Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Материалы для работы Державне управління водозабезпеченням населених пунктів:аналіз літературно-джерельної бази

Державне управління водозабезпеченням населених пунктів:аналіз літературно-джерельної бази
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Державне управління водозабезпеченням населених пунктів:аналіз літературно-джерельної бази

Україна має сприятливі умови для розвитку рослинництва: помірний клімат, родючі ґрунти. Водночас на розвиток сільського господарства півдня країни негативно впливає нестача природних водних ресурсів.

За багаторічними спостереженнями, потенційні ресурси річкових вод України становлять 209,8 км3 , з яких лише 25% формується в межах країни, решта надходить з Російської Федерації, Білорусі, Румунії. Експлуатаційні ресурси підземних вод дорівнюють 5,7 км3 /рік. Найбільша кількість водних ресурсів (58%) зосереджена в ріках басейну Дунаю, де потреба у воді не перевищує 5% її загальних запасів. За запасами місцевих водних ресурсів (1 тис. м3 на 1 особу) Україна вважається однією з найменш забезпечених країн у Європі (Швеція – 2,5 тис.м3 , Великобританія – 5 тис.м3 , Франція – 3,5 тис.м3 ). Використання ж води всіма галузями економіки становить 9,1 млрд.м3 . Південний регіон України розташований у зоні недостатнього зволоження. Рівень водозабезпеченості тут найнижчий по країні (табл. 1). Найменш водозабезпеченими є райони Степу. Тут на 1 кв. км припадає лише 23 тис.м 3 місцевого стоку, у т.ч. у Херсонській області – 5,1; Одеській – 10,9; Миколаївській – 20,3; Запорізькій – 22,5 тис. м 3 , тоді як в Івано-Франківській та Закарпатській областях 312 та 360 тис. м 3 відповідно. Науковими дослідженнями й практикою доведено, що стабільне ведення ефективного землеробства в південному Степу України можливе при річній нормі опадів 550 мм. У степовій зоні України найбільш ефективним і

8

стабільним заходом інтенсифікації сільськогосподарського виробництва є зрошення. Регулювання водного режиму ґрунту за допомогою поливів сприяє найповнішому використанню природних та матеріально-технічних ресурсів.

Згідно даних метеорологічних спостережень у регіоні Степу України за останні 40 років лише в десяти випадала необхідна норма опадів. За останні 120 років було зафіксовано понад 70 посух. Особливо сильними вони були в 1901, 1906, 1911, 1921, 1922, 1938, 1939, 1946, 1957, 1959, 1963, 1965, 1968, 1972, 1975, 1979, 1983, 1992, 1996, 1999, 2003, 2007 роках. А навіть невелике скорочення кількості опадів у вегетаційний період здатне призвести до падіння врожайності сільськогосподарських культур. Агропромислове виробництво південного регіону України є водомістким. Його особливістю є великі обсяги безповторного водокористування через наявність великих площ зрошення, яке являється одним з основних водокористувачів у регіоні. Водоподача на зрошення по Херсонській області становила: у 2005 р. – 599,2 млн. м3 , 2006 – 620,4; 2007 – 784,2; 2008 – 564,5; 2009 р. – 570,2 млн. м3 . Значні коливання в обсягах водокористування на зрошенні обумовлені погодними умовами. Ще близько 15-25% від обсягів водозабору втрачається під час транспортування по зрошувальній мережі. В Україні станом на 1 січня 2009 р. площі зрошуваних земель становили 2,18 млн. га. Більшість з них розташовані в південному Степу Україні - 1,49 млн. га, але фактичні площі поливу у 2009 р. не перевищували 581 тис. га, тобто всього 39% наявної їх площі, що в 2,6 раза менше, ніж на початку 90-х років XX ст. Лідером по кількості зрошуваних земель в Україні є Херсонська область, де площі фактично зрошуваних земель на протязі останніх років залишаються стабільними.

Основними проблемами у галузі водокористування в південному регіоні України є: - застаріла техніка і технологія виробництва та незадовільний

9

технічний стан зрошувальної мережі, що знаходиться у комунальній власності; - відсутність повного обліку і ефективного контролю над використанням водних ресурсів та їх якістю; - низька активність інвесторів у галузі водного господарства; - зрошувальні системи за своїми конструктивними та технологічними особливостями призначені для обслуговування великих колективних господарств з площею зрошуваних земель 1-3 тис.га. При проектуванні не передбачалось їхньої технологічної та технічної модернізації при зміні кількості водокористувачів та обсягів водокористування при зрошенні. Системи мають складну інженерну інфраструктуру і технологічну організацію управління процесами. В сучасних умовах через значне збільшення кількості користувачів зрошуваних земель ускладнилась система управління водними та земельними ресурсами. Нині 2,18 млн. га зрошуваних земель в Україні належить 86 тис.користувачів, тобто в середньому на одного користувача припадає близько 26 га зрошуваних угідь; - в умовах ринкових відносин і різних форм власності на землю і зрошувальну інфраструктуру значно ускладнились економічні та юридичні відносини між водогосподарськими організаціями та водоспоживачами – закон України „Про меліорацію земель” допускає приватну власність на зрошувальні системи, Земельний Кодекс України (ст. 26) вимагає колективного користування меліоративними системами на договірній основі, Постанова Кабінету Міністрів України №177 від 28.02.2001 р. забороняє включати в майновий пай вартість меліоративних систем і витрати на докорінну меліорацію земель, а у 2003 році згідно із Законом України “Про внесення змін до Закону України “Про колективне сільськогосподарське підприємство” передбачена безоплатна передача до комунальної власності внутрішньогосподарських меліоративних систем”. На його виконання Кабінет Міністрів України постановою від 13.08.03 № 1253 затвердив Порядок безоплатної передачі у комунальну

10

власність об’єктів соціальної сфери, житлового фонду, внутрішньогосподарських меліоративних систем колективних сільськогосподарських підприємств, що не підлягали паюванню в процесі реорганізації цих підприємств, та передані на баланс підприємств-правонаступників. Але у місцевих бюджетах кошти на утримання внутрішньогосподарських меліоративних систем відсутні.

Важливим економічним важелем, який стимулює більш економне використання водних ресурсівта сприяє зміцненню та подальшому розвитку водогосподарського комплексу регіонів України, є плата за поливну воду. Через скрутне фінансове становище галузі меліорації і країни в цілому, з метою зниження залежності від бюджетного фінансування водогосподарської галузі у 2006 році розроблена та впроваджена методика формування ціни на подачу води для зрошення, яка розроблена Інститутом гідротехніки і меліорації НААН України та методичні рекомендації визначення ціни на воду для зрошення, розроблені Інститутом аграрної економіки і Інститутом землеробства південного регіону УААН. Методиками передбачено, що водокористувачі ціною за подачу води покривають недофінансування з державного бюджету витрат державних водогосподарських організацій, які забезпечують подачу води для зрошення сільськогосподарських культур. До таких витрат відносяться електроенергія, пально-мастильні матеріали та ін. Також була прийнята постанова КМУ від 04.06.08 №513 „Про внесення змін до переліку платних послуг, які можуть надаватися бюджетними установами і організаціями, що належать до сфери управління Держводгоспу на замовлення юридичних і фізичних осіб”. Внаслідок значного бюджетного недофінансування у 2008 р. ціна 1 м3 води для сільськогосподарських водокористувачів значно зросла.

Таким чином, у попередні роки, коли ціна зрошувальної води складала біля 1 коп. за м3, переважна частина фінансових витрат по експлуатації й

11

обслуговуванню міжгосподарської зрошувальної мережі компенсувалась за рахунок державного бюджету. Станом на 2009 р., коли в окремих областях України ціна на воду сягала 15 коп./м3 без урахування вартості подачі, частину витрат по обслуговуванню міжгосподарської зрошувальної мережі було перекладено на водокористувачів.

Впровадження платного водокористування в деякій мірі є вимушеним заходом, але він стимулюватиме більш економне використання водних ресурсів, впровадження менш ресурсовитратних технологій зрошення та ефективного водообліку, сприятиме удосконаленню економічних взаємовідносин між сільськогосподарськими підприємствами і водогосподарськими організаціями.

Загалом Україна слабо забезпечена водними ресурсами і визначається форму ванням місцевого та припливного з інших країн річкового стоку, наявністю підземних та морських вод. Потенційні ресурси річкового стоку з урахуванням стоку Дунаю по Кілійському гирлу оцінюються у 209,8 км3 , з яких приплив становить 157,4 км3, а місцевий стік у середній за водністю рік - 52,4 км3 . Приплив із суміжних з Україною країн у середній за водністю рік по Дніпру, Сіверському Дінцю та інших водних артеріях ( без Дунаю ) становить 34,7 км3, а у дуже маловодний рік - 22,9 км3. Однією з найбільших водних артерій України є Дніпро з площею водозбору(в межах України) – 294500 км2 або 48,8 % площі країни. Його водні ресурси у дуже маловодний рік ( 95 %) становлять 35 км3 , а норма річного стоку – 53,9 км3.

Другим за водністю є Дністер з площею водозбору (в межах України) 53490 км 2 (8,86%) та нормою річного стоку 10,7 км3, а у дуже маловодний рік - 6,56 км3. Далі за нормою річного стоку 5,08 км3, а у маловодний рік 2,08 км3, буде Сіверський Донець з площею водозбору (в межах України) 53540 км 2 (8,87%) та Південний Буг відповідно 3,4 км3, 1,33 км3, 64100 км2 (10,62%). Стік річки Дунай у середній за водністю рік становить 123 км3, а у

12

маловодний рік – 60 км3. В цілому територіальний розподіл поверхневих водних ресурсів України є нерівномірним і не відповідає розміщенню водомістких господарських комплексів. Запаси підземних вод в Україні визначаються як прогнозні 22,5 км3 на рік, експлуатаційні – 5,7 км3 на рік та забір підземних вод – 2,56 км3 на рік ( станом на1.01.2004 р.). Основна частина підземних вод зосереджена у західній та північній частинах країни, а глибина їх залягання збільшується від 100 м ( на півночі ) до 600 м (на півдні країни). Кількість розвіданих родовищ підземних вод – 900. Сумарні водні ресурси у середній за водністю рік дорівнюють 94,1 км3, у маловодний (75%) - 77,2 км3, у дуже маловодний (95%) рік – 59,4 км3. Чисельність наявного населення в Україні на 1.01.2011 р. становить 45778,5 тис. осіб. Для порівняння у 1985 р – 50993,6 тис. осіб, тобто на 5.21 млн осіб (10,2%) більше, а у 1993 р.- 52144 тис. осіб, що більше на 6.36 млн. осіб або на 12.2%. Відповідне, але не рівномірне, скорочення населення відбулось і по областях України.

Якщо розглядати три економічних райони із областями: Західний (Вінницька, Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Київська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська) площею 269,4 тис. км 2 (44,6% території України), Південний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, АР Крим ) – 113,4 тис. км 2 (18,8%), Східний (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Кіровоградська, Луганська, Полтавська, Сумська, Харківська області) – 220,9 тис. км 2 (36,6%), то населення їх за 25 років (1985-2011 рр) зменшилось по Західному економічному району із 21937 до 20497,5 тис. осіб, тобто на 6,6%, по Південному – із 7488 до 7004,5 (6,5%), по Східному – із 21568 до 18276,5 (15,3%). На аналогічні відсотки збільшилась питома водозабезпеченість населення цих районів: Західний економічний район - місцевий середньорічний стік із 1,79 до 1,91 тис.м3 на рік, сумарний стік із

13

3,51 до 3,76; Південний, відповідно, із 0,26 до 0,28, із 9,29 до 9,94; Східний – із 0,52 до 0,61, із 3,06 до 3,61; по Україні – із 1,03до 1,145, із 1,71 до 1,90 тис.м3 на рік. У розрахунку на одну особу питома водозабезпеченість ресурсами місцевого стоку у Західному економічному районі в три рази вища, ніж у Східному і майже в сім разів вища, ніж у Південному. Щодо окремих областей, то слід відзначити максимальну питому водозабезпеченість населення (6,34 тис.м3 на рік) місцевим середньобагаторічним стоком в Закарпатській області, 3,33 - в Івано-Франківській, 3,14 – в Чернігівській, 2,46 – в Житомирській, 2,10 – у Волинській, а мінімальну - 0,13 тис.м3 на рік в Херсонській, 0,15 – в Одеській, 0,23 – в Донецькій, 0,26 – в Дніпропетровській, 0,34 – в Запорізькій. По Україні - 1,145 тис.м3 на рік. З урахуванням припливу із суміжних територій сумарна максимальна питома водозабезпеченість населення 56,75 тис.м3 на рік (із Дунаєм) належить Одеській області, 49,99- Херсонській, 49,70 -Кіровоградській, 36,88 –Черкаській, 34,61- Полтавській. Мінімальні сумарні показники питомої водозабезпеченості в АР Крим - 0,39 тис.м3 на рік, в Донецькій області – 0,99, в Харківській – 1,24, у Львівській – 2,18, в Луганській – 2,22, в Житомирській – 2,90, в Миколаївській - 3,38, по Україні - 4,58. Прогнозні ресурси підземних вод на 1 км 2 території області найбільші (95,27 тис.м3 на рік) в Чернігівській області, по 65 тис.м3 на рік в Луганській та Рівненській, 63,7 –в Херсонській. Найменші ресурси – в Кіровоградській – 6,0 , Миколаївській–6,55, Житомирській– 7,67 , Одеській – 8,08. По Україні - 37,3 тис.м3 на рік. На одну особу також найбільші прогнозні ресурси підземних вод (2,77 тис.м3 на рік) в Чернігівській області, 1,67 – в Херсонській, 1,14 – в Рівненській, більше 1 тис.м3 на рік в Сумській та Полтавській областях, а найменші показники в Одеській – 0,113 тис.м3 на рік, в Дніпропетровській – 0,12 , в Миколаївській – 0,136 , в Кіровоградській – 0,146, в Чернівецькій – 0,164. По Україні – 0,49 тис.м3 на рік.

14

Експлуатаційні запаси підземних вод на 1 особу найбільші (0,309 тис.м3 на рік) в Херсонській області, 0,285 – в Луганській, 0,198 – в Полтавській, 0,190 – у Львівській, 0,182 –в Сумській, 0,179 – в АР Крим, 0,157 – в Київській області. По Україні - 0,125 тис.м3 на рік. Щодо забору підземних вод на 1 особу на першому місці Луганська область – 0,216 тис.м3 на рік, Донецька – 0,107, Львівська – 0,08. Найменший забір води на 1 особу в Івано-Франківській області – 0,007 тис.м3 на рік, в Одеській та Миколаївській-0,015 , у Вінницькій –0,016, в Житомирській – 0,023, в Харківській – 0,025. По Україні – 0,056 тис.м3 на рік. Якщо розглядати питому водозабезпеченість на одну особу в м3 /д, то найвищі показники в Чернігівській області по прогнозних ресурсах–7,58 , в Херсонській – по експлуатаційних запасах – 0,85 , а по забору підземних вод - в Луганській – 0,59. Найменші показники відповідно 0,31 – в Одеській області, 0,06 – в Миколаївській, 0,02 – в Івано-Франківській областях. По Україні відповідно- 1,35 , 0,34 , 0,15 м3 /д.

Прісна вода для України є стратегічним ресурсом. На сучасному етапі в умовах зростаючого дефіциту якісної питної води та кліматичних змін першочерговим заходом повинно бути її раціональне використання та всебічне збереження.

Збереження системної єдності області (міста) як необхідна умова його життєдіяльності вимагає таких параметрів зовнішнього керуючого впливу з боку держави, які суворо відповідають як законам побудови і функціонування, так і законам розвитку регіональної системи, а основною метою такого впливу виступає максимізація синергічного ефекту структурних перетворень регіональної системи - підвищення упорядкованості, цілеспрямованості процесів життєдіяльності області (міста) при відносній хаотичності поведінки окремих підсистем – суб’єктів господарювання.

15

Різні сфери життєдіяльності суспільства, суспільної та економічної діяльності на території як об’єкти державного управління можуть виступати у вигляді системної єдності ресурсів області та його потенціалу їх ефективного використання. Підвищення ефективності і результативності державних механізмів управління регіональним розвитком можуть досягатися через оптимізацію управління ресурсним чинником загального потенціалу.

Аналіз водних ресурсів як складника життєздатності техніко-економічної системи дозволяє наділити їх вищим рівнем вагомості за критерієм їх ролі у процесі життєдіяльності області як на рівні області, так і на рівні його середовища існування. Тому створення теоретико-методологічних засад державних механізмів управління життєдіяльністю області на основі регулювання діяльності підприємств, установ і організацій у сфері водокористування не може обмежуватися цілями оптимізації показників їх господарсько-економічної діяльності і області у цілому, а враховувати міжрегіональні і континентальні еколого-економічні аспекти, які збігаються з національними по позиціях:

- необхідність інституціональних та правових реформ, спрямованих на забезпечення більш ефективного надання послуг;

- децентралізація надання послуг;

- відшкодування витрат з урахуванням потреб малозабезпечених верств;

- залучення приватного сектора до надання послуг;

- раціональне використання води та ресурсів.

Аналіз сутності та об’єктивних передумов і закономірностей формування природних монополій в Україні показує, що регіональній системі водопостачання і водовідведення притаманні основні загальні ознаки інфраструктурних монополій: використання у технологічному

16

процесі складної інженерної мережі, жорстко адаптованої до конкретної території; нерозривність і сувора послідовність процесів виробництва, передачи і споживання матеріальних носіїв послуг; неможливість для споживача відмовитися від отримування послуг на скільки-небудь тривалий час або замінити їх іншими видами послуг; неможливість компенсації недовиробництва послуг у один період за рахунок більш інтенсивного їх виробництва у інший; принципова неможливість виключення послуг з системи життєзабезпечення території; висока соціальна значущість послуг.

Сучасна практика державного регулювання діяльності природних монополій, як показує дослідження, реалізується за двома основними сценаріями: приведення монопольної ситуації до конкурентної; жорстке регулювання органами державного управління процесів ціноутворення і якості продукції (послуг) природних монополій.

Стан водопровідно-каналізаційного господарства країн пострадянського простору несе на собі ознаки спадку командно-адміністративної системи управління підгалуззю, характерними рисами якого є неефективне використання матеріальних і фінансових ресурсів; відсутність зацікавленості у підвищенні якості послуг; слабка чутливість до науково-технічних нововведень; високі норми витрат, які покриваються за рахунок тарифів; незацікавленість у визначенні реальних обсягів водоспоживання. Не менш тривожними є соціальні фактори: проблема доступності послуг водопостачання; недосконалість механізмів підтримки водоспоживання малозабезпеченими верствами населення; відсутність громадської підтримки реформування системи водопостачання і водовідведення.

Передача функцій управління підприємствами комунальної сфери органам місцевого самоуправління на тлі зменшення державних витрат, відміни дотацій і збиткового характеру діяльності підприємств водопостачання і водовідведення створило невідповідність між необхідністю

17

здійснення органами місцевого самоврядування управлінських функцій і відсутністю теоретичної і практично відпрацьованої основи їх реалізації.

Такий стан викликаний відсутністю єдиних теоретичних підходів в Україні стосовно ролі і значення різних органів і гілок державного управління у сфері водопостачання і водовідведення регіонів, недосконалістю нормативно-правової основи, а також через відсутність розробок, що визначають найбільш оптимальні організаційні форми і методи господарювання у підгалузі.

Более старые статьи:

 

You have no rights to post comments