Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Материалы для работы Міжнародна валютна система

Міжнародна валютна система
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Міжнародна валютна система


Банки, які діють на міжнародному валютному ринку, утворюють міжнародну банківську систему. Вона регулюється певним набором правил і законів, що становлять міжнародну валютну систему.
Міжнародна валютна система — світова грошова система всіх країн, у межах якої формуються і використовуються валютні ресурси і здійснюється міжнародний платіжний оборот.
Це сукупність міжнародних валютних і кредитних відносин та форм їх міжнародного регулювання. Міжнародна валютна система охоплює:
—  набір міжнародних платіжних засобів (вільно конвертовані валюти, міжнародні колективні валюти);
—  режим обміну валют, у тому числі валютні курси і валютні паритети;
— умови конвертованості;
— механізм забезпечення валютно-платіжними засобами міжнародного обороту;
— регламентацію й уніфікацію форм міжнародних розрахунків;
— режим міжнародних ринків валюти і золота;
— статус міждержавних інститутів, що регулюють валютні відносини;
— мережу міжнародних і національних банківських установ, які здійснюють міжнародні розрахункові та кредитні операції, пов'язані із зовнішньоекономічною діяльністю.
Кінцева мета функціонування міжнародної валютної системи — забезпечення ефективності міжнародної торгівлі товарами і послугами та досягнення спільної вигоди учасників зовнішньоекономічної діяльності.
Золота точка — рівень валютного курсу, за якого відбувається міжнародне переміщення золота: якщо ринковий курс золотих монет відхилявся від паритету, то боржники розраховувались за міжнародними зобов'язаннями золотом, а не іноземними валютами.
Паризька валютна система (1816—1914). В її основу у 1867 р. було покладено золотомонетний стандарт — класичну форму золотого стандарту, пов'язану з використанням золота і золотих монет як грошового товару. Він діяв із 1816 (вперше був офіційно введений у Великобританії) до 1914 року.
Характерні ознаки золотомонетного стандарту:
— обчислення ціни товарів у золоті;
— обіг золотих монет та їх необмежене карбування державними монетними дворами для будь-яких власників;
— вільний обмін кредитних грошей на золоті монети за номіналом;
— відсутність обмежень на ввезення і вивезення золота;
— обіг на внутрішньому ринку разом із золотими монетами і банкнотами також неповноцінної розмінної монети і державних паперових грошей із примусовим курсом.
Паризька валютна система визнала золото єдиною формою світових грошей. Банки вільно обмінювали банкноти на золото. При цьому в розвинутих країнах законодавчо фіксувався золотий вміст національної грошової одиниці, тобто золотий паритет, який був основою формування валютних курсів, скасований МВФ у 1978 р.
Золотий паритет — співвідношення грошових одиниць різних країн за їх офіційним вмістом золота.
Згодом, коли золоті монети вже не карбувалися, було введено золотозлитковий стандарт — усічену форму золотого стандарту, яка передбачає обмін кредитних грошей на злитки золота вагою до 12,5 кг. Для здійснення такого обміну в банк необхідно було пред'явити значну суму грошей. Таке положення сприяло витісненню золота зі сфери обігу у великий міжнародний і оптовий оборот. Золотозлитковий стандарт діяв з 1914 по 1941 рік і був основою Генуезької валютної системи.
Генуезька валютна система (1912—1944). Золотий стандарт певною мірою відігравав роль автоматичного регулятора виробництва, зовнішньоекономічних зв'язків, грошового обігу, платіжних балансів і міжнародних розрахунків.
Поступово разом із золотом у міжнародних розрахунках почали використовувати фунти стерлінгів і долари США. Так з'явився золотодевізний стандарт — усічена форма золотого стандарту, яка передбачає обмін кредитних грошей на девізи у валютах країн золотозлиткового стандарту, а потім — на золото. За золотодевізного стандарту валюти одних країн були залежними від валют інших країн, знецінення яких спричиняло нестабільність підпорядкованих валют.
Бреттон-Вудська валютна система (1944—1976). Ця
система мала подібний до золотодевізного золотодоларо-вий стандарт, особливість якого полягала в тому, що, по-перше, це був стандарт тільки для центральних банків, а по-друге, за ним тільки долар США (тобто лише одна єдина валюта) обмінювався на золото. У цій валютній системі стихійно-автоматичний характер міждержавних розрахунків поєднувався із посиленням їх державного і міждержавного регулювання.
Основні принципи Бреттон-Вудської валютної системи:
1)  зберігання функцій світових грошей за золотом за одночасного використання як міжнародних платіжних і резервних валют національних грошових одиниць (насамперед долара США);
2) обов'язковість для країни резервної валюти обміну її на золото іноземними урядовими установами і центральним банком за офіційним курсом (35 дол. США за трійську унцію);
3)  обмін валют на основі узгоджених із Міжнародним валютним фондом (МВФ), виражених в золоті й доларах США валютних паритетів, які повинні бути стандартними;
4) жорстка прив'язка валют до долара (припустиме відхилення ринкових валютних курсів — не більше 1%).
Міждержавне регулювання валютних відносин і контроль за ними здійснював МВФ, який мав право надати для подолання тимчасових труднощів, які виникали через незбалансованість взаємних зобов'язань, коротко- і серед-ньотермінові кредити на пільгових умовах.
Бреттон-Вудська валютна система була валютним механізмом, який ставив долар США в привілейоване становище в міжнародних платежах.
У 1969 р. МВФ було запроваджено для розрахунків «Спеціальні права запозичення» (СПЗ), і золотодевізний стандарт було замінено стандартом СПЗ. У серпні 1971 р. уряд США офіційно припинив продаж золотих злитків за долари.
Ямайська валютна система (1976 р. — по теперішній час). У січні 1976 р. угодою країн-членів МВФ на конференції в Кінгстоні (Ямайка) здійснено другу зміну Статуту МВФ. Цією угодою було переглянуто статус золота і запроваджено плаваючі валютні курси.
Основні принципи Ямайської валютної системи:
1. Перехід від золотодевізного до мультивалютного ринкового стандарту. Було офіційно введено стандарт СПЗ (Special Drawing Rights — спеціальні права запозичення), який оголошено базою валютної системи й основою валютних паритетів. СПЗ належить до міжнародних колективних валют і використовується для безготівкових міжурядових розрахунків країн-членів МВФ шляхом записів на спеціальних рахунках. Іншими словами, СПЗ не має матеріальної форми, а є валютою запису. Курс СПЗ визначається на основі валютного кошика.
Валютний кошик — набір певної кількості національних валют, який використовується для котирування іноземної валюти при визначенні валютного курсу національної або міжнародної колективної валюти.
Кількість валют у наборі, їх склад і розмір валютних компонентів, тобто кількість одиниць кожної валюти в наборі, встановлюються довільно і, починаючи з 1981 року, переглядаються кожні п'ять років. У валютному кошику СПЗ постійно містились долар СІЛА, англійський фунт стерлінгів, японська єна. Інші валюти містились тимчасово.
2. Юридичне завершення демонетизації, золота. Офіційну фіксовану ціну на нього було скасовано, запроваджено плаваючий ринковий курс золота, який визначався на біржових торгах, скасовані золоті паритети, припинено обмін доларів на золото.
Демонетизація золота — перетворення золота з фінансового активу на товар, який вже не використовується як засіб платежу між центральними банками країн, а переходить у сферу товарного обігу (наприклад, експортується).
Це засвідчило процес поступової втрати золотом грошових функцій. Він має два аспекти: юридичний (де-юре) і фактичний (де-факто). Завершення демонетизації золота юридично було закріплено Ямайською валютною системою. Проте в Статуті МВФ немає прямої заборони золота як міжнародного резервного активу, тому фактично демонетизація золота не завершена. Фактична демонетизація золота визначається реальними умовами товарного виробництва, світового господарства і валютних відносин; країнам надано право вибору будь-якого режиму валютного курсу (фіксованого або плаваючого); посилене міждержавне регулювання через МВФ.
Європейська валютна система. Це організаційно-економічна форма відносин країн ЄС у валютній сфері, міжнародна регіональна валютна система, підсистема Ямайської світової валютної системи. Створена у 1979 р. з метою ста-
білізації валютних курсів у регіоні, послаблення економічної залежності країн-учасниць від дестабілізуючого зовнішнього впливу.
Основні принципи Європейської валютної системи:
1.  Створення на базі європейської колективної валюти ЕКЮ (European Currency Unit). Як і СПЗ, ЕКЮ — валюта записів. Курс її визначається методом валютного кошика. До складу його входили німецька марка, англійський фунт стерлінгів, французький франк, італійська ліра, голландський гульден, бельгійський франк, чеська крона, ірландський фунт, грецька драхма, люксембурзький франк.
2. Використання золота як реальних резервних активів. По-перше, емісія ЕКЮ частково забезпечена золотом; по-друге, з цією метою створено спільний золотий фонд за рахунок об'єднання 20% офіційних золотих резервів країн-членів ЄС; по-третє, країни ЄС орієнтуються на ринкову ціну золота для визначення внеску в золотий фонд і регулювання емісії й обсягу резервів в ЕКЮ.
3. Встановлення режиму валютних курсів на спільному плаванні валют. Відбувалося це у формі «європейської валютної змії» (або «змії в тунелі») у визначених межах взаємних коливань (від ± 1% до ± 10% від центрального курсу). По суті, це валютний коридор.
4. Здійснення міждержавного регіонального валютного регулювання. Основний засіб — надання центральним банком кредитів для покриття тимчасового дефіциту платіжних балансів і розрахунків, пов'язаних із валютною інтервенцією.
Головною стадією розвитку валютно-фінансової інтеграції країн ЄС став Європейський валютний союз (СВС), підготовка та створення якого відбувались поступово:
1969—1971 pp. — спеціальною комісією на чолі з Президентом Ради Міністрів Люксембургу П'єром Вернером розроблено «план Вернера», затверджений главами деркав та урядів членів Європейського співтовариства у березні 1971 р. Мета плану — розробити програму створення економічного та валютного союзу в Європі.
1970—80-ті роки — після затвердження «плану Вернера» робота в напрямі європейської економічної інтеграції дещо загальмувалася через дестабілізацію світових ринків, спричинену зростанням цін на нафту та скасуванням Бреттон-Вудської системи фіксованих курсів валют.
Зусилля щодо економічної та валютної інтеграції спрямовувалися переважно на створення і розвиток механізму обмеження взаємних коливань обмінних курсів країн-членів ЄС (Exchange Pate Mechanism).
1988 p. — група експертів під керівництвом Президента Європейської комісії Жана Делора розробила план створення Європейського валютного союзу (ЄВС), який отримав назву «звіт Делора» і містив три етапи. Після доопрацювання та уточнень звіт було схвалено главами держав та урядів у грудні 1991 р. у формі договору» названого Маастрихтським за назвою голландського міста Маастрихт, де відбулося його підписання. Згодом договір ратифікували парламенти європейських держав, і він став основним правовим документом сучасного процесу європейської економічної інтеграції, створення ЄВС та запровадження євро. Згідно з Маастрихтським договором процес створення ЄВС налічує три етапи.
Етап 1 — з 01. 07. 1990 р. по 31. 12. 1993 р. Лібералізація руху капіталу між країнами-членами ЄВС, запровадження механізмів тіснішої співпраці між центральними банками цих країн і початок реалізації урядами країн-членів політики конвергенції (зближення) для досягнення спільних економічних цілей та забезпечення подальшого зближення рівнів і темпів економічного розвитку.
Етап 2 — з 01. 01. 1994 р. по 31. 12. 1998 р. Створення і функціонування Європейського монетарного інституту у Франкфурті-на-Майні як попередника Європейського центрального банку. Створення Європейського центрального банку (ЄЦБ) і підготування ним запровадження євро. Завершення процесу надання центральним банкам країн-членів незалежного статусу та забезпечення їх подальшого тіснішого співробітництва. Активізація діяльності урядів, спрямованої на подальшу конвергенцію та забезпечення виконання критеріїв вступу до монетарного союзу.
Етап За —з 01. 01. 1999 р. по 31. 12. 2001 р. Введення у безготівковий обіг євро на основі постійних фіксованих курсових співвідношень між валютами країн-членів. Початок функціонування Європейського монетарного союзу. ЄЦБ перебирає на себе функції єдиного центрального банку та розпочинає реалізацію єдиної монетарної політики.
Етап 36 — з 01. 01. 2002 р. по 28. 02. 2002 р. Запровадження готівкового євро, яке стає єдиною валютою об'єднаної Європи, всі національні валюти країн-членів вилучаються з обігу та повністю обмінюються на євро.
Євро — єдина валюта об'єднаної Європи.
Отже, з 1 січня 2002 року євро став єдиним законним засобом платежу в 12 країнах Європейського валютного союзу, що становлять так звану єврозону. Готівкове євро запроваджено в обіг шляхом безкоштовного обміну старих грошових знаків країн єврозони на нові за фіксованими курсами обміну, встановленими 31 грудня 1998 року, напередодні введення євро у безготівковий обіг.
Євро складається із 100 євроцентів. У обіг запроваджено грошові знаки євро таких номіналів:
Банкноти — 5, 10, 20, 50, 100, 200, 500 євро,
Монети     — 1 та 2 євро,
1, 2, 5, 10, 20, 50 євроцентів.
Запровадження готівкового євро — останній етап надзвичайно складного і тривалого процесу створення єдиної грошової одиниці об'єднаної Європи для забезпечення її реальної валютної інтеграції.
Найважливішим наслідком запровадження євро повинно стати створення єдиного спільного економічного простору, в межах якого з'являться нові можливості для розвитку виробництва та зростання продуктивності праці через поглиблення конкуренції, розвиток співробітництва і кооперації.
1.3. Кореспондентські рахунки банків як основа здійснення міжнародних розрахунків
Міжнародна, або зовнішньоекономічна, банківська діяльність, названа бенкінгом (англ. banking — банківська справа), містить такі елементи: іноземні організаційні одиниці банку; міжнародні кореспондентські відносини; банківські валютні перекази; принципи міжнародних банківських кредитів; інші міжнародні банківські послуги. Тобто бенкінг — це міжнародний банківський бізнес.
Іноземні організаційні одиниці банку. Банк здійснює свою зовнішньоекономічну діяльність через організацію міжнародного департаменту, закордонної філії, дочірнього банку і через кореспондентські відносини з вітчизняними банками. При цьому міжнародний департамент банку повинен порівняти принадність іноземних зв'язків із їх прийнятними витратами.
Міжнародна діяльність банку поєднується з його вітчизняною діяльністю в єдиному фінансовому звіті, в єдиних нормах ліквідності й за достатнього капіталу для банку. Міжнародний банківський бізнес оцінюється через поточний критерій ризику та витрат і через вплив його на рівень банківського капіталу і нормативів.
Міжнародний департамент є своєрідним мініатюрним банком. Він здійснює такі операції на міжнародному фінансовому ринку: відкриває депозити; вкладає свої гроші на депозити в інших кредитних установах; оплачує чеки проти рахунків на своїх книгах і виписує чеки проти власних фондів за кордоном; отримує і виплачує перекази; здійснює трансферт коштів; інкасує вхідні та вихідні доручення; кредитує місцевих та іноземних позичальників; підтримує кореспондентські банківські відносини та ін. Операції здійснюються через кореспондентські відносини з іноземними банками-кореспондентами, через філії та дочірні банки.
Закордонні філії пропонують повний набір банківських послуг. Депозити в них не підлягають мінімальному резервуванню в центральному банку країни, де знаходиться материнський банк. Філії самостійно наймають робітників, виконують вимоги із звітності тощо. Для налагодження ділових контактів банк може заснувати представництво за кордоном, штат якого складається з представника, асис-
тента і секретаря. Представники не здійснюють банківських операцій, а направляють клієнтів у філію або в головний офіс банку.
Відкриття представництва часто передує відкриттю філії. У деяких країнах відкриття філій іноземних банків заборонено, тому в них відкривають представництво банку.
Закордонний дочірній банк — іноземна компанія, підконтрольна вітчизняному або спільному банку.
Міжнародні кореспондентські відносини і рахунки банків. Міжнародна банківська діяльність заснована на кореспондентських відносинах, які є базою для трансферту грошей, обміну валюти, фінансування міжнародної торгівлі. Кореспондентом є банк (або фінансова компанія), який представляє в даному регіоні інтереси іншого банку за його рахунок і виконує його фінансові та комерційні доручення.
Міжнародні кореспондентські відносини — договірні відносини між банками різних країн для здійснення платежів і розрахунків за дорученням один одного.
При встановленні кореспондентських відносин банки обмінюються листами, домовляються, за якими рахунками здійснюватимуться взаємні розрахунки, обмінюються зразками підписів посадових осіб, тарифами комісійної винагороди. Банк може розраховуватися зі своїм партнером за виставленими ним дорученнями.
Міжнародний кореспондентський договір — угода між двома або кількома банками про здійснення платежів і розрахунків одним із них за дорученням і за рахунок іншого.
Практикуються договори строкові (із правом продовження) і безстрокові. При укладанні кореспондентського договору визначаються валюта розрахунків, правила переказу залишку коштів на рахунки в треті країни, порядок поповнення рахунка й інші умови. На основі кореспондентських договорів здійснюють розрахунки в зовнішній торгівлі, у тому числі акредитивами, переказними векселями, іноземними грошовими переказами. У передбачені договором Терміни банки-кореспонденти взаємно звіряють записи на кореспондентських рахунках.
Міжнародний кореспондентський рахунок — рахунок, на якому відображено розрахунки, здійснені банком однієї країни за дорученням і за рахунок іншої на основі кореспондентської угоди.
Кореспондентські рахунки за міжнародними розрахунками поділяють на два види: рахунки ностро і рахунки лоро.
Міжнародний рахунок ностро (італ. nostro conto наш рахунок) — 1) рахунок, який банк відкриває у своєму іноземному банку-ко-респонденті й на якому враховуються всі його витрати і надходження; 2) кореспондентський рахунок, за яким здійснюються всі операції з виконання кореспондентом доручень банку.
Рахунок ностро для одного банку буде рахунком лоро для іншого.
Міжнародний рахунок лоро (італ. loro conto — їхній рахунок) — 1) кореспондентський рахунок з міжнародних розрахунків, який відкривається у вітчизняному банку на ім'я іноземного банку-ко-респондента; 2) рахунок, який відкривається банком-кореспон-дентом для захисту сум, що видаються, або одержаних за дорученням свого кореспондента.
Рахунок лоро може бути також кореспондентським рахунком третього банку, відкритим у банку-кореспонденті даної кредитної установи. В цьому разі він називається рахунком востро.
Міжнародний рахунок востро (італ. vostro conto — ваш рахунок) — рахунок банку-кореспондента у певній кредитній установі.
Відкривається переважно комерційними банками, які активно здійснюють перекази, акредитивні, інкасові й інші операції по розрахунках за товари, послуги. Платежі за кореспондентськими рахунками здійснюються в межах залишку на рахунку або з перевищенням залишку шляхом овердрафту (негативного балансу на початковому рахунку клієнта банку).
Це форма короткотермінового кредиту, надання якого здійснюється списанням коштів з поточного рахунка клієнта в повному обсязі, тобто автоматично надає клієнтові кредит на суму, що перевищує залишок коштів.
Великий банк, обслуговуючи національний або регіональний ринок, водночас допомагає іншим банкам, надаючи послуги їх клієнтам. Малі банки стають кореспондентами великих банків для одержання послуг на головних ринках і спеціалізованої допомоги, в тому числі кредитів. Крупні банки стають кореспондентами малих банків для отримання доступу до регіональних ринків. Ці банки обмінюються інформацією щодо послуг, які вони надають, комісійних за ці послуги, книгами підписів, конфіденційними тестовими ключами (методами кодування).
У кореспондентських відносинах вирізняють А- та Б-кореспондентів. Про А-кореспондентів йдеться, коли між національним та іноземним банками існують кореспон-
дентські рахунки, як на одно- так і на двосторонній осно-пі (схема 3).
Б-кореспонденти (схема 4) не мають взаємних рахунків, хоч співробітництво між ними може бути дуже інтенсивним. На відміну від кореспондентських відносин типу А
тут необхідна для виконання безпосередніх доручень третя кредитна установа, як правило, в країні, у валюті якої має бути здійснена оплата. Обмін контрольними документами та особливі домовленості між банками-кореспондентами, які називають також агентськими угодами, уможливлюють, незважаючи на відсутність кореспондентських рахунків, взаємне співробітництво у зовнішньоторговельних операціях.
У межах агентської угоди між банками-кореспондентами типу Б прямі доручення мають бути виконані одразу після їх надходження, без очікування формування відповідного покриття. Доручення виконуються через певні банки (наприклад там, де обидва партнери мають свої рахунки).
Однобічне ведення рахунка здійснюється також тоді, коли, наприклад, через велику кількість рахунків у країні іноземний кореспондент не зацікавлений відкривати нові. На практиці часто буває, що однобічне ведення рахунка переростає у двобічне, зумовлене зростанням обігу та зміцненням довіри. Таким чином початкові кореспондентські відносини типу Б можуть перетворитися на відносини типу А. Особливо інтенсивні та довірчі відносини існують між А-кореспондентами, які не лише обмінюються необхідними контрольними документами та зразками підписів, а й домовляються про телексні ключі, впроваджують нові кредитні лінії.
Міжбанківські зобов'язання за розрахунками, які виникають у результаті платежів клієнтів, банки виконують трьома основними способами:
1) передання один одному готівки, проте часте переміщення великої кількості банкнот і монет неефективне і пов'язане з великим ризиком;
2) передання права власності на кошти, які зберігаються на рахунках, відкритих одним банком у іншому;
3)  передання власності на залишки коштів на рахунках, які банки мають з якоюсь третьою стороною, іншим банком.
Принципово відмінними способами реалізації взаємовідносин у банківській сфері є різні види дистанційного обслуговування з використанням електронної техніки.
1.4. Дистанційне банківське обслуговування
Дистанційне обслуговування логічно розглядати як один із каналів реалізації банківських послуг на роздрібному ринку, що дає змогу вирішувати специфічні для кожного банку проблеми. Ідеться насамперед про зменшення витрат на мережу відділень, забезпечення додаткових зручностей та якості обслуговування клієнтам, вихід на окремі сегменти споживачів (користувачі різноманітних послуг в Інтернеті тощо).
Основними напрямами дистанційного банківського обслуговування є:
— телебанкінг;
— інтернет-банкінг;
— мобільний банкінг;
— система «клієнт - банк»;
— картки міжнародних платіжних систем тощо.
Телебанкінг. Телефонне банківське обслуговування передбачає інтерактивний діалог клієнта, що має телефонний апарат з тональним набором, із банківським програмно-апаратним комплексом за структурою головного меню. Система телебанкінгу забезпечує:
— надання довідкової інформації в автоматичному режимі (про послуги фізичним та юридичним особам, діяльність банку, курси валют тощо);
— диспетчеризацію дзвінків клієнтів до різних служб банку;
— управління рахунками клієнтів (зміни стану рахунків, платежі, перекази грошей тощо);
— автоматичне розсилання факсових повідомлень;
— прийом від клієнтів банку заяв на надання додаткових послуг.
Інтернет-банкінг. Цей вид обслуговування впроваджується за двома основними напрямами:
1)  виконання операцій з використанням програмно-технічного комплексу «клієнт — банк» з доступом через мережу Інтернет;
2)  власне інтернет-банкінг, тобто здійснення банківських операцій через сайт банку.
Інтернет-банкінг містить чотири функціональні компоненти:
— інформаційно-довідкова служба банку;
— довідкова інформація за рахунками клієнтів;
— обмежене управління рахунками клієнтів;
— повне управління рахунками.
Інформаційно-довідкова служба дає змогу клієнтові отримувати інформацію загального характеру: про банк, основні напрями його діяльності, курси валют, послуги та тарифи, деякі економічні показники, адреси філій, обмінних пунктів, банкоматів тощо.
Довідкова інформація за рахунками клієнтів дає змогу контролювати стан рахунка у будь-який час та в будь-якому місці, отримуючи виписку за рахунком за певний період та довідку про поточний стан рахунка.
Обмежене управління рахунком надає можливість здійснювати періодичні платежі за наперед визначеними реквізитами фірми-продавця послуг або товарів з розрахункового, поточного або карткового рахунка.
Повне управління рахунком функціонально повторює схему «клієнт — банк». Відмінність полягає в тому, що частина клієнта встановлюється не на його комп'ютері, а на банківському Інтернет-сервері. Це дає змогу клієнтові виконувати операції управління рахунком з будь-якого підключеного до Інтернету комп'ютера.
Мобільний банкінг (GSM-банкінг). Цей сервіс дає змогу отримувати довідкову інформацію за рахунками клієнтів та забезпечує обмежене управління рахунком клієнта. Ця функція незначно відрізняється від інтернет-банкінгу, крім функцій повного управління рахунком.
Система «Клієнт — Банк». Дає змогу автоматизувати процес прийому-передачі як фінансових, так і будь-яких інших повідомлень між банком, відділеннями та клієнта-ми. Надає можливість клієнтові через персональний комп'ютер та модем здійснювати банківські операції в оф-лайновому режимі.
Обслуговування платіжних карт. Дає змогу ефективно використовувати переваги цифрових платіжних систем. Завдяки впровадженню систем дистанційного обслуговування через Інтернет, телебанкінга та GSM-банкінга спектр послуг власникам карт постійно розширюється. Наприклад, вони в змозі цілодобово контролювати стан карткового рахунка незалежно від місця перебування і режиму роботи банку.
Активними учасниками ринку електронних банківських послуг в Україні є банки «Аваль», «Ікар-банк», «Кредит промбанк», «Класик-банк», «Мега-банк», Міжнародний комерційний банк, Морський транспортний банк, «Надра», «Укрінбанк», Укрексімбанк, Приватбанк, «Електробанк», Всеукраїнський акціонерний банк
Електронний банкінг в Україні набуде логічної завершеності та повноти лише з поширенням електронних платежів і розвитком систем електронної комерції. Одним із кроків у цьому напрямі є реалізація проекту Національної системи міжнародних електронних платежів (НСМЕП) під егідою НБУ. В її межах розроблено систему інтернет-платежів «Інтерплат». її втілення дасть змогу в реальному часі здійснювати авторизацію, прийом і передання в банківську систему трансакцій платежів за допомогою платіжних карт НСМЕП з будь-якого комп'ютера, підключеного до Інтернет. Наразі система «Інтерплат» перебуває в режимі пілотного проекту і дає змогу придбати такі послуги (чи товари): віртуальні передплачені картки провайдерів Інтернет, мобільного зв'язку, страхові поліси медичного страхування для від'їжджаючих за кордон, грошові перекази.
Для ефективної реалізації згаданого та інших проектів з є-комерції необхідно заздалегідь підготувати відповідну нормативну методологічну базу для участі банків та їх клієнтів у створенні та функціонуванні таких систем, враховуючи світові тенденції розвитку новітніх банківських  технологій та сервісу.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить