Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Материалы для работы Транснаціональні корпорації та прямі іноземні інвестиції як основа глобалізації

Транснаціональні корпорації та прямі іноземні інвестиції як основа глобалізації
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 2
ХудшийЛучший 

Транснаціональні корпорації та прямі іноземні інвестиції як основа глобалізації


Сутність глобалізації легше зрозуміти, якщо проаналізувати деякі висновки й цифри з недавніх статистичних досліджень. Протягом останніх десятиліть кількість “транснаціональних” або “багатонаціональних” компаній бурхливо зростала. За даними ЮНКТАД, їх кількість у 14 найбагатших країнах світу більш ніж потроїлася за останню чверть століття, тобто з 7 тис. у 1970 р. досягла близько 30 тис. у 1997 р. А всього в світі у 2010р. нараховувалося близько 60 тис. транснаціональних компаній (ТНК). Через них по всій планеті здійснюються поставки та продажі майже на 6 трлн дол., що майже дорівнює обсягу всього ВВП США [51].
У зв’язку з таким ступенем насиченості світових ринків вкрай загострюється конкуренція на них. Щоб стати конкурентоспроможною, мало бути транснаціональною чи багатонаціональною компанією (БНК), - треба стати “глобальною”, тобто розширити сфери своєї діяльності на весь світ. Метою глобальної компанії, де б вона не з’явилася, є спрямування всіх її ресурсів проти конкурентів. Для глобальної компанії не досить обмежитися перенесенням виробничих потужностей туди, де можливо скористатися найкращими умами й найдешевшими руками, а необхідно зламати всі внутрішні бар’єри, які заважають рухові людей, ідей та капіталів.
Транснаціональні корпорації є основою глобалізації, її головною рушійною силою, несучою конструкцією всієї сучасної міжнародної економіки.  Для ТНК закордонна діяльність має не менш, а все частіше і більш важливе значення, ніж внутрішні операції. Про це можна судити по наступним даним, що відносяться до 10 найбільших ТНК (1998 р.).
У доповіді ООН про іноземні інвестиції роль ТНК і прямих іноземних інвестицій як основних компонентів глобалізації визначається таким чином:  “Внаслідок все більш ліберальної політики і технологічних досягнень і під тиском конкуренції глобалізація все в більшій мірі формує сучасну світову економіку.

Прямі іноземні інвестиції транснаціональних корпорацій грають зараз найважливішу роль в об’єднанні багатьох національних економік і створенні інтегрованої інтернаціональної виробничої системи   виробничого ядра світової економіки, що глобалізується”[29,30].
Про те ж йде мова і в дослідженні Конференції ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД), виданому в 2009 р.:
“Прямі іноземні інвестиції продовжують бути рушійною силою процесу глобалізації, характерною для сучасної міжнародної економіки. Нинішній бум в сфері прямих іноземних інвестицій свідчить про все більш важливу роль, яку грають транснаціональні корпорації в розвинених і країнах, що розвиваються”  [52].
ТНК розміщують в різних країнах свої матеріальні і нематеріальні активи (капітал, технологію і НДДКР, організаційний і управлінський досвід) з метою підвищити свою конкурентоздатність і ефективність, що знаходить вираження в прибутку. Разом з тим діяльність ТНК зміцнює ресурсну і виробничу базу приймаючих країн, розширює їх експортні можливості, сприяє реструктуризації їх економіки і в результаті поліпшує їх економічне становище. В принципі ТНК справляють позитивний вплив і на економіку тих країн,  “звідки вони родом”, де знаходяться їх штаб-квартири.
Які ж причини  перетворюють велику компанію в транснаціональну? Відповідь на це питання не така проста, як може здатися з першого погляду. І стандартне міркування - отримання прибутку,   хоч і справедливо, не є достатнім для пояснення. Оскільки тут діє цілий ряд причин, причому не у всіх випадках вони однакові.
У одних випадках це, звичайно, те, що називається економікою, або ефектом масштабу. Все більше виходячи на глобальні ринки, компанії нарощують виробництво,  “набирають вагу”, стають крупнішим, а разом з тим ефективніше. Особливої уваги заслуговує інша форма ефекту масштабу, яку представляє, наприклад, компанія  “Кока-Кола”. Тут вирішальну роль грають масштаби не виробництва, а збуту, маркетингу на основі мережі незалежних фірм, діючого по ліцензії головної компанії.
Інший чинник в створенні ТНК - вертикальна інтеграція, пов’язана з придбанням фірм-постачальників або фірм-споживачів. Так забезпечуються гарантії стійкості для джерел постачання або каналів збуту. І якщо фірми, що поглинаються знаходяться за кордоном, головна компанія перетворюється в транснаціональну.
Третій чинник - конкурентна боротьба в масштабах світового ринку. Великі компанії, що зросли в конкурентному середовищі, характерному для розвинених країн, найкращим чином пристосовані до цієї боротьби.
Нарешті, формування ТНК само по собі породжує своєрідну ланцюгову реакцію, витягуючи за собою на міжнародний рівень суміжні з ними обслуговуючі виробництва, що постачають необхідні товари і послуги. Прикладами можуть служити компанії засобів зв’язку або інжинірінгові, лізингові та консультаційні фірми [29].
Приблизно половина всіх прямих іноземних інвестицій здійснюється за допомогою злиття і поглинання, переважно серед фірм в розвинених країнах. Саме США, зокрема,  всі останні роки виявляються на першому місці по розмірах залучених прямих іноземних інвестицій. Вже протягом багатьох років приблизно 3/5 всіх таких інвестицій прямують в розвинені країни і лише 2/5   в країни, що розвиваються [35, c.335-337].
Разом з тим галузева структура цих інвестицій поступово змінюється. Якщо раніше переважали інвестиції в сировинні галузі, особливо в нафтодобувну для вивозу за кордон, то в цей час все більша частина цих інвестицій націлена на використання місцевого ринку, особливо по мірі зростання рівня життя в цих країнах і звідси попиту на автомашини, комп'ютери і інші предмети споживання. Ось чому автомобільні компанії створюють свої підприємства в Таїланді і Бразілії: не для експорту автомашин в Японію або США, а для збуту їх в Південно-Східній Азії і Південній Америці. Частково з цієї ж причини (особливо працюючи на перспективу) саме Китай займає нині провідне місце серед ринків, що розвиваються по залученню іноземних інвестицій (хоча у 80-і роки їх там майже не було). Темпи економічного зростання в Китаї вже багато років знаходяться на рівні 8-10% в рік.
Ці темпи і пов’язані з ними перспективи і визначають географію іноземних прямих інвестицій. Так, в 2009 р. азіатські країни (без Японії)  “захопили” 80 млрд. дол. цих інвестицій (приблизно 2/3 їх загального об’єму в всіх країнах, що розвиваються ). На частку Латинської Америки припало в тому ж році 39 млрд. дол. У той же час більшість африканських країн, незважаючи на їх багаті природні ресурси, майже не залучають іноземний капітал: споживчий ринок тут надто вузький, політична обстановка нестабільна, часто спалахують збройні конфлікти.
ТНК сьогодні - це приблизно 60 тис. основних (материнських) компаній і 500 тис. їх закордонних філіалів[29], що впливають все більшим чином на всю систему міжнародних економічних відносин і світову економіку в цілому.  Загальний об’єм накопичених прямих іноземних інвестицій становить приблизно 3-4 трлн. дол., а об’єм продажу закордонних філіалів ТНК - 10 трлн. дол. Продаж цих зарубіжних філіалів росте на 20-30% швидше, ніж прямий експорт ТНК.
Що стосується прямих іноземних інвестицій ТНК, то в останні роки вони росли в 3 рази швидше, ніж внутрішні інвестиції, хоч на їх частку припадає всього 6% щорічних інвестицій в промислово розвинених країнах. Ще одна показова цифра: 70% всіх міжнародних платежів, пов’язаних з кредитами і ліцензіями, представляють платежі між материнськими компаніями і їх закордонними філіалами.
При цьому темпи зростання прямих іноземних інвестицій в 90-і рр. істотно випереджали темпи зростання світового виробництва (ВВП) і експорту.
Ці дані, однак, не дають повного уявлення про масштаби інтернаціоналізованого виробництва. До них треба додати такі форми міжнародної діяльності ТНК, що не відбиваються в статистиці прямих інвестицій, як субпідрядні і ліцензійні угоди з іноземними компаніями, угоди типу франчайзинг, договори про управління.

При цьому різні форми інтернаціонального виробництва замінюють або доповнюють один одну в залежності від загальної стратегії тієї або іншої ТНК. Мета такої стратегії полягає в тому, щоб забезпечити з найбільшою ефективністю доступ до ринків товарів і послуг, а також до ринків факторів виробництва.
В умовах зростаючої глобалізації зовнішня торгівля виявляється у все більш тісному зв’язку з прямими інвестиціями, розвиваючись на основі цих інвестицій, отримуючі внаслідок цього велику стійкість, постійність і передбачуваність.Ці процеси знаходять відображення і в політиці, що стосується режиму іноземних інвестицій.
Загальна тенденція тут така, що нарівні з лібералізацією зовнішньоторгівельного обміну відбувається (хоч і в меншій мірі) лібералізація в області іноземних інвестицій (табл. 2.3.).
Як видно переважна більшість змін, що відбулися в десятках країн протягом 1991-1996рр., передбачало послаблення обмежень, лібералізацію інвестиційного режиму.
Ці дані, однак, стосуються заходів прийнятих в односторонньому порядку. До них варто додати подібні заходи, прийняті на основі дво- та багатосторонніх угод, кількість яких особливо збільшилась в 90-і рр. Так, на 1 січня 1997р. діяло більше 1330 таких угод за участю 162 країн.

Аналіз прямих іноземних інвестицій ТНК, їх масштаби і динаміка виявляють ще одну істотну закономірність: ведуча, переважаюча роль у всіх цих процесах належить найбільш розвиненим індустріальним країнам, причому не тільки як донори, звідки поступають за кордон ці інвестиції, але, і   що необхідно особливо підкреслити,  як реципієнти, куди прямують інвестиції. Чим більш розвинена в економічних відносинах та або інша країна, тим більше бере участь вона в сучасних умовах в цьому двосторонньому русі прямих інвестицій. Справедливо і зворотнє: менш розвинені країни в набагато меншій мірі  “притягують” іноземний капітал (в формі прямих інвестиції) і, звичайно, ще менше служать джерелом таких інвестицій. Ось як виглядають ці потоки в 1991-х і 2010-х рр .

Звертає на себе увагу як сам порядок цих цифр, так і майже повсюдна тенденція до їх зростання.
При порівнянні всієї групи розвинених країн з групою країн, що розвиваються в першій групі, природно, виявляється активний баланс по поточній динаміці інвестицій (як переважно донорів для країн, що розвиваються ), а у другий   пасивний баланс (як переважно реципієнтів цих інвестицій).
Ця ж тенденція безпосередньо виражається в такому показнику, як співвідношення всього об’єму накопичених даною країною прямих інвестицій за кордоном, з одного боку, і такими ж іноземними інвестиціями в цій же країні, з іншою. Цей коефіцієнт в 90-і рр. виглядає таким чином. 
Характерною рисою в 1990-х рр. стало зростання частки країн, що розвиваються як одержувачів нових іноземних інвестицій. Якщо виключити інвестиції між країнами ЄС, на частку країн, що розвиваються в 1995 р. припало 35% всіх інвестицій, а в 1996 р. -  44%. Однак за цією цифрою по суті переховується головним чином одна країна -  Китай, частка якої в цьому відношенні серед всіх країн, що розвиваються в 1996 р. становила 40%. Правда, і без Китаю прямі інвестиції в країни, що розвиваються виросли з 46 млрд. до 51 млрд. дол. в 1996 р., тобто на 11% (таким чином, із загального об’єму в 84 млрд. дол. інвестицій у країни, що розвиваються в цьому році 34 млрд. дол. - це вкладення в Китай і 50 млрд. дол. -  у всі інші країни, включаючи приблизно 150 великих  і малих країн). У 1996 р. відповідні цифри становили 129 млрд. дол. – всі країни, що  розвиваються і в тому числі 43 млрд. дол. - Китай. У останні роки нарівні із заходами, що продовжуються по залученню іноземних інвестицій в Китаї стали вимогливіше оцінювати інвестиційні проекти, підходити до них більш виборче, домагатися більш широкої географії інвестицій в Китаї, маючи на увазі не тільки прибережні, але і внутрішні райони країни [11,14].
Що стосується, розподілу іноземних інвестицій між країнами, що розвиваються,  то тут виявляється все та ж закономірність: явна перевага в цьому відношенні більш розвинених країн в порівнянні з менш розвиненими. Тому список відповідних регіонів очолюють країни Східної, Південної і Південно-Східної Азії (в 1996 р. на їх частку припадало 81,2 млрд. дол.), потім слідують країни Латинської Америки і Карібського басейну (38,5 млрд. дол. в тому ж році). У той же час в найменш розвинені країни було вкладено всього 11,6 млрд. дол.
Що стосується країн Центральної і Східної Європи, то вони займають нині досить скромне місце в загальних потоках прямих інвестицій - їх приток в регіон в 1996 р. становив всього 12,2 млрд. дол. (для порівняння: вкладення в Сингапур в тому ж році - 9,4 млрд. дол.), а загальний об’єм накопичених інвестицій дорівнював 46,3 млрд. дол. (в Сингапурі - 66,7 млрд. дол.). До того ж велика частина інвестицій в цьому регіоні зосереджена усього в трьох країнах: Чехії, Угорщині і Польщі.
Ще одна сучасна тенденція: значна, і в ряді випадків зростаюча, частка всередині регіональних прямих інвестицій. Особливо виразно це видно на прикладі Західної Європи і Європейського Союзу, а також Азії. Тут, як і в потоках міжнародної торгівлі, знаходить вираження процес регіоналізації економічної діяльності, детальніше про який йтиметься нижче.
Іноді розрізнюють ТНК і БНК (тобто транснаціональні і багатонаціональні компанії), причому останній термін використовується для того, щоб визначити переважаючу прихильність компанії до країни свого походження (за  обсягом діяльності, зв’язків з діловими і політичними колами, зосередження наукових досліджень і т.п.), тоді як сфера дій і  “адреса” ТНК - весь світ. Це дійсно глобальні, космополітичні компанії.
У інших випадках під багатонаціональними все частіше мають на увазі такі компанії, ядро яких утворить капітал двох або трьох країн (наприклад, знаменита англо-голландська компанія Роял - Датч-шелл), на відміну від звичайних ТНК з контролюючим капіталом однонаціонального походження. У зв’язку з наростаючою хвилею міжстранового злиття і поглинання число таких двухнаціональних ТНК виросло і продовжує зростати.
Закордонні інвестиції у вигляді іноземних філіалів ТНК є одним з генераторів міжнародної торгівлі. Світ  ТНК охоплює - всупереч усталеної думки - не лише крупні компанії. В їх число  все більше входять також малі і середні фірми (з кількістю зайнятих не більш 500 чоловік). У рамках ЮНКТАД складений приблизний список, що включає 50 таких компаній з розвинених країн. Їх середній індекс транснаціональності рівний 27%, причому в 13 він перевищує 40%, а в 6 - навіть 50%. При цьому транснаціоналізація цих компаній йде переважно по лінії зайнятості (44%), потім по лінії активів (28%) і об’єму продаж (26%) за кордоном. З цього слідує, що такі фірми функціонують у відносно більш трудомістких галузях і прагнуть знизити витрати на робочу силу за допомогою зарубіжного виробництва [52].            
Глобалізація набуває різного значення в залежності від того, чи йдеться про окрему компанію, галузь, країну, чи про світове виробництво взагалі. Для окремої компанії глобалізація визначається тим, наскільки компанія розширила географію надходження своїх доходів і в яких масштабах і пропорціях розподілила свої активи у різних країнах, а також тим, наскільки вона залучена до експорту капіталу, товарів та ноу-хау через структури, що залежать від неї .
Тойота є хорошим прикладом високоглобалізованої компанії, в якій в 2009 р. одна третина загального обсягу виробництва здійснювалася у дочірніх компаніях, які повністю або частково належали головній компанії. Виробництво автомобілів було налагоджено у 25 країнах Європи, Азії та Америки. Більше того, Тойота експортувала 38% свого вітчизняного виробництва з Японії на зарубіжні ринки і була залучена до значних внутрішніх поставок фірми, що здійснювалися між її дочірніми структурами [43]. Наприклад, всередині її регіональної мережі на південному сході Азії Тойота експортувала дизельні двигуни з Таїланду, трансмісії з Філіппін, рульові механізми з Малайзії та бензинові двигуни з Індонезії. Поглиблення процесів глобалізації змусило керівництво компанії продовжити політику скорочення виробництва на національному ринку та розширювати його за межами своєї країни. За підсумками 2009 р. Тойота за межами Японії виробила автомобілів на 21% більше, ніж у 2008 р. У 2010 р. було завершено будівництво нового автозаводу Тойота у США і у стадії завершення було будівництво заводу у Європі. Водночас у грудні 2009 р. було закрито автозавод у районі Токіо, який випускав моделі Согоllа та Sprinter [43].
Головними показниками глобалізації компанії є: міжнародне розосередження надходжень від продажів та основних активів; внутрішньо-фірмова торгівля напівфабрикатами, заготовками та готовою продукцією; внутрішньофірмові потоки технологій.
Одним із прикладів успіху глобальної компанії, яка зуміла наприкінці 1990-х років скористатися перевагами глобалізації, може слугувати діяльність автомобільного концерну Ленд Ровер (Великобританія), придбаного у 2005 р. компанією БМВ (Німеччина) [44]. Компанія Ленд Ровер, яка протягом 50 років випускала лише чотирьохприводні джипи, розробила й почала випускати у 2007-2010 рр. три нові моделі в рамках проекту Freelander, які відразу ж стали популярними. Занепадаюча компанія добилася успіху завдяки технічним інноваціям, а також внутрішньо фірмовій кооперації та повернула собі лідерство на світовому ринку спортивних джипів високого класу.
Глобалізація на рівні окремої галузі визначається тим, наскільки конкурентоспроможність компанії всередині галузі в даній країні взаємопов’язана з її конкурентоспроможністю в іншій країні. Чим більше глобалізована галузь промисловості, тим більше переваг одержує компанія від внесеної технології, виробничого процесу, фабричної марки. Глобалізовані галузі промисловості мають тенденцію домінувати на кожному ринку одним і тим самим набором глобальних компаній, які координують свої стратегічні дії в усіх країнах своєї активності. Так, галузь промисловості, що виробляє спортивне взуття, на всіх ринках представлена домінуючими компаніями Nike, Reebok та Adidas. Головними показниками глобалізації галузі промисловості є співвідношення обсягів зустрічної торгівлі усередині галузі з обсягом світового виробництва, співвідношення зустрічних інвестицій з усім інвестованим у цю галузь капіталом, а також пропорції прибутків, що отримали конкуруючі компанії галузі у всіх головних регіонах світу [41, c.95-96].
Глобалізація галузі характеризується також концентрацією капіталу, що зростає, через аквізицію та злиття компаній [35, c. 335]. Злиття, які найбільш серйозно вплинули на фармацевтичний ринок, можна дати у такому хронологічному порядку:
1999 — Smithkline Beckman  + Beecham = Smithkline Beecham (UK);
2008 — American Home Products + American Cyanamid = American Home Products (USA);
2008 — Glaxo + Welcome = Glaxo Welcome (UK);
2008 — Roche + Syntex = Roche (Fr);
2009 — Ciba + Sandor = Novartis (Swiss);
2010 — Pharmacia (Sweden) + Upjohn (USA) = Pharmacia&Upjohn.
Злиття, яке можна вважати одним з найбільш успішних у галузі, безперечно, є утворення Novartis. У Novartis  йде постійне оновлення продукції. Те ж характерне й для інших лідерів світової фармацевтики. Наприклад, Eli Lilly (Великобританія) у 2008 р. завоювала ринок новими продуктами — антидепресантом Ргоzас та засобом проти шизофренії Zурrеха. Компанія Merck (Великобританія) є світовим лідером по виробництву ліків від серцево-судинних захворювань, найбільшої групи лікувальних препаратів. Однак у 2008 р. з’явився новий лідер серед фармацевтичних товарів — Viagra, засіб проти імпотенції у чоловіків, виріб компанії Pfizer. Вважається, що це буде найбільш популярний по продажах медикамент століття [45].
В табл.2.6. представлено 20 найбільших за обсягом капіталізації ринків фармацевтичних компаній, які активно змагаються за поділ одного з найбільших глобальних ринків медикаментів.
Наведене вище лише підтверджує, що глобалізація галузі вимагає від компаній, які прагнуть до успіху, постійної уваги до пошуку новинок, розробки найефективнішої продукції та реструктуризації підприємств з метою зростання їхньої рентабельності.
Центр ООН з транснаціонального співробітництва (UNCTC) у своїх дослідженнях глобальних потоків ПІІ повідомляє про формування кластерів ПІІ, у яких ключовими є члени глобальної тріади ЄС-США-Японія. Навколо них формуються регіональні кластери ПІІ, до яких входять 37 країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою. За підрахунками UNCTC понад 40% усіх ПІІ світу розміщуються у межах цих кластерів[49]. На рис.2.1 показано потоки ПІІ в системі “тріада — кластери”.
Наведене вище пояснення важливості процесу глобалізації на різних рівнях наочно демонструє той факт, що найбільшим досягненням ділового життя кінця XX та початку XXI ст. було піднесення та розвиток глобальної торгівлі. Оцінюючи це, журнал “Економіст” пише: “Глобальні фірми можуть перекидати у будь-яку точку земної кулі величезні обсяги товарів з великою швидкістю”[50]. Враховуючи результати Уругвайського раунду, а також переваги, які принесли домовленості на зразок ГАТТ/СОТ, НАФТА, АПЕК, МЕРКОСУР та інші, нині кожна країна намагається збільшити обсяги свого експорту в зв’язку зі значним зниженням рівня торгових бар’єрів як у межах регіональних утворень, так і у світі в цілому.
Виникає питання, чи торкнулася глобалізація України та тих процесів, що у ній відбуваються? На жаль, рівень реструктуризації економіки України поки що дуже невисокий, і уповільнені темпи реформ не дозволяють їй цілеспрямовано й ефективно брати участь у процесах глобалізації, хоча побічно ці процеси зачіпають життя кожного в Україні, незалежно від його бажання.

При всій безперечній ролі ТНК в міжнародних потоках товарів, капіталу, технології не треба перебільшувати міру їх глобальності. Типова, середня з цих корпорацій виготовляє у власній країні понад 2/3 всієї продукції і використовує тут же 2/3 свого персоналу, хоч для найбільших ТНК цей  “індекс міжнародності” (або  “транснаціональності”) часто значно вище.
Варто відзначити ще одну характерну тенденцію, пов’язану з глобалізацією: зростання ТНК і відповідно прямих інвестицій, що надходять з країн, що розвиваються.  Їх абсолютні і відносні розміри поки невелики (51,4 млрд. дол. в 1996 р., або приблизно 14% їх загального об’єму). Однак в1980-1984 рр. ця цифра становила всього 5%. При цьому мова йде передусім не про всі нові індустріальні країн Південно-Східної Азії і Латинської Америки. Масштаби цих ТНК, звичайно, істотно поступаються найбільшим ТНК з розвинених країн. Зіставлення 25 найбільших ТНК, що базуються в розвинених країнах, і 25 ТНК з країн, що розвиваються дозволяє судити про їх порівняльну потужність.
У першій групі активи компаній складають від 24 млрд. до 252 млрд. дол., а їх  “індекс транснаціональності”   від 20 до 92%. У другій групі активи більшості компаній знаходяться в межах 1,5-8 млрд. дол., а  “індекс транснаціональності” значно нижче (від 3 до 40%).
Головне, однак, складається не в цьому порівнянні, а неминучому русі будь-якої країни, що досягає певного рівня економічного розвитку,  цим шляхом.
Це загальна тенденція, яка, однак, реалізується далеко не прямолінійно і не безконфліктно. Діяльність ТНК, як, проте, і всіх інших господарюючих суб’єктів в ринковій економіці, пов’язана з безперервною боротьбою суперечливих інтересів, з виявом не лише позитивних, але і негативних моментів і тенденцій. Причому коли мова йде про ТНК, то в орбіту цієї боротьби і протиріч виявляються втягнутими цілі країни і регіони, і економічні чинники при цьому викликають нерідко політичні наслідки.
Зіткнення інтересів йде за декількома напрямками:
по-перше, конкуренція між ТНК в масштабах світової економіки (як між ТНК з різних країн так і часом між ТНК, що базуються в одній і тій же країні);
по-друге, це складний комплекс взаємовідносин між ТНК і приймаючими країнами   їх населенням, діловими і, офіційними колами;
по-третє, це аж ніяк не завжди співпадаючі інтереси ТНК і їх власних країн.
Примітно, що в останні роки нарівні з явним ослабленням критики в адресу ТНК з боку країн, що розвиваються,  які нині більше стурбовані їх залученням, посилюється критика в країнах їх основного базування, особливо в зв’зку з проблемою зайнятості.
З боку країн, що розвиваються вже давно значно втихли  грізні обвинувачення на адресу ТНК, що звучали і в ООН, і на різних форумах в 60-70-і рр. Навпаки, ці країни конкурують між собою за залучення іноземного капіталу. А в розвинених країнах (так би мовити, на батьківщині ТНК) така критика продовжується і навіть посилюється. При цьому звичайно мова йде про те, що якщо компанія, діюча тільки в  “своїй” країні, вимушена рахуватися з її законами і  соціальними нормами, то транснаціональна корпорація має можливість обійти ці закони. Якщо, скажімо, її не влаштовує соціальне законодавство в США, вона може перевести виробництво в Мексику, де зарплата і пільги для робітників менше. Вона може також частково йти від податків шляхом внутрішніх трансфертних цін, переводячи таким чином більше прибутку в країни з меншими податками. Це створює підгрунття для ослаблення соціальної політики, щоб не відлякувати інвестиції ТНК.
Згідно з іншими поглядами, в цьому є свій позитивний момент, що втримує уряди розвинених країн від надмірних податків і регулювання економіки, оскільки існує безліч країн, що розвиваються,  що мріють про те, щоб як можна більше зазнати  “експлуатації” з боку тих же ТНК.                                        
Ще один розхожий докір на адресу ТНК полягає в тому, що, створюючи робочі місця в країнах з дешевою робочою силою, вони збільшують безробіття у себе вдома. Для деяких галузей це дійсно так, наприклад для текстильної промисловості і електроніки. Але часто цей аргумент перебільшений. У розвинених  країнах зарплата становить нині всього 10-15% витрат виробництва в порівнянні з 25% в 1970-х рр., так що цей мотив багато в чому відходить на другий план.
Зростаюча економічна потужність ТНК неминуче спричиняє і їх вплив в політичній сфері, причому в глобальних масштабах.
“Корпорації починають функціонувати подібно урядам. Наприклад, IВМ фактично являє собою цілу країну. У неї, як і в інших великих ТНК, є свої кадри дипломатів-співробітників, що займаються діловими відносинами з національними державами. Її справжній електорат - це, звичайно, не американці загалом,  а її акціонери. Таким чином, по мірі розширення глобалізації ми вступаємо в еру корпоративного феодалізму”[13].
Дійсно, сучасна економічна і політична карта світу виглядає як химерне поєднання і переплетення звичайних держав і володінь транснаціональних корпорацій, причому кордони тих і інших не співпадають, і нарівні з відкритими або частіше прикритими, тліючими територіальними суперечками між державами йде безперервна боротьба між ТНК за сфери переважаючого впливу.
У останні роки ця боротьба характеризується двома особливостями. По-перше, в арсеналі її коштів все більше місце займають злиття і поглинання конкуруючих компаній (в інших країнах, а часом і в своїй країні), що вже отримало назву  “слонячих весіль”. 
По-друге, стратегічні альянси між ТНК як правило, є довгостроковими і охоплюють в різних випадках різні стадії всього ланцюжка - від наукових розробок до спільного виробництва і збуту.
Конкуренція і співпраця - ось, мабуть, що характерно для ТНК в умовах глобалізації. І те і інше, однак, дає позитивні результати, якщо спиратися на економічні досягнення і переваги кожної з учасників.
Звідси витікають висновки і для українських компаній. Розраховувати на успіхи в конкуренції на світовому ринку важко. А ось в сфері співпраці, безсумнівно, є можливості і перспективи, якщо, звичайно,  з глуздом їх використати.


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить