Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Материалы для работы Засади соціальної політики гетьманського уряду

Засади соціальної політики гетьманського уряду
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Засади соціальної політики гетьманського уряду


Визначаючи засади соціальної політики гетьманської адміністрації Богдана Хмельницького, слід коротко зупинитися на тих соціальних суперечностях, що таїли в собі страшну загрозу соціально-політичного вибуху. Причинами революції в соціально-економічній сфері було наступне: протиріччя між  козацьким господарством фермерського типу і фільварково-панщинною системою господарства, що грунтувалвся на праці закріпаченого селянина; різке погіршення соціально-економічного становища селянства, міщанства і частини дрібної шляхти внаслідок бурхливого розвитку фільварково-панщинної системи господарства та її швидкого просування у всі регіони, де селяни ще не були закріпаченими і користувалися певними свободами [Смолій УНР крізь призму століть – 1998. - № 1. – с. 10].
Надаючи великого значення консолідації суспільства в умовах збройного конфлікту з Річчю Посполитою, Б. Хмельницький від самого початку Національної революції обрав гнучку та виважену лінію ведення соціальної політики. Намагаючись утворити єдиний фронт національно-визвольних сил, він уже в лютому 1648 р. розіслав у південні райони Київщини й Брацлавщини козаків з універсалами закликами до населення. «Дуже було б добре, – мовилося в них, – якби вже раз на поляків, не відкладаючи, сполучно одним ударом козаки й селяни ударили. Мені здається, що це чесніше, ліпше й безпечніше, коли поляки почують залізо у власній середині, коли будуть мати щоденно перед очима ворогів, будуть бачити як здобуваються і самим пострахом займаються міста...».
Після Корсунської перемоги гетьман знову звернувся до поспільства різних регіонів України з роз'ясненням причин й мети виступу Війська Запорозького та закликаючи «до себе в обоз під Білу Церкву на війну всіх, хто любить свою вітчизну й зичить їй добра». При цьому основна ставка, без сумніву, робилася на селянство як найбільш масовий та водночас знедолений суспільний прошарок. Утім, піднімаючи селян на боротьбу, Б. Хмельницький мало переймався їхніми соціальними інтересами, які в принципі були для нього чужими, а отже розглядав їх не як рівноправного союзника, а лише як підпору козацтва. Така позиція, з одного боку, спонукала його контролювати дії повсталого поспільства, щоб воно не стало перешкодою у досягненні політичних цілей Війська Запорозького, а з іншого – таїла в собі серйозну загрозу виникнення у відносинах із ним конфліктних ситуацій.
Б. Хмельницький добре розумів значення релігійного фактора у розгортанні національно-визвольної боротьби й усвідомлював, що матеріальна підтримка православ'я не лише не викличе спротиву широких мас поспільства та козацтва, а й зміцнить авторитет гетьманської влади. Тому вже у червні 1648 р., намагаючись заручитися підтримкою православного духовенства, він видає перші універсали, що захищали церковне землеволодіння й передбачали суворе покарання тих, хто зазіхав на майно і землі монастирів. 11 червня вийшов універсал про охорону церковних земель, 27 червня – розпорядження про недоторканність майна Густинського монастиря. Було прийнято «декрет» для запорозького Війська, що забороняв повстанцям завдавати збитків православній церкві. На початку липня гетьман заборонив приймати до війська підданих Густинського монастиря. Цього ж дня він надіслав наказ прилуцькому сотнику й отаманові упіймати учасників нападу на монастир і, «до нас не отсилаючи», суворо покарати «ведлуг їх заслуги і декрету от нас в войску виданого». Не виключено, що аналогічні розпорядження видавалися і щодо інших монастирів.
Характерно, що і надалі питання про підтримку православної церкви і монастирів практично не зникало з програмних документів як Б. Хмельницького, так і інших гетьманів. За приблизними підрахунками лише впродовж 1654-1657 рр. 11 монастирям було надано 10 універсалів на одержання володінь, 4 – на угіддя та 8 – на млини й млинарські кола. За даними Т. Таїрової-Яковлевої, у 1657 р. у семи полісах Лівобережжя монастирям належало 26 поселень, що становило 2,4 % від їхньої загальної кількості. Слід мати на увазі, що йдеться лише про фіксацію формального права монастирів на володіння поселеннями, яким далеко не завжди вони могли фактично скористатися внаслідок спротиву їхніх мешканців. Тому траплялися випадки, коли гетьман змушений був видавати по кілька універсалів про «послушенство» підданих.
Підтримуючи процес поновлення шляхетського землеволодіння й підданства селянства панам і урядникам, Б. Хмельницький діяв, однак, украй обережно. Зокрема, він не допускав відродження великих земельних володінь І. Вишневецького, М. Потоцького, А. Конецпольського та інших магнатів. Попри грізний тон універсалів, гетьман уникав масових репресій проти бунтівників. Прикметно, що, видаючи охоронні універсали панам, він, як правило, не брав на себе зобов'язань гаранта виконання поспільством повинностей та сплати податків. Магнати самі повинні були знаходити порозуміння з підданими, а оскільки їм заборонялося приїжджати до маєтків із загонами озброєних слуг, то цілком зрозуміло, що у них не було реальної сили, аби навернути тих до «послушенства». Окрім цього, шляхта мала постійно зважати на позицію місцевих органів влади, які в переважній більшості випадків підтримували поспільство. Тому відомі приклади, коли навіть заможні пани шукали компромісу зі своїми підданими. Наприклад, троцькин воєвода Микола Абрамович 22 червня звернувся з листом до мглинських і дроківських жителів, зауважуючи, що хоча їм випала «Божа воля» залишатися підданими, а не панами, все ж він пішов їм на поступки, не збираючи чиншу й меду, та зменшивши стацію з 11 до 1 злотих, а відтак прохав їх виплатити йому таку суму з диму й засіяти на зиму жито.
Не слід забувати, що засадничі принципи урядової політики в селянському питанні були продиктовані не лише власне соціальними поглядами Б. Хмельницького й старшини, а й прямо залежали від характеру відносин із Річчю Посполитою та позицій її еліти. Адже, відповідно до умов Зборівського договору, в Україні передбачалося поновлення дореволюційної моделі соціально-економічних відносин. Відмова від виконання угоди означала б її розрив. Отже, щоб уникнути воєнних дій у несприятливий для козацької держави час, Б. Хмельницький мусив демонструвати якщо не щиру, то показову прихильність справі забезпечення інтересів шляхти й боротьби з бунтівним поспільством.
Яскравим підтвердженням цьому слугують заходи гетьмана під час його походу до Молдавії. Щоб уникнути найменшого приводу для вторгнення польського війська в Гетьманщину в той час, коли українські полки перебували за її межами, він видає суворі універсали, спрямовані на захист шляхетського землеволодіння і на придушення селянських виступів. Так, 7 вересня Хмельницький звернувся до козацтва й поспільства, застерігаючи їх під загрозою смертної кари, аби у Київському й Чернігівському воєводствах та Житомирському старостві шляхті «жадное кривди найменшое не чинили і на здорове їх не наступовали. Водночас гетьман видає шляхті цим ну кількість універсалів про послушенство їй селян і міщан, аби «панів своїх у всьому слухали і, що належить, різні оброки як і раніше, даваали і бунтів би жодних не починали».
Важливим аспектом соціальної політики гетьмана, що стосувалася статусу селянства, залишалося питання відкритості для нього козацького стану. Як засвідчує аналіз джерел, попри заходи, що проводилися з метою закріплення за козацтвом привілейованого становища й повернення селянства у підданство, все ж козацький стан залишався відкритим для селян. Б. Хмельницький відхилив домагання польського уряду вилучити останніх із реєстру. Враховуючи потенційну загрозу поновлення воєнних дій, Б. Хмельницький убачав у селянах, котрі хотіли «собі заживати козацьких вольностей», найближчий резерв поповнення війська і не тільки набирав їх як обозну службу та козацьких джур, а й формував підрозділи «охотників».
Після укладення наприкінці вересня Білоцерківського договору селянське питання знову стало найскладнішим і найголовнішим у соці альній політиці Б. Хмельницького. Адже щонайменше 110-120 тис осій (більшість із них становили селяни), котрі брали участь у воєнних діях, а відтак претендували на козацький статус, позбавлялися цієї перспективи й мали повернутися у підданство. Крім цього, знову ж, як і після Зборівського договору, уряд повинен був дбати про реставрацію дореволюційної системи соціально-економічних відносин. Гетьман вдався до обережної політики маневрування, намагаючись уникнути збройного протистояння з покозаченим поспільством. Надзвичайно неохоче він роздавав універсали магнатам та шляхті про «послушенство» підданих, хоча цього домагалися А. Кисіль та інші польські сановники, які були переконані, що можна було б запобігти заколотам «черні», якби гетьман «щиро хотів вчинити безпеку приїзду пана до своїх маєтків, кожен би зміг тоді втихомирити це дике звірство своїх підданих».
Зумівши піднятися над світоглядом свого стану, гетьман зрозумів основне – неможливість поновлення в умовах розгортання революції традиційної для попереднього часу системи соціально-економічних відносин, відтак знайшов у собі і мужність, і мудрість визнати всі глибокі зрушення, що сталися в суспільств в тому числі й завоювання селян. Ішлося насамперед про ліквідацію великого й середнього землеволодіння (за винятком монастирського фільваркового господарства, кріпацтва, панщини й майже всього комплексу податків, повинностей і поборів, що склався на 1648 р.; здобути) прав власності (розділеної з державою) на землю й сільськогосподарські угіддя, особистої свободи, права вступу до козацького стану тощо. Відбувався грандіозний переворот, за якого селяни (як і козаки) отримали можливість вільно володіти, користуватися й розпоряджатися усім майном, у тому числі землею й сільськогосподарськими угіддями, займатися промислами й торгівлею, змінювати соціальний статус.
До останніх днів життя гетьман утримувався від втручання в селянське господарство, займанщину, функціонування вільних військовий сіл. Феноменальним соціальним та економічним явищем в історії України, який протягом не одного десятка років справляв свій вплив на суспільну свідомість, стало масове утворення (в своїй основі шляхом займанщини) так званих вільних військових сіл і містечок. В результаті Національної революції, як справедливо наголосив В. А. Смолій, у селянства й рядових козаків істотно змінився «культивований віками панівним класом стереотип на корінне питання тогочасної епохи — питання землі та волі. Селянин вперше відчув себе господарем становища, одержавши можливість певною мірою вільно розпоряджатися результатами своєї виснажливої праці» [Смолій …]. Вільні військові поселення виникли головним чином на колишніх землях польських магнатів, заможної шляхти і католицького духовенства. Наприклад, у Ніжинському, Переяславському та Київському полках у 60-ті роки XVII ст. вони становили понад 50 % загальної кількості населених пунктів. Згідно з подвірним переписом 1666 р. на території Лівобережжя у вільних військових селах та в містечках, де більшість місцевих жителів також займалася сільським господарством, налічувалося понад 24,6 тис. дворів посполитих. Ця категорія селян перебувала в значній залежності від старшинської адміністрації. Такі посполиті тільки вважалися вільними, а їх ділянки землі за своєю суттю становили державну власність, якою розпоряджались гетьмани, генеральні старшини, полковники та інші службові особи. В джерелах зустрічаються різні визначення таких поселень: «вольное войсковое в диспозиции гетманской», «свободное и к диспозиции гетманской надлежащее», «под ведением полковника належитую з государ ственных и войскових интересах отбувает повинность», «свободное войсковое, к диспозиции гетманской належит и в ведомстве сотников найдуется» та інші. Отже, за загальноприйнятою термінологією того часу ці маєтності перебували «под правлением сотенным, в ведомстве полковом и в диспозиции (розпорядженни) гетманской» [Гуржій …, с. 22]. Вільні військові посполиті були одними з найактивніших членів сільських громад, соціальне обличчя яких вони багато в чому визначали. Коли не виникало заперечень з боку місцевої влади, їх перехід з однієї маєтності в іншу здійснювався значне простіше, ніж селян приватних, монастирських чи рангових маєтків. Проте, опинившись у поземельній або особистій залежності від землевласника, посполиті вільних військових маєтностей досить швидко зрівнювалися в становищі з останніми.
Щоправда, як і раніше, Б. Хмельницький продовжував вважати козацтво привілейованим станом, а селянство – потенційно «підданським». Цей погляд дістав відображення і в переговорах із Росією 1654 р. У проекті договірних статей Б. Хмельницького передбачалося затвердження прав і вольностей козацтва, духовенства й шляхти. Що ж до селянства, то український уряд домагався визнання за ним права самому вирішувати свою долю. Договір також затверджував усі «шляхетські вольності», у тому числі права на маєтки, підтверджені польськими королями, що означало легітимне визнання шляхетського землеволодіння й «звиклого послушенства» селян.
Українська національна революція внесла докорінні зміни у суспільну свідомість і спосіб мислення практично всіх версти українського суспільства. Для селянства це означало реалізацію на практиці заповітного гасла «землі та волі». Козацтво ж зі стану гнаного і переслідуваного перетворилося на провідну суспільну верству, через яку, по суті, трансформувались основні тенденції політичного, господарського та етнокультурного розвитку України. Відповідні зміни від бувалися й у становищі міщан, а також духовенства, та шляхти.
Зіткнення соціальних інтересів землевласницької знаті й залежного від неї селянства, що адекватно відображали їх антагонізм у сфері поземельних відносин, більшою або меншою мірою позначалися на всіх рівнях суспільної свідомості. Істотно впливаючи на соціальну психологію, цей антагонізм водночас, в силу своєї довготривалості та стійкості, став тим фактором, який формував також ідеологічний рівень сприйняття залежним селянином навколишньої дійсності.
Фундаментальні основи соціальної політики були закладені Б. Хмельницьким у перші місяці революції. Впродовж наступного часу вони зазнавали певних змін і трансформацій, але основне полягало у тому, що ця політика виявилася життєздатною і мала принципово довгостроковий характер. Вона втілювалася у життя в умовах розгортання небаченого досі збройного повстання та швидкого наростання широкої хвилі народного протесту. Тому гетьманові часто доводилося йти на певні поступки різним верствам і категоріям суспільства.
Загроза розколу повстанського табору та реально існуюча тенденція переростання напруги у взаєминах між козаками і селянами у відкриши збройний конфлікт змушували Б. Хмельницького постійно вносити корективи у соціальну політику. Гетьман уміло застосовує метод «батога і пряника». З одного боку, час від часу видаються універсали, які залякували «бунтівників» смертною карою, з іншого – навіть під тиснім польського уряду Б. Хмельницький не вдавався до відкритих репресій проти повсталих. Принципового кредо про те, що він звільнить «з лядської неволі народ весь руський», і в цьому йому допоможе  чернь всяя по Люблин и Краков, которой я не одступлюсь, бо то права рука нашая», гетьман дотримувався до кінця свого життя. На відміну від попередніх соціальних рухів, коли селянство вже через досить незначний проміжок часу втрачало бажану волю та перерозподілену панську землю, дія соціальних результатів, досягнутих суспільством уже на початковому етапі Національної революції, виявилася значно тривалішою, глибшою та стійкішою. Фактично крізь їх призму переломлювалися всі реалії суспільно-політичного та економічного розвитку України другої половини XVII-XVIII ст.
Процес покозачення практично не припинявся протягом тривалі чи часу і втягував у свою орбіту десятки тисяч людей. Переходом у козацький стан селяни відреагували як на зміни у напрямах і формах спільної політики гетьманських урядів, так і на інші політичні події, що відбувалися на українських землях у другій половині XVII ст. (вони, як відомо, були досить бурхливими та неоднозначними). Ці процеси мали місце під час так званої «чорної» ради у Ніжині 1663 р., післі укладення Андрусівського договору про перемир'я 1667 р.
Здобуття козацького імунітету у свідомості поспільства закріпилося як універсальний засіб звільнення від усіх форм продукованої епохою середньовіччя соціальної залежності, отримання прав власності на землю та сільськогосподарські угіддя. Незалежно від умотивування соціальних виступів другої половини XVII ст., програмних засад «керівництва та зовнішньої оболонки лозунгів, під якими вони відбулися, у них домінували вимоги про вільне, нерегламентоване гетьманським законодавством володіння земельними наділами та переведенні селян у козацький стан. Ці вимоги присутні в усіх програмних матеріалах, які вийшли з-під пера селян і рядових козаків, висловлювалися ними у розмовах із царськими посланцями в Україні иЦ
Смерть Б. Хмельницького розв'язала руки тій частині козацтва, яка здавна мріяла про збагачення й закріплення за собою великої земельної власності та закріпачення селян. Егоїзм частини старшини та поступова поляризація соціальних сил суспільства, зрозуміло, не залишилися непоміченими у Москві, яка використала сприятливу ситуацію у своїх цілях. Роздаючи земллю, різні угіддя, промислові місця, царський уряд тим самим поглиблював суперечності, що існували не лише між козаками і селянами, а й у середовищі самого козацтва. Він ішов на зустріч соціальним домаганням старшини, відволікаючи її від боротьби політичної.
Нова епоха, породжена соціально-економічними реаліями XVII ст. та визвольними рухами українців, викликала до життя низку явищ, що є справжнім етносоціальним витвором української людності. Державно-приватна власність на землю, яка утвердилася в роки революції, поступово підійшла на другий план. Натомість виникли і значно поширилися такі форми власності, як рангова («на ранг», «на уряд») та приватна («зуполне», «вічне» володіння). До першої форми належали маєтки, які надавалися  старшині замість грошового пожалування і володіння якими обмежувалося певними часовими рамками. Формально вони вважалися власністю Війська Запорозького. Із часом одержані як винагороду за службу землі старшина почала перетворювати на спадкову власність, і проби гетьманів обмежити прогресуючий процес поступового зменшення фонду земель, що надавалися старшині «на уряд», були, як правило, малоефективними.
Діяльність Богдана Хмельницького справила помітний вплив на шляхи дальшого поступу українського суспільства, становлення його державних інституцій, характер соціально-економічних відносин на теренах козацької України, формування нації та розвиток її самосвідомості. Слід відзначити, що він виявився першим політичним діячем, який зумів об'єднати більшість станів і груп населення у боротьбі за незалежність [Смолій Богдан Хмельницький …с. 394]


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить