Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Материалы для работы Еволюція соціальнї структури селянства. Зміни у землеволодінні селян, земельній власності козаків і міщан

Еволюція соціальнї структури селянства. Зміни у землеволодінні селян, земельній власності козаків і міщан
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Еволюція соціальнї структури селянства. Зміни у землеволодінні селян, земельній власності козаків і міщан


У ході Національної революції відбулися значні зміни у соціальній структурі Лівобережжя та Слобожанщини, зокрема з’явилися нові групи і категорії селянства. Для того щоб наочніше показати юридичне місце селян на відповідному щаблі складної ієрархічної драбини, спробуємо схематично відтворити залежність різних груп і розрядів людності Лівобережної України в другій половині XVII ст. (крім духовенства, що мало свою складну структуру):


Гетьман
Наказний гетьман
Генеральна старшина:
обозний, підскарбій писар, осавул хорунжий, бунчужний
Полкова старшина:
полковник, обозний суддя, писар, осавул, підосавул, хорунжий.
Сотенна старшина:
сотник, хорунжий писар,осавул.
Курені:
курінний отаман → козаки
війт → міщани
староста → селяни
Проміжні, або збірні, групи:
підсусідки, городники, бобилі, захребетники, наймити.


У свою чергу, селянство мало власну складі у структуру й відзначалося великою неоднорідністю як в економічному, так і в правовому відношеннях. У джерелах того періоду представники селянства називаються но-різному: посполиті, люди, селяни, "крестьяне", мужики, піддані і т.д. Серед них виділялися можні, тяглі, убогіше, льозні тощо.
У роки Національної революції та перші десятиліття після її завершення відбувалося масове покозачення селян, з чим останні прямо пов'язували власну незалежність від окремих державців. Про це літописець писав так: «Усе, що живо, поднялося в козацтво» [Літопис Самовидця, с. 57]. Один із сучасників тих подій – Григорій Климов – розповідав, що піддані магнатів І. Вишневецького, А. Киселя та С. Потоцького, захопивши маєтки своїх господарів, всі «стали в козаки ж» [Гуржій О. Еволюція …, с. 6]. «Верстання в козаки» здійснювалося й старшинською адміністрацією у зв'язку з крайньою потребою в збільшенні війська. Повернувшись з військового походу, селяни часто-густо вважали себе вже козаками, вимагали, щоб так їх і записували до компутів [Чуприна В. , с. 33]. В окремих районах покозачення набрало таких значних розмірів, що не тільки в багатьох селах, а й у ряді міст все посполите населення переходило до козацького стану. Траплялося й таке, коли один з братів, що вів господарство самостійно, записувався в ревізії козаком, а інший – селянином. Нечіткість соціальних граней між посполитими й козаками існувала навіть у 80-х роках. Це зафіксовано в "Літописі Самовидця": «...Люд посполитий, козаками менуючися, бо межи ними и козаки били» [Літопис Самовидця, с. 139]. Нерідко переходили селяни і до міщанського стану ("за скудостью, в казаках быть не похотели и почели быть в мещанех") [Літопис Самовидця, с. 143].
Масове покозачення охопило також населення міст і містечок. Разом з міською біднотою в козаки вступали заможні міщани, у тому числі керівники міських магістратів: «Навет где в городах были и права Мвйдебурскіе – и присягліе бурмистрове, и райци своъ уряди покидали, и бороди голили, и до того войска ишли» [Літопис Самовидця, с. 57].
У широкому значенні слова покозачення означало вихід з-під юрисдикції пана і заміну існуючих органів влади самоврядуванням. У селах, наприклад, знищивши або вигнавши пана, селяни скликали раду, яка обирала отамана, суддю, писаря і вирішувала усі найважливіші місцеві справи, ділила панську землю і майно [Голобуцький // УІЖ, с. 28].
Поступово гетьманське правління повело рішучу боротьбу проти таких переходів. За цих умов і відбувався процес дальшого формування різних соціальних груп сільського населення.
Монастирські й приватні посполиті становили основні, так би мовити, традиційні, найбільш визискунвані категорії селянства. За підрахунками М. М. Ткаченка, в кінці XVII ст. на території лівобережного регіону у володіннях православних монастирів, української шляхти і козацької старшини знаходилося вже не менш як 200 сіл, а отже, – тисячі селян. Протягом другої половини століття група останніх зазнала певної соціальної еволюції. Зокрема, православні монастирі, які напередодні Визвольної війни мали відносно невеликі маєтки (порівняно з католицьким духовенством і польськими магнатами), в ході боротьби українського народу за свою етнічну незалежність, особливо на початковому її етапі, ще втратила певну частину своїх володінь. Окремі з них спустошила війна. В інших посполиті відмовлялись визнавати владу духовних можновладців і виконувати на них "звикле послушенство", записувалися до козацького стану чи наймалися служити до війська. Проте вже за Богдана Хмельницького спостерігається неухильний процес зростання земельних багатств та кількості селян у монастирів. Шляхів до того було кілька. Насамперед, гетьман особисто повертав у володіння духовенства колишніх підданих і під загрозою жорстоких покарань наказував їм виконувати різні роботии. Одним з перших такого роду документів-розпоряджень є "Послушная грамота" Б. Хмельницького від 28 грудня 1648 р. жителям с. Гіідгорці, які були приписані до Києво-Печерського жіночого монастиря: «Все вобще и кождому зособно, особливо подданым монастыра Печерского, до инокинь того монастыра в селе Подгорцах належачим, и новим козаком, сим листом моим гетманьским ознаймуем и владзою нашою гетманьскою сурово напоминаем, абы-сте яко вы подданные, так и тые, которые с охоты своее, нод тот час в козачество не хотячи, до того монастыра роботы и повинности отправляти удалися честной законнице, госпоже Магдалине Белецкой, игуменье Печерской, и всем сестрам о Христе того ж монастыра, послушни были, и повинности и работы всякие отправляли, постерегаючися на себе войскового каранья…» [Гуржій, с. 8]. Як бачимо, гетьманський уряд інколи прагнув повернути монастирям не лише їх колишні землі та підданих, які жили на них, а й тих, хто вже записався до козацького реєстру [Голобуцький // УІЖ, с. 28].
Цікаві з цього погляду й інші гетьманські розпорядження. 1651 р. Б. Хмельницький видав універсал, яким підтверджувалися права київського Пустинно-Микільського монастиря на володіння маєтками, а від посполитих вимагалося виконувати «послушенство звиклое» [Документы …]. 18 квітня 1655 р. Б. Хмельницький підтвердив надані свого часу ще княжною Вишневенькою права Мгарського монастиря на маєтки та селян у Лубенському полку [Документы …].
В історіографії висловлено припущення, що земельні володіння вигнаних феодалів і католицьких монастирів перейшли до Скарбу Війська Запорозького, тобто стали власністю козацької держави, а селяни, які проживали на цих землях, потрапляли до розряду державних [Степанков В. Феодалізм на Україні…с. 53]
У ході Національної революції непоодинокими стали випадки повернення селян до їх попередніх власників – шляхти, представники якої в 50-х роках були урядовцями в «старшинській адміністрації». Зокрема, Б.Хмельницький підтвердив «давні» права на маєтки любецького согника (Чернігівський полк) Сави Унучки, Артема Красковського та інших шляхтичів, котрі служили в Запорозькому Війську (1655 р.): "...Іж ми видячи прихильних і зи шейх щире Войску Запорожскому всю шляхту повіту Любецкого, а меновите людей значних, Саву Унучку, сотника любецкого, і Артема Красковского із всемі шляхтою тамошнею, коториє од початку войни щире служачи у Войску Запорожском, в кождих потребах добре ставают і за віру православную бютея, которих ми заохочуючи при добрах власних отчистих, яко привілеї од королей здавна наданом мают, сурово приказуєм, жеби жаден... найменшоє кривди, меновите полях, сеножатєх, озерах, руднях і бортех і інших пожитках чинит не важилея" [Документы …]. Загалом на Чернігівщині Б. Хмельницький підтвердив права шляхтичів на майже 25 маєтків.
Відразу після завершення першого етапу революції гетьман Б.Хмельницький почав видавати універсали, якими примушував слободян виконувати різні повинності, сплачувати податки [Литвин І. ]. Так, слободянам старшини Лукаша Носовича він наказав віддавати своєму землевласнику десятину (1657). Подібне явище спостерігаємо й на Слобожанщині. Щоправда, тут виникнення слобід нерідко було справою рук самих землевласників, які переслідували при цьому корисливі цілі. Наприклад, слободу Артемівку (Мерефянська сотня) заснував відомий полковник і кошовий отаман Запорозької Січі І. Сірко, оселивши спочатку на власній землі 20 дворів вільних черкас. Пізніше він передав її своєму зятеві – сотнику І. Сербину.
Формування груп рангових, магістратських і ратушних селян мало свої значні особливості. Ця група була пов'язана з існуванням рангового землеволодіння і, як свідчать джерела, в основному поповнювалася за рахунок вільних військових селян, зубожілих міщан і рядових козаків. Деякі старшини, використовуючи своє становище, самочинно, без будь-якого на те дозволу з боку гетьманського правління, захоплювали собі землі й безпосередніх виробників на них. Згодом, по залишенні ними тих чи інших старшинських урядів, ці маєтки могли займати під свій ранг інші урядники, причому не обов'язково на тій самій посаді. Розвиткові рангового землеволодіння тривалий час сприяла й соціально-економічна політика, що її проводила старшинська адміністрація. Вона дуже швидко усвідомила всю необхідність і вигідність такого роду маєтностей. Пізніше стало системою, коли замість платні за службу вищі органи влади приписували до своїх рангів усе нові й нові села та угіддя, як і ті, котрі вже належали раніше окремим особам. Процес формування рангового землеволодіння протягом другої половини XVII ст. відзначався складністю і зазнав багатьох змін: відчужування маєтків і селян, що там проживали, від деяких рангів, заміна одних маєтностей, наданих на ранг, іншими, захоплення їх та перетворення на феодальну спадкову власність тощо. Старшини дуже рано почали обертати рангових посполитих на приватних, передавати право на їх експлуатацію від батька до сина і т. д. Після Визвольної війни більшість гетьманських селян становили ті, що фігурували в офіційних документах як мешканці сіл, наданих "гетьманові на булаву", тобто рангові. Кілька суміжних таких сіл могли утворювати староства, ключі, дворці куди входили десятки і сотні селянських дворів. Вже за Зборівським договором 1649 р. і царським "Привілеєм Війську Запорозькому" 1654 р. гетьман Б.Хмельницький отримав «на булаву» Чигиринське староство з прилеглими до нього маєтностями (а згодом замість нього – Гадяцький ключ). Декотрі рангові посполиті, визначені "на булаву", могли перебувати в залежності від гетьманів протягом тривалого часу і після смерті одного переходити до іншого.
Отже, можна зробити певні узагальнення. По-перше, в ході та в результаті Визвольної війни перерозподіл, дроблення і поява значного масиву незайнятих земель, а також послаблення протиріч між різними соціальними верствами привели до того, що частина підсусідків, городників, бобилів і захребетників на деякий час ніби розчиняється серед інших категорій населення. При цьому помітно зменшується чи зводиться до мінімуму визиск їх можновладцями. Відомі навіть факти, коли представники проміжних груп з різних причин взагалі не виконували будь-яких повинностей. По-друге, стає досить вільним перехід підсусідків, городників, бобилів та захребетників з місця на місце, з маєтку одного "державця" до іншого, з'являється відносно широка можливість розпоряджатися власним не тільки рухомим, а вже й нерухомим майном. По-третє, цілком логічно припустити й таке: окремі представники з проміжних груп, заволодівши землями своїх колишніх утискувачів (особливо коли до того ж мали ще й робочу худобу), позбувалися коли й не назавжди, то надовго матеріальної залежності, напівголодного існування, а подекуди навіть збагачувалися і поповнювали заможні прошарки тогочасного суспільства.
У ході Національної революції сталися значні зміни в селянському землеволодінні та козацькій і міщанській земельній власності. Селяни, козаки і міщани шляхом займанщини заволоділи землями магнатів Вишневецьких, Любомирських, Потоцьких і багатьох інших феодалів на Київщині, Полтавщині та Чернігівщині. При цьому збільшилося землеволодіння насамперед заможних господарів, які, маючи необхідний сільскогосподарський реманент і робочу худобу, інтенсивно освоювали нові землі. Тобто в процесі займанщини відбувалося дальше поглиблення майнової нерівності населення, економічної основи і його соціального розшарування.
Подвірне землеволодіння і дрібна подвірна земельна власність продовжували зростати й після визвольної війни. Селяни, козаки і міщани самовільно користувалися полями, лісами, луками, сіножатями, річками та озерами, які раніше належали магнатам і шляхті. Вони відмовлялися визнавати також права і православних монастирів на землі, давали рішучу відсіч намаганням останніх захистити їх силою. Жителі Вигурівщини під Києвом, наприклад, навесні 1654 р. захопили ниви й сіножаті Михайлівського Золотоверхого монастиря і довгий час користувалися ними. У відповідь на скаргу монахів Б. Хмельницький наказав київському полковнику повернути землі монастирю. Але в умовах сильних антифеодальних настроїв народних мас зробити це полковник не міг, і тому 1 червня 1654 р. надійшов новий гетьманський універсал з категоричним наказом припинити подібні «загарбання» й надалі не допускати їх.
Влітку того ж року селяни Лісників і Ходосівки самовільно ловили рибу в прилеглих озерах, які належали Видубицькому монастирю. Спроби ігумена вигнати «свавільників» з допомогою монастирських прислужників ні до чого не привели, і він звернувся за допомогою до гетьманської адміністрації. В наступні роки захопленням піддавались землі Києво-Печерського, Софійського, Братського чоловічих, Фролівського жіночого й інших київських монастирів, внаслідок чого останні систематично просили у властей підтверджувальні грамоти і універсали на свої володіння. В Менській сотні Чернігівського полку козаки і селяни в 1656 р. самовільно користувалися «панськими землями;). З цього приводу полковник Г. Гуляницький писав місцевому сотнику: «Дошла нам ведомость, иж там некоторые товариство и посполитые люди недавними часи поля пахают панские завоевание во всех трех руках. Теды мы з владзы полковництва нашего приказуем абы ся жаден не важил того заживати поля» [Борисенко Соціально-економічний розвиток …, с. 84]. Наприкінці 50 - на початку 60-х рр. жителі Козельця й навколишніх сіл не визнавали права козелецького Георгієвського монастиря на володіння землями, ставками і сіножатями «зо всеми принадлежностями». Навіть одержавши від гетьмана підтверджувальний універсал на свої маєтності, монастир не зміг заборонити селянам, козакам і міщанам користуватися ними. Протягом тривалого часу селяни і козаки Будиської слободи, Михайлівни, ІІаумівки, Турівки та Чепеліва Чернігівського полку відмовлялися припинити оранку земель, які чернігівський Троїцький монастир вважав своїми. І тільки в 1691 р. останній з допомогою старшинської адміністрації заборонив їм користуватися цими угіддями. В 1698 р. монахи переяславського Ігорівського монастиря скаржилися в гетьманську канцелярію на місцевих жителів і ратних людей, які ловили рибу в монастирських озерах поблизу Дніпра, і просили припинити самовільні дії селян, козаків, міщан й ратних людей.
Зайняті землі селяни вважали своєю власністю з повним правом розпоряджатися ними: продавати, купувати, дарувати, передавати в спадок. Так, наприклад, житель с. Красного Колядина Прилуцького полку Ю. Іванович у присутності отамана і свідків у 1654 р. оформив продаж ставка з «берегами и вершиною синожатми, аж до старой дорожки, ... которая ... на Моклякову сеножать идет». Тоді ж міщанин з с. Галиці Л. Снітивський заповідав свій хутір ктитору галицької церкви. В 1656 р. мельник з с. Липового Прилуцького полку подарував Крупицькому монастиреві млин-вешняк на р. Ромні та острів. На основі цього заповіту адміністрація підтвердила право монастиря користуватися ними. Відчуження угідь селяни часто пояснювали тим, що, зайнявши з дозволу адміністрації землю, тривалий час обробляли її і «на чом працю свою ронили тое продавали». У 1668 р. селянин І. Первенчен з Переяславського полку продав свої «займища» багатому козакові П. Вельковичу. А один з жителів с. Циблі, крім батьківських і дідівських грунтів, збув і «братную часть» місцевому багатієві. Те ж саме зробили ще сім селян того ж полку. В наступному році міщанин Баришівки С. Вільканський у присутності баришівського сотника О. Максимовича, міського отамана та іншого «значного товариства» підписав документ про продаж свого поля за п'ять кіп грошей. Тоді ж інший міщанин К. Сидоренко збув свій хутір з прилеглими до нього полями, гаями і «рибними ловлями» на річці. В купчій окремо підкреслювалося, що землі здавна зайняв його батько. Цим же обґрунтовував своє право на продаж земель і міщанин з Переяслава В. Тимофійович. У 1677 р. селянин з Ніжинського полку І. Штатович продав ніжинському Благовіщенському монастиреві свої «займища» – «пляц», орні землі, сіножаті, сади, гаї тощо. Своєю частиною батьківського займища поступився братові в 1693 р. козак В. Корженко з Баришівки Переяславського полку. А житель Сосниці В. Донець обміняв своє «займище» на двір і ниву, що належали ніжинському Макошинському монастиреві. На початку XVIII ст. міщанин Березного Чернігівського полку Т. Ігнатенко віддав у заставу за борги зайняті в попередні роки угіддя своєму знайомому за три таляри.
Відстоюючи свої «займища», селяни посилалися на давні традиції й звичаї, які в їхньому розумінні мали силу закону. Ці їх уявлення базувалися тільки на давньому звичаєвому праві та силі селянства, яке здобуло визначну перемогу у ході революції. В таких умовах старі правові уявлення простого народу не могли бути повністю ігноровані властями. Більше того, вони неминуче проникали у феодальні правові кодекси і зберігалися в них у дещо зміненому вигляді.
Продовжувало зберігатися общинне землеволодіння. Сільська община об'єднувала всіх жителів села – козаків і селян. Саме змішана община була найхарактернішою для Лівобережної України другої половини XVII ст. Селян очолював війт, козаків – отаман, яких населення обирало на загальних сходках. Поступово, із зміцненням політичної влади феодалів посилювався і їх вплив на внутрішнє життя громад. В окремих випадках козацька старшина призначала або ж рекомендувала на посади війтів чи отаманів своїх ставлеників [Борисенко, с. 88]. У даний період у спільному користуванні общини залишилися переважно різні угіддя, а орні землі перейшли в індивідуальне користування. Община зберігала звичаєве право розпоряджатися землею – розподіляти її, продавати общинникам або стороннім особам, давати дозвіл на будівництво гребель, млинів, буд, рудень, добування залізної руди, поташу, селітри та ін.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить