Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Материалы для работы Аналіз глобальних економічних систем

Аналіз глобальних економічних систем
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Аналіз глобальних економічних систем


Зміни, що відбуваються у сфері інформаційних технологій, і охоплення ними все нових територій та регіонів привели не лише до зближення різних цивілізацій, але й до встановлення сталих контактів між ними, тісної взаємодії, а в кінцевому результаті й до звуження життєвого простору на планеті. На кінець XX ст. людство визнало обмеженість й замкнутість середовища проживання людини на Землі та марність територіальних завоювань. Вихід один - підвищення ефективності використання природних та людських ресурсів.
Визначальним напрямом сучасного економічного розвитку може бути лише швидке й ефективне використання науково-технічних розробок та підвищення на цій основі економічної конкурентоспроможності країн і народів. Еволюція енергозберігаючих та інших наукоємних галузей економіки, а також розвиток глобальних технологічних систем для інформаційних та інших послуг призвели до зменшення залежності економічного розвитку від природних ресурсів. Нові технології значно менш енергоємні та, як правило, базуються на малих витратах сировини.
В агропромисловому комплексі, завдяки дослідженням і виведенню покращених сортів зернових, обсяг їх виробництва за останні 40 років збільшився майже у 3 рази і складає на кінець XX ст. 1,9-2 млрд т на рік.
Інтенсивний розвиток біотехнологій дозволяє розраховувати на одержання ще більших врожаїв і виведення таких сортів зернових, які будуть краще пристосовані до нових кліматичних умов і більш суворих методів культивації.
Особливо значний вплив на розвиток процесів глобалізації справляють новітні інформаційні та телекомунікаційні технології, що перетворилися з елементів інфраструктури минулих років в універсальний засіб економічного, культурного, наукового розвитку. Ці технології дозволяють об’єднати в єдине ціле розміщені у різних куточках земної кулі підприємства, що належать глобальним компаніям. З їхньою допомогою з’являється можливість гнучко реагувати на зміни кон’юнктури і перекидати ресурси з метою захоплення нових ринків. Такій новій моделі світової економіки деякі автори дають  назву -  “нова глобальна інформаційна економіка” [47].
Використання гнучких виробничих систем, а також систем автоматичного проектування дозволяє прискорити процес створення виробів, а також скоротити число одиниць виробничого обладнання з метою налагодження гнучкого серійного виробництва.
Нові інформаційні технології дозволяють здійснити створення децентралізованого виробництва з централізованим фінансовим контролем. Такі нові технологічні можливості сприяють ще більшій інтернаціоналізації виробництва, яка веде до збільшення обсягів світової торгівлі. Розвиток більш дешевих транспортних можливостей також сприяє зростанню обсягів комерційної торгівлі на більших відстанях, виконанню прямих замовлень, що надходять з віддалених регіонів, а також розширенню обміну послугами.
На розвиток процесів глобалізації також сильно впливають зміни, що відбуваються у правовому регулюванні майнових взаємовідносин. Перерозподіл прав власності, що відбувається в глобальному масштабі в кінці XX ст., як на рівні індивідуума, компанії, так і держави в цілому, являє собою процес упорядкування основних соціальних, економічних та політичних проблем. У міжнародному плані контроль та поділ територій - це головний механізм регулювання розподілу ресурсів між державами у рамках світової системи.
Глобалізація економічних відносин сприяла розширенню прав власності фізичних осіб та корпорацій у географічному плані. Ідея, згідно якої громадянин однієї держави має можливість реалізувати права власності за межами своїх національних кордонів, внесла цілком нове забарвлення у характеристику сучасного світу. Нові підходи до регулювання права власності стали ключовим елементом сучасних міжнародних відносин, функціонально змінили процеси транснаціоналізації та глобалізації економіки і врешті-решт прискорили формування глобальних господарських комплексів у формі мультинаціональних компаній (МНК), багатопрофільних ТНК, транснаціональних банків (ТНБ) тощо. Ч. Бартлетт бачив відмінність МНК від ТНК у тому, що МНК моделі 1950-1970-х років орієнтувалися на виробництво продукції в рамках своєї головної національної компанії, яка має дочірні торговельні структури за кордоном з метою завоювання ринків [35]. Глобальні компанії моделі 1990-х рр. вже переорієнтувалися на виробництво у тих куточках планети, де воно коштує дешевше. Перекидання виробництва здійснюється, головним чином, через злиття, або аквізиції.
Поглиблення процесу формування таких комплексів у майбутньому приводить до виникнення союзів та об’єднань найбільших ТНК і ТНБ у таких галузях, як транспортне (автомобілі, літаки) та енергетичне машинобудування, фармацевтична промисловість, комп’ютерні технології, телекомунікації. Подібні об’єднання за обсягами своїх операцій значно перевищують обсяги зовнішнього товарообороту багатьох країн світу (див. рис. 2.1 додатку). З метою поділу глобальних ринків вони часом укладають союзи з окремими державами або міждержавними об’єднаннями для розробки норм поведінки на ринках.
Таким чином, на початок третього тисячоліття світ перетворився у глобальну економічну систему, в якій практично не залишилося можливостей для сповідування стихійних ринкових відносин між державами. Виник глобально функціонуючий світовий виробничо-господарський механізм, складовими якого стали окремі національні економіки.
Бум у розвитку світової торгівлі, що продовжується, викликає захоплення й подив. З 2001 до 2010 рр. світовий торговий оборот зріс у 14 разів, а 8 раундів багатосторонніх переговорів під егідою ГАТТ привели до десятикратного зниження митного збору. На кінець 1990-х років він складає менше 4%, тоді як відразу після Другої світової війни дорівнював 40% [53]. Зовнішня торгівля характеризує стан здоров’я економіки країни в цілому. Завдяки зовнішній торгівлі багатство здобули країни, які змогли використати всі її переваги. Будь-яка торгівля, внутрішня чи зовнішня, обов’язково залежала від проблем світового ринку. Компанії, що виходять лише на внутрішній ринок, як правило, конкурують з постачальниками імпортних виробів, а ті компанії, що працюють на зовнішніх ринках, стикаються із ще більшою конкуренцією. З такої практики конкуренції на внутрішніх та зовнішніх ринках можна зробити висновок: чим ширший ринок, тим більш вузькою має бути спеціалізація компанії, яка прагне до успіху, тим більше переваг мають на ньому спеціалізовані компанії. Чим менший ринок, тим менше вимагається від компанії спеціалізації і тим ширша номенклатура товарів, з якими компанія виходить на ринок.
Хоча багато компаній вміло використовують переваги глобалізації світової економіки, є також чимало компаній, які в ході цього процесу загубили свій потенціал, але так і не змогли вписатися у рамки світової вільної торгівлі. В ідеалі при абсолютно вільній системі торгівлі кожна компанія, що виходить на глобальні ринки, повинна бути вузькоспеціалізованою для того, щоб вижити. Між тим чимало компаній прагнуть брати участь у процесі глобалізації не на засадах більш вузької спеціалізації, а навпаки - через розширення сфери діяльності й кількості напрямів своєї активності. Внаслідок, для багатьох компаній світу глобалізація принесла багато проблем або навіть привела їх до краху. Глобалізація впливає на компанії у деяких сферах більше, а у деяких - менше. Те ж стосується й регіонів, оскільки у деяких регіонах вплив глобалізації відчувається менше, а в інших - більше. Європа більш чутлива до впливу цього процесу, що спричинено високою вартістю робочої сили, високим рівнем оподаткування, жорсткішим законодавством про працю та, що особливо ускладнює й позбавляє гнучкості, неможливістю при необхідності наймати й звільняти працівників.
Американські корпорації, які дещо раніше розпочали адаптацію до умов глобалізації економіки, досягли значно вищого ступеню спеціалізації, ніж європейські чи японські корпорації. Європейські компанії характеризує дуже широкий спектр виробничих напрямів. Якщо подивитися на структуру Даймлер-Бенц, найбільшої промислової компанії ФРН, то можна виділити ряд напрямів.
Безсумнівно, найбільшим у структурі компанії є виробництво легкових та вантажних автомобілів, автобусів та іншої транспортної техніки. Весь світ визнав найвищий рівень транспортних засобів, які виробляє компанія. Однак в останні роки компанія в цілому несе збитки, що сягають 1 млрд дол. на рік. Причиною збитків Даймлер-Бенц є її надмірна диверсифікація. Адже в програмі розвитку компанії, окрім автомобілів найрізноманітніших модифікацій, значне місце займає також виробництво реактивних літаків, вертольотів, залізничних вагонів та локомотивів, космічної техніки, медичного обладнання й багато іншого. З розвитком глобалізації компанія розширювала свою присутність на світових ринках, використовуючи кошти, зароблені на продажу автомобільної техніки. З часом це призвело до великих збитків, які понесла компанія, розвиваючи неефективні неприбуткові напрями. На думку спеціалістів, правильнішим було б сконцентрувати зусилля Даймлер-Бенц на виробництві автомобілів суперкласу на головних підприємствах фірми й на створенні складальних виробництв для випуску автомобілів по всьому світу.
Для того, щоб вирішити накопичені проблеми, компанія прискорила злиття з компанією Крайслер (США), яке довго готувалося й було закінчено 17 листопада 1998 р. Вже на початку 1999 р. Даймлер-Крайслер, тепер вже німецько-американська промислова група, оголосила про свої перші успіхи. 1998-й рік приніс їй 13% зростання товарообігу, що склав 155 млрд дол. У 1999 р. на підприємствах Даймлер-Крайслер по всьому світу працювало 420 тис. працівників [51].
Однак однією з найбільш несподіваних комерційних операцій, проведених німецькими автогігантами БМВ та Фольксваген у 1998 р., було придбання ними англійських заводів Роллс-Ройс та торгової мережі цієї компанії.
З розвитком глобалізації бізнесу серед європейських компаній все гостріше відчувається необхідність звуження їхніх виробничих програм. А з розширенням Європейського Союзу, ринок якого за своїми обсягами має стати більшим за ринок Сполучених Штатів, це завдання стане ще більш актуальним. Хоча європейський ринок і не стане відразу єдиним ринком, ЄС знадобиться не менше десяти років, щоб у ньому склався ринок, за своєю однорідністю подібний американському.
Якщо поки важко досягти єдності й однорідності ринку в Європі, то ще складніше це здійснити в глобальному плані. Вимагатиметься кілька десятиліть, щоб наблизитися до єдиного глобального ринку, навіть якщо всі країни докладуть до цього чимало зусиль.
Ще складнішою виглядає справа з процесами глобалізації у країнах Далекого Сходу. До найбільших компаній світу належать 10 провідних корпорацій Японії, 8 з яких являють собою класичні конгломерати. За родом своєї діяльності вони виступають як агенти на комісії, ділери, фінансисти, венчурні підприємці, вкладники портфельних інвестицій. Вони розміщують свої кошти в енергетиці, телекомунікаціях, машинобудуванні, космічній та інших галузях.
У довготерміновому плані японські корпорації навряд чи швидко перетворяться у вузьконаправлені компанії з сильними торговими марками.
Фондовий ринок Японії 2008-2010 рр. у розпалі могутньої азіатської фінансової кризи ще раз підкреслив слабкі сторони японських суперконгломератів. З 2001 до 2010 рр. японський фондовий ринок впав на 50%, тоді як за цей час фондовий ринок США піднявся на 75%. Великі прикрощі приніс Японії 1998 рік, що за своїми результатами став найгіршим після 1975 р., який тоді був позначений шоком нафтової кризи. Про серйозність ситуації, що склалася в японській економіці, говорить й те, що Хітачі й Тошіба, два лідери світової електроніки, вперше за останні 48 років зафіксували збитки за результатами 1998 р., а всі 5 найбільших металургійних компаній Японії  заявили про свою неплатоспроможність та початок процесу банкрутства. Деякі японські аналітики вважають,що японська економіка відкинута назад через помилкові масштабні довгострокові вкладення капіталів у нерентабельні проекти. До останнього часу японські компанії вкладали кошти в проекти, не думаючи про їх окупність. Це пояснює спад економіки країни в цілому, а 1990-і перетворилися для Японії у загублене десятиріччя [35,59].
У ряді нових індустріальних держав тихоокеанського регіону (Тайвань, Південна Корея) в зв’язку з суворим контролем уряду над економікою умови ще більш складні. Найбільш характерна ситуація склалася у Південній Кореї, в якій домінують 4 суперкорпорації, що мають значні річні прибутки: Самсунг  (63 млрд дол.), Х’юндай (63 млрд дол.), ЕлДжи (48 млрд дол.) та Деу (40 млрд дол.)
У боротьбі за ринки збуту і з надією на звуження спеціалізації за рахунок об’єднання зусиль декількох суперкорпорацій у виробництві одного визначеного виду продукції глобальні компанії освоїли тактику «keiretsus», запозичену у японських корпорацій. Дослідження цієї тактики дозволяє зрозуміти техніку створення консорціумів, які вкладають гроші у розвиток виробництва високоприбуткового товару, який швидко реалізується. Технологія створення «keiretsus», чи об’єднань без жорстких зобов’язань, стала виключно популярною у США. У цій країні у 1970-і роки нараховувалося 750 таких формальних альянсів, за період з 1987 по 1992 рр. їх кількість зросла до 200 тис [42].
Більшість подібних альянсів були лише спробою завоювання ринку, і тільки у ряді випадків спільними зусиллями було досягнуто успіху. Хоча для створення таких об’єднань знаходилося багато причин, все ж, аналізуючи активність подібних консорціумів, можна виділити декілька головних причин їх утворення:
     придбання нової продукції, технологічних процесів чи організаторських навичок - особливо тих, що необхідні для підвищення кваліфікації фірм-покупців;
     розподіл ризиків високих капітальних витрат чи скорочення часу на розвиток виробництва нової продукції;
     досягнення економічного ефекту від злиття взаємодоповнюючих структур або від збільшення розміру консорціуму ;
     отримання доступу на нові ринки або до капіталів розподілу.
Якщо глобальні корпорації та суперкорпорації до кінця XX ст. успішно засвоїли техніку створення альянсів типу «keiretsus», то більш скромні за розмірами компанії, що представляють малий і середній бізнес, з метою захоплення своєї ніші на глобальних ринках, почали активніше застосовувати технологію створення «clusters» чи «arbeitsgeselshafts». І у цьому випадку головною метою таких утворень стало об’єднання зусиль для досягнення успіху на ринку .
Для того, щоб ефективно конкурувати на глобальному ринку, компанія повинна звузити номенклатуру товарів, які вона пропонує, і зосередитися на створенні позитивної репутації у визначеному напрямі, а також добитися постійної присутності на ринку. Інакше кажучи, не має особливого значення, який товар лежить в основі виробничо-торгової програми компанії. Найбільшого успіху можуть досягти ті компанії, які сфокусували свою програму на конкретному виробі та зорієнтувалися на глобальний ринок в цілому.
В епоху глобалізації світової економіки сказане вище стосується не лише окремої компанії, а й окремих галузей, а також національних економік в цілому. Ані країна, ані галузь, ані компанія не в змозі ефективно конкурувати у кожному секторі світового ринку. Глобалізація диктує як компанії, так і країні необхідність поглиблення спеціалізації або, інакше кажучи, їх перетворення у спеціаліста на даному ринку.
Як же можна сьогодні охарактеризувати стан глобальної економіки? Концепцію глобальної економіки, розроблену в останні десятиліття XX ст., можна розглядати як довготермінову тенденцію у розвитку інтернаціоналізації економічних відносин. Цей розвиток не завжди був послідовним. Були періоди, особливо у XIX ст., коли міжнародні стосунки були більше відкриті для грошей, товарів та робочої сили, ніж в останні 30 років XX ст. Однак не викликає сумнівів те, що світова торгівля й інвестиції в економіку протягом останнього сторіччя робили всі країни все більш взаємозалежними.
На противагу попереднім підходам, що характеризувалися порівняно високим ступенем незалежності національних економік і більшою свободою прийняття рішень, у новій глобалізованій міжнародній економіці залишається все менше й менше можливостей для національних автономій. Це, відповідно, призводить керівництво, яке стоїть на чолі національних економік, до втрати ним контролю в управлінні господарським розвитком країни, зокрема у таких ключових сферах, як “рівень державних витрат”. Глобалізація економіки призводить практично до неможливості регулювати функціонування ринку й систему виробництва в країні на національному рівні у відриві від світових господарських процесів й стану міжнародної кон’юнктури.
Торгівля є найбільш суттєвою та значною ланкою в економічній політиці. На думку ОЕСР, розширення торгівлі серед розвинутих країн, особливо готовими виробами та напівфабрикатами, є чітким показником посилення процесів світової економічної інтеграції (див. рис. 2.2 та 2.3 додатку) .
За два з половиною десятиліття між 1950 та 1975 рр. обсяг світової торгівлі зріс у 5 разів, що стало наслідком лібералізації й скорочення податків, тоді як світове виробництво за цей самий період часу виросло у 2,2 рази. У 1990-і роки більш ніж 80% світової торгівлі здійснювалося між промислово розвинутими країнами-членами ОЕСР [46]. Торгівля ж з країнами, які щойно виникли після розпаду соціалістичного блоку, а також з найменш розвинутими країнами і навіть з новими індустріальними країнами, що динамічно розвиваються (НІК), складала лише невелику частку світових торгових операцій. Глобальна торгівля й економіка все ще концентруються у межах багатих країн, а обсяги, що припадають на торгівлю з країнами, які не входять до еліти, як і раніше характеризують нерівноцінність обміну і являють собою свого роду механізм створення глобальної нерівності (див. табл. 2.1 та.2.2 додатку).
У наступні роки деякі НІК, такі, як Гонконг, Тайвань, Південна Корея, підняли рівень експорту готової продукції до 60% ВНП, в той час як навіть у головних країн-трейдерів на світовому ринку співвідношення обсягу товарообороту до ВНП досягала тільки 15-20%. У свою чергу, країни третього світу за ці роки зуміли збільшити обсяги експорту готової продукції майже у два рази й також досягай чималого результату, що становив 47% від ВНП. Наведені цифри підтверджують той факт, що світова економічна інтеграція значно прискорюється із зростанням світової торгівлі. Цей процес набрав обертів, і можна констатувати, що за період з 1950 по 1995 рр., за даними ЮНКТАД, світові потоки товарів та послуг збільшилися майже у 15 разів [53].
Від початку 1990-х років темпи зростання світової торгівлі стабільно перевищують темпи росту світового виробництва. Як свідчать дослідження СОТ, на кожні 10% зростання світового виробництва припадає 16% збільшення обсягу світової торгівлі. Можна відмітити таку тенденцію що, чим ліберальнішими стають торговельні відносини між країнами, тим виразнішого характеру набирає ця тенденція  ( див. табл. 2.3. додатку).
Зростання частки експорту готової продукції у світовій торгівлі свідчить про значні зрушення у світогосподарських зв’язках, у тому числі про перехід багатьох країн від постачання свого виробництва вітчизняною сировиною та напівфабрикатами на імпортне з метою скорочення витрат. У більш широкому розумінні придбання компонентів не обмежується лише купівлею сировини та напівфабрикатів, а включає у себе також придбання послуг та кваліфікованої робочої сили.
Ще одним показником глобалізації світової економіки та розширення ділової активності по всій планеті є значне зростання операцій всередині фірм, а також торгівля між партнерами в стратегічних альянсах чи спільних підприємствах у різних регіонах світу. Такий розвиток набрав сили з 1980-х років і створив один з напрямів по формуванню та підтримці системи глобальної торгівлі. Глобальні ринки товарів та глобальні ринки послуг, які особливо швидко зростають, нині ув’язали країни, регіони, міста, організації та окремих людей у щільну мережу, яка заводить нас значно далі від нашого уявлення про торгівлю як обмін готовими виробами ( див. рис. 2.4 та табл. 2.4  додатку).
Світовий економічний прогрес протягом останніх чотирьох десятиріч може бути краще усвідомлений через відповідні успіхи міжнародної торгівлі, зокрема багатосторонні торговельні угоди. На рубежі XX та XXI ст. все більш популярним стає новий сценарій майбутнього розвитку світової торгової системи та світових ринків капіталу. У колах вчених та політиків ця модель одержала назву “Керовані торгівля та інвестиції” (MTI - Managed Тrade & Investments). Вона з’явилася як результат не завжди успішних торгово-фінансових операцій Сполучених Штатів зі своїми торговими партнерами. Найвизначнішим з них, а також найнебезпечнішим для США партнером була й залишається Японія.
Основа цієї моделі базується на погодженні й встановленні як на макрокерованому, так і на мікрокерованому рівнях вимог до досягнення балансу у двосторонніх торгово-фінансових відносинах. Якщо до макрокерованого рівня відносять орієнтовні обсяги національного експорту та імпорту у межах таких відносин, то до мікрокерованих орієнтовних цілей відносять двосторонні торгові баланси по окремих товарних групах. Прибічники цього сценарію стверджують, що в разі перемоги моделі МТI глобальна конкуренція перетворюється у безприбуткову гру, в якій країни, що не прийняли нові міжнародні правила, будуть серед тих, що зазнали поразки. Оскільки країни-учасниці на практиці по-різному інтерпретують нові міжнародні правила, на думку засновників цієї моделі вимагатимуться розробка та затвердження кількісних показників у ключових торгових та виробничих секторах економіки [32].
Які ж масштаби глобальних процесів у торгово-фінансовій сфері на рубежі XXI століття? За даними ООН, світовий обсяг прямих іноземних інвестицій на початку 90-х років дещо скоротився у зв’язку з широкомасштабними змінами у світовій економіці, пов’язаними значною мірою з розпадом деяких країн, однак з 1993 р. він знову почав зростати і у 1997 р. досяг 3 трлн дол., причому майже 90% цієї суми припадає на ТНК [64]. У середині 90-х років щоденний глобальний рух капіталів сягав 1-1,5 трлн дол. Відбулася значна трансформація глобальних торгових потоків. На активізацію та диверсифікацію цих потоків значно вплинуло те, що оплата товарів та послуг у 116 країнах стала повністю конвертованою, що дозволило усунути валютні обмеження, які перешкоджають світовій торгівлі.
У ділових та наукових колах раніше висловлювалася думка про те, що глобалізація приведе до глибокої інтеграції, яка проявлятиметься через розширення сфери діяльності СОТ та застосування практики гармонізації на регіональному рівні. На наступних етапах домінувала думка про те, що лібералізація зовнішніх економічних відносин між країнами-учасницями буде більш дійовим та, мабуть, більш революційним фактором, ніж будь-які інші торгово-політичні рішення. Основним аргументом для такої зміни підходів був надто мізерний прогрес, який було досягнуто у сфері лібералізації через багатонаціональні зусилля. Це пояснюється тим, що СОТ складається з представників більш як 100 національних економік, які дуже відрізняються одна від одної. Тому зовнішні й внутрішні бар’єри, які поки що залишаються, буде нелегко ліквідувати у майбутньому лише шляхом переговорів. Тільки ті країни, які проявлятимуть щиру зацікавленість у здійсненні подальшої лібералізації й гармонізації своїх економік, зможуть взяти участь у спільних діях.
В основу класичної теорії міжнародного поділу праці було покладено уявлення про те, що найбільш промислове розвинуті країни виробляють готову продукцію для внутрішнього споживання й на експорт, у той час як економічно менш розвинуті країни, що знаходяться на периферії світової економіки, поставляють на експорт продукцію видобувної промисловості й сільськогосподарські товари. “Правило кожного розсудливого голови сім’ї полягає у тому, щоб не намагатися зробити самому річ, яку йому буде дешевше купити, ніж зробити. Те, що розумно в управлінні домашнім господарством, лише у виключному випадку буде безрозсудністю й у великому королівстві”, - така відправна точка аналізу, представленого у 1776 р. Адамом Смітом, засновником концепції вільної торгівлі [34]. Таке уявлення про глобальний розподіл праці раніше якоюсь мірою допомагало пояснювати причини нерівномірності розвитку світової економіки, однак не в змозі було пояснити причини швидкої індустріалізації деяких країн третього світу й їхнього проникнення на світові ринки як експортерів готових виробів і капіталоємної продукції.
В кінці XX ст. все ще прийнято вживати поняття “периферія” у світовій економіці. Однак значний інтерес становить аналіз тих унікальних і різноманітних шляхів, якими країни третього світу змогли інтегруватися у світову економіку. Специфіка криється, головним чином, у сфері залучення ними прямих іноземних інвестицій, а також інших їх різновидів, головним чином портфельних, які у деяких країнах відігравали вирішальну роль при переміщенні виробничих потужностей з першого світу у країни третього світу (див. рис. 2.5 та 2.6 додатку) .
Динаміка потоку прямих іноземних інвестицій змінювалася протягом другої половини XX ст. На початку 1990-х років потік ПІІ на периферію істотно скоротився, оскільки головні їх джерела у Європі й Японії змінили вектор переважного використання й сконцентрували свій потенціал на придбаннях, поглинаннях та злиттях у промислове розвинутих країнах. До того ж у ці роки довгострокові міжнародні інвестиційні потоки частіше здійснювалися через випуск міжнародних облігацій або шляхом жорсткого банківського кредитування.
Одне з найбільших реформувань світового виробництва сталося після нафтової кризи 1970-1980-х рр. Воно привело до великого переміщення виробничого потенціалу з розвинутих країн у країни третього світу і, головним чином, у найбільш динамічні НІК. У 1990-і роки значно зросла частка іноземних інвестицій у країни колишнього соціалістичного табору. Переміщення у ці країни виробничих потужностей відбувалося часто у формі переводу складальних дільниць, підрозділів по виготовленню окремих вузлів, і лише у дуже рідких випадках разом із виробництвом переносилися ключові дослідницькі й проектні служби. Перенесення останніх відбувалося, як правило, між розвинутими індустріальними країнами [36].
На глобальне переміщення виробничого потенціалу вплинуло декілька факторів:
    зростаюча мобільність капіталу, потужний потік кредитування країн третього світу як банківськими й іншими фінансовими інститутами, так і приватними інвесторами, які намагаються одержати швидкий прибуток при розміщенні коштів на периферії (див. рис. 2.7 додатку);
    зусилля багатонаціональних інститутів, таких, як МВФ, Світовий Банк, ЄБРР та інших, які спрямовані на допомогу й сприяння в процесі надання іноземних інвестицій;
    прогрес, досягнутий у транспортуванні та телекомунікаціях (контейнерні перевезення, широкофюзеляжні літаки, оптико-волоконний та супутниковий зв’язок), який значно скоротив організаційно-технічні витрати, пов’язані з передислокацією компаній.
Проблема створення лібералізованої торгівлі нового порядку обумовила появу нових організаційних форм, серед яких найбільше застосування одержали створення торгових блоків чи систем керованої торгівлі, а також повернення до добровільних угод по регулюванню обсягів головних позицій експорту (див. рис. 2.8 додатку). Це вимагало від глобальної компанії переміщення чи, деякою мірою, копіювання виробничих потужностей у привабливій формі на периферії для того, щоб досягти бажаної переваги, хоча б у обмеженому обсязі. Однак, як показала практика, очікувана перевага від переміщення виробництва у регіони з відносно дешевою робочою силою завжди виявляється дуже короткостроковою, якщо не супроводжується покращаннями технологічності виробництва, удосконаленням системи його управління у новому місці розташування.
Життєдіяльність виробничої компанії - досить складний процес у всіх секторах виробництва. Наприклад, всесвітньо відома в галузі виробництва іграшок датська компанія Лєго розмістила своє виробництво тільки в промислове розвинутих країнах Європи та Північної Америки, пояснюючи це тим, що таке розміщення найбільшою мірою відповідає вимогам дизайну та якості продукції. Моторола - один з найбільших у світі виробників мобільних телефонів - після довгих пошуків недавно прийняла рішення про розвиток виробництва у Німетчині [53].
Яким же чином на рубежі XX та XXI ст. глобальна компанія організовує свою виробничу мережу? Економічна діяльність надзвичайно ускладнилася й урізноманітнилася. Торговельні бар’єри майже в усьому світі значно зменшено або й зовсім усунено. Одночасно з’явився ряд нових ринків, відкритих для ПІІ, особливо в Азії, Центральній та Східній Європі.
Очевидно, що саме створення глобального виробництва нині стало не такою вже складною справою. Однак водночас скоротилася потреба у створенні чи підтримці функціонування багатьох зарубіжних виробництв. Ринки, що раніше були орієнтовані на місцеві виробничі можливості (через рівень тарифів, що практично забороняли імпорт), останнім часом перейшли на постачання сировини, компонентів та готових виробів з-за кордону. У зв’язку з цим процес прийняття рішень для глобальної компанії значно ускладнився, однак став більш багатоваріантним та менш лімітованим. Прикладом такої динамічності ринку може служити розвиток автомобільного сектору ринку Австралії. Лише за останні два десятиліття тариф на імпортовані автомобілі впав з 57,5 до 22,5%, в той час як число продажів імпортованих машин збільшилося з 15 до 50% від всієї реалізації авто на ринку за рік. В результаті один з найбільших виробників автомобілів Ніссан припинив їх виробництво в Австралії, а інший автомобільний гігант Тойота погрожує наслідувати його приклад, якщо не вдасться призупинити подальше скорочення тарифів.
Само собою зрозуміло, що у нових умовах лібералізації набувають більшого значення основні виробничі витрати. Наприклад, у секторі електроніки виробничі потужності спочатку було передислоковано з Гонконгу і Сінгапура на Тайвань і в Південну Корею, а нині — у Малайзію, Китай та Індонезію (див. рис. 2.10 додатку).
Однак не завжди підхід, заснований на аналізі витрат, впроваджується у рамках глобального розширення виробничого потенціалу. Багато компаній створили свої виробничі структури шляхом поглинання інших підприємств, часто без проведення серйозних розрахунків по витратах. Прикладом цьому може слугувати ТНК зі штаб-квартирою у Цинциннаті, штат Огайо (США), яка спеціалізується на виробництві товарів широкого вжитку - ПроктерендГембл (P&G). З 1982 р. компанія проковтнула й придбала 79 підприємств, з яких 24 було закрито. У 1993 р. та до кінця цього десятиліття продукцію виробляло 147 підприємств Р&G, розкиданих по всьому світові. У середині 1990-х років компанія в інтересах підвищення рентабельності всієї виробничої програми вирішила закрити 30 заводів. Однією з цілей програми реструктуризації був намір Р&G акцентувати зусилля своїх підприємств на задоволенні потреб місцевих ринків та одержанні прибутків від працюючих підприємств [34,59].
Серйозною проблемою в умовах швидкої зміни ситуацій на фінансових та торгових ринках є розрахунок рентабельності й визначення ефективності вкладень у зв’язку з виключно швидкими змінами, що перетворюють сучасну Індонезію у вчорашній Гонконг, а Таїланд - у Сінгапур. Одна з нових моделей, що сприяє подоланню конкуренції на ринку, - це схема “часткової конфігурації”. Вона, як правило, включає ряд відібраних регіональних виробників, що являються об’єктами довгострокових інвестицій ТНК, їх доповнено складальними підприємствами, орієнтованими на малокваліфіковану працю. Подібні конгломерати довели свою життєздатність, оскільки легше проникають на регіональні та глобальні ринки [30].
Чималого значення набуває оцінка кваліфікації персоналу, що є на підприємстві, в процесі його аквізиції чи придбання акцій іноземною компанією. Це вкрай важливо при визначенні цілей виробництва і вдосконаленні кінцевого продукту для підвищення конкурентоспроможності й закріплення позицій на ринку. Більшість глобальних компаній створюють свої схеми вирішення проблеми диференціації типу виробництва в залежності від вимог ринку. Яскравим прикладом може слугувати тактика американської компанії Вірпул, яка виробляє побутові електроприлади й використовує виробничі потужності у багатьох регіонах світу. У компанії є два заводи, що виробляють мікрохвильові електропічі. Один із заводів, що знаходиться у Швеції, було придбано компанією у 1991 р., коли вона встановила контроль над частиною Філіпс, орієнтованого на європейське виробництво побутового електрообладнання. Вірпул зберіг орієнтацію підприємства на європейський ринок, лише спрямувавши його на постійне вдосконалення й інновації у своїй галузі [26].
Друге підприємство компанії знаходиться у Китаї і було придбане нею у середині 2000-х років з метою виробництва продукції, орієнтованої на азіатського споживача, та розширення експорту на ринки інших країн, що розвиваються.
І все ж до кола найбільш суттєвих проблем глобальної компанії відноситься розв’язання банального завдання - виробляти чи не виробляти взагалі ту чи іншу продукцію. 1990-і роки показали, що закупівля комплектуючих вузлів і компонентів з-за кордону набула величезної популярності. Нерідко стає невигідно виробляти комплектуючі на основних підприємствах. У зв’язку з цим шляхом закупівлі комплектуючих пішло багато компаній, що зробило їх більш гнучкими й допомогло реалізації їхніх стратегій щодо глобалізації діяльності.
До найбільш досвідчених корпорацій, які вміло використовують практику закупівель компонентів, в останні роки відносили Найк, супергіганта в галузі виробництва спортивного взуття. Її стратегія виробництва продукції на основі субконтрактів з багатьма азіатськими компаніями виявилася вдалою лише на папері, а по суті вилилася у цілковитий провал, коли більшість азіатських заводів загальмували відвантаження продукції, посилаючись на вкрай низьку заробітну плату й працю у важких умовах. В середині 2077 р. Найк була змушена анулювати контракти з 4 підприємствами Індонезії, заявивши, що азіатські постачальники відмовилися погодитись зі стандартами Найк щодо умов праці та її оплати.
Однак є чимало прикладів успішного використання глобальними компаніями поставок компонентів на субконтрактній основі. Це і розроблена АGСО тактика постачання комплектуючих на субконтрактній основі. Ця компанія - виробник сільськогосподарського обладнання, яке продається на світовому ринку під відомими торговими марками у більш як 140 країнах світу. Близько половини готової продукції також надходить на ринок США. АGСО у кінці 1990-х років демонструвала гнучкість своєї роботи на світових ринках. Вона відмовилася від вертикальної стратегії розвитку, вважаючи, що із зростанням конкуренції кожен з напрямів компанії вимагатиме великих витрат на підтримку високої якості продукції, що виробляється. В умовах глобалізації ці витрати зростають, а переваги у обсягах продажів швидко скорочуються. АGСО створила свою галузь сільськогосподарського машинобудування у той час, коли світова агропромислова індустрія стабілізувалася й скоротилися обсяги обладнання, що закуплялося. В цей момент вона впровадила у свою практику стратегію горизонтального розвитку. Метою компанії стали закупівлі комплектуючих на суму до 50% від вартості всіх компонентів, необхідних для виробництва. На початок 1998 р. обсяги придбаних компонентів склали 55% від загальної кількості необхідних. У США компанія має підприємства у штатах Міссурі, Канзас та Огайо, і всі вони є, головним чином, складальними підприємствами. За межами США компанія має заводи у Великій Британії, Франції, Німеччині, Бразилії та Аргентині [46].
Це також підприємства по складанню сільгоспмашин. В інших частинах земної кулі АGСО не створює підприємства, але оформлює ліцензійні угоди й розширює сферу закупівель комплектуючих.
Глобалізація економічних процесів також швидко інтенсифікується завдяки прогресу у технології й, в першу чергу, завдяки швидкому розповсюдженню технологій програмного забезпечення в галузі інформатики й телекомунікацій. Всі сфери життя у передових країнах виявилися підвладні впливу цих змін у технологіях [36].
Світова ринкова економіка у 1990-і роки розширилася через приєднання до неї колишніх соціалістичних країн, які раніше сповідували принципи планової економіки. Завдяки впливові інформаційних та комунікаційних технологій, дальшому поглибленню інтернаціоналізації світової економіки змінилися умови й можливості для здійснення національних політик держав, посилилася глобалізація соціальних рухів та, що найголовніше, змінився акцент у виробництві з виготовлення матеріальної продукції на продукцію, засновану на інформаційних технологіях.
Це означає, що на рубежі XX та XXI ст. володіння грошима, землею, технологією та робочою силою, яке раніше вважалося необхідним і достатнім для успіху, вже не досить у конкурентній боротьбі з новими факторами, заснованими на комп’ютеризованих наукових інноваціях та можливостях використання нових концепцій управління. У глобалізованій економіці інтелект став новою формою власності та основою для створення та накопичення багатств. Таким чином, глобальна економіка вступила у період інтелектуальної економіки. Промислове розвинені країни намагаються сконцентрувати свою діяльність на виготовленні високотехнологічних виробів і на виробництві товарів з високою доданою вартістю. Їх намагаються виробляти на невеликих підприємствах, які мають у своєму штаті високопрофесійних працівників, підготовлених за найвищими стандартами. Ця тенденція простежується у практиці усіх розвинених країн світу й супроводжується процесом переміщення робочих місць у сектор послуг, а також експортом робочих місць виробничого сектору у країни, що розвиваються.
Процеси глобалізації безпосередньо торкаються національної економічної політики, обмежуючи її можливості. Міжнародна економіка, що впливає все більшим чином на стан окремих країн, знаходиться поза юрисдикцією національних урядів, міністерств, центральних банків і їх економічної політики, а тому звичайні засоби цієї політики (в грошово-кредитній, бюджетній, податковій сфері, навіть сфері трудового або антимонопольного законодавства) діють нині в ослабленій формі, а то і зовсім не працюють або призводять зовсім не до тих результатів, на які були розраховані. Міжнародні фактори знижують ефективність державних рішень і заходів, здійснюваних в національних рамках. Чим ширше і глибше розгортаються процеси глобалізації, тим сильніше відчувається ця суперечність [54].
Звідси об’єктивна необхідність координації економічної політики окремих країн. Міжнародна економіка, яка стає все більш  “єдиною і неподільною”, вимагає єдиної або принаймні узгодженої (в більшій або меншій мірі) політики. Сучасна ринкова економіка неможлива без різноманітних заходів державного регулювання (із застосуванням насамперед як економічних важелів, так і адміністративних). Однак на основі багаторічного і багато в чому негативного досвіду світ вже засвоїв, що різнобій і хаос в регулюванні, при якому кожна країна переслідує лише свої  “національні”, а точніше сказати, егоїстичні, інтереси, зрештою наносять збитку всім. На цій об’єктивній і суб’єктивній основі паралельно з формуванням глобальної економіки виникла, розвинулася і продовжує розвиватися розгалужена система міждержавних організацій, органів і форумів для обговорення і координації міжнародної (а в зв’язку з цим в тій або іншій мірі і внутрішнім) економічної політики. Деякі з цих організацій носять наднаціональний характер, частково доповнюючи або навіть замінюючи часом органи внутрідержавного регулювання. Мова йде, по-перше, про складну систему організацій і органів ООН і її спеціалізованих установ, по-друге, про різні регіональні інтеграційні угруповання і об’єднання і, по-третє, про неформальні консультаційні групи, які регулярно проводять свої зустрічі (на вищому і інших рівнях), типу  “великої вісімки”, деяких груп в рамках МВФ і т.п. [21]. Все більшого значення набуває багатостороннє, а не двостороннє регулювання зовнішньоекономічних зв’язків. До цього треба додати велику кількість недержавних міжнародних організацій універсального, регіонального, галузевого і функціонального характеру, що виконують консультативні, статистичні, дослідницькі, видавничі і інші задачі в сфері міжнародної економіки і сприяючі її регулюванню.
Формування такого механізму безперервного вивчення, обговорення, моніторинга і координації в сфері міжнародної економіки, який склався в останні десятиріччя, є однією з характерних рис процесу глобалізації. Цей механізм, звичайно, ніяк не знімає існуючих протиріч і розбіжностей (що неможливо, тому що ці протиріччя об’єктивно незмінювані), але дозволяє досягати певних взаємовигідних компромісів.В умовах сучасної міжнародної економіки забезпечення справжніх  національних інтересів обов’язково вимагає подібних компромісів, а саме слово  “компроміс” справді стає ключовим для нормального функціонування не тільки політичної демократії, але і міжнародного економічного життя [57].
Ці компроміси пов’язані передусім з двома суперечливими тенденціями зовнішньоекономічної політики - її лібералізацією, з одного боку, і протекціоністськими спрямуваннями, з іншого.
У економічній літературі останніх років з’явився ряд досліджень, в яких розглядається зв’язок між відкритою або закритою економікою (а також  “мірою відкритості”), з одного боку, і темпами економічного зростання, з іншого.
У одній з найбільш грунтовних подібних робіт розглядається 111 країн з відкритим і закритим національним господарством. Цікаві при цьому критерії, по яким країни розділяються на відкриті і закриті.
Так, економіка країни вважається закритою, якщо виконується хоч б одна з наступних умов:
1) принаймні,  40% зовнішньоторгівельних оборотів підлягають нетарифним обмеженням;
2) середній рівень мита становить 40% і вище;
3) валютний курс на чорному ринку на 20% і більше відхиляється від офіційного курсу;
4) існує державна монополія на найважливіші експортні товари.
Економіку країни можна вважати відкритою, якщо в наявності немає жодного з цих моментів.
При цьому порівняння тих і інших країн показує, що в країнах, що розвиваються з відкритою економікою в 1970-1990-і рр. середньорічний темп зростання становив 4,49%, а в країнах із закритою економікою - 0,69%.
У групі промислово розвинених країн в ці ж роки спостерігається та ж закономірність: середній темп зростання для відкритих господарств в ці ж роки становив 2,29%, а для закритих  - 0,74%.
Звідси витікає, що темпи зростання в  розвинених країнахи і країнах, що розвиваються із закритою економікою в цей період були приблизно однакові, і, отже, розрив між ними за абсолютними показниками залишався незмінним. У той же час в групі країн з відкритою економікою випереджальні темпи зростання країн (4,49% проти 2,29%), що розвиваються ведуть, природно, до скорочення цього розриву.
До чого повинна прагнути країна, щоб справитися з проблемами, пов’язаними з глобалізацією? До дерегулюванню економіки і відмові від занадто високих податків, відповідає на це питання Геншер, оскільки глобалізація означає, крім всього, глобальну конкуренцію між податковими системами, а також змагання в зусиллях, направлених на дерегулювання і дебюрократизацію економічного життя.
На перший погляд ці рекомендації можуть здатися абсолютно неспівзвучними з нинішньою ситуацією в Україні і відносно ролі державного регулювання і тим більше з приводу податків, яких відчайдушно не вистачає для покриття величезного дефіциту держбюджету. І проте,  якщо в найближчому майбутньому, в тактичному плані це дійсно не так актуально, то, виходячи за цю обмежену тимчасову межу, в стратегічному значенні такі ж задачі неминуче встануть (частково, наприклад, в області створення належних умов для іноземних інвестицій вже встають) і перед Україною. Вирішуючи тактичні задачі, не треба забувати про стратегічні цілі - такий найважливіший принцип політики у всіх областях, в тому числі в економічній сфері.
Варто задуматися над тим, які висновки, які вже втілюються в життя, зробили країни Південно-Східної Азії з кризи, що почалася осінню 1997 р. Їх головний напрям - дерегулювання (в області ринків капіталу, праці, прямих інвестицій, діяльності іноземних компаній). У квітні 1998 р. японський уряд обнародував програму дерегулювання, що включає 600 заходів. Було знято ряд обмежень на діяльність іноземних фірм в Південній Кореї.  “Іноземні інвестори підіймають наш добробут”,   заявив президент Південної Кореї.
Отже, постає запитання чи є періодичні кризи неминучим наслідком глобалізації?
Ряд  криз у 90-і роки ХХ століття — у Мексиці, Таїланді, Індонезії, Кореї, Росії і Бразилії - був сприйнятий низкою людей, як доказ того, що фінансові кризи є прямим і неминучим результатом глобалізації. Дійсно, і в країнах з розвинутою економікою, і в країнах з перехідною економікою, стало обговорюватися питання про те, чи ускладнюється економічне керування внаслідок глобалізації.
Чи ускладнюється з ростом інтеграції, насамперед у фінансовій сфері, процес державного керування економічною діяльністю, наприклад у результаті того, що в урядів скорочується можливість вибору ставок оподатковування і податкових режимів, обмежується воля дій в галузі грошово-кредитної та валютної політики? Якщо виходити з того, що кожна країна прагне  досягти стійкого розвитку, низької інфляції і соціального прогресу, то глобалізація, як свідчать останні 50 років, сприяє досягненню цих цілей у довгостроковому плані [61, 54].
У короткостроковому ж плані, як ми переконалися в останні кілька років, нестійкість потоків короткострокового капіталу може являти загрозу для макроекономічної стабільності. З цього випливає, що у світі інтегрованих фінансових ринків країни будуть піддаватися усе більшому ризику, якщо будуть проводити політику, яка  не сприяє фінансовій стабільності. Рівною мірою це буде стимулювати і приватний сектор, якому усе складніше буде підвищувати рівень зарплати і встановлювати надбавки до цін, у результаті яких країна втратить свою конкурентноздатність.
Але існує й інший різновид ризику. Іноді інвестори - особливо короткострокові - дотримуються занадто оптимістичних поглядів на перспективи країни, і приплив капіталу може продовжуватися навіть після того, як відбулося надмірне пом'якшення економічної політики. У цьому випадку країна стикається з ризиком того, що зміни в настрої інвесторів можуть призвести до раптового і масового вилучення капіталу з країни [67].
Отже, глобалізація не веде до обмеження національного суверенітету. Вона створює могутній стимул для проведення надійної державної економічної політики. Вона може стимулювати приватний сектор до проведення ретельного аналізу ризику. У той же час, потоки короткострокових інвестицій можуть виявитися надзвичайно нестійкими.
Зусилля по стабілізації міжнародних потоків капіталу займають центральне місце в триваючій роботі зі зміцнення міжнародної фінансової архітектури. У цьому зв’язку іноді висловлюються побоювання з приводу того, що глобалізація веде до скасування правил і обмежень, що регулюють підприємницьку діяльність. Ці побоювання абсолютно необґрунтовані, навпаки, одна з основних цілей роботи з удосконалювання міжнародної фінансової архітектури є розробка стандартів і кодексів, заснованих на международно визнаних принципах і придатних для застосування в самих різних національних умовах.
Очевидно, що розвиток криз відбувався б зовсім по іншому, не будь такої відкритості перед світовими ринками капіталу. З іншої боку, ці країни не могли б досягти настільки вражаючих успіхів в економічному зростанні, якби не існувало таких фінансових потоків.
Це були складні за своїм характером кризи, породжені взаємодією упущень у національній політиці країн з недоліками міжнародної фінансової системи. Уряди окремих країн і міжнародне співтовариство в цілому починають зараз кроки, спрямовані на зниження ризику таких криз у майбутньому.
На національному рівні деякі країни, навіть ті, котрі мали вражаючий перелік економічних досягнень, виявилися не цілком готовими протистояти потенційним потрясінням, поширення яких могло відбутися через міжнародні ринки. Макроекономічна стабільність, фінансова надійність, відкритість економіки, прозорість і належне керування — наявність усіх цих умов має вирішальне значення для країн, що є учасниками світових ринків. Однак жодна з країн не відповідала цим умовам в одному чи декількох співвідношеннях [7].
На міжнародному рівні були порушені кілька важливих ліній оборони від настання кризи. Інвестори не оцінювали ризики належним чином. Органи регулювання і нагляду в головних фінансових центрах недостатньо пильно стежили за розвитком подій. І не було достатньої інформації про ряд міжнародних інвесторів, насамперед про офшорні фінансові установи. У результаті ринки були схильні поводитися, підкоряючи “стадному почуттю”, що виражалося в раптових перепадах настроїв серед інвесторів і стрімкому переміщенні капіталу, особливо у формі короткострокового фінансування, усередину країни і за її межі.
Міжнародне співтовариство відреагувало на глобальні масштаби кризи безупинними зусиллями по удосконалюванню архітектури міжнародної валютно-фінансової системи. Загальна мета полягає в забезпеченні більшої прозорості, справедливості й ефективності в роботі ринків. Ведучу роль у цих зусиллях має відігравати МВФ.
На думку американського економіста Дж. Стігліца, глобалізація обмежує можливості національної економічної політики лише в тому значенні, що звужує простір для поганої політики, яка в цих умовах веде до більш серйозних негативних наслідків. У той же час глобалізація відкриває нові сприятливі можливості. Раніше країна могла використати для інвестицій лише власні заощадження. Тепер країни (в тому числі, що розвиваються), які проводять вірну політику, можуть залучати величезні капітали з-за кордону. У цьому значенні економічна політика в обстановці глобалізації може бути набагато ефективнішою, ніж раніше. А в цілому глобалізація підштовхує всі країни до кращого використання своїх ресурсів і своїх конкурентних переваг.
Що стосується соціальної нерівності в США, яка за останні 25 років зросла, то, на думку Дж. Стігліца, причиною цього є не глобалізація, а технічний прогрес. Попит на високоосвічених працівників вищої кваліфікації перевищує пропозицію, і це веде до зростання їх оплати. З розвитком і поліпшенням системи освіти ця перевага (а з ним і нерівність в оплаті) буде, очевидно, зменшуватись.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить