Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Материалы для работы ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕНН НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕНН НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕНН НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Зміст теми: Загальні відомості про інформацію. Типологія наукової формації та основні види видань. Особливості вторинної інформації та її пошук. Як правильно працювати з літературою.

Загальні відомості про інформацію
Практична діяльність людини в будь-яких умовах характеризується застосуванням найрізноманітнішої інформації, зичайно з поняттям "інформація" пов'язують уявлення про все те зве, що сприймається людиною в будь-якому повідомленні або сигналі. Тому під інформацією (від латинського informatio - эяснення, виклад чого-небудь або відомостей про що-небудь) найчастіше розуміють відомості, що   передаються від людини до людини усно, письмово чи будь-яким іншим способом, у тому числі і за допомогою технічних засобів.
Інформація є засобом спілкування між людьми і відображає її спільні та виробничі взаємовідносини, а також різноманітні прояви матеріального світу. Тільки обмін інформацією між дослідниками через канали комунікацій або прямим спілкуванням на семінарах, конференціях, симпозіумах сприяє забезпеченню науково-технічного прогресу.
Потенційно будь-яка наукова праця продуктивна, але якщо результат цієї праці не поширюється у вигляді певних відомостей, він може з економічної точки зору відігравати роль товару. Наукова формація дає можливість матеріалізувати результати інтелектуальної діяльності мозку, а також оцінити останню якісно і лькісно.
Сам мозок дослідника можна порівняти з інформаційною системою, яка збирає (запам'ятовування), перетворює (аналіз матеріалу, який вже знаходиться у пам'яті, і синтез якісно "нової" інформації), зберігає (пам'ять), здійснює пошук (творче мислення) і поширення   (відтворення   зібраних   і   опрацьованих   відомостей   у вигляді нових гіпотез або теорій) інформації.
Загальні властивості інформації, незалежно від її змісту, вивчає теорія інформації - розділ кібернетики, що досліджує способи математичного описування й оцінювання методів передавання, зберігання, добування і класифікації інформації. Своє втілення теорія інформації знайшла в науковій дисципліні, відомій під назвою "інформатика". На основі найновіших досягнень інформатики стало можливим забезпечувати обмін інформацією не тільки між людьми, а й між людиною і машиною чи між самими машинами.
Інформатика - галузь науки, яка вивчає структуру та загальні властивості наукової інформації, а також питання, пов'язані з ії збиранням, зберіганням, пошуком, обробкою, перетворенням, поширенням і використанням в різних сферах діяльності.
Хоч інформатика як наукова дисципліна з'явилась зовсім недавно, інформаційною діяльністю люди почали займатись ще в стародавні часи.
Спочатку від людини до людини, від покоління до покоління інформація передавалась усно. Це були відомості про професійні навички, наприклад про прийоми мисливства, обробки мисливської здобичі, способи землеробства тощо. З часом інформацію стали фіксувати у вигляді графічних образів навколишнього світу. Прикладами цього можуть бути нескельні малюнки, що зображували тварин, рослин, людей, мисливські сцени, ритуальні обряди та інше (їх поява оцінюється приблизно в 20-30 тисяч років тому назад).
Пошук більш досконалих способів фіксації інформації привів до появи писемності. Спочатку люди записували умовними позначками розрахунки з покупцями, а потім написали і перше слово. На чому вони тільки не писали. В Індії - на пальмових листках, у Вавілоні - на глиняних дощечках, на Русі користувались берестою. Поява писемності стала новим кроком людства в галузі зберігання і обробки інформації. Насправді революційною подією в розвитку писемності став винахід друкарського верстата, завдяки якому з'явилась книга. З появою книги стало можливим масово тиражувати професійні знання, зафіксовані на матеріальному носієві.
Книгодрукування в Україні бере свій початок від заснування Іваном Федоровим у Львові друкарні, де 1574 року він видав першу друковану книгу - "Апостол". З часом, протягом XVI-XVII століть в Україні осередками книгодрукування стали Києво-Печерська, Острозька, Почаївська, Чернігівська друкарні. У XVIII столітті були засновані друкарні при Харківському (1805р.) і Київському (1835р.) університетах.
Сьогодні лавини книг, зливаючись з лавинами нормативної документації і багатотомної довідкової літератури, періодичних видань та ін., утворюють океани інформації. Актуальною проблемою сучасності стає неузгодженість величезної кількості публікацій з більш вузькими інтелектуальними можливостями людини.
Ще у 1874 році англійський фізик Релей визнавав, що люди науки часто змушені відчувати почуття, близькі до панічного неспокою, коли вони споглядають потік нових знань, які з'являються щорічно; здається, що будь-що нове, скільки-небудь значний додаток до цього тягаря вже існуючої інформації зробить цей тягар майже нестерпним. Така думка цілком співзвучна і з сучасністю, хоч з того часу обсяг наукової інформації зріс у тисячі разів.
В умовах стрімкого росту обсягів інформації її друковані носії стали проявляти свою недосконалість. Це знаходить прояв у складності пошуку необхідної інформації, у потребі величезних приміщень із спеціальними кліматичними умовами для зберігання друкованих видань. Внаслідок всього цього друковані видання як носії інформації починають стрімко відставати від технічного і соціального прогресу людства, пов'язаного в першу чергу з розвитком і посиленням інформаційних зв'язків між людьми.
В умовах зростання потоків інформації, необхідності підвищення оперативності її пошуку, обробки і розширення впливу на всі напрямки діяльності людини її надійним помічником стає електронно-обчислювальна машина (ЕОМ) - революційний винахід XX століття. Сучасні досконалі ЕОМ одночасно є і носієм інформації, і засобом її поширення серед споживачів.
Уже тепер, передаючи інформацію до машинної пам'яті, стає можливим вивільнювати полиці книжкових сховищ. І це не дивно - адже один компакт-диск може вільно зберігати інформацію, наприклад, багатотомної енциклопедії або кількох десятків довідкових видань. Тому без сумніву, за словами відомого українського кібернетика Віктора Глушкова "... електронні обчислювальні машини будуть сховищами не тільки наукових і технічних знань людства, а й усього, що було створено ним за багато віків свого існування; вони стануть величезною і вічною пам'яттю його".
У цілому світі нараховується понад 3000 електронних бібліотек та депозитаріїв, які, зокрема, через систему Internet обслуговують споживачів понад 112 країн. Прогнозується, що обсяг інформаційних послуг на світовому ринку буде зростати відповідно до темпів, які перевищують один відсоток на рік і на кінець 1998 року досягнуть рівня вдвічі більшого, ніж у 1993 році.
За оцінками міжнародних організацій, у промислово розвинених країнах інвестиції у сфері інформатизації перебувають на рівні 12-13 відсотків загальних бюджетних витрат. Віддача сфери інформатизації досить суттєва і в деяких державах становить 25-30 відсотків кількості бюджетних надходжень.
Високий і складний рівень сучасної науки, техніки, виробництва, освіти і культури пов'язаний з постійним зростанням обсягів нової інформації, зростанням швидкостей її розповсюдження. Щоденно у світі видається величезна кількість друкованої продукції (понад 600 тис. назв книг і 9 млн. статей), здійснюється понад 400 тис. винаходів, висуваються чисельні гіпотези і припущення. Тобто світ стає все більше поінформованим. І не випадково, що останнім часом з'явились такі поняття, як інформаційний вибух, інформаційна криза. Вони підкріплюються десятками яскравих прикладів, які порівнюють величезну кількість публікацій, повідомлень засобів масової інформації з більш обмеженими можливостями окремої людини.
Наукове поняття інформації багато в чому відмежовується від змістового боку повідомлень, виділяючи їхній кількісний аспект. На основі цього виникає поняття кількості інформації, яке визначається як величина, зворотно пропорційна до ступеня вірогідності тієї події, про яку йде мова в повідомленні. Чим більш вірогідна подія, тим менше інформації містить повідомлення, що вона відбулася, і навпаки.
Щоб акцентувати увагу на суттєвому змісті інформації, часто використовують термін "семантична інформація" - тобто інформація,    що    має    певний    сенс,    який    можна    зрозуміти    й інтерпретувати за допомогою природної мови в процесі люді спілкування.
Для визначення кількості інформації в інформатиці існує спеціальна одиниця, що має назву "біт". Цей термін походить під скорочення англійського терміну binary digit - двійкова одиниця. Один біт кодується в комп'ютері за допомогою напруги, що приймає значення 0 В і 5 В. Цим значенням напруги відповідає два значении бінарного символу: 0 і l.
Звичайно інформація зберігається в машинних кодах, які мають довжину в   один або декілька байтів. Одному байту відповідає 8 біт,  слову - 16    біт,    або   2    байти.    Інформаційна   ємність   пам'яті  комп'ютера вимірюється кіло- і мегабайтами.
Один кілобайт (Кбайт) містить 210= 1024 байт, а один мегабайт (Мбайт) дорівнює 220= 1048576 байт.
Поява наукового поняття інформації дала можливість розкрити новий аспект матеріальної єдності світу, дала можливість підійти до єдиної точки зору до багатьох, на перший погляд, зовсім не схожих між собою процесів: передачу повідомлень про технічних канал, чи зв'язку, робота електронних обчислювальних машин, різноманітний процесів управління тощо. Все пов'язано з процесами передачі, зберігання ї обробки інформації. Поняття інформації відіграло ту і роль, аналогічну поняттю енергії у фізиці, яке також дає можливість з загальної точки зору описувати найрізноманітніші фізичні процеси. Поняття про інформацію вважається загальнонауковим, і тому зміст терміну уточнюється залежно від галузі його застосування. В понятті інформації розрізняють два аспекти.
По-перше, інформація являє собою мірило організації системи. Математичний вираз для інформації тотожний виразу для ентропії, взятої з протилежним знаком. Як ентропія системи відображ.и ступінь її невпорядкованості, так інформація характеризує її організацію. Так сприйнята інформація відображає внутрішній стан системи чи процесу самих по собі і може бути названа структурною інформацією.
По-друге, від структурної інформації слід відрізняти інформацію, завжди пов'язану з відношенням двох процесів. Теорія інформації звичайно має справу саме з відносною інформацією, котра тісно пов'язана з відображенням. Це полягає ось у чому. Якщо з предметом відбуваються зміни, що відображають вплив на нього іншого предмета, то можна сказати, що перший предмет стає носієм інформації про той, котрий впливає на нього.
Інформаційне забезпечення є обов'язковою умовою ефективного проведення і одночасно невід'ємним складовим елементом кожного наукового дослідження. Тому цілком закономірно, що більшість вчених біля 1/3 свого робочого часу витрачають на збирання і опрацювання наукової інформації. І цей показник має тенденції до зростання.
 Типологія наукової інформації та основні види видань.
Інформація передається в просторі і за часом. Її джерелом може бути будь-який об'єкт. Не випадково кібернетика з інформацією пов'язує обов'язкову умову - безперервний процес одержання, обробки та передачі відомостей.
Носієм інформації завжди виступає фізичне середовище, в якому вона фіксується. Ним може бути папір, фотоплівка, клітина мозку, магнітні стрічки і диски, чарунки пам'яті комп'ютера. Сучасна техніка пропонує все нові і нові різновиди носіїв інформації. Для кодування інформації в них застосовуються електричні, магнітні й оптичні властивості матеріалів. Розроблюються носії, в яких інформація може фіксуватись на рівні окремих молекул.
Важливою умовою, якій повинен відповідати будь-який носій інформації, є можливість зчитувати з нього інформацію. Відомості, вміщені у друкованих джерелах, може читати людина. Інформацію, закодовану на машинних носіях, може "читати" (точніше, декодувати) комп'ютер. При цьому відомості, фізично зафіксовані на будь-якому носії інформації, являють собою набір символів. У друкованих джерелах - це літери, цифри та інші знаки, на фотографії - набір точок різного кольору або ступеня яскравості. Щоб передавати різноманітну друковану інформацію, потрібно не так вже й багато символів. Наприклад, це можуть бути літери алфавіту (в українському їх 33, в латинському 26), 10 цифр і декілька десятків знаків. Набір цих символів дає можливість фіксувати величезні обсяги інформації. Більше того, все написане, наприклад, із застосуванням українського алфавіту, можна перекласти на будь-яку іншу мову без втрати інформації.
Набір символів, призначених для подання і обробки інформації в комп'ютері, ще менший. Він включає всього два символи - 0 і 1. Але за їх допомогою фіксуються будь-які дані і знання. Це легко зрозуміти, коли згадати принцип кодування і передачі інформації за допомогою азбуки Морзе. Телеграфіст, використовуючи тільки два символи цієї азбуки - крапки й тире, має можливість передавати практично будь-який текст. Цей принцип лежить в основі застосування в комп'ютері бінарної логіки, алфавіт якої складається всього з двох знаків.
Людина перероблює біологічну (організм як біологічна система) й інтелектуальну (мозок як інформаційна система) інформацію. Однією з основних форм інтелектуальної інформації слід вважати документальну. Повідомлення про наукові досягнення можуть поширитись тільки тоді, коли знайдуть відображення в документах.
Документ (від латинського documentum - свідчення) - матеріальний носій даних (папір, магнітна стрічка або диск тощо) з записаною на ньому інформацією, призначеною для її поширення у часі і просторі. В документах знаходять відображення факти реальної дійсності, матеріалізується інформація. Самою суттєвою ознакою документа є соціальна значимість наявної в ньому інформації, що визначається конкретними історичними умовами, в яких створено і використовується документ.
З точки зору наукової інформації документ - це матеріальний об'єкт, котрий фіксує й підтверджує які-небудь знання.
Історично склалося так, що найбільш розповсюдженими документами стали і все ще залишаються текстові (книги, журнали, рукописи, графічні матеріали у вигляді креслень, схем, діаграм). Їх поділяють на первинні та вторинні. Первинні документи містять записи результатів вивчення, дослідження, розробки і т.ін.; вторинні -   результати перетворення інформації на основі вивчення змісту первинних документів   (реферативні  огляди,  реферативні журнали, бібліографічні покажчики, бібліографічні каталоги тощо).
Первинні і вторинні документи поділяють на опубліковані (типографський спосіб, ротапринт) і неопубліковані (машинопис, рукопис). Правда, такий поділ дещо умовний, тому що існують документи, які в одних випадках можна розглядати як публікації, а в інших - як рукописи, наприклад, переклади, автореферати дисертацій. Свою специфіку має патентна документація (патенти, винаходи), тому її виділяють окремо.
Серед первинних опублікованих документів перш за все слід виділити видання. Їх поділяють на основні види; неперіодичні, періодичні і такі що продовжуються.
Неперіодичним вважається видання, котре вийшло з друку одноразово. Тільки найбільш важливі і цінні з них з часом перевидаються, але заздалегідь це не передбачається. До неперіодичних видань належать книги та брошури. Вже протягом тривалого часу книги є найважливішим засобом зберігання і розповсюдження інформації. Особливістю книг є те, що в них сконцентровано найцінніший досвід і знання, накопичені людством за всю попередню історію. Наукова книга сумує та узагальнює велику кількість різноманітних документів. В цьому легко переконатись, звернувшись до будь-якої наукової праці. Книга довго не старіє, але її узагальнюючий характер приводить до втрати конкретних, часто цінних відомостей. Вона найчастіше відображає історичну, проблемну або більш часткову тематичну інформацію.
Неперіодичні   видання   бувають  однотомними  і  багатотомними. Багатотомні видання являють собою єдине  ціле і за змістом,  і  за оформленням. Окремі томи позначаються самостійними числами, а їх загальна кількість визначається заздалегідь.
За читацьким призначенням і характером наявної в них інформації неперіодичні наукові видання можна умовно поділити на певні типи.
Перший тип - наукова література, яка відображає результати досліджень в різних галузях науки. Вона призначена для висококваліфікованих спеціалістів - праці класиків науки, публікації науково-дослідних установ, товариств, з'їздів, конгресів; книги, що відображають зміст дисертацій тощо. Вказані видання, як правило, містять чисельні посилання на інші праці.
Другий тип - науково-популярна література, яка характеризуй досягнення науки у формі, доступній читачу-неспеціалісту. Мета видання такої літератури - поширення знань серед великого кола читачів (переважно неспеціалістів). Необхідність пропаганди знань, особливо в сучасних умовах, значно підвищила значення цього типу видань.
Третій тип - професійно-виробнича література. Вона містить описи технічних засобів і технологій виробничих процесів, організації та управління виробництвом, відомості з різних галузей практичної діяльності. Така література призначена для різних груп спеціалістів: робітників, техніків, інженерів тощо.
Четвертий тип - навчальна література (навчальні програми, підручники і навчальні посібники, практикуми, навчально-методичні посібники, хрестоматії тощо) різноманітного призначення. Цей тип видань містить систематизовані відомості наукового і прикладного характеру, видані у формі, зручній для вивчення. Зокрема, навчальні посібники для вузів за змістом багато в чому наближені до наукової літератури. Складають навчальні видання відповідно до певних навчальних програм.
П'ятий тип - література довідково-енциклопедичного характеру. Видання цього типу досить різноманітні за характером, типами та тематикою. Вони містять відомості наукового або прикладного характеру, систематизовані в порядку, зручному для їх швидкого знаходження. До них відносять енциклопедії й енциклопедичні словники, словники, довідники. Енциклопедія являє собою одно- або багатотомне видання, яке містить в узагальненому вигляді основні відомості з однієї або багатьох галузей знань і практичної діяльності, викладені у вигляді коротких статей, розміщених за алфавітом. За змістом енциклопедії бувають універсальними (Большая Советская Энциклопедия - БСЭ, у 30 томах якої вміщено понад 100 тис. статей; Українська Радянська Енциклопедія - УРЕ в 12 томах), галузевими         (Математическая         энциклопедия,         Химическая энциклопедия, Музыкальная энциклопедия, Краткая медицинская энциклопедия), тематичними, персональними. Енциклопедичні словники бувають універсальними (Советский Энциклопедический Словарь - СЭС, Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона) і галузевими (Литературный энциклопедический словарь). Словник - довідкове видання, яке містить упорядкований перелік мовних одиниць (слів, словосполучень, фраз, термінів, знаків) з короткими їх характеристиками або перекладом на іншу мову. Широкого розповсюдження набули тлумачні, термінологічні, біографічні та цілий ряд інших словників. Довідники містять найрізноманітніші відомості. Вони відрізняються за цільовим призначенням і змістом.
Шостий тип - офіційно-документальна література, яка охоплює широке коло нормативних джерел від зібрань законів держави, постанов і розпоряджень уряду до збірників та окремих видань стандартів, технічних умов тощо, які друкуються від імені державних органів. Такі документи носять законодавчий, нормативний або директивний характер. Зміст таких видань безпосередньо пов'язується з діяльністю того органу, від імені якого публікуються матеріали.
Періодичні видання являють собою оперативні джерела інформації (газети, журнали, деякі збірки, бюлетені). Періодичним виданням прийнято вважати друковані праці, що виходять регулярно через певні проміжки часу, постійним для кожного року числом номерів із спільною назвою ("періодика" - грецьке слово, яке означає "той що заново надійшов", "той що повертається"). До найбільш   загальновідомого   типу   цього   виду   видань   відносяться журнали. Їх головна перевага - актуальність, оперативність, конкретна тематична спрямованість.
Існує кілька типів періодичних видань, призначених для читачів різних професійних категорій: наукові, науково-популярні, виробничо-технічні, масові та ін.
Наукові журнали можуть мати науково-теоретичне, науково-виробниче або науково-методичне спрямування.
Науково-теоретичні журнали видаються головним чином академічними установами. Науково-методичні журнали призначені для фахівців у галузі освіти.
Незважаючи на значне поширення, періодичні видання мають і свої недоліки. Відомо, що близько 70% літератури, до якої звертаються дослідники,   являє   собою   спеціальну   періодику.   Але   спеціалізація журналів дуже часто зовсім умовна. Майже 2/3 галузевої інформації розміщується не в профільованих за галузями виданнях, а в загальнонауковій, загальнотехнічній та суміжній за профілем періодиці.
Суттєвим недоліком журналів є ще й те, що вміщені до них конкретні факти швидко старіють, втрачають актуальність. І тому досліднику важко визначити, яка стаття є дійсно цінною серед багатьох подібних з певної проблеми. Є дані, що в світі щорічно публікуються біля 4 млн. статей, причому кожного року виходить багато нових журналів. Якщо в середині 20 століття в світі нараховувалось біля 100 тис. назв періодичних видань, то в наші дні їх стало вже приблизно в 10 разів більше.
Видання, що продовжуються, виходять відповідно до накопичення матеріалів, і тому кількість нумерованих випусків для кожного року непостійна. Вони видаються під постійними заголовками, наприклад "Праці", "Вчені записки", "Вісник" або з більш конкретними назвами, як "Вища педагогічна освіта", "Нові технології виховання", "Нові технології навчання", "Педагогічний пошук", "Проблеми вищої школи", "Проблеми освіти". В них друкуються доповіді, повідомлення, статті та інші матеріали, які характеризують основні напрямки наукової діяльності різних закладів і установ. Всі томи чи випуски видань такого типу мають наскрізну послідовну нумерацію. Періодичність їх виходу нерівномірна. Видання, що продовжуються, займають неначе проміжне значення між періодичними та неперіодичними виданнями.
Нормативно-технічна документація являє собою оригінальні первинні документи: державні стандарти, технічні умови, нормативи, технічні каталоги і прейскуранти тощо. Цінність нормативних документів полягає у їх законодавчому характері, повній достовірності інформації. Нормативний документ (останній за часом видання) позбавляє від пошуку відомостей за попередні роки, тому вони вже застаріли, переглянуті і знайшли відображення у останньому виданні.
Патентна інформація має специфічні особливості, що відрізняють її від інших видів інформації. Зберігається патентна інформація у вигляді описів винаходів і патентів.
Патент (від латинського patens - відкритий, очевидний) - це документ, що засвідчує авторство на винахід та виключне право на його використання протягом певного строку.
Завдяки своїй специфічності патентна інформація має певні переваги:
-  оперативність   -   попереджує   публікації  інших  інформаційних матеріалів;
-  достовірність      -      дані     перевіряються     і     підтверджуються державною патентною експертизою;
-  повнота відомостей - існують чітко визначені вимоги до викладу суті відкриття або винаходу;
-  упорядкованість - у більшості країн існує наскрізна нумерація патентних документів.
Депоновані рукописи. Депонування рукописів - це особлива форма їх зберігання в органах наукової і технічної інформації, а також розмноження безнабірним способом (у вигляді ксерокопій) за запитами зацікавлених споживачів інформації. Депонують рукописи статей, оглядів, монографій, матеріалів конференцій, котрі недоцільно видавати традиційними способами, з погодження їх авторів.
Відомості про депоновані рукописи публікуються у вигляді рефератів або бібліографічних описів у відповідних реферативних або фахових журналах. Копії рукописів надсилаються на основі запитів до установи, яка здійснює депонування.
Потреба у депонуванні виникає через те, що певні рукописи бувають дуже вузькоспеціальними і публікувати їх у фахових виданнях не завжди доцільно. Депонування при належному рівні розвитку, не скорочуючи потоків інформації, може призвести до скорочення потоку друкованої продукції.
Неопубліковані документи. Основними серед неопублікованих джерел інформації є наукові звіти і дисертації (їх особливості будуть розглянуті далі).
Особливим видом видань є серія. Вона являє собою сукупність видань, об'єднаних між собою єдністю задуму, тематики, цільовим або читацьким призначенням, які виходять під спільною назвою в однотипному оформленні. Серія може об'єднувати неперіодичні, періодичні і видання, що продовжуються. Приклади серій видань найрізноманітніші: Багато з відомих серій носять назву "бібліотеки...", як то "Бібліотека української літератури", "Педагогическая библиотека" тощо.
Кожне видання має власну читацьку адресу і виходить з певною метою: допомагає у вивченні конкретного питання, інформує про результати наукових досліджень, містить виклад в доступній формі основи наукових знань тощо. Цільове призначення - головна ознака, яка визначає характерні особливості конкретного видання. Від нього залежить обсяг, характер викладу матеріалу, структура й оформлення видань.
 Особливості вторинної інформації та її пошук.
Накопичення, зберігання та створення умов для користування літературними джерелами здійснюють бібліотеки (як загального користування, так і спеціалізовані - наукові, технічні, медичні, педагогічні, історичні, іноземної літератури тощо). У бібліотеках встановлено певний порядок зберігання інформації. Існує основний і довідковий фонд.
Основний фонд (книги, журнали, збірники, бюлетені, звіти, рукописи тощо) розміщується на полицях сховищ бібліотеки. Громіздкі матеріали (наприклад, дисертації, наукові звіти) мікрофільмують із зменшенням у 200 і більше разів. Кожний мікрофільм вміщують у контейнер діаметром 35 мм. Завдяки значному поширенню персональних комп'ютерів надійними і зручними для надійного зберігання інформації стають гнучкі диски (дискети) і компакт-диски.
Довідковий фонд містить сукупність вторинних інформаційних документів основного фонду. Вторинна інформація являє собою результат аналітико-синтетичного логічного опрацювання первинних документів з метою відобразити їхній зміст у "згорнутому" вигляді. Найпоширенішим видом такого опрацювання і найбільш стислого оформлення відомостей про різноманітні публікації є каталоги та картотеки. Вторинну інформацію довідкового фонду зберігають на бібліографічних картках (розміром 125 х 75 мм), розміщених у каталожних висувних ящиках.
Каталог по праву можна вважати справжнім компасом в океані публікацій. Каталог являє собою покажчик друкованих видань, який знаходиться в кожній бібліотеці. Складається він з карток, в яких занотовані основні характеристики книги: шифр, який позначає місце зберігання книги в бібліотечному фонді і використовується для швидкого знаходження книги працівниками бібліотеки; автор, назва, підзаголовочні дані та інша інформація. Картки в каталогах класифікують за певними ознаками.
Існує три основних види каталогів: алфавітний - містить відомості про наявні у даній бібліотеці літературні джерела незалежно від їхнього змісту розміщені у алфавітній послідовності прізвищ їхніх авторів або назв установ. Картки алфавітного каталогу розташовують в ящиках, на яких вказані перші та останні склади прізвищ авторів (наприклад "Лобат - Лонг", "Орд - Осм", "Пиг - Пир"); систематичний - складається за галузями знань: наука, освіта, техніка, економіка та ін. Він дає можливість визначити, з яких галузей знань і які саме книги є в бібліотеці; предметний - відображає більш часткові питання і утворюється за назвами предметів з дотриманням алфавіту. Структура предметного каталогу визначається списком предметних рубрик, що являють собою короткий словесний вираз предмету (теми) друкованих творів.
Крім алфавітного, систематичного та предметного каталогів в бібліотеках є картотеки газетно-журнальних статей, рецензій та інші тематичні картотеки.
За алфавітним каталогом можна відшукати будь-яку інформацію, знаючи прізвище автора документа, його редактора або назву першоджерела. За систематичним каталогом можна підбирати інформацію для різних галузей знань. Для прискорення пошуку потрібної інформації до каталогу додається ключ - алфавітний предметний покажчик.
В алфавітному каталозі картки з описом видань розміщуються в ретельному алфавітному порядку прізвищ авторів або назв творів. Щоб полегшити пошук потрібних видань, важливо знати основні правила розстановки карток в алфавітному каталозі.
1.   Картки розставляються за зведеним російсько-українським алфавітом прізвищ авторів і назв книг. Наприклад:
Педагогіка Педагогіка колективу Пение в школе Пеньков Е.М.
2.  Місце картки в алфавітному ряду визначається першим словом у бібліографічному описі. В разі збігу перших слів картки розставляють за другим словом, за третім тощо:
Проблеми виховання в учнівському колективі Проблеми виховання дітей дошкільного віку Проблеми літературознавства Проблеми мовознавства
3.  Якщо прізвища авторів співпадають, то розміщення карток в каталозі здійснюють з урахуванням імен авторів; якщо співпадають імена, то враховують "по батькові", а якщо і ці дані співпадають, то враховують назву книги:
Сліпченко В.І.
Сліпченко К.І.
Сліпченко К.О. Методи науково-педагогічного дослідження
Сліпченко К.О. Неруйнівні методи дефектоскопії
4.   Картки на авторів з подвійними прізвищами розміщуються після карток на авторів, прізвища яких збігаються з першою частиною подвійного прізвища:
Соколов О.Д. Соколов-Микитов I.C. Соколов-Спаський О.О. Соколов-Тобольський О.А.
5.  Якщо в заголовку зустрічається скорочене найменування країн або організацій, то воно приймається за одне слово і картки розставляються відповідно з його буквенним складом:
Апарін Б.Ф. АПН України Апокін І.О.
6.  Якщо опис починається з числівника, написаного цифрами, то при розстановці карток до уваги береться його словесне вираження:
Сто порад вчителю
100 років від дня народження Павла Тичини
Сторінки творчості Василя Стуса
7.   При розстановці карток на видання одного автора алфавітний порядок порушується. Спочатку ставляться картки з описом повних зібрань творів, вибраних творів, потім в алфавітному порядку окремі твори:
Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: В 12 т.
Шевченко Т.Г. Твори: В 5 т.
Шевченко Т.Г. Вибрані твори
Шевченко Т.Г. Балади
Шевченко Т.Г. Гайдамаки
Шевченко Т.Г. Заповіт
Шевченко Т.Г. Кобзар
Алфавітний каталог стане у нагоді й тоді, коли відомий лише один з двох, з трьох авторів книги або редактор книги. На них в каталозі передбачені додаткові картки,
Швидкість пошуку потрібних відомостей в алфавітному каталозі забезпечують каталожні роздільники із зазначенням букви, складу, слова або прізвища.
Картки в систематичному каталозі розташовані за певною системою класифікації. У бібліотеках вищих педагогічних закладів в основу  створення  систематичних  каталогів   покладено  Бібліотечно-бібліографічну   систему   класифікації    (ББК).    Вона   визначає   такі розділи систематичного каталогу:
А - Загальнонаукові та міждисциплінарні знання
Б - Природничі науки в цілому
В - Фізико-математичні науки
Г - Хімічні науки
Д - Науки про Землю
Е - Біологічні науки
Ж/О - Техніка і технічні науки в цілому
П - Сільське і лісове господарство
Р - Охорона здоров'я. Медичні науки
С - Суспільні науки в цілому
Т - Історія. Історичні науки
У - Економіка. Економічні науки
Ф - Політологія. Політичні науки
X - Держава і право. Юридичні науки.
Ц - Військові науки. Військова справа
Ч - Культура. Наука. Освіта
Ш - Філологічні науки. Художня література
Щ - Мистецтво. Мистецтвознавство
Э - Релігія. Атеїзм .                
Ю - Філософські науки. Психологія
Я - Література універсального змісту
Частини      розділів       (підрозділи)       систематичного      каталогу розмежовуються  за допомогою  роздільників і  зв'язані між собою. Поділ розділів на частини передбачає перехід вуї, загальних питань до більш вузьких. Наприклад:
Дидактика
Методи навчання Словесні методи
Розповідь, пояснення
Підрозділи   систематичного   каталога  мають   індекси   у   вигляді цифр і букв. Наприклад:
Ч 210. 1 - Методологія та логіка наукового дослідження Ч 421. 2 - Дидактика (Теорія освіти і навчання) Ч 421. 266 - Трудове навчання Ю 984. 03 - Мислення в процесі навчання у дітей
Пошук в систематичному каталозі відбувається ступінчасто: спочатку пошук напису на каталожному ящику, потім перегляд роздільників у ньому. Кожний роздільник має свій індекс, наприклад: Розділ Ч 30/49 - Народна освіта. Педагогічні науки. У ньому виділяють такі підрозділи:
Ч 31 - Загальна педагогіка
Ч 33 - Історія народної освіти і педагогічної думки
Ч 34 - Організація народної освіти
Ч 41 - Дошкільне виховання
Ч 42 - Загальноосвітня школа. Шкільна педагогіка
Ч 45 - Професійна і спеціальна освіта
Ч 48 - Вища освіта
Кожний підрозділ систематичного каталогу має ще подальший поділ, наприклад:
Ч 21- Наука. Науково-дослідна робота Ч 210 - Загальні проблеми науки Ч 213 - Історія науки Ч 214 - Організація науки Ч 215 - Науково-дослідна робота Ч 216 - Вчені. Наукові працівники або
Ю 25 - Філософія і методологія науки
Ю 250 - Основні концепції у філософії і методології науки
Ю 251. 1 - Філософські основи наукового пізнання
Ю 251. 2 - Закономірності розвитку науки
Ю 251. З - Логічна структура наукового пізнання
Ю 251. 5 - Науковий метод і його роль в науці.
За роздільником картки у систематичному каталозі розставлені в алфавітному порядку.
Основна функція предметного каталогу - довідково-інформаційна. Предметний каталог значно доповнює можливості систематичного каталогу, оскільки дозволяє вести пошук необхідної літератури в міжгалузевому, предметному розрізі.
Уміле користування довідковим фондом сприяє скороченню часу на пошук потрібної інформації та підвищує ефективність праці дослідників. Пошук потрібної інформації з кожним роком стає все більш складнішим. Тому кожен, хто починає працювати з літературними джерелами, повинен знати основні положення інформаційного пошуку. Інформаційний пошук - це сукупність операцій, спрямованих на знаходження документів, потрібних у процесі дослідження певної проблеми. Пошук може бути ручним або автоматизованим.
Ручний пошук здійснюють за допомогою звичайних бібліографічних карток, картотек, друкованих покажчиків. Автоматизований пошук здійснюють за допомогою ЕОМ.
Інформаційний пошук здійснюють на основі інформаційно-пошукової мови (ІПМ). Вона являє собою семантичну (смислову) систему символів і правил їх сполучення. Найбільш поширеним варіантом ІПМ є універсальна десяткова класифікація документів інформації (УДК). Десятковою вона називається тому, що всі галузі знань розподілені в ній на 10 відділів, які в свою чергу діляться на 10 підрозділів, ті - в свою чергу - на 10 частин і т.д. Кожна частина деталізується до потрібного ступеня. Основні відділи УДК такі: 0 - загальний розділ; 1 - філософія; 2 - релігія; 3 - суспільні науки; 4 - мовознавство; 5 - математичні та природничі науки; 6 - медицина, техніка, сільське господарство; 7 - мистецтво, спорт; 8 - літературознавство; 9 - історія, географія. Художня література не відноситься ні до якого розділу і відповідні бібліографічні картки розміщують, як правило, в алфавітному каталозі.
Структура УДК складається з груп основних індексів і визначників. Групи діляться на підгрупи загальних і спеціальних визначників.
УДК має ряд переваг: простота засвоєння працівниками видавництв і бібліотек, зручність шифрування, відносна швидкість пошуку    інформації    для    вузькоспеціалізованих    тем.    Але    вона громіздка для автоматизованих систем пошуку, які набувають значного поширення останнім часом.
Пошук потрібної наукової інформації - справа не проста. Найчастіше головним критерієм у цій справі виступає власний досвід дослідника. Науковий працівник постійно працює з різноманітними літературними джерелами. Протягом тривалого часу він практично інтуїтивно відбирає ті видання, які містять найціннішу наукову інформацію з його точки зору, запам'ятовує ті джерела, в яких містяться матеріали, що зацікавили його. Так поступово формується осередок найважливіших джерел інформації.
Методика пошуку першоджерел має свою специфіку. Найбільш простий з них - регулярний перегляд в бібліотеках виставок нових надходжень. Але цей оперативний шлях містить у собі багато елементів випадковості, коли основна частина потрібної інформації залишається невідомою.
З чого ж починати пошук? Якщо відоме прізвище автора (авторів) друкованої праці, то краще всього звернутись до алфавітного каталогу. У ньому можна розшукати не тільки потрібне в даний час джерело, але й попередні публікації і таким чином прослідкувати, як розвивались наукові інтереси певного дослідника або наукового колективу.
Для більш широкого пошуку джерел, наприклад, за галуззю знань або темою, слід скористатись систематичним каталогом.
У загальному вигляді методика пошуку необхідних джерел може включати два основних напрямки:
-  тематичний підбір всіх джерел;
-  тематичний   підбір   за   видом   документа   (наприклад,    тільки журнальні статті, описи винаходів тощо).
Можливий підбір документів поточний (протягом місяця, року) і ретроспективний (за багато попередніх років).
Надійними помічниками кожного, хто починає пошук потрібної для дослідження інформації, можуть стати спеціальні бібліографічні видання.
Бібліографія (в перекладі з грецької - пишу книгу) - галузь науково-практичної діяльності, завданням якої є бібліографічна інформація про твори друку (чи інші документи) з метою впливу на використання їх у суспільстві. Облік літератури в Україні провадиться в Книжковій палаті України імені Івана Федорова. Терміном "бібліографія" позначають також бібліографічні покажчики, списки літератури, огляди.
-  реферативні журнали з окремих галузей знань;
-  галузеві бібліографічні видання;
-  бібліографічні видання універсального змісту.
Саме з таких видань найчастіше і починають інформаційний пошук.
Реферативний журнал являє собою різновид оперативних видань для поточної та ретроспективної вторинної інформації. Вони містять короткі відомості про результати наукових досліджень в галузі суспільних, природничих і технічних наук, економіки, промисловості, нові методи виробництва, винаходи тощо. За часів існування СРСР до наукових бібліотек надходила велика кількість реферативних журналів з найрізноманітніших галузей знань (з математики, фізики, хімії, географії, біології, охорони природи тощо).
Галузеві бібліографічні видання являють собою бібліографічні покажчики (найчастіше анотовані), що містять відомості про джерела інформації у вузькій галузі знань або науки (наприклад, педагогічна бібліографія, бібліографія з питань профорієнтації, бібліографія з питань економічної підготовки в умовах ринкових відносин і т.ін.). Кожне з таких видань охоплює певні періоди часу (відомості про видання за один рік або за декілька років). Окремі з них виходять періодично (як це було, наприклад, із щоквартальним бібліографічним покажчиком "Литература по педагогическим наукам и народному образованию", що видавався у Москві), інші (як наприклад "Українська педагогічна бібліографія" - покажчик, що видається Національним педагогічним університетом ім. М.П.Драгоманова) не мають періодичності.
Бібліографічні видання універсального змісту найбільш інформаційномісткі. Їх універсальність полягає у тому, що вони реєструють всі види видань (крім відомчих), що виходять у країні. До таких бібліографічних видань відносяться:
-  Літопис    журнальних     статей:    Державний     бібліографічний покажчик України;
-  Літопис книг: Державний бібліографічний покажчик України. У фондах бібліотек наявні і інші видання такого типу;
-  Летопись           журнальных            статей:            Государственный библиографический указатель СССР;
-  Книжная      летопись:      Государственный      библиографический указатель СССР;
При нагоді у бібліографічному пошуку корисним може стати і перегляд останніх номерів журналів за кожний рік, де наводяться переліки опублікованих матеріалів в усіх номерах журналу за рік.
Результати пошуку вторинної інформації оформлюються у вигляді бібліографічного списку знайдених робіт, пов'язаних з проблемою дослідження. Джерела інформації у цьому списку можна систематизувати за хронологією або тематично.
 Як правильно працювати з літературою
Будь-яке наукове дослідження включає такий важливий елемент, як опрацювання літературних джерел, пов'язаних з досліджуваною проблемою. На цьому етапі відбувається накопичення значної кількості різноманітної інформації.
Роботу з літературою починають із складання переліку необхідних для опрацювання джерел. Про те як це робити, вже йшлася мова вище. Але не слід забувати, що опрацьовуючи попередньо підібрані документи, обов'язково з'являться нові джерела із посилань та прикнижкових списків використаних праць. Виходячи з цього, потрібна постійна гнучка систематизація тих матеріалів, що вже опрацьовані, і тих які ще потрібно опрацювати. Тому кожному, хто опрацьовує літературні джерела, корисно вести облік інформації за допомогою картотеки організованого читання. В такій картотеці доцільно передбачити три розділи:
1. Прочитати. Тут повинен міститись попередньо складений систематизований перелік відібраної для вивчення літератури. Сюди ж додаються відомості про нові джерела, одержані вже в процесі роботи з літературою.
2.   Підлягає опрацюванню. До цієї частини вміщують відомості про джерела, які мають безпосереднє відношення до досліджуваної проблеми. Доцільно, щоб кожна картка в даному разі містила не тільки бібліографічні відомості, а й анотований виклад змісту літературного джерела.
3. Прочитано. Сюди переміщуються з першого розділу вже вивчені джерела, подальше опрацювання яких не доцільне, чим розвантажується початкова пошукова система.
Для ефективного аналізу накопичуваної інформації важливо знати методи її обліку та опрацювання.
Облік опрацьованих літературних джерел зводиться до складання бібліографії. Бібліографія - це перелік різноманітних інформаційних документів, які обов'язково повинні включати відомості про їх авторів, назви джерел, місце видання, видавництво, рік видання та обсяг кожного джерела в сторінках. Складають бібліографічний перелік в алфавітному порядку за прізвищами авторів або їх назвами. Дотримання такої вимоги прискорює пошук потрібної інформації, яка звичайно опрацьовується протягом всього періоду проведення дослідження.
Опрацювання інформації передбачає її вивчення та запам'ятовування. Будь-яке джерело інформації повинне опрацьовуватись ретельно. Тому дуже важливо вміти працювати з літературними джерелами. Читання, опрацювання інформації - справа не проста.
Першою умовою ефективного опрацювання документів є спрямованість, тобто мета читання (з якою метою читається конкретний документ). Вона активізує мислення, сприяє кращому розумінню та запам'ятовуванню прочитаного, робить сприйняття інформації більш цілеспрямованою.
Опрацювання інформації вимагає творчого підходу, натхнення. Саме завдяки цьому підвищується ефективність роботи з літературою. Але навіть коли натхнення і відсутнє, то потрібно зусиллям волі примусити себе працювати, осмислювати прочитане творчо.
Уважність, зосередженість над текстом багато в чому визначають якість опрацювання інформації.
Під час читання можуть діяти різні подразники - шум, розмови, музика, власні думки тощо. Вони всупереч бажанню людини діють на центральну нервову систему, погіршують умови для мислення. Навіть якщо сторонні звуки і не помічаються свідомістю, то їх фіксує нервова система. При певному рівні шуму увага читача відволікається, швидше наступає втома і якість засвоєння інформації суттєво   погіршується.   З   цієї   причини,   щоб   покращувати   умови розумової праці, потрібно різні завади усувати.
Разом з тим, не слід забувати, що умови праці у повній ізоляції від зовнішнього середовища (навіть при цілковитому усамітненні) також не оптимальні. У даному разі на перешкоді успішному засвоєнню прочитаного можуть стати власні думки, відволікання роздумами про щось стороннє.
Важливий фактор успішності роботи з інформацією - самостійність. Кожний абзац, сторінка прочитаного повинні бути без поспіху проаналізовані, обдумані стосовно до поставленої мети. Тільки вдумливий, самостійний аналіз прочитаного дасть можливість переконатись у своїх судженнях, закріпити думку, поняття, уявлення.
Дуже важливим фактором під час опрацювання літератури може стати наполегливість і систематичність. Часто, особливо читаючи складний новий текст, важко, а то й неможливо усвідомити його з першого разу. Доводиться читати й перечитувати, намагаючись досягти повного розуміння матеріалу.
Послідовне, систематичне читання покращує засвоєння матеріалу, що опрацьовується. Відволікання зриває, порушує логічно налаштовану думку, викликає втому. Систематичне ретельне читання за планом, з обдумуванням та аналізом прочитаного набагато продуктивніше безсистемного читання.
Продуктивність опрацювання інформації суттєво залежить від розумової працездатності. Остання, в свою чергу, залежить від уміння правильно розподіляти час для роботи та доцільно використовувати фізіологічні перерви. Після 1-2 годин безперервного читання обов'язковими повинні бути перерви на 5-7 хвилин, нескладні фізичні вправи, обтирання обличчя теплою водою або посилене глибоке дихання. Все стимулює центральну нервову систему і підвищує працездатність. Інколи, читаючи складний текст, корисно відключитись на 2-3 хвилини.
Опрацьовуючи текст, потрібно домагатись, щоб будь-яке місце у ньому було зрозумілим. У окремих випадках потрібно не тільки зрозуміти, а й запам'ятати текст на певний період часу. Кожний науковець повинен володіти мистецтвом запам'ятовування.
Існують різні способи запам'ятовування.
Механічний спосіб грунтується на багаторазовому повторі й запам'ятовуванні прочитаного. При такому запам'ятовуванні ("зазубрюванні") не забезпечується логічний зв'язок між окремим елементами прочитаного тексту. Цей спосіб найменш ефективний серед усіх інших. Він може бути застосований у обмежених випадках - для запам'ятовування дат, формул, цитат, іноземних слів тощо.
Повторювання може бути пасивним (перечитування декілька разів) і активним (перечитування з переказом). Другий підхід більш результативний, тому що в ньому поєднуються заучування й самоконтроль.
Відомо, що тренування пам'яті чисельними повторюваннями малоефективне. Пам'ять повинна спиратись не на формальне сприйняття, а на активну мислительну діяльність. Запам'ятовувати - значить мислити. І в цьому повинна бути запорука ефективності пам'яті, підвищення продуктивності розумової праці.
Смисловий спосіб грунтується на запам'ятовуванні логічних зв'язків між окремими елементами прочитаного (тому цей спосіб запам'ятовування правильніше називати логічно-смисловим). У процесі читання важливо зрозуміти не окремі елементи, а весь текст в цілому, його суть, спрямованість значення. Часто досить швидко прочитати текст один раз, щоб його запам'ятати. Але при цьому особливу увагу необхідно приділяти логічним зв'язкам у ньому. Смисловий спосіб запам'ятовування набагато ефективніший механічного.
Довільний спосіб ґрунтується на застосуванні різноманітних мнемонічних прийомів. Найбільшого поширення серед них набув вибірковий мнемонічний прийом. Перед опрацюванням інформації ставлять мету - запам'ятати лише конкретний матеріал (залежно від мети опрацювання конкретного джерела). Заздалегідь визначена спрямованість спрощує запам'ятовування матеріалу, що опрацьовується.
Інший мнемонічний прийом являє собою часову спрямованість, тобто потрібну тривалість запам'ятовування. Так, студент зусиллям волі примушує себе запам'ятати великий обсяг навчального матеріалу на короткий термін з метою скласти іспит. Звичайно така інформація зберігається в пам'яті зовсім недовго. Науковий працівник примушує себе надового запам'ятати інформацію, яка повинна зберігатись у його   пам'яті   протягом    всього    періоду   проведення    конкретного дослідження, а то навіть і довше.
Довільний спосіб запам'ятовування підпорядковується формулі: яка спрямованість, таке й запам'ятовування. Він має ефективність лише при поєднанні із логічно-смисловим запам'ятовуванням.
Мимовільний        спосіб         ґрунтується         на         випадковому запам'ятовуванні   (без   наміру спрямування)   окремих   фрагментів тексту, зумовленим емоціями, що виникають у процесі читання.
Загальновідомо, що людина запам'ятовує повніше і надовго не тільки тоді, коли у неї виникає бажання, але й тоді, коли таке бажання відсутнє, що трапляється під час активного, творчого читання. Так, під час рецензування наукової праці (монографії, дисертації тощо), науковець мимовільно добре запам'ятовує її зміст.
Прочитаний текст зберігається в пам'яті певний час. Поступово він починає забуватися. Спочатку після сприйняття інформації процес забування відбувається найбільш швидко, з часом темп його сповільнюється. Встановлено, що в середньому тільки через один день губиться біля 23-25% сприйнятої інформації, через 5 днів - біля 35% і через 10 днів - 40%.
Суттєве значення для успішного опрацювання літературних джерел має швидке та інтенсивне читання
Читання, яке супроводжується записами, вимагає багато часу. Проте записи роблять не завжди. Інколи виникає потреба переглянути значний обсяг інформації, щоб потім, уже по можливості зробити необхідні записи. В такому разі потрібно мати певні навички швидкого та інтенсивного читання.
За даними статистики людина сприймає за рахунок зору 90% інформації, а з них 70% за рахунок читання. Не досить просто вміти читати, потрібно оволодіти читанням як одним з видів інтелектуальної діяльності. Школи швидкого читання в наш час знайшли широке поширення в США, Англії, Франції, Італії, Швейцарії, Німеччині, Польщі та в інших країнах. Відомі імена багатьох великих людей, які читали дуже швидко. Жан-Жак Руссо, Олександр Пушкін, Наполеон Бонапарт, Оноре де Бальзак, Микола Чернишевський, Максим Горький, Альберт Ейнштейн та інші. Наполеон прочитував дві тисячі слів за хвилину, чотири тисячі прочитував    Максим    Горький.    Відомий    освітянин    М.О.    Рубакін прочитав за своє життя близько 200 тисяч книг, тобто 2750 за рік. На значну кількість прочитаних книг він склав анотації, рецензії, реферати.
Люди, що швидко читають, звичайно мають значні розумові здібності. Крім того, вони систематично удосконалюють техніку читання.
Під терміном "швидке читання" розуміють швидке сприйняття інформації тексту з оптимальним, найкращим коефіцієнтом усвідомлення і засвоєння. Три якості швидкого читання - швидкість, розуміння, запам'ятовування - обов'язкові.
Як не парадоксально, але повільний темп читання, який є властивим для більшості людей і який вважають найкращим для повного і правильного розуміння інформації тексту, насправді, як це доведено експериментальними дослідженнями, не лише не покращує, а, навпаки, через недостатню психологічну мобілізацію людини, значно погіршує якісні характеристики читання.
Суть справи зводиться до того, що, читаючи звичайним, традиційним способом, людина приділяє однакову увагу всім словам тексту і тому не так чітко та повно засвоюється його зміст. Той, хто читає швидко, оперативно слідкує за розвитком думки автора тексту, що активізує увагу читача, мобілізує пам'ять і, як наслідок, дозволяє йому інтенсивно мислити з великою швидкістю. Така психолого-фізіологічна зібраність та організованість дає можливість читачеві працювати над текстом в якісно найкращому режимі. Тому швидше читання дозволяє не лише оперативно усвідомлювати сутність інформації тексту, але й набагато глибше її розуміти, а, як наслідок, більш міцно засвоювати прочитане. Усе це посилює інтелектуальну та емоційну активність читача і сприяє найпродуктивнішому читанню.
Деякі закордонні автори, наприклад в США, використовують в цьому ж розумінні термін "інтенсивне читання". Під інтенсивним читанням розуміють уміння людини не лише володіти великою швидкістю читання, а й уміло нею маневрувати, а також оперативно змінювати підходи до тексту з урахуванням його приналежності до того чи іншого функціонально-мовного стилю, жанру тощо. Встановлено, що тексти загальнонаукового або суспільно-публіцистичного   стилю   потребують   абстрактно-понятійного   коду роботи з ними, а тексти художньо-мовного стилю - образно-емоційного сприйняття.
Швидке читання іноді вважають поверховим, тому серед читачів можна почути такий афоризм: "Швидке читання виховує ерудитів, а повільне - мудреців". Однак наукові дослідження переконують, що подібні уявлення не мають під собою грунту. Швидке читання в більшій мірі відповідає фізіології людини, воно не так втомлює. Навпаки до читаючого повільно втома приходить швидше через незібраність уваги, пасивність пам'яті, в'ялість механізму розумової діяльності.
Спеціалісти відмічають такі основні причини традиційного, повільного методу читання:
1)  неефективність роботи аналізаторів, що супроводжує читання, - мовнорухливого, мовнослухового й зорових рецепторів, що надсилають інформацію в мозок;
2)  мале поле зору, регресивний рух очей (повернення назад, до прочитаного);
3)  недостатня зосередженість уваги;
4)  пасивність пам'яті;
5)  кволість механізму мислення;
6)   погана ознайомленість з лінгвістичною природою тексту (з позицій прискореного його сприйняття), закономірностями його логіко-композиційного структурування;
7)    низький рівень володіння стратегією читання (відсутність гнучкого підходу до вибору режиму читання) і науковою організацією інтелектуальної праці.
Зупинимось на деяких з названих причин детальніше.
Читання - це особлива форма мовного спілкування - пошук, сприйняття й вивчення текстової інформації. Воно являє собою складний комплекс фізіологічних й психологічних процесів, що здійснюються за допомогою органів зору, мови й слуху. Керуючим органом є головний мозок, який опрацьовує інформацію.
Функціонально-структурну модель звичного, повільного читання досить умовно й наближено можна подати таким чином. Читач сприймає слово спочатку очима, потім промовляє його про себе і лише після цього усвідомлює його зміст. Утворюється ланцюжок послідовної роботи очей, мовного апарату й слухового апарату. Здається,     що    така    багатоступінчаста    обробка    тексту    сприяє інтенсифікації читання. В дійсності, як показують дослідження, такий загальновідомий підхід значно гальмує процес читання і не забезпечує високий рівень якості засвоєння прочитаного. Чому?
Перша причина, що стримує інтенсивність читання, - це "звуковий бар'єр" - промовляння читачем тексту про себе, так звана артикуляція. Чим це пояснюється?
По-перше, коли промовляється слово, очі довго затримуються на ньому. Це за умов, що вони здатні моментально фотографувати цілі комплекси графічної інформації.
По-друге, швидкість читання за допомогою промовляння не може бути більшою, ніж можлива швидкість роботи органів мовлення. Протягом хвилини людина промовляє близько 150 - 200 слів.
По-третє, під час традиційного читання людина в більшій мірі чує текст, ніж бачить його. Адже відомо, що зір може сприймати й передавати інформацію в мозок у 10 000 разів швидше, ніж слух.
І, нарешті, по-четверте, читач, що промовляє про себе пов'язує свою увагу насамперед з читанням слів, а не думок, що є перепоною активного мислення й високої ефективності читання.
Отже, цілком очевидно, що промовляння тексту й сприйняття його на слух значно гальмують як швидкість читання, так і його продуктивність. Звуковий бар'єр виявляється тією межею, через яку читач переступити не може. Як же досягти більш швидкого й ефективного читання?
Експериментальне доведено, що інформація, яка міститься в тексті, може передаватися в мозок напряму - безпосередньо від очей. Для цього ланцюжок очі -» мова -> слух потрібно позбавити двох останніх ланок, залишивши лише зір, тобто вийти на так зване візуальне читання - лише очима.
Повільне читання - своєрідна данина початковій школі, коли здійснювалось комплексне сприйняття прочитуваного слова, за допомогою трьох рецепторів - зорового, слухового й мовнорухливого. Роблячи перші кроки на шляху читання, дитина промовляє слова спочатку по буквах, а потім по складах, і, нарешті, читає усе слово цілком. Отже між побаченим й промовленим словам установлюється міцний рефлекторний зв'язок і формується стереотипна звичка промовляти текст спочатку вголос, потім пошепки і, нарешті, про себе. Ця  набута звичка виявляється дуже й дуже  стійкою.  Вона,  власне, супроводжує усе життя більшість читачів.
Щоб опанувати режимом швидкого й інтенсивного читання слід зруйнувати шкільний стереотип читання і навчитися сприймати інформацію напряму - за допомогою безпосереднього зв'язку органами зору й відповідними аналізаторами, що знаходяться у корі головного мозку. Побороти цю небажану стереотипну звичку можна кількома способами: 1) палець руки тримають на губах, щоб вони не рухались; 2) затиснути зубами олівець так, щоб ні язик, ні губи його не торкались; 3) притиснути язик до зубів або стиснути його зубами.
Для опанування технікою швидкого читання після певного пригнічення інерційної артикуляції слід вийти на так зване візуальне читання - читання очима. Не дивлячись на довгу історію вивчення сприйняття за допомогою зору, наука, на жаль, ще й сьогодні не відгадала усіх його таємниць. Проте, учені впевнені, що людина не завжди ефективно використовує свій зір. Цей висновок безпосередньо стосується й процесу читання.
Дослідники стверджують, що очі людини можуть бути або в стані фіксації (зупинки), або в стані зміни точок фіксації (руху). Крім того, очі сприймають об'єкт лише в першому стані, тобто бачення тексту здійснюється лише під час зупинок. Тому важливого значення набуває так зване поле зору, тобто ділянка графічної інформації, що сприймається очима за одну фіксацію. Вважають, що поле зору - фізіологічна величина, стала для кожної конкретної людини. Тому, коли мова йде про необхідність розширення поля зору при читанні, правильніше було б говорити про збільшення поля сприйняття інформації, У зв'язку з цим викликають інтерес такі терміни, як "горизонтальне" й "вертикальне" поле читання. Горизонтальне поле - це частина рядка, що сприймається за одну фіксацію.
Швидке й інтенсивне читання передбачає не лише збільшення швидкості читання, але й підвищення ефективності розуміння й засвоєння прочитаного. Воно потребує також значної інтелектуальної ініціативи читача, активізації його психічної діяльності, мобілізації ряду його психофізіологічних функцій - уваги, пам'яті, мислення. На перший план виступає насамперед увага.
Активність сприйняття, розуміння й запам'ятовування інформації тексту У знаній мірі залежить від уваги, роль якої К.Д.Ушинський образно визначав так: "Увага є саме ті двері, через які проходить усе, що входить в душу людини із зовнішнього світу". Під увагою в психології розуміють зосередженість психічної діяльності на якому-небудь об'єкті чи дії, здібність утримувати цей об'єкт у полі спостереження певний строк і свідомо опрацьовувати інформацію. Увага не є самостійний психічний процес. Вона не має свого конкретного змісту, оскільки не може здійснюватися поза іншими процесами. Увага - властивість усіх пізнавальних та емоційних процесів. Без цілеспрямованої стійкої уваги неможлива ніяка серйозна робота, це основна умова інтенсифікації будь-якої діяльності. Щоб виховати увагу потрібно знати її особливості.
Розрізняють три види уваги: 1) увага, що виникає без усяких зусиль з боку людини, 2) увага, що залежить від вольових зусиль людини; 3) увага, що виникає після уваги, викликаної вольовими зусиллями. Крім того, для уваги характерними є такі властивості - об'єм, переключення, розподіл, концентрація й стійкість. Об'єм уваги тісно пов'язаний з такою її властивістю, як здатність до переключання - здатність до переносу її із одного об'єкту діяльності на інший. Зараз вченими доведено, що коли людина займається кількома справами, то вона їх виконує зовсім не одночасно. Непомітно для себе людина переключає свою увагу з одного об'єкту на інший. Процес мислення дискретний - він йде імпульсами, квантами.
Наполеон, Цезарь могли виконувати одразу сім справ. Вони миттєво, але послідовно пробігати думкою по кількох об'єктах і по кожному з них одержували результати майже одночасно. Можливо, вони керували своїм механізмом прискорення роботи мозку.
Слід враховувати, що розподіл уваги потребує від людини значно більших зусиль й затрат нервової енергії, ніж інші властивості уваги. Одне із важливих правил таке: самий короткий шлях до виконання багатьох справ - у певний час виконувати лише одну справу, цілком зосередившись на ній. Проте, зосередженість на одному виді діяльності не може продовжуватись дуже довго, як правило - близько 40 хвилин. Іноді зосередженість може стійко зберігатися протягом 3 годин й більше (наприклад, на сеансі кіно).
Концентрація уваги - дуже цінна її якість, яка полягає у зосередженості на одному об'єкті або на якійсь певній діяльності й відвертанні уваги від усіх перешкод, що не мають відношення до даного виду роботи. Справа в тому, що за своєю природою увага дуже імпульсивна. Рух - природний стан уваги. Якщо увага від чогось відключається, то вона зосереджується на чомусь іншому. З певним наближенням, психологи стверджують, що подібно до закону збереження енергії, можна формулювати закон "зайнятості уваги". Увага завжди шукає нову інформацію. Недостача новизни на одиницю часу викликає імпульс переключення уваги. Тому концентрація уваги необхідна як фактор управління нею.
Не можна не згадати ще про таку якість уваги, як стійкість. Основні прояви стійкості уваги такі: зосередженість на об'єкті та спроможність противитися відволіканню уваги. Ступінь стійкості уваги залежить від багатьох факторів: від ставлення до справи, характеру діяльності, сили нервових процесів тощо.
Керування увагою передбачає уміння підвищувати ступінь її стійкості. Характерно, що найбільша концентрація уваги спостерігається тоді, коли вона націлена на один об'єкт. Можливо, тому й виникає парадоксальна ситуація, коли одночасно з великою концентрацією уваги спостерігається її велика розсіяність.
Увага може не лише зосереджуватись, активізуватись, а й стомлюватись. Ознакою стомленості уваги є її розсіяність. Тому слід пам'ятати, що увага потребує відпочинку. Кращим відпочинком є переключення уваги з одного об'єкту на інший.
Слід пам'ятати такі поради. Не шкодуйте часу на виховання своєї уваги. Не доводьте її до перевтоми. Поважайте увагу. Після 40 - 45 хвилин читання робіть перерву. Використовуйте фізкультурні паузи, змінюйте вид роботи. Імпровізуйте, змінюйте вправи для відпочинку уваги, виявляйте винахідливість. Чим краще ви навчитесь зосереджувати увагу, тим більшими будуть ваші успіхи у справі оволодіння технікою швидкого й інтенсивного читання.
Відомо, що під час читання людина не лише одержує нову інформацію, але й добуває з глибин пам'яті одержану раніше. Іншими словами, на характер опрацювання текстового матеріалу впливають не лише нові відомості, але й ті внутрішні, базові знання, що містяться у свідомості людини й надходять із системи її пам'яті. У більшості випадків читання відбувається не за ради тимчасової зацікавленості, а для того, щоб прочитане стало міцним здобутком пам'яті, знань, а вони -   інструментом   активної  діяльності.   Отже,   у  будь-якому  випадку продуктивність читання значною мірою залежить від пам'яті читача. Чим багатший здобуток пам'яті читача, тим оперативніше й ефективніше засвоює він прочитане. Хороша пам'ять, на думку фізіолога Н.П.Бехтерева, складається із хорошого запам'ятовування, хорошого зберігання й відтворення різних сигналів.
Колись французький письменник-мораліст XVII століття Ла-Рошфуко зовсім не жартуючи сказав, що усі скаржаться на нестачу своєї пам'яті, але ще ні хто не поскаржився на нестачу здорового глузду. Але ж розум і пам'ять органічно пов'язані одне з іншим і взаємообумовлені. Пам'ять - основа, на якій відбувається робота мозку.
Відрізняють кілька типів пам'яті, які, як кажуть, існують біч-о-біч, не заважаючи один другому. Кожний з них характеризується специфічними механізмами, вони діють в окремих часових режимах й пов'язані з різними ділянками мозку. З урахуванням того, яким шляхом засвоюється інформація і який характер сприйняття, що служить основою пам'яті, виділяють чотири її типи - моторна, емоційна, мовно-логічна й образна.
Моторна пам'ять є основою спрацювання звичних рухів. Емоційна пам'ять - пам'ять на почуття й переживання (радість й смуток, образа й захоплення). Мовно-логічна пам'ять - це запам'ятовування й збереження у пам'яті, а потім відтворення прочитаних або почутих думок у мовній формі. Адже будь-який мовний зміст є змістом мисленнєвим, але не всяке мислення реалізується виключно мовними засобами. Образна пам'ять допомагає запам'ятовувати й відтворювати у свідомості об'єкти реального світу. Це результат опрацювання й узагальнення минулого сприйняття.
За терміном збереження інформації пам'ять поділяють на короткочасну й довгострокову. Саму короткочасну пам'ять ми використовуємо найчастіше. Тому її називають ще робочою або оперативною. Однак можливості короткочасної пам'яті дуже обмежені - вона має невеликий об'єм. Довгострокова пам'ять потрібна тоді, коли новий матеріал запам'ятовують на довгий строк або назавжди. Ця пам'ять найбільш важлива і за своєю структурою досить складна. Обсяг її практично необмежений. Ця пам'ять зберігає наш досвід, й знання, здобуті нами протягом усього життя.
Отже, щоб навчитись швидко читати, потрібно:
1)  стримувати мовну артикуляцію;
2) читати очима, вони мають бути максимально рухливими (потрібно тренувати очі для горизонтального, вертикального та паралельного читання);
3) керувати своєю увагою: швидко переключати її, щоб попе¬редити втому, правильно розподіляти, пам'ятаючи, що читання потребує 100% уваги;
4) розвивати пам'ять, оскільки добре розвинута пам'ять робить читання більш ефективним.
Ось такі перші етапи опанування швидким читанням. Більш детально з цією методикою можна ознайомитись самостійно, використовуючи спеціальні посібники.
Невід'ємною умовою опрацювання літературних джерел є супровід прочитаного письмовими записами. Завдяки цьому стає можливим краще зрозуміти й засвоїти прочитане; подовжити процес сприйняття інформації, а значить і краще запам'ятати її; відновити в пам'яті те, що вже забулось; проаналізувати прочитане; відібрати найважливіші фрагменти інформації, потрібні для дослідження, що виконується.
Дуже важливо вміти правильно виконувати записи у процесі опрацювання літератури. Дуже короткі записи збіднюють одержану інформацію. Навпаки, надмірні подробиці в записах призводять не тільки до зайвих витрат часу, а й свідчать про невмілість зрозуміти та зафіксувати головне. Інколи в записах головне підмінюється другорядним або спотворюється суть прочитаного тексту.
Опрацьовуючи літературні джерела, застосовують виписки, анотації, конспекти.
Виписка - коротко записаний зміст окремих фрагментів (розділів, глав, параграфів, сторінок чи абзаців) прочитаного. Цінність виписок дуже вагома. Вони можуть замінити суцільне конспектування прочитаного тексту. Стислість їх дає можливість в малому обсязі накопичити значну інформацію. Вдало обрана виписка може стати основою для подальшої мислительної, творчої діяльності науковця.
Мета виписок полягає в тому, щоб підготувати в тій чи іншій формі для  подальшого  використання  необхідні,  найбільш  важливі, істотні відомості з підручників, книг, журналів. Виписують звичайно окремі положення, факти, цифровий, ілюстративний матеріал.
Виписки можна робити і в процесі читання, і після його завершення, форми виписок різні: це можуть бути цитати, тобто повний запис тієї чи іншої частини тексту, яка містить істотні думки автора, характерні факти. В цьому разі після цитати необхідно точно вказати вихідні дані джерела інформації: автор, заголовок, місце видання, рік, сторінки. Другою формою запису є тези - це стислий виклад основних думок прочитаного твору. Цей вид записів, що супроводжує читання, дає змогу узагальнити прочитаний матеріал, викласти його суть коротко і повно. Тези, на відміну від конспекту, дають можливість викласти зміст прочитаного матеріалу в будь-якому порядку, незалежно від його викладу в тексті. Як правило, тези повинні випливати одна з іншої. Частину тез записують у вигляді цитат.
Тези можуть бути або простими і короткими, тобто містити в собі лише основні положення; або складними і повними, тобто, крім основних, - містити також другорядні твердження. В тезах не повинно бути ілюстрацій, пояснень, детальної аргументації.
Найбільш короткою формою записів прочитаного є план. Він може бути простим і коротким або складним і розгорнутим. Є різні форми складання плану в процесі пізнавально-інформативного читання. Одна з них полягає в складанні плану в процесі читання, виділенні ключових речень, словосполучень або слів, які використовуються як пункти плану, відображають хід викладу автором інформації в тексті. Тому найчастіше пункти плану формулюють у вигляді: а) ключових слів та словосполучень, 2) тверджень, 3) запитань.
Другий спосіб - план складається після того, як все першоджерело прочитано повністю. Оскільки в цьому випадку пункти плану можна об'єднувати або міняти місцями, то такий спосіб дозволяє скласти більш послідовний і логічний план. В цьому випадку не має небезпеки ледь не кожну думку тексту перетворювати в пункт плану.
Ключові слова та словосполучення, що відіграють найбільшу роль при складанні плану, це найістотніші для розкриття теми слова і словосполучення, які найчастіше повторюються в тексті. Як правило, це  -  основні поняття деякої предметної галузі. їх знання дозволяє швидко орієнтуватися в текстах, відшукувати та узагальнювати необхідну інформацію.
Анотація - стислий виклад головного змісту першоджерела (книги, статті). Анотацію складають на даний прочитаний документ в цілому.
В анотації відмічається до якої тематики відноситься друкований матеріал, перелічуються розглянуті в ньому питання, проблеми, але зміст цих питань не розкривається. Для анотації притаманні особливі словосполучення: в монографії йде мова про ..., автор висвітлює ..., розглядаються питання ..., узагальнені ..., текст повідомляє про ..., в статті коротко, повно, детально розглядаються проблеми ....
Анотація має свою структуру: тема, предметна рубрика, зміст. Іноді деякі складові анотації пропускають.
1.  Тема - це найчастіше - назва джерела інформації.
2.  В анотації називається предметна рубрика, тобто галузь знань, до якої відноситься розглядуваний друкований текст.
3.  Зміст - текст анотації.
Інколи анотації замінюють короткими записами, які звичайно називають - резюме. Резюме дає оцінку всього друкованого тексту або окремих його частин, розділів. Ці записи повинні містити коротку за обсягом інформацію про те, що найбільш важливе, оригінальне і нове зустрілося в прочитаному, а також про те, що з прочитаного знадобиться надалі.
Анотації зручно накопичувати на окремих картках з різних питань, пов'язаних з досліджуваною проблемою. Анотації дають можливість швидко відновити в пам'яті раніше прочитаний текст.
Конспект - (від латинського conspectus - огляд) це докладно записаний стислий виклад змісту інформації. Конспект повинен бути змістовним, повним і по можливості коротким. Повнота записів означає не обсяг, а все те, що є головним у даній інформації. Головне у складанні конспекту - це уміння виділити раціональне зерно стосовно досліджуваної проблеми.
Конспект розкриває зміст друкованого тексту з тією ж послідовністю викладу матеріалу, яка спостерігається в оригіналі. При складанні конспекту, вибирають найбільш важливу і суттєву інформацію,     головні     твердження     виділяють,     ключові     слова (референти), словосполучення підкреслюють, або записують іншим кольором, що дуже важливо для подальшого використання конспекту.
Конспекти можуть бути текстуальними і тематичними, простими і короткими, складними і розгорнутими, Першим кроком при створенні текстуального конспекту є складання плану першоджерела, а далі згідно з пунктами плану записують тези, виписки окремих найважливіших уривків, цитати, таблиці, цифри, схеми.
Тематичний конспект необхідно складати тоді, коли тема або проблема розглядається в кількох розділах або в різних статтях журналу чи збірки праць. А в конспекті весь матеріал, що стосується визначеної теми, збирають в одному місці. Важливо, щоб між такими записами не був порушеним логічний зв'язок.
Щоб конспект був стислим, потрібно прочитане переказувати своїми словами (а не переписувати дослівно), що вимагає глибокого усвідомлення та аналізу прочитаного, що в свою чергу дасть значну користь. При написанні конспекту доцільно застосовувати скорочення слів, але так, щоб не було втрачено суть викладу прочитаного. Не бажано, наприклад, скорочувати підряд декілька слів. Щоб скорочення були зрозумілими надалі тому, хто написав конспект, в першу чергу слід користуватись загальноприйнятими скороченнями (про них можна дізнатись з довідкової літератури). Але кожний, хто опрацьовує літературні джерела, може мати і свій власний словник скорочених слів (при його відсутності з часом багато скорочень стане неможливо відновити). У скороченому тексті слід дотримуватись всіх потрібних розділових знаків.
Корисність подальшого користування конспектом в значній мірі залежить від правильності його оформлення. Конспект, як правило, ведеться в зошитах або на окремих аркушах. Звичайно роблять великі поля, щоб на них занотовувати свої думки, узагальнення, висновки; це робить конспект особливо цінним видом записів.
Найдоцільніше писати конспекти в процесі роботи з літературними джерелами на окремих аркушах паперу стандартних розмірів. Записи слід виконувати тільки на одному боці аркушів. Завдяки цьому надалі за допомогою ножиць і клею до конспекту зовсім нескладно внести необхідні доповнення або корективи, при необхідності поміняти місцями окремі частини записів (що неможливо зробити при наявності записів   з   обох   боків   аркушів   паперу).   Так   само   можна   робити доповнення, пояснення (власні коментарі) на зворотньому боці кожного аркуша паперу чи призначених для цього полях поруч з уже наявним текстом (доцільна ширина полів біля 1/4 ширини аркуша паперу). Для цього по тексту ставлять певні позначки і так само позначають відповідні доповнення чи пояснення, розміщені на зворотному (чистому) аркуші або на полях.
Текст конспекту повинен мати абзаци та ієрархічний поділ на пункти та підпункти. Щоб виділяти важливі положення чи думки, слід користуватись підкреслюваннями тексту різними типами ліній (прямі, хвилясті, штрихові) або лініями різних кольорів.
Існує два способи складання конспектів.
Перший з них полягає у тому, що підібрана інформація з досліджуваної проблеми опрацьовується послідовно. Спочатку складають конспект на кожну окрему частину інформації, а потім все об'єднують і утворюють один суцільний виклад дослідженої теми. Такий спосіб найбільш поширений, але він недостатньо ефективний - потрібні значні витрати часу.
Другий спосіб - вибірковий. За цим способом підібрану для опрацювання інформацію розміщують у послідовності за ознакою її повноти, важливості, новизни. Спочатку опрацьовують найновішу інформацію високого наукового рівня. Одержані відомості кладуть в основу складання плану подальшої роботи. Далі переглядають менш важливу, другорядну інформацію, доповнюючи нею вже опрацьовані матеріали. При наявності повторів другорядну інформацію пропускають. Останній спосіб скорочує час на підготовку узагальненого конспекту.
Усю інформацію, одержану у процесі роботи з літературними джерелами, необхідно систематизувати , проаналізувати і викласти у вигляді письмового огляду.
Опрацьовані матеріали можна систематизувати за хронологією публікації або за тематикою питань, що досліджуються.
У першому випадку всі відомості систематизують за певними етапами. Для цього в історії розвитку якоїсь закономірності чи пошуку шляхів розв'язання проблеми доцільно виділити наукові етапи, які характеризуються якісними стрибками. Об'єктивний критичний аналіз опрацьованих матеріалів можливий при наявності у дослідника належного рівня знань та достатньої для цього ерудиції.
Під час критичного аналізу інформації різні ідеї, факти, теорії порівнюють між собою. У даному випадку важливо визначити ті етапи, на яких відбувались зміни у перебігу досліджень, з'явились нові ідеї, що якісно змінили їх спрямованість.
У процесі активного аналізу завжди виникають власні міркування й думки науковця, визначаються найбільш актуальні питання, що підлягають дослідженню в першу чергу. Зовсім недопустима форма аналізу, коли дослідник лише перераховує прізвища своїх попередників і наводить анотації їхніх праць, не висловлюючи при цьому своїх міркувань.
Тематичний аналіз передбачає опрацювання матеріалів, розподілених між різними питаннями досліджуваної проблеми. В цьому випадку робота дослідника значно спрощується, витрачається менше часу. Але разом з тим стає можливим менш детально проаналізувати наявну у дослідника інформацію.
Огляд повинен повно і систематизовано містити виклад аналізу опрацьованих літературних джерел і повністю відображати стан питання, якому присвячене дослідження. Наявні в ньому відомості повинні давати можливість об'єктивно оцінювати науковий рівень дослідження, правильно обирати шляхи та засоби досягнення поставленої мети.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить