати суму всіх мит, названих в універсалі Хмельницького, то вона становить 24 польських золотих. Візьмемо до уваги те, що коли рік мав 300 торговельних днів і що кожного дня брало участь 50 покупців, помноживши (24 х 300 х 50), дістанемо суму 520000 польських золотих. Це тільки щодо деяких товарів, названих в універсалі, тому можемо прийняти, що до Військового скарбу надходило принаймні більше мита від усіх інших товарів. Тобто можна поставити тентативну суму в 520 000 польських золотих як доходи від зовнішньоторговельного мита до Військового скарбу. Разом сконструйована (4 400000 польських золотих від загальних поборів + 2025000 польських золотих від стації + 550000 польських золотих від внутрішньої торгівлі + 520000 польських золотих від зовнішньої торгівлі) становить 7495000 польських золотих [Гвоздик-Пріцак …., с. 114].
У роки революції сформувалися й відзначалися помітною ефективністю зовнішньополітичні функції держави. З-поміж них слід насамперед виокремити оборонну функцію, оскільки становлення й існування Української держави відбувалися не лише в умовах постійної загрози ззовні, а й перманентних воєнних дій, зокрема, наприкінці 40-х – у 50-х рр. XVII ст. Супротивниками виступали Річ Посполита, Російська держава й Кримське ханство. Створена Б. Хмельницьким армія (100-110 тис. вояків) стала однією з кращих у Центральній і Східній Європі. За роки його гетьманування вона зазнала лише однієї поразки під Берестечком (літо 1651 р.). Усвідомлюючи слабкі сторони її формування на основі козацького ополчення, гетьман виношував наміри утворити 50-тисячне регулярне (професійне) військо, яке б утримувалося коштами скарбниці. Не випадково саме він ініціює появу у складі української армії підрозділів найманців (німців, сербів, волохів).
Важливу роль в утвердженні зовнішнього суверенітету відігравала дипломатична функція. Завдяки її ефективності козацька Україна  у середині XVII ст. спромоглася успішно обстоювати національні інтереси на міжнародній арені. Зокрема, відбулося утвердження новоутвореної держави як впливового суб'єкта міжнародних відносин у Центрально-Східній Європі, вдалося встановити дипломатичні відносини з низкою країн, нейтралізувати заходи польської дипломатії, спрямовані на ізоляцію України, впродовж 1648—1653 р. підтримувати союзницькі відносини з Кримом і приязні взаємини з Османською імперією. Хоча договір із Росією 1654 р. дещо обмежував зовніній суверенітет Гетьманщини (заборонялися самостійні контакти із Річчю Посполитою й Портою), Б. Хмельницький де-факто проводив незалежну від Москви політику. Істотними прорахунками української дипломатії виявилося укладення Переяславського договору 1659 р. і Росією та Чуднівського договору 1660 р. з Польщею.
Складні процеси відбувалися у становленні й еволюції форм державного правління. Як відомо, на 1648 р. козацьке самоврядування формувалося на основі республіканських засад. «Колективна воля» Війська Запорозького завжди реалізовувалася через загальну (генеральну) військову раду – форму прямого волевиявлення усіх її повноправнії х членів, котрі у будь-який час могли утворити радне коло. її ухвали ьули обов'язковими (під загрозою смертної кари) до виконання гетьманом, старшинами, козаками. Утвердилася практика виборності всіх старшинських посад. Виконуючи рішення рад, старшини завжди дні від імені Війська Запорозького, і за них несла колективну відповіла ність козацька спільнота. Остання жорстко контролювала дії гетьмана, часто караючи смертю винних у допущених прорахунках.
У лютому 1648 р. генеральна (загальна) козацька рада обрала геманом Війська Запорозького Б. Хмельницького й водночас генеральних старшин і полковників. Упродовж першої половини року саме вона приймала ухвали з найважливіших питань і контрольн дії гетьмана. Влітку–восени на звільненій території обиралися полк й сотенні органи влади та міського самоврядування. З іншого боку окреслюється тенденція до обмеження ролі загальної ради (її функції  починає перебирати на себе старшинська рада) й розширення з початку 1649 р., після ймовірного «вінчання» Б. Хмельницького на гетьманську владу, гетьманських повноважень.
Процес еволюції влади виборного й підлеглого «колективній волі» Війська Запорозького гетьмана в освячену Богом владу володаря, волі якого тепер мала підлягати «колективна воля» козацької спільноти (зокрема, в офіційному листуванні гетьман починає використовувати титул, що засвідчував божественне походження його влади: «Богдан Хмельницький, Божию милостью гетман з Войском Запорозьким»), суперечив виробленим козацтвом засадничим принципам політичного життя. Тим самим було покладено початок переростанню республіканської форми державного правління у монархічну. 22 лютого Б. Хмельницький заявив під час переговорів із польськими послами: «...мі то Бог дав, жем єсть єдиновладцем і самодержцем руським». Наступного дня, ведучи мову про українські землі, він назвав їх «своїм князівством». У свідомості населення формується погляд на Б. Хмельницького як на незалежного від польського короля володаря їхньої країни. У цьому сенсі показовим є звернення 21 серпня 1649 р. козаків до обложенених у Збаражі поляків: «...ляхи не стріляйте, бо вже мир [настав]; наш гетьман з вашим королем їдуть в одній кареті». Водночас припиняється функціонування загальної військової ради, що заміняється старшинською; втрачає чинність принцип виборності генеральних старшин і полковників, їх відтепер призначав гетьман [].
Джерела засвідчують, що з цього часу в руках гетьмана, котрому «належало розв'язання важливих справ» і який виступав «справжнім володарем», зосереджувалася вся повнота влади. З початку 1649 р. спостерігалося неухильне зміцнення прерогатив гетьманської влади, "самодержавних, монархічних устремлінь і Хмельницького". Було покінчено з практикою зібрання чорних рад, функції якої переймає старшинська рада. Водночас окреслюється процес відродження ідеї українського монархізму, носієм якої виступав гетьман, котрий вперше прямо чи опосередковано починає висловлювати думки про свою владу не як владу виборного гетьмана, а самодержавну владу володаря України. 22 лютого 1649 р. він заявив польським послам: "Мі то Бог дав, жем єсть єдиновладцем і самодержцем руським". Дещо пізніше думку подібного змісту висловив під час розмови з російським ослом Г. Унковським: "Волею Божею послідному в чоловіціх мені звелено над Військом Запорозьким і над Білою Руссю у війні цій наїзником бути і над ляхи і над Литвою перемогу мати". Харазматичність особистості Б. Хмельницького сприяла угвердженю у свідомості козацтва й інших верств населення погляду на його владу як таку, що дана від Бога: «Правда то єсть, жем лихий і малий чоловік, але мі то Бог дав, жем єсть єдиновладцем і самодержцем руським». Так започаткувалася еволюція влади виборного й жорстко підлеглого «колективній волі» Війська Запорозького гетьмана до освяченої Богом влади володаря, чиїй волі тепер мала підпорядковуватися «колективна воля» козацької громади. Джерела свідчать, що радили не полковники,  а гетьман, якому належало розв’язання важливих справ і який виступав справжнім володарем, Богом даним [Смолій енцикл, с. 246].
Зосереджуючи в руках всю повноту влади, з 1650 р. гетьман почав виношувати плани встановлення владарювання династії Хмельницьких, керуючись цим, прагнув налагодити родинні зв'язки з представниками зарубіжних державних еліт (зокрема, домігся одруження сина Тимофія з донькою молдавського господаря В. Лупу Розандою) [Дашкевич Я. Клан Хмельницького – легенда чи дійсність?, с. 87]. Пішовши на укладення договору з Росією, Б. Хмельницький домігся фіксації в його тексті статті про пожиттєвий характер володіння гетьманською булавою, і з цього часу пришвидшується еволюція республіканської форми правління в монархічну. Утверджується порядок призначення і звільнення ним полковників; по суті, володів правом на життя й смерть будь-якого мешканця країни (незалежно від посади), якщо той дозволяв собі проігнорувати його розпорядження. За визнанням наказного гетьмана А Ждановича, зробленим влітку 1657 р. у розмові з російським посланцем І. Желябужеьким, «всі супроти гетьмана говорити не сміли; а хто б де і промовив і тої живим не був».
Зазнає змін і титулування. Так, у листі до валаського воєводи К. Щербана від 28 червня 1657 р. воно виглядало вже по-монаршому: "Божою милістю гетьман Військ Запорозьких"1. Нарешті, в квітні 1657 р., відчуваючи наближення смерті, на генеральній раді, в роботі якої взяли "війти і бурмістри", він добився легітимної передачі влади сину Юрію. Так було зроблено вирішальний крок до встановлення монархії у формі спадкового гетьманства Хмельницьких, що відображало прогресивну тенденцію політичного розвитку Української держави, оскільки сприяла б консолідації еліти та нації в цілому навколо гетьмана як носія, символу легітимної верховної влади, соборності України, а відтак слугувала запобіганню боротьбі старшин за булаву.
Однак, на відміну від Англії, де подібний процес в роки революції завершився відновленням монархії, в Україні він був зірваний спротивом політичної еліти, яка у своїй масі не усвідомлювала історичної необхідності акту утвердження спадкоємності гетьманської влади й прагнула добитися запровадження республікансько-олігархічної (старшинської) форми правління, яка відкривала дорогу для реалізації потаємних задумів оволодіння булавою. Після смерті у серпні 1657 р. Великого гетьмана І. Виговський у вересні усунув Ю. Хмельницького від влади, а в жовтні домігся обрання себе гетьманом України. Так було зруйновано крихку будівлю української монархії й розпочато жорстоку міжусобну боротьбу за булаву, що стала однією з найголовніших причин поразки революції [Смолій, Степанков УНР крізь призму … № 3. – С. 6].
Поступово авторитет гетьмана зростав не тільки в очах козацтва, а й поспільсьва. У їхній свідомості формується поглдяд на нього власне як на українського володаря, чия влада замінлила владу польського короля. «У тих краях і церквах, – наголошував у червні посланець А. Киселя до гетьмана П. Ласко, – немає короля і не чути про іншу владу, окрім гетьмана з Військом Запорозьким». Майже дослівно цю думку передав у липневому донесенні до Москви російський монах Арсеній Суханов: «Кругом Богу моляться у церквах... у молитвах і в чашах заздоровних згадують гетьмана Зіновія Хмельницького і все благочестиве Військо». У цьому плані показовим є звернення 21 серпня козаків до обложених у Збаражі поляків: «ляхи, не стріляйте, бо вже мир (настав); наш гетьман з вашим королем їдуть в одній кареті» [Смолій Богдан Хмельницький … с. 190]. У ньому виразно зафіксовано усвідомлення окремішності влади гетьмана й короля та непідлеглості першого другому.
Таким чином, юридично визнавалася легітимність влади Б. Хмельницького як єдиного й повновладного володаря козацької України. Цей факт однозначно засвідчують представники української церковної і політичної еліти: «їх країни начальник і володар» (митрополит С. Косов); «Всі супроти гетьмана говорити не сміли; а хто б де і промовив і той живим не був» (наказний гетьман А. Жданович); «володів усім один, що накаже, то всім військом роблять» (переяславський полковник П. Тетеря). У квітні 1657 р. гетьман добився прийняття представницькою генеральною радою ухвали про спадкову передачу влади сину Юрію. Тим самим відбулася легітимізація встановленої монархічної форми правління у вигляді спадкового гетьманату династії Хмельницьких. У цьому був певний позитив, оскільки її утвердження сприяло б консолідації еліти й нації навколо овіяного харизмою роду як символу законності верховної влади її носіїв і цілісності України.
Поступово Б. Хмельницький стає репрезентантом ідеї територіальної і національної соборності Русі-України. Називаючи терени, що перебували під його владою, «Україною», він розглядав їх невід’ємною складовою Русі, що виступала для нього «Вітчизною», «батьківською землею» тощо [Документи Б. Х.] 
Усуває Б. Хмельницький з арени політичного життя генеральну (чорну) козацьку раду, що була формою прямого волевиявлення козацтва. Її замінює старшинська рада. Зводить також нанівець принцип виборності генеральної старшини і полковників. Так, у травні поміняв частину з З0 полковників, для яких закінчився «рік регіменту» (керування полком), хоча міг продовжити термін перебування на цій посаді. Збираючись у похід, прагнув домогтися створення незалежної держави в кордонах від Перемишля на заході до московського кордону на сході. Якби дійшло до переговорів з королем, мав намір домагатися визнання Яном Казимиром удільності «Руського князівства».
Із часом відбулися істотні зміни й у формі державного устрою козацької України. Держава формувалася й функціонувала за гетьманату її Хмельницького як унітарна. Проте в умовах громадянської війни 1658-1663 рр. де-факто стався її розпад на дві Гетьманщини (Правобережну й Лівобережну) й квазідержавне утворення – Запорозьку Січ (Запорожжя). Враховуючи той факт, що кожна з них вважала себе складовою козацької України, припускаємо, що остання перетворилася на поліцентричне об'єднання, яке нагадувало конфедерацію. З другої половини 60-х – у першій половині 70-х рр. XVII ст. подолання політично-територіальної роздробленості перетворилося на одну з    головних проблем політичного життя України. Двічі, у 1668 і 1674 рр., вона возз'єднувалася, проте закріпити цей успіх (переважно через втручання сусідніх держав) не вдалося. У 1676 р. Правобережна Гетьманщина взагалі припинила своє існування.
Українська держава мала низку особливостей. По-перше, провідну роль у її функціонуванні відігравав не шляхетський стан, а козацтво (дрібні землевласники-вояки), яке не визискувало інших прошарків, а жило за рахунок власної праці. По-друге, відкритість козацтва вступу до його лав представників інших станів і груп, користуванні селян правами особистої свободи й розділеної з державою власності на землю істотно відрізняли соціальну структуру козацької України від інших європейських держав. По-третє, незавершеність становлення політичної еліти спричинила слабкість її консолідації, наявність гостриї суперечностей між різними угрупованнями та жорстоку боротьбу м владу. По-четверте, винятково важливою була роль мілітарного фактора. Військові (старшини) обіймали всі керівні посади, що не могло не вплинути негативно на розвиток держави.
Чи існували перспективи для розвитку Української держави після 1654 р.? Юридичні реалії середини XVII ст. засвідчували, що Україна, прийнявши протекцію російського царя, зберігла за собою широку політичну автономію. «Березневими статтями», укладеними між представниками української козацької старшини й царським урядом, обидві сторони урочисто декларували необхідність виконання взятих на себе зобов'язань. Такими були буква та дух усіх договірних статей. Однак юридична реальність не завжди буває адекватною реальності історичній, що виразно підтверджують події суспільного життя України другої половини XVII-XVIII ст. І справа тут не в особистих якостях російських монархів чи українських гетьманів, а в об'єктивній дійсності того часу. Симбіоз республіканських і монархічних структур був протиприродний, і відносний паритет, який виник на гребені екстремальної ситуації середини XVII ст., незабаром було порушено, причому, природно, в бік сильнішого. Державні інститути Гетьманщини рано чи пізно повинні були розчинитися в загальноімперських органах управління. Так воно й сталося. Наступні (після 1654 р.) десятиріччя працювали проти Української держави. Йшов поступовий, але невблаганний процес втрати нею своїх етнічних рис, ліквідації окремих, а згодом усіх суспільних інститутів. Царизм не міг запозичити нічого з арсеналу політичної надбудови Української держави. У своїх відносинах із гетьманом він став на шлях більш простий і дієвий. Поступово загальноімперська стихія почала заповнювати весь суспільно-політичний організм козацької України.
Слід погодитися з думкою О.Оглоблина, що, незважаючи на всі подальші результати Переяславської Ради, Березневі статті мали велике значення для Козацької держави. Дослідник зазначає: «Це було урочисте, міжнародного характеру, визнання влади війська Запорозького як єдиного володаря України … це було повним і остаточним визнанням української національно-визвольної революції, її справедливості, легальності й конституційності. Іншими словами, це було визнання de jure нової Української козацької держави, її козацького устрою та козацької влади» [Оглоблин О. …, 1. 125].
Укладений у 1654 р. договір із Росією та вступ у 1655 р. Швеції у війну проти Речі Посполитої дали шанси на реалізацію програми возз'єднання всіх українських земель у межах держави, що відкривало перспективу виборення повної незалежності. Ці фактори в поєднанні і централізаторською політикою Б. Хмельницького та курсом на встановлення спадкового гетьманату дещо послабили негативні тенденції попереднього часу. Як ніколи раніше, протягом другої половини 1655 – першої половини 1657 рр. через політичні акції уряду неухильно проводилася ідея необхідності домогтися соборності Української держави [Програма державного буд-ва // Вісник …, с. 46].
І все ж не варто перебільшувати названих позитивних змін, оскільки вони не набули незворотного характеру. Їм протидіяли деструктивні фактори величезної руйнівної сили. По-перше, еліта розпадалася на кілька угруповань, які посідали діаметрально протилежні позиції у підході до створюваної моделі соціально-економічних відносин, політичної форми правління, що приховувало небезпеку спалаху громадянської війни. По-друге, значна частина старшини, мріючи про владу, протистояла династичним планам гетьмана й очікувала його смерть, щоб розпочати боротьбу за булаву. По-третє, позбавлена контролю з боку державного апарату, генеральна та полкова старшина, зосередивши в руках виконавчу й судову (військову й цивільну) владу, дбала не стільки про національно-державні інтереси, скільки про особисті. При послабленні гетьманської влади цей процес розвитку старшинського самовладдя міг вийти з-під контролю й привести до паралічу центральної влади.
Богдан Хмельницький помер 6 серпня 1657 р. Український народ втратив справді видатного державного діяча, полководця й дипломата. Залишена ним держава була цілком життєздатним організмом із великими потенційними можливостями для самостійного розвитку, які, однак, через об'єктивні та суб'єктивні причини реалізовані не були. Поряд із централізаторською політикою царизму, вже з кінця 50-х рр XVII ст. в Україні почалася жорстока міжусобна боротьба між окремими гетьманами та претендентами на гетьманську булаву. Наростання соціально-політичних суперечностей у суспільстві, прорахунки у внутрішній політиці уряду та втручання в українські справи Москви призвели до розв'язання в березні 1658 р. громадянської війни, яка тривала до літа 1663 р. й стала для козацької України великою трагедією.
Події 1663 р. лише підтвердили історичну реальність – територіальна єдність України була порушена. Лівобережжя перебувало в складі Росії. Правобережжя знову вілійшло до Польщі. Але це був лише один із епізодів перманентної зміни гетьманів на обох берегах Дніпра та їхньої боротьби за цю найвищу державну посаду. Громадянська війна, що коштувала життя сотням тисяч українців і призвела до спустошення та обезлюднення цілих регіонів, також украй негативно позначилася на політичній свідомості еліти, серед якої зміцнилася тенденція відмови від програми створення незалежної соборної держави. Серед старшини, козацтва, духовенства й міської верхівки Лівобережжя зароджуються ідеологія та психологія «малоросійства», прикметними ознаками чого стали національне самозречення, прислужництво, крайній егоїзм, постійна готовність пожертвувати духовними чи суспільними цінностями в ім'я кар'єри тощо. Далека від політичної стабільності ситуація ускладнювалася постійним втручанням зовнішніх сил у внутрішні справи України. Гетьманська булава за допомогою цих сил легко здобувалася, але з такою ж легкістю і втрачалася.
Політичне становище ще більше ускладнилось у 1667 р., коли після багаторічної війни між Росією й Польщею обидві сторони підписали Андрусівський договір про перемир'я. Українські землі накрила нова хвиля негараздів.
Спробуємо визначити деякі з найголовніших особливостей Української держави. По-перше, на відміну від європейських, провідну роль в її утворенні та функціонуванні відігравала не традиційна для тогочасного  суспільства еліта, а дрібні землевласники-вояки (козаки), котрі не виступали визискувачами інших станів й існували за рахунок власної праці – унікальний випадок в європейській політичній історії. По-друге, відсутність шляхетського стану й відкритість козацького вступу представників інших станів і верств докорінно відрізняли соціальну структуру суспільства козацької України від соціальних структур інших країн. У зв'язку з цим істотно різнилися спрямованість і зміст соціальної  політики урядів України та інших держав.
По-третє, незавершеність процесу становлення політичної еліти спричинила слабкість її консолідації, гострі суперечності між різними угрупованнями й жорстоку міжусобну боротьбу за владу, що стала однією з головних причин розпаду держави на два гетьманства.
По-четверте, відсутність досвіду державного будівництва й слабкість  інтелектуальної еліти зумовили неприпустиму недооцінку значимості розробки й прийняття правових актів (кодексів), які б юридично закріпили й оформили зміни, що сталися в суспільстві в роки революції. Прийнятий, очевидно, в червні 1648 р. документ «Статті про устрій Війська Запорозького» хоч, як засвідчують деякі джерела, і торкався, крім суто військової сфери, й інших сторін суспільного буття, все ж не розв'язував основної проблеми.
По-п'яте, винятково важлива роль мілітарного фактора у функціонуванні суспільства й держави (гетьман Війська Запорозького водночас виступав володарем держави, полково-сотенний адміністративно-територіальний поділ, назва держави – "Військо Запорозьке"). Військові (гетьман, полковники, сотники, отамани) очолювали всі керівні державні посади, що не могло не позначитися негативно на суспільно-політичному розвитку країни. Збереженню цього феномена сприяли нескінченні воєнні дії, що їх вела козацька Україна за незалежність, які висували армію на чільне місце, а державу перетворювали у великий військовий табір [Смолій, Степанков УНР крізь призму … № 3. – С. 4].
Не можна не звернути увагу на той факт, що протягом 1648-1652 років гетьман Богдан Хмельницький за допомогою політики полівасальної підлеглості кільком оточуючим монархам намагався утвердити український гетьманат як повноцінний суб’єкт міжнародних відносин. Т. Чухліб та деякі інші історики пояснюють те, що Богдан Хмельницький приймав одночасно протекторат кримського хана, турецького султана, московського царя не тому, що не міг перевірити, а тому, що хотів перевірити, який протекторат для нього більш вигідний [Чухліб Т. Гетьмани і монархи, с. 65].


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить