Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Материалы для работы Історіографічний образ української революції середини XVII століття

Історіографічний образ української революції середини XVII століття
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Історіографічний образ української революції середини XVII століття


Спроби наукового осмислення комплексу подій, що спалахнули в середині XVII ст. в Україні, започатковуються майже по їх слідах.
По суті його конструювання у різний час суворо регламентувалося певною панівною загальною концепцією, яка практично не залишала для науковців можливостей відступу за чітко визначені межі оцінних координат.
В українській історіографії, починаючи з кінця XVIII і фактично до кінця XIX ст., за домінування загальної зацікавленості козацькою добою української історії, а отже і Хмельниччиною як апогеєм козацької звитяги, все ж превалювало поверхове, дещо схематичне ставлення до висвітлення її національно-визвольного та державотворчого характеру. Вперше найбільш цільну картину визвольних змагань українців кінця 40-х-першої половини 70-х рр. XVII ст. спробував відтворити анонімний автор «Історії Русів», вживши щодо їх характеристики поняття «революція». Виходячи з концепції самобутності й окремішнього існування української спільноти, він, по суті, майже наблизився до з'ясування сутності українських подій середини XVII ст. та виклав їх розвиток із позицій українського патріота, започаткувавши тим самим романтичний струмінь в їх дослідженні, щоправда, припустившись при цьому значних фактологічних помилок. Усе ж йому вдалося висловити низку важливих положень, які багато в чому визначили погляди на революційні події в Україні його наступників. Зокрема, він зробив наголос на зраді українським панством національних інтересів; провідній ролі козацтва у боротьбі, що привела до створення Руської (Української) держави; непересічній історичній ролі Б. Хмельницького.
Чимало місця характеристиці українських подій кінця 40-х - 70-х рр. відведено у працях Д. Бантиша-Каменського і М. Маркевича. Щоправда, перший із названих дослідників оцінював політику гетьманів у світлі їхньої проросійської позиції, вбачаючи сенс і наслідки визвольної боротьби в Україні в поверненні її (як відторгнутої складової) до складу Російської держави. Натомість М. Маркевич виходив із методологічної засади відрубності історичного розвитку України, в призмі чого оцінював зміст боротьби середини XVII ст. Відлуння концепції «Історії Русів» відчувається у творчості Т Шевченка, який, за слушним спостереженням М. Драгоманова. оспівуючи героїчну боротьбу козацтва за волю, добре розумів її національні й державотворчі засади.
Із середини XIX ст. в українській історіографії утверджується народницький напрям, для представників якого, за спостереженням В. Потульницького, єдиним критерієм при оцінці історичних явищ виступав «інтерес трудового народу», народна воля і народний добробут, а прояви державотворчості народних мас відсувалися на другий план, а то й зовсім ігнорувалися. Один із його представників М. Максимович започаткував науково-критичний підхід до вивчення проблематики Української революції. Він високо оцінював діяльність Б. Хмельницького, першим розпочав досліджувати політичну еліту. Йому вдалося розкрити генетичний зв'язок Гетьманщини з козаччиною XVI - першої половини XVII ст., а відтак і з княжою Руссю, водночас його оцінки не зовсім адекватно відбивали мету та наслідки визвольної боротьби.
Вагомий внесок у дослідження революційної доби зробив М. Костомаров. Увівши до наукового обігу величезний джерельний матеріал, він присвятив подіям кінця 40-х - першої половини 70-х рр. XVII ст. кілька своїх фундаментальних монографій («Богдан Хмельницький», «Гетьманство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Руїна»), в яких, акцентуючись переважно на політичних аспектах, обгрунтував масовий характер боротьби й провідну роль у ній козацтва, а також показав визначну роль Б. Хмельницького як політика й дипломата. Водночас він започаткував вивчення соціально-економічної політики гетьманського уряду, впливу геополітичного фактора на хід боротьби, зумів побачити у визвольних змаганнях народу прагнення до «політичної самостійності України», звернув увагу на появу ідеалу «самобутнього незалежного існування».
Як українську революцію, що зазнала поразки через низький рівень політичної культури народу, розглядав національно-визвольну боротьбу 1648-1657 рр. В. Антонович. Він першим серед українських науковців поставив українські події середини XVII ст. в один типологічний ряд з Англійською та Неаполітанською революціями. Вчений розрізняв існування у визвольному русі різних течій, наголошував на прагненні старшини посісти місце польської шляхти. До речі, він рішуче спростував створений польською історіографією міф про месіанську роль Польщі в Україні, водночас закинув Б. Хмельницькому звинувачення у відсутності чіткої політичної програми.
З інших оціночних позицій підійшли до аналізу українських подій П. Куліш та П. Буцінський. Зокрема, переживши серйозну еволюцію поглядів, П. Куліш у 70-80-х рр. відмовляється від наріжних принципів народницької історіографії і переходить від романтичної ідеалізації козаччини до її категоричного осуду і знеславлення. В основу його концепції було покладено такі ідеї, як деструктивна роль козацтва в українській історії, яке, на його думку, по суті, зруйнувало створену освіченим польсько-українським панством культуру; неспроможність українців до самостійного державного життя; історична неминучість злиття «Північної» і «Південної Русі». Тому дослідник оцінював Хмельниччину як «величезну катастрофу», в якій «спустошуюча сила виступала проти продуктивної сили», варварство проти цивілізації.
Започаткований ще на рубежі XIX-XX ст. працями                                    М. Грушевського та С. Томашівського поворот в історіографії щодо визначення комплексу проблем визвольної боротьби українців в середині XVII ст. (по суті, вона переходить із народницьких на державницькі позиції) вже до кінця 30-х рр. приніс вельми помітні результати. У своїй фундаментальній праці «Історія України Руси»             М. Грушевський присвятив їх висвітленню чотири томи, які по сьогодні не втратили свого не пересічного значення як своєрідної «енциклопедії знань» з історії боротьби за незалежність і створення національної держави. Оцінюючи епоху Хмельницького як «велику народну війну», називаючи її «найбільшою революцією» Е українській історії, він спробував комплексно дослідити її причини, розглядав її важливою складовою європейського революційного руху XVI-XVIII ст. Визнаючи, що «козацька Україна у 1648-1654 рр. дійсно була фактично незалежною державою», вчений, приділивши багато уваги висвітленню її відносин із сусідніми країнами, разом із тим лише епізодично торкався комплексу питань, пов'язаних із її розбудовою та функціонуванням.
Низку важливих аспектів соціально-правової організації Запорозької Січі, внутрішньої і зовнішньої політики уряду Б. Хмельницького та його наступників, становлення й функціонування органів влади з'ясовано у працях В. Гарасимчука, І. Каманіна. М. Кордуби, Л. Окиншевича. М. Слабченка, С. Томашівського та інших дослідників. Саме в цей час було розпочато й досягнуто серйозних успіхів у вивченні кардинальної проблеми – боротьби за створення незалежної Української держави, її характерних рис та особливостей.
Поява в українській історіографії нової концепції Національної революції тісно пов'язана з іменем В. Липинського. Її основні теоретичні підвалини вчений виклав у фундаментальних монографіях «Станіслав Михайло Кричевський» та «Україна на переломі. Замітки до державного будівництва 1657-1659», які побачили світ, відповідно, у 1912 та 1920 рр. Вже у першій з них В. Липинський аргументовано довів державотворчий сенс національно-визвольної боротьби середини XVII ст. «Остаточною ціллю політики Богдана, – наголошував він, – було визволення українського народу. Її першою і конечною передумовою було: звільнення його з тогочасної неволі лядської», зруйнування гнобительської польської державності на українських землях». На його тверде переконання, «польській державній ідеї, що була виявом польської експансії на Схід», протиставлялася ідея визволення «з лядської неволі всієї України по Львів, Холм і Галич, як сказав Хмельницький». Отже, на думку дослідника, на українських теренах Речі Посполитої у 1648-1649 рр. відбувалася «Велика українська революція».
Уперше у вітчизняній історіографії вчений спробував прослідкувати співвідношення і взаємовплив національного та соціального аспектів боротьби, підкреслюючи при цьому її політичний характер: «...це було таки справді всенародне повстання – "руська ребелія" – поєднане з соціальною революцією – "хлопською повінню"...». Водночас, підкреслював В. Липинський, «в той час, коли від початку до кінця повстання затримало незмінні прикмети національної боротьби, в той час, коли воно перестало бути після двох років революцією соціальною, його політичні гасла ставали дедалі виразніші, а політичні домагання "бунтівників" зростали з кожним роком у міру розвитку й дозрівання повстанського руху». На його думку, своєї національної забарвленості «народна революція», яка «прибрала форми селянської жакерії, спрямованої проти панів, як русинів, так і поляків», і становила собою «найжахливішу соціальну революцію», що розлилася на всю Україну «аж до найдальших її меж», набула лише після приєднання до неї міщанства та шляхти.
Отже, заслуга В. Липинського полягає в тому, що він першим почав розглядати революційний процес під кутом зору витворення незалежної держави. Зокрема, він відзначав факт появи у 1648 р. на українських землях «окремої республіки». Чимало уваги вчений приділив з'ясуванню значущості діяльності Б. Хмельницького, однак при цьому вважав за потрібне підкреслити, що «вплив і воля одиниці завжди й усюди сягають тільки до певних меж». Не приховуючи допущених гетьманом прорахунків, В. Липинський водночас зображує його титанічною постаттю. Після смерті цього володаря булави, зазначав він, «ми вже не мали людини, котра б могла своїм генієм Богданові дорівняти».
Уперше в історіографії дослідник грунтовно зупинився на висвітленні політики Б. Хмельницького у сфері розбудови держави і виборення нею незалежності, ролі різних станів у революційних подіях та впливу останніх на зміну їхнього становища, формування політичної еліти тощо. Визнаючи за козацтвом вирішальну роль у революції й розбудові держави, В. Липинський все ж надає перевагу покозаченій шляхті, яку вважає «основоположною політичною силою». На його думку, саме вона як більш освічений прошарок «дала "Війську Запорозькому" в другій добі повстання "мізок", "ціле фактичне керівництво"». Отже, завдяки вступу шляхти до Війська Запорозького відбувся процес перетворення «аристократії козацької» на «аристократію національну і державну».
Водночас саме В. Липинському належить першість у виведенні на порядок денний питання про започаткування в Україні процесу становлення спадкової гетьманської влади. Він надавав йому особливого значення, адже вважав, що саме завдяки неусвідомленню українцями того факту, що лише сильна «влада була в стані державу українську збудувати», суспільству довелося пережити велику національну катастрофу.
Запропонована В. Липинським концепція справила значний вплив на подальший розвиток історичної науки. За твердженням                                     Б. Крупницького, за ним пішли майже всі історики «Галицької школи». Подальшого свого розвитку погляди вченого здобули в творчості                  М. Кордуби, О. Терлецького, І. Крип'якевича, В. Гарасимчука,                                         А. Яковліва, Д. Дорошенка, Д. Олянчина. Їм вдалося реконструювати низку важливих аспектів міжнародної діяльності українських урядів, зокрема відносин козацької України з Бранденбургом, Венецією, Австрією і Трансільванією. Великим внеском у дослідження проблематики революційної боротьби та фундації національної держави українців стали прані І. Крип'якевича, який фактично започаткував комплексне дослідження процесу становлення Української держави в середині XVII ст., її політичного устрою, ступеня зрілості її політичних інституцій, соціального складу державної еліти, а також підкреслив вразливість геополітичного становища козацької України.
У 30-х рр. було видано велику синтетичну працю Д. Дорошенка «Нарис історії України», а також підготовлено до друку                                       І. Крип'якевичем курс «Історія України». Обидві ці праці й понині залишаються одними з найкращих підручників з історії українського народу. В них приділено велику увагу визвольній боротьбі й витворенню в її ході та подальшої еволюції національного державного організму. Проблемі становлення Української держави в контексті історичного поступу України XVII ст. присвятив своє дослідження                         О. Терлецький. А. Яковлів зосередив увагу на розкритті суті українсько-московського договору 1654 р., показавши при цьому характер політики московського двору щодо козацької України протягом другої половини XVII ст. Історіографія досягла серйозних успіхів у дослідженні соціально-правової організації Запорозької Січі й Гетьманщини, адміністративно-територіального устрою Лівобережної України (М. Слабченко); її центральних органів влади та формування еліти (Л. Окиншевич); складання території козацької держави (М. Василенко); впливу соціальної боротьби на характер соціально-економічних відносин (М. Петровський, М. Ткаченко).
Зазначимо, однак, що ці успіхи були досягнуті або до кінця 20-х рр., або за межами радянської України, на теренах якої вже незабаром історіографічний процес набув іншого спрямування. Починаючи з кінця 20-х рр., посилюється тиск на розвиток історичної науки ідеологічних факторів, Справжнього погрому остання зазнала на першій Всесоюзній конференції істориків-марксистів у Москві (грудень 1928 - січень 1929 рр.), де її було кваліфіковано «як науку націоналістичну», а вчених-істориків заклеймовано як «націонал-шовіністів». Зазнав арешту і був ув'язнений М. Грушевський, репресовано М. Яворського, Й. Гермайзе, О. Грушевського та багатьох інших науковців. Розсипаються оригінал-макети підготовлених до друку праць, припиняється видання творів класиків української історичної думки. Тим самим в Україні започатковується творення офіційної історичної науки, що найбільш негативно позначилося насамперед на комплексі проблем українського історичного процесу раннього нового часу, а отже, безпосередньо заторкнуло коло проблематики, пов'язаної із дослідженням Української революції.
Наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. набирає поширення концепція М. Покровського, за якою події середини XVII ст. в Україні починають трактуватися як «буржуазна козацька революція», в якій період 1648 –1649 рр. виокремлювався як доба «демократичної селянсько-козацької революції». При цьому ігнорувався національно-визвольний характер боротьби. Її сутність починає розглядатися насамперед крізь призму марксистської наукової парадигми, а отже, ставиться у пряму залежність від формаційного та класового підходів. Зокрема, автори виданої в Києві у 1932 р. «Історії України» вбачали у ній «селянську революцію», під час якої селянсько-козацькі маси боролися за вільне селянське господарство, за створення передумов розвитку буржуазного ладу. Лише як класову розглядали боротьбу українського етносу М. Рубінштейн і            Т. Скубицький (у характеристиці останнього вона тлумачилася як «селянська війна 1647-1658 рр.»). При цьому цінні з наукового погляду спостереження цих дослідників (вони, поза всяким сумнівом, мали місце) затушовувалися розмитими ідеологічними штампами.
Новий крок на шляху формування радянської концепції подій середини-другої половини XVII ст. було зроблено в серпні 1937 р. Постановою журі урядової комісії по конкурсу на кращий підручник для 3-го і 4-го класів середньої школи з історії СРСР. У документі зазначалося, що автори підручника не бачать «ніякої позитивної ролі в діях Хмельницького в XVII ст. у його боротьбі проти окупації України панською Польщею і султанською Туреччиною», а перехід Грузії наприкінці ХУГИ ст. під протекторат Росії чи України під владу Російської держави розцінюють «як абсолютне зло, поза зв'язком з конкретними історичними умовами того часу». Вони ігнорують ту обставину, що «перед Україною стала тоді альтернатива – або бути поглинутою панською Польщею і султанською Туреччиною, або перейти під владу Росії; вони не бачать, що друга перспектива була все ж найменшим злом». Відтоді формула «найменшого зла» набула загального й універсального поширення, зокрема й щодо оцінок акту приєднання України до Російської держави. Акцептування уваги саме на цьому аспекті визвольної боротьби приховувало у собі загрозу можливої підміни її суті сконструйованою з політичних міркувань схемою боротьби за приєднання України до Росії, що визначала б і її хронологічні межі – 1648-1654 рр. На жаль, саме у цьому напрямі й пішла українська радянська історіографія.
Однак це стало помітним далеко не відразу. У працях кінця 30-х –першої половини 40-х рр. (А. Барабой, С. Боровий, В. Голобуцький, О. Макарець, К. Осипов, М. Петровський, М. Подорожний, В. Пічета,                         Б. Федоров, М. Шиманський та інші вчені) ще підкреслювався національно-визвольний характер боротьби, яку відтепер почали називати «визвольною війною» українського народу; мали місце спроби дослідити співвідношення її національно-визвольного і соціального аспектів; спостерігалось прагнення розкрити характер соціально-економічної політики уряду Б. Хмельницького; чимало уваги приділялося з'ясуванню ролі гетьмана у розвитку визвольної боротьби; піднімалася проблема державного будівництва в Україні в середині XVII ст.; приєднання України до Росії оцінювалося як «найменше зло». Разом із тим, у працях цього часу з'явилися теоретичні положення, які почали домінувати у вивченні цієї проблеми. Йшлося про месіанську роль Росії щодо України; Визвольна війна стала кваліфікуватися виключно як боротьба українців за об'єднання з «великим братнім єдинокровним народом»; приєднання України до Росії розглядалося як закономірний наслідок історичного розвитку України, волевиявлення споконвічних прагнень українського народу; хронологічні межі Визвольної війни визначалися 1648—1654 рр. (від часу оволодіння повстанцями Запорозькою Січчю до Переяславської ради); підкреслювався «народний» характер останньої.
Зауважимо, що суперечливість цього етапу розвитку радянської історіографії найповніше відобразилася в працях визначного українського історика М. Петровського, який у своїй відомій монографії «Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1648-1654)» у світлі тогочасної офіційної концепції на основі багатого фактичного матеріалу здійснив доволі успішну спробу комплексного висвітлення революційних подій середини - другої половини XVII ст. Зокрема, йому вдалося встановити, що у 1648 р. соціальна боротьба в Україні набрала «типових форм селянської війни».
Однак характеристика приєднання України до Росії як «найменшого зла», наявні в історичній літературі критика політики царизму щодо України після 1654 р. та згадки про створення національної держави вже не влаштовували офіційну ідеологію. З ініціативи першого секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича у 1947 р. колектив Інституту історії України АН УРСР було звинувачено у «буржуазному націоналізмі». Незабаром було прийнято постанову ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». Як зауважував М. Брайчевський, із цього часу приєднання України до Росії почали оцінювати як безумовне благо та найкращу перспективу для українського народу. Водночас розпочався перегляд формули «найменшого зла» і замість загальновживаного «приєднання» України до Росії декретується термін «возз'єднання» України з Росією, який стає обов'язковим для всіх праць.
Панування цієї офіційної концепції Визвольної війни, що тривало фактично до кінця 80-х рр. XX ст., суттєво відбилося на дослідженні практично всіх її подій, аспектів, горизонтальних зрізів. Її серцевину становив комплекс теоретичних постулатів, сформульованих у «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією», котрі істотно збіднювали основну суть подій середини XVII ст. Цей документ націлював науковців не на вивчення складних процесів визвольних рухів в Україні, а лише на їх т. зв. «возз'єднавчий» аспект. Відповідним чином були зміщені акценти в оцінках національно-визвольної боротьби. Фактично, за спостереженням М. Брайчевського, український народ боровся «головним чином... проти власної національної незалежності»; провід у ній відводився не козацтву, а селянству; ігнорувалася участь у боротьбі шляхти і духовенства; хронологічні межі війни визначалися 1648— 1654 рр. (верхня з них обґрунтовувалася завершенням Переяславської ради), що означало штучне виділення з єдиного процесу боротьби за створення незалежної Української держави й абсолютизацію одного із її етапів. Фактично до кінця 80-х рр. ігнорувався справжній зміст подій середини XVII ст., який полягав у боротьбі за створення незалежної держави на етнічному українському ареалі. На процес українського державотворення раннього нового часу накладалася схема відомого марксистського положення про державу як «засіб придушення і експлуатації пригнобленого класу». Відповідним чином оцінювалася внутрішня політика гетьманського уряду, з якої вилучалися всі державотворчі аспекти. Подібний підхід обумовлював і трактування ролі козацької України в міжнародних відносинах не як їх повноправного суб'єкта, а лише у контексті геополітичних інтересів інших держав. Тим самим поза увагою науковців залишалося висвітлення політичних програм українських урядів та боротьби за реалізацію їх засадничих принципів; ігнорувалися як автономістичні засади в політиці правлячих кіл України щодо Речі Посполитої, так і можливості прийняття турецької протекції; теза про «бездержавність» української нації створювала підставу для виправдовування політики російського уряду щодо України у постпереяславську добу.
Однак у цьому масовому продукуванні ідеологічних постулатів час від часу з'являлися і праці справді високого наукового гатунку. Серед них найвагоміший внесок у дослідження українських подій середини XVII ст. зробила монографія І. Крип'якевича «Богдан Хмельницький» (1954). У ній учений глибоко проаналізував причини Визвольної війни, охарактеризував перебіг її основних подій, розкрив суттєві зрушення соціально-економічного характеру в козацькій Україні, показав процес формування Української держави, навів характеристику різних течій серед старшини тощо. Він особливо підкреслив об'єднавчий аспект політики Б. Хмельницького, який прагнув згуртувати у боротьбі з Польщею всі суспільні стани, намагався зберегти союз козацтва з поспільством, протидіяв відновленню великого землеволодіння, захищав інтереси міщан і сприяв розвитку міст і торгівлі. Деякі з цих положень розвинув Ф. Шевченко у книзі «Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст.». Він також, окрім задекларованих у назві монографії проблем, торкнувся висвітлення процесу становлення нової еліти, соціальних зрушень в українському суспільстві. Об'єктом монографічного дослідження В. Голобуцького стала зовнішня політика уряду Б. Хмельницького. Найбільш рельєфно у ньому відтворено зріз відносин козацької України з Російською державою й Річчю Посполитою.
У другій половині 60-х рр. окремі вчені наважилися стати на шлях перегляду постулатів офіційної доктрини «Визвольної війни і возз'єднання України з Росією». Зокрема, І. Бойко поставив під сумнів твердження, що із «возз'єднанням» України з Росією успішно завершується Визвольна війна, наголошуючи на тому, що Правобережна Україна залишалася в складі Польщі. О. Апанович звернула увагу на несумісність самодержавних і демократичних принципів організації політичного життя Росії й козацької України, що, на її думку, і стало причиною ліквідації російським урядом української автономії.                        М. Брайчевський у статті «Приєднання чи возз'єднання?» доводив наукову неспроможність засадничих ідей офіційної концепції Визвольної війни. Однак нові підходи було відхилено на початку 70-х рр., а більшість їхніх авторів зазнала переслідувань у своїй професійній діяльності.
Однак і за цих украй несприятливих обставин у наступні роки українським історикам усе ж вдалося отримати помітні позитивні результати в досліджуваній проблемі. Зокрема, було з'ясовано основні напрями соціально-економічної політики Б. Хмельницького; висвітлювалися окремі питання державотворення, особливо політичного устрою й становлення еліти; започатковується дослідження впливу політичної боротьби на діяльність уряду. Вагомий внесок було зроблено у проблему дослідження процесу «покозачення» селянства та його соціальних наслідків, особливостей розвитку соціальної боротьби селян і міщан у різних регіонах України тощо. Заслуговують на увагу результати пошуку науковців у царині з'ясування соціально-економічних
відносин у козацькій Україні, формування соціальної свідомості козацтва і посполитих.
Певних здобутків було досягнуто у вивченні воєнного аспекту Визвольної війни, зокрема, питань формування української армії, налагодження її озброєння та постачання, тактичного й оперативного мистецтва. Значну увагу привертав зовнішньополітичний аспект діяльності українського уряду. К. Стецюк присвятила монографію вивченню народних рухів у Лівобережній і Слобідській Україні у 50-70-х рр., в якій ідеалізувала соціальні виступи козацької голоти і поспільства й акцентувала увагу на їх антагонізмі з козацькою старшиною. Натомість М. Брайчевський першим у радянській історіографії довів безпідставність обвинувачень українських гетьманів у «зрадах», наголосивши на патріотичному спрямуванні їхньої діяльності.
Розглядаючи стан історіографічної розробки проблеми, було б вельми несправедливо не згадати вагомий доробок учених української діаспори та закордонних українознавчих центрів. Започатковане працями Д. Дорошенка, М. Андрусяка, Я. Рипки, Р. Лащенка, С. Шелухіна,                        С. Дністрянського та інших науковців дослідження цілого спектра проблем української історії середини-другої половини XVII ст. у другій половині XX-на початку XXI ст. було продовжене у науковій творчості Н. Полонської-Василенко, Б. Крупницького, Л. Винара, 3. Когута,                О. Субтельного, Т. Мацьківа. Основна увага приділялася характеристиці гетьманату Б. Хмельницького (останнього оцінювали переважно як видатного державного діяча). В центрі уваги перебувала також проблема визначення юридичного характеру та сутності українсько-російського договору 1654 р. Окремо варто виділити вагомий внесок у вивчення Української революції Ф, Сисина, котрий одним із перших в історіографії звернувся до теоретичних питань визвольної і соціальної боротьби в Україні, зокрема, визначення характеру політичних і соціально-економічних зрушень в українському суспільстві, значущості революції у формуванні «модерної» української нації, ролі                              Б. Хмельницького в українській історії тощо. Різних сторін біографії гетьмана, його військового таланту, змін у соціальній та економічній сферах, взаємин козацької України з Росією, Портою, Кримом, Трансільванією й іншими державами торкалися у своїх працях                        С. Величенко, П. Гой, В. Гришко, В. Дубровський, С. Зеркаль, Д Злепко, 3. Когут, Ш. Лемерсьє-Келькеже, Я. Падох, О. Пріцак, І. Рибчин, В. Сенютович-Бережний, Ю. Тисс-Крохмалюк й ін. Соціально-політичні події 60-70-х рр. XVII ст. досить грунтовно висвітлювали П. Зеркаль,            О. Оглоблин, І. Рибчин, О. Субтельний, які, зокрема, негативно оцінювали міжусобиці, позитивно характеризували політику                         П. Дорошенка, спрямовану на відновлення цілісності Гетьманщини.
Із кінця 80-х рр. в українській історіографії окреслився новий період у вивченні революції, який у 90-х рр. XX – першому десятиріччі XXI ст. ознаменувався якісно новими здобутками. їх глибокий аналіз вимагає спеціального дослідження. Тому окреслимо лише основні напрями наукового пошуку та їхні результати. Найголовнішим стало переосмислення у першій половині 90-х рр. усталених у радянській історіографії поглядів на суть Визвольної війни та її наслідки                        (В. Борисенко, О. Гуржій, Я. Дашкевич, В. Замлинський, В. Сергійчук та ін.). Науковому загалу було запропоновано нову концепцію, яка докорінно переглядала сенс національно-визвольних змагань українського народу середини і другої половини XVII ст.
Атмосфера вільного творчого пошуку, конструктивізм наукових дискусій стали запорукою значного прориву в дослідженні багатьох аспектів української історії раннього нового часу, зокрема з'ясування формування та «спрямованості політичної культури» козацького стану (О. Апанович, В. Брехунен- ко, О. Гуржій, Ю. Мицик, П. Сас, С. Плохій, О. Струкевич, В. Щер- бак та ін.), його політичної свідомості                           (В. Брехуненко, С. Леп'явко, І. Грозовський, В. Щербак, М. Кравець,                        С. Плохій, П. Сас, О. Струкевич, В. Щербак). Вперше було здійснено спробу провести порівняльний аналіз української козацької спільноти з російським козацтвом та іншими європейськими аналогами                             (В. Брехуненко, С. Леп'явко), порушено важливу теоретичну проблему впливу Великого Кордону на становлення козацтва, розвиток українського етносу (В. Брехуненко, Я. Дашкевич, І. Стороженко).
Центральне місце у дослідженнях науковців посідала проблематика, пов'язана з висвітленням, по-перше, самої тяглості національно- визвольної, конфесійної та соціальної боротьби у їх тісному взаємозв'язку (В. Борисенко, А. Бульвінський, В. Газін, В. Горобець,                  О. Гуржій, Ю. Мицик, Н. Савчук (Стеньгач), Т. Чухліб, В. Шевчук); по-друге, особливостей процесу державотворення у взаємодії з соціально-економічною політикою гетьманських урядів та соціальними виступами поспільства й козацьких низів (О. Биркович, В. Газін, О. Гуржій, Л. Мельник, О. Путро, Н. Савчук (Стеньгач), В. Шевчук, В. Сергійчук); по- третє, функціонування витвореної в ході революції власне української політичної системи в цілому та окремих її структурних підсистем зокрема (В. Горобець, В. Єрмолаєв, А. Козаченко, Ю. Мицик). Активізувалося вивчення революційних подій у регіонах: Волині, Дніпропетровщині, Кіровоградщині, Корсунщині, Поділлі, Черкащині, Уманщині, Чернігівщині (Ю. Мицик, В. Цибульський, О. Ярошинський, І. Стороженко, М. Сигидин та ін.) тощо.
Явним успіхом сучасної історіографії стало відродження дослідження процесу формування нової української політичної еліти. З'явилися ґрунтовні праці в царині генеалогії козацьких та шляхетських родів                         (П. В'ялов, В. Кривошея, І. Кривошея, В. Томазов). Зроблено першу успішну спробу виявити політико-культурні орієнтації козацької старшини; чималих успіхів досягнуто у з'ясуванні політичних поглядів як окремих представників елітарних кіл, так і існуючих угруповань               (С. Плохій, П. Сас, О. Струкевич, В. Шевчук, Н. Яковенко). Помітно активізувалася робота у сфері дослідження зовнішньополітичних аспектів існування Української держави, зокрема, характеру міжнародних відносин та їх впливу на внутрішню і зовнішню політику українського народу (В. Газін, В. Горобець, А. Гурбик, Я. Дашкевич, Я. Федорук, Т. Чухліб та ін.). Поновилася традиція проведення історико-біографічних досліджень. Останнім часом створено цілу галерею історичних портретів володарів гетьманської булави, представників генеральної старшини і полковників. З-поміж них найповніше висвітлено життя і діяльність Богдана Хмельницького. Посилився інтерес до вивчення постатей І. Виговського, Ю. Хмельницького,                     П. Тетері, П. Дорошенка. Зроблено перші спроби переглянути діяльність Д. Многогрішного, І. Брюховецького, І. Самойловича, М. Ханенка, П. Суховієнка, С. Опари.
Поза увагою вчених не залишився комплекс питань, пов'язаних із розвитком національної свідомості, становленням і еволюцією української державної ідеї (В. Газін, В. Горобець, О. Гуржій, Я. Дашкевич, В.Матях, С. Плохій, П. Сас, В. Шевчук та ін.). Окреслилися істотні зрушення у з'ясуванні військової доктрини Б. Хмельницького, створенні української армії та проведенні нею воєнних кампаній у ході революції (О. Апанович, А. Бульвінський, А. Гурбик, В. Заруба,                     І. Свєшніков, О. Сокирко, І. Стороженко). Зросла увага до висвітлення ролі конфесійного чинника у визвольних змаганнях українців, зокрема значущості православ'я й православної церкви, політики гетьманів у релігійному питанні (С. Здіорук, Ю. Мицик, В. Мордвінцев, С. Плохій, М, Харишин) тощо. Особливо вагомими виявилися здобутки в царині дослідження геополітичного становища козацької України, зовнішньої політики українського уряду, характеру відносин із Росією, Річчю Посполитою, Портою, Кримом, Швецією, Молдавією й іншими країнами (В. Брехуненко, В, Газін, А, Гвоздик- Пріцак, В. Горобець, А. Гурбик, М. Крикун, В. Сергійчук, Я. Федорук, Т. Чухліб та ін.), переглянуто Переяславський міф 1654 р, (В. Брехуненко, В. Горобець, Я. Федорук, Т. Чухліб та ін.), сформульовано концепцію гюлівасалі- тетної залежності Гетьманщини (Т. Чухліб) тощо.
Разом із тим, у певних наукових колах явно простежується тенденція до реанімації на основі нових постмодерністських теорій польської концепції «домової війни». Залишаючи за колегами-опонентами абсолютне право на власний погляд, все ж зауважимо, що коріння такого повороту заховане в далекій від історіографічної інтерпретації площині й не вносить нічого нового у з'ясування сутності цієї епохальної події української історії.
В історіографічній традиції сусідів України, здавалося, було зроблено все можливе, щоб звести це епохальне і типологічно складне явище в українській історії до тривіального регіонального конфлікту, локалізованого східними кресами Речі Посполитої. Відповідно українська історіографія, намагаючись все ж таки наблизитися до суті проблеми, постійно відчувала себе у прокрустовому ложі моральних зобов'язань перед суспільством і поза своєю волею впадала в іншу крайність – героїзацію національного історичного процесу (принаймні, до тих пір, доки можливість для цього існувала). Вочевидь, найбільш рельєфно окреслити ситуацію, що склалася навколо дослідження однієї з найважливіших сторінок українського історичного процесу раннього нового часу, вдалося В. Липинському. «Наша теперішня історіографія, – зазначав він, – розвиваючись під впливом трьох чинників: ідеології державності російської, ідеології державності польської і національно-культурної, демократичної і недержавної, ідеології української не дає відповіді на питання, котрі виходять поза рамки того, так чи інакше ідеологічно обмеженого, досліду нашої минувшини…».
Важливо вияснити деформації, яких зазнав комплекс проблем, пов'язаних із революційною боротьбою українського народу на зламі середньовіччя – раннього нового часу, насамперед у польській і російській історіографічних традиціях, а також основні методологічні підходи, якими обумовлювалося їх трактування в українській історичній думці. Концепція «домової (громадянської) війни», яка домінувала у польській історіографії XIX-XX ст. і нині ще значною мірою продовжує впливати на погляди польських істориків, свій початок бере у другій половині 50-х рр. XVII ст., коли польський поет й історик                                С. Твардовський уперше сформулював погляд на «козацькі війни» за             Б. Хмельницького як «громадянську (домову) війну» між збунтованим хлопством і шляхтою. Отже, в його уявленні йшлося про соціальний конфлікт, в основі якого лежали, з одного боку, «хлопська нечувана ненависть до своїх власних панів», а з іншого – «безкарне свавілля, внутрішні недовір'я, пиха й надмірно розбуяні вольності». Іншим співтворцем цієї концепції став учасник воєнних дій середини XVII ст.., класик польської історіографії В. Каховський, котрий також зображував події «домовою війною» у світлі козацько-польського протистояння.
У традиціях запропонованих підходів у працях відомих польських дослідників другої половини XIX-початку XX ст. К. Шайнохи,                             А. Яблоновського й Ф, Равіти-Гавронського ігнорувалися національні та релігійні причини повстання українців, підкреслювалася «цивілізаційна місія» польських меча, хреста й плуга в Україні, проповідувалася доктрина «антемурале» («передмур'я», оплоту християнства проти антихристиянства, варварства). Боротьба українців за незалежність трактувалася «домовою війною» козацтва й хлопства, з притаманним їй руїнницьким характером, Водночас К. Шайноха та А. Яблоновський намагалися обгрунтувати ідею про відсутність «спільності» чи «братерства» між козаками й селянами: «… про хлопа в цілому козак не дбав, легковажив ним... Справа козаків не була в цілому справою селянина, землероба». Знаний історик Ф, Равіта-Гавронський, заперечуючи існування національно-релігійного конфлікту (процес полонізації він розцінював як вплив культури вищого рівня), аналогічно до своїх колег, також розглядав події 1648 р. «домовою війною» – боротьбою держави проти «козацької анархії». На його переконання, повсталі козаки і поспільство не мали жодних політичних планів, а керувалися інстинктом своїх почуттів, ненавистю до всякої влади, всякого суспільного порядку. «Грабунок і свавілля, – писав він, – були ідеалами тієї козаччини, на чолі якої стояв Хмельницький». За оцінкою Ф. Сисина, його праці започаткували «нову тенденцію расистського націоналізму в польській науковій думці, коли минувшина правила за доказ того, що українці не придатні для державності».
У 20-30-х рр. XX ст. польські дослідники, поряд із подальшим обгрунтуванням ідеї «домової війни», починають визнавати факт посилення соціального тиску на козаків, помилковість політики щодо них польського уряду, важке становище поспільства. В окремих розвідках (наприклад, О, Гурки, Л. Кубалі, В. Томкевича) змінювалися акценти в характеристиці постаті Б. Хмельницького, висловлювалася думка, що з часом повстання почало набирати національного характеру, однак такі праці залишалися поодинокими. Ось, наприклад, як описував події 1648 р. В. Гжималовський: «Хлопи в Україні, Поділлі, Волині й Червоній Русі повстали проти своїх панів і за зазнаний утиск чинили страхітливу помсту. З'єднавшись з козаками, палили села й містечка, вирізували шляхту й жидів, вдавалися до нечуваних жорстокостей, насильств і злочинів».
Таким чином, концепція «домової (громадянської) війни» засновувалася на підкресленні цивілізаторської ролі Польщі щодо України; замовчуванні факту існування українського народу як етнічного суб'єкта Речі Посполитої, його нерівноправного становища, запереченні існування національно-релігійного протистояння; зведенні причин повстання 1648 р. лише до соціального чинника – утисків козаків і надмірного визиску поспільства; підкресленні деструктивної ролі козацтва; трактуванні подій середини XVII ст. не як визвольної боротьби українського народу за незалежне існування, а як громадянської («домової») війни всередині країни, сутність якої зводилася до обстоювання козацтвом (за підтримки поспільства) своїх прав, свобод і вольностей, а відтак заслуговувала на означення як «козацьке повстання», «козацька війна», «польсько-козацька війна» тощо; зображенні боротьби українців у 1648-му і наступних роках виключно як апофеозу руїнництва: вибуху ненависті й інших диких інстинктів, масової різні винних і невинних, грабежів, погромів тощо; замовчуванні політичних і соціальних цілей повсталих українців, процесів творення Української держави, внутрішньої і зовнішньої політики її уряду, формування української політичної еліти та її поглядів; принциповій відмові у праві українців на самостійне, незалежне від Польщі, життя у власній державі.
Із другої половини 70-х рр. XX ст. польські історики знову повертаються до підвалин класичної концепції «домової війни», й визвольна боротьба українців знову почала трактуватися «козацькою війною» або «польсько-козацькою війною». Власне, такою вона виступає у книзі Я. Качмарчика «Богдан Хмельницький», в якій гетьман зображений виразником і захисником інтересів козацтва, а не проводирем національних змагань українців. Щоправда, використовуючи термін «війна домова», окремі вчені не могли не відчувати його штучності. Так, 3. Вуйцик в одній із своїх праць підкреслював: «Вжили термін «війна домова», оскільки точилася вона всередині Речі Посполитої, але усвідомлюємо, що цей термін не є адекватним. Не була то одначе війна у межах одного народу (терміна «нація» намагатимуся уникати, бо він вносить досить багато замішання), а боротьба, можна б сказати, ледь не на життя й смерть між двома народами, польським і руським, чи вживаючи трохи пізнішу термінологію, українським». У спеціальній праці «Війни козацькі у давній Польщі» (1989 р.) він використав термін «велика війна 1648-1654», а події 1648 р. назвав «великим повстанням в Україні». Визнаючи загальнонародний характер боротьби 1648 р. дослідник, тим не менше, звернувши увагу на її руїнницькі аспекти, зазначав: «Люта взаємна різанина, безумний терор; ото, мабуть, найбільш точна характеристика образу літа 1648 року в Україні». Таким чином, як свого часу влучно спостеріг Ф. Сисин, для «чергових поколінь поляків» повстання                        Б. Хмельницького знову ставало «не стільки конфронтацією двох народів, скільки прикладом безглуздої, руйнівної, дрімаючої у руському люді сили, яка час від часу вибухала у відповідь на польські спроби цивілізації "Дикого Сходу"».
Починаючи з 90-х рр. XX ст., у польській історіографії окреслилася тенденція до переосмислення окремих постулатів концепції «домової війни». Уже неодноразово згадуваний 3. Вуйцик у монографії «Ян Казимир Ваза» (1997 р.) характеризував події середини XVII ст. «великим повстанням в Україні», без вживання означення «козацьке», хоча продовжував розглядати його під кутом зору «війни між Річчю Посполитою і Козаччиною». Він визнав факт появи з часом у                            Б. Хмельницького концепції «незалежної України». Вперше у польській історіографії другої половини XX ст., присвятивши монографічне дослідження вивченню перебігу «козацького повстання» впродовж 1648- 1651 рр., В. Серчик зобразив його не стільки «козацьким», скільки всенародним (українським). В іншій праці автор визнав, що козацтво «стало носієм української державної ідеї і взяло на себе обов'язок репрезентування формування національної держави...», яке розпочалося ще до 1648 р. Тенденції до переосмислення усталених поглядів на українські події 1648—1676 рр. помітно посилилися на початку XXI ст. (В. Бернацький, П. Борек, М. Вагнер, Я. Качмарчик, М. Нагельський,              Р. Романський, Л. Оссолінський, М. Франц та ін.). У цілому ж такі позиції поки що не визначають загального змісту польської історіографії щодо трактування визвольних змагань українців середини XVII ст., яка традиційно перебуває у полоні стрижневих ідей «домової війни» й міфу «східних кресів».
На зламі XVIII-XIX ст. закладаються основи російської концепції українських подій середини XVII ст. Однак ані в імперські, ані в радянські часи їх оцінка як революційних була неможливою, оскільки дії українського народу кваліфікувалися боротьбою за «возз'єднання Русі» після вимушеної багатовікової перерви, викликаної монгольським і татарським завоюванням. Так, російська історіографія, репрезентована науковим доробком Г. Карпова, М. Кояловича, B.    Ключевського, М. Павліщева, C.    Соловйова, В. Ейнгорна та інших відомих учених, починає розглядати національно-визвольну боротьбу українців під кутом зору добровільної зміни річпосполитського режиму на протекцію московського царя. Як і в польській, у ній замовчувалися питання, пов'язані з розбудовою Української держави, ідеалізувалася політика російського уряду щодо Гетьманщини, а антиросійські виступи козаків і поспільства різко осуджувалися. Вкрай негативно оцінювалася орієнтація українських гетьманів на Польщу чи Османську імперію. Неоднозначними були й оцінки діяльності Б. Хмельницького (як і на пізніших етапах, полярність їх здебільшого обумовлювалася досить віддаленими від наукової сфери інтересами). Зокрема, якщо у працях                Г. Карпова він виступав талановитим політиком і полководцем, то                  В. Ключевський бачив у ньому лише людину із «пересічним політичним розумом». Помітним явищем у російській історіографії стала поява праць В. Мякотіна, присвячених суспільно-економічним наслідкам соціальної боротьби в Україні (до речі, він одним із перших для її означення вжив поняття «селянська війна»). У дослідженнях першої третини XX ст. починають превалювати проблеми українсько-російських відносин у контексті укладення українсько-російського договору 1654 р. (М. Дьяконов, І. Коркунов, Л. Одинець, І. Нольде та ін.); соціально-економічних процесів; започатковується ігнорування національно-визвольної складової боротьби українців. Надалі підходи й оціночні критерії в російській і українській (принаймні, на радянських теренах) історіографіях починають визначатися спільними чинниками, отже розмежовувати ці історіографічні напрями щонайменше до 80-х рр. важко.
У російській історіографії 90-х рр. XX - початку XXI ст. дослідження визвольних змагань українців у 1648-1657 рр. і ролі в них Богдана Хмельницького посідає далеко не пріоритетне місце. Аналіз наявних праць і зміст дискусій на спільній конференції українських і російських дослідників з нагоди 340-річчя Переяславської ради (Москва, січень 1995 р.), як і на наукових форумах наступного десятиліття, у цілому засвідчує неоднозначність і складність переоціночних процесів, які відбуваються стосовно змісту і мети боротьби, зовнішньої політики Української держави, характеру українсько-російських відносин, сутності Переяславського акту й укладеного договору 1654 р. Хронологічні межі визвольних змагань продовжують традиційно обмежуватися 1648-1654 рр.; чимало істориків і далі дотримуються концепції про «возз'єднання України з Росією» (І. Галактіонов,                     А. Пушкарьов та інші). З'явилися також трактування характеру українсько-російського союзу 1654 р. як приєднання України до Росії   (Д. Іванов), васальної залежності України (Т. Таїрова-Яковлева), возз'єднання у формі конфедерації (Г. Санін), об'єднання (єднання) у розумінні «возз'єднання» (А. Заборовський) тощо. Б. Хмельницький (за винятком праць Т. Таїрової-Яковлевої) зображується талановитим політиком проросійської орієнтації, яка трактується оптимальною для національних інтересів України.
Окремо доцільно виділити доробок Т. Таїрової-Яковлевої, яка показала Б. Хмельницького видатним державним діячем, що прагнув реалізувати українську державну ідею, обстояти у 1654-1657 рр. національні інтереси на міжнародній арені, не ідеалізувала політику Москви щодо України, не залишила непоміченими складності й суперечності українсько-російських відносин в останні роки його гетьманування, з'ясувала причини посилення руйнівних процесів у козацькій Україні в 1657-1667 рр., розкрила складний характер взаємин різних старшинських угруповань, довела негативну роль охлократичних настроїв у соціально-політичному житті Гетьманщини тощо.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить