Для поиска темы - пользуйтесь СИСТЕМОЙ ПОИСКА


Стоимость дипломной работы


Home Материалы для работы Основні види валютно-кредитних операцій та їх роль у діяльності комерційного банку

Основні види валютно-кредитних операцій та їх роль у діяльності комерційного банку
загрузка...
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Основні види  валютно-кредитних операцій та їх роль у діяльності комерційного банку


Валютні операції, що здійснюються на валютному ринку, у широкому розумінні є конкретною формою прояву валютних відносин у народногосподарській практиці.
Валютні операції — це операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності; використанням валютних цінностей як засобу платежу в міжнародному обігу; ввезенням, переказом та пересиланням на територію країни та вивезенням, переказом i пересиланням за її межі валютних цінностей. [24, с. 163]
Як правило, виділяють:
- поточні валютні операції (перекази іноземної валюти, отримання i надання фінансових кредитів на строк не більш як 180 днів, переказ відсотків, дивідендів та інших доходів за вкладами, інвестиціями тощо);
- валютні операції, пов'язані з рухом капіталу (прямі інвестиції, портфельні інвестиції, придбання цінних паперів, надання и отримання фінансових кредитів на строк понад 180 днів тощо).
У вузькому розумінні валютні операції розглядаються як вид банківської діяльності з купівлі-продажу іноземної валюти. Переважна більшість валютних операцій у вузькому розумінні на світовому валютному ринку (близько 80 здійснюється на його міжбанківському сегменті, оскільки валютні 6іржі існують не у вcix країнах світу (наприклад, вони відсутні в англосаксонських країнах).
На макроекономічному piвні ключовим суб’єктом валютних операцій виступають центральні банки — Банк Великої Британії, що є найстарішим в цьому клубі, Федеральна Резервна система США, Бундесбанк Німеччини, Національний банк Франції, Центральний банк Pocії, Національний банк України. Саме вони відповідають за валютні резерви, підтримують курси валют, стабільність грошового обігу [11, с. 53-54].
Найпоширенішими формами валютних операцій на міжбанківському валютному ринку є операції "спот", "форвард i "своп", а на біржовому — "ф'ючерс" та "опціон". Дещо особливою формою валютних операцій виступає "валютний арбітраж".
Валютна операція "спот" — це купівля-продаж валюти на умовах її поставки протягом двох робочих днів від дня укладання угоди за курсом, зафіксованим в угоді (її ще називають терміновою).
Основними учасниками спот-ринку виступають комерційні банки, які здійснюють такі валютні операції:
• напряму з клієнтами — підприємствами приватного і державного секторів;
• на міжбанківському ринку напряму з іншими комерційними банками;
• через брокерів з банками i клієнтами;
• з центральними банками країн. [14, с. 127-129]
Існують "звичаї" спот-ринку, не зафіксовані в спеціальних міжнародних конвенціях чи міждержавних угодах, однак їx беззастережно виконують yci учасники цього ринку.
До "звичаїв" спот-ринку належать:
• здійснення платежів протягом двох робочих банківських днів без нарахування відсоткової ставки на суму поставленої валюти;
• операції здійснюються в основному на базі комп'ютерної торгівлі з підтвердженням електронними повідомленнями (авізо) протягом наступного робочого дня;
• існування обов'язкових валютних курсів: якщо дилер великого банку цікавиться котируваннями іншого банку, то повідомлені йому валютні курси є обов'язковими для виконання операцій з купівлі-продажу валюти.
Хоча спот-операції належать до "швидких" валютних операцій, все-таки i вони підвладні валютному ризику. Це пов'язано насамперед з технічними особливостями клірингових розрахунків, що існують у більшості країн світу, а також з часовими різницями в роботі валютних ринків. Наприклад, валютні ринки США i Західної Європи розділені п'ятьма годинними поясами i тому платежі в доларах можуть направлятися на кілька годин пізніше від платежів у західноєвропейських валютах, все ж встигаючи до відведеного строку валютування по операції, що може призвести до можливості виникнення ризику збитків. Крім того, особливістю багатьох клірингових систем є те, що інформація про одержання платежу від контрагента стає відомою лише на наступний день після дати валютування, а за цей час різка зміна валютного курсу може призвести до збитків або до упущення вигоди. Таки операції, як "форвард" i "своп", прийнято вважати строковими.
Строковими операціями є валютні операції, пов'язані з поставкою валюти на строк понад три дні з дня її укладення. Стандартними термінами виконання строкових контрактів є, як правило, 1, 3, 6, 9 i 12 міс [16, с. 47]..
Форвардні валютні операції — це контракти з обміну валют, які відбуватимуться у майбутньому, але за курсом, зафіксованим на поточну дату. Укладаються, як правило, на строк до одного року, проте в окремих випадках, коли йдеться про ринок стабільних валют (наприклад, долар США відносно англійського фунта стерлінгів, німецької марки чи японської єни), можливе оформлення угод на п'ять або більше років наперед.
Ринок форвардних операцій терміном до 6 мic., як правило, досить стабільний, а на довший термін — нестійкий. При цьому окремі операції можуть викликати сильні коливання обмінних курсів.
Форвардний валютний курс i курс "спот" тісно пов'язані між собою. 3 теоретичноі точки зору форвардна ціна валюти може дорівнювати спот-ціні, однак на практиці такий збіг буває досить рідко.
Якщо форвардний курс більший за спот-курс, то в такому випадку кажуть, що валюта котирується з премією; а якщо навпаки, валюта котирується з дисконтом, тобто із знижкою [24, с. 16].
Премії i дисконти по валюті, як правило, розраховуються на базі року для того, щоб можна було порівняти прибутковість від вкладу валюти у форвардну операцію з відповідною прибутковістю від вкладання валюти в інші форми валютних операцій.
До позитивних моментів проведення форвардних валютних операцій можна віднести те, що вони надають більше можливостей для маневру. Тоді як операція "спот" має бути виконана або відкладена практично негайно, форвардні контракти залишають час для здійснення аналізу, контролю i проведення необхідного коригування.
Однак слід мати на увазі той факт, що при укладанні форвардного контракту валютний ризик значно зростає, оскільки збільшується ймовірність непередбачуваної зміни курсу валюти на дату поставки, а також ризик щодо неплатоспроможності партнера. Тому під час укладання форвардної операції клієнт обов'язково повинен мати відповідні кошти — залишок на рахунку чи кредитну лінію — для покриття цього ризику.
Операція "своп" — це валютна операція, при якій поєднуються форвардні умови та умови "спот". При такій валютній операції продаж готівкової валюти (спот) здійснюється з одночасною її контркупівлею на строк (форвард), або навпаки. Ці операції створюють можливості одержувати додаткові економічні вигоди або пов'язані з валютними втратами.
Операції "своп", як правило, здійснюються на строк від 1 до 6 мic., значно рідше зустрічаються своп-операції з терміном виконання до п'яти років.
Операції "своп" здійснюються як між комерційними банками, так i між комерційними банками i центральним банком країни, а також безпосередньо між центральними банками країн. В останньому випадку вони являють собою угоди із взаємного кредитування в національних валютах відповідних країн. 3 1969 р. діє багатостороння система взаємного обміну валют через Банк міжнародних розрахунків у Базелі на основі використання операцій "своп". Ці двосторонні опеpaції здійснюються центральними банками країн в основному для здійснення ефективних валютних інтервенцій. Їх використовують як центральні, так i комерційні банки для диверсифікації своєї валюти з метою здійснення міжнародних розрахунків, задоволення потреб клієнтів у певній валюті, для тимчасового збільшення своїх валютних резервів тощо.
Так, якщо банк має запаси доларів, а йому тимчасово на шість місяців потрібні франки, то він може продати долари за франки з негайною оплатою i одночасно укласти договір про купівлю такої самої суми доларів через 6 міс. у свого партнера.
Приблизний розподіл угод з іноземною валютою на світових валютних ринках такий: "спот" — 67%, "форвард" — 5%, "своп"—28%.(рис. 1.2.)

Ареною валютних операцій виступають також біржі, які здійснюють валютні обміни та визначають залежно від попиту та пропозиції ринкові ціни валют. За деяких обставин валютні біржі стають головною ланкою міжбанківських операцій. Як учасники біржових тopгів можуть виступати i центральні банки, що провадять операції з підтримки національних валют.
До строкових валютних операцій, які здійснюються комерційними банками на валютних біржах та валютних відділах товарних та фондових бірж, належать також ф’ючерсні валютні операції і опціони.
Ф’ючерсні валютні операції – це строкові угоди на біржах, що являють собою купівлю-продаж золота, валюти, кредитних та фінансових інструментів за фіксованою в момент укладання контракту ціною, з виконанням операції через певний проміжок часу. Розрахунки здійснюються через клірингову палату, яка виступає посередником між продавцем та покупцем і гарантує виконання сторонами своїх зобов’язань [11, с. 52].
Як видно, сутність ф’ючерсних валютних операцій дещо подібна до форвардних. Так, ф’ючерсні операції, як і форвардні, здійснюються з поставкою валюти на термін понад три дня з дня укладання контракту, при цьому ціна виконання контракту в майбутньому визначається в день його підписання.
Однак при видимій зовнішній подібності існують такі суттєві відмінності ф’ючерсних валютних операцій від форвардних:
    Якщо форвардні операції здійснюються на міжбанківському валютному ринку, то ф'ючерсні – переважно на біржовому, що призводить до визначення термінів і обсягів операцій за форвардними контрактами на основі взаємної домовленості сторін, тоді як умови виконання ф'ючерсних контрактів прив’язані до певних дат роботи бірж, тобто стандартизовані за термінами, обсягами та умовами поставок;
    Індивідуальні контракти, що укладаються між клієнтом і банком при форвардних валютних операціях, як правило, дорожчі порівняно із стандартизованими ф'ючерсними контрактами. Завдяки цьому форвардні операції супроводжуються більшою маржею і призводять до більших витрат для клієнта порівняно з ф'ючерсними;
    Доступ на форвардні валютні ринки для невеликих фірм обмежений, оскільки мінімальна сума для укладання контракту становить у переважній більшості випадків 500 тис. дол. США. Ф'ючерсні ринок доступний як для індивідуальних, так і малих інституціональних інвесторів;
    Якщо форвардні валютні операції на 95% закінчуються поставкою валюти за контрактом, то ф'ючерсні операції, навпаки, на 95% закінчуються укладанням зворотної (офсетної) угоди, при якій не здійснюється реальної поставки валюти, а учасники цієї операції одержують лише різницю між початковою ціною укладання контракту і ціною, що існує на момент здійснення зворотної (офсетної) угоди;
    При формуванні форвардного валютного контракту набір валют практично не обмежений. Ф'ючерсні валютні операції здійснюються з обмеженим набором, як правило, резервних валют – долара США, німецької марки, французького франку, японської єни, англійського фунта стерлінгів тощо.
Валютний опціон – це договірне зобов’язання, що дає право для покупця і зобов’язання для продавця купити або продати певну кількість однієї валюти в обмін на іншу за фіксованим у момент укладання угоди курсом на наперед узгоджену дату або протягом узгодженого періоду [11, с. 75].
В обмін на одержання такого права покупець опціону сплачує продавцю певну суму, яку називають премією. Ризик покупця опціону обмежений розміром цієї премії, а ризик продавця опціону знижується на величину одержаної премії.
При цьому виділяється:
    Опціон пут – право продати валюту для захисту від її потенційного знецінення або в розрахунку на її потенційне знецінення;
    Опціон кол – право купити валюту для захисту від потенційного її подорожчання або в розрахунку на потенційне підвищення її курсу.
Крім того, розрізняють:
-    Європейські валютні опціони – опціони, які можуть бути реалізовані тільки в день закінчення терміну дії контракту;
-    Американські валютні опціони, які дають право купити чи продати базовий актив у будь-який час від дня закінчення терміну дії контракту.
Оскільки у випадку реалізації американських валютних опціонів продавець зазнає більш високого ризику, за них, як правило, сплачується і більш висока премія, ніж за європейські валютні опціони.
Отже, на відміну від ф'ючерсних контрактів валютні опціони покликані обмежити ризик, пов’язаний з несприятливим розвитком курсів валют, зберігаючи при цьому шанси на одержання прибутку у випадку їх сприятливого розвитку. Саме тому валютні опціони як відносно новий інструмент світового валютного ринку сьогодні досить поширені на валютних ринках світу.
Особливою формою валютних операцій виступає валютний арбітраж, оскільки він як основна операція в роботі дилерів комерційних банків використовується і небанківськими учасниками валютного ринку.
Валютний арбітраж – це операції з валютами з метою одержання прибутку через використання у визначений момент часу існуючих на фінансових ринках розривів між курсами і відсотковими ставками по касових і строкових операціях. Основний принцип валютного арбітражу – купити той чи інший фінансовий актив дешевше і продати його дорожче.
Іншими словами, валютний арбітраж – це операція, що поєднує купівлю та продаж валюти з відповідною контругодою для отримання прибутку за рахунок різниці в курсах валют на різних валютних ринках (просторовий), або протягом певного періоду (часовий валютний арбітраж).
Простий валютний арбітраж, це арбітраж, який здійснюється з двома валютами, складний – з трьома і більше валютами.
Слід підкреслити, що арбітражні операції мають велике економічне значення для всього фінансового ринку, оскільки втручання арбітражерів дає змогу забезпечити взаємозв’язок курсів валют і регулювання ринку, що сприяє тимчасовому вирівнюванню курсів на різних ринках, стиранню різних кон’юнктурних стрибків, підвищуючи стійкість валютного ринку.
Банківська система шляхом надання кредитів організовує й обслуговує рух капіталу, забезпечує його залучення, акумуляцію та перерозподіл у ті сфери виробництва та обігу, де виникає дефіцит капіталу.
Діяльність ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» як і будь-яка діяльність інших суб’єктів підприємницької діяльності нормується та забезпечується згідно з Конституцією України та законами і підзаконними актами.
Згідно статті 42 Конституції України, кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Держава забезпечує захист конкуренції та підприємницької діяльності. Також не допускається зловживання монопольним станом на ринку, неправомірне обмежування конкуренції та недобросовісна конкуренція [1].
Законом України «Про банки i банкiвську діяльність» встановлено, що банк – це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб [6].
В структурі активних операцій банку найбільша питому вагу займає саме кредитна діяльність, тому найбiльша частина активiв банку вкладається саме у кредитнi операцiї.
Кредитні операції – це відношення між кредитором і дебітором (позичальником) із приводу надання (одержання) у тимчасове користування коштів, їхнього повернення й оплати.
Кредитнi операцiї є найважливiшим джерелом прибутку банку, проте у зв'язку зi збiльшенням в останнi роки випадкiв неповернення кредитiв данi операцiї складають пiдвищену небезпеку для стiйкостi та стабiльностi банку в цiлому. Прикладом щодо цього можуть слугувати долi ряду банкiв України, краху яких сприяла ризикова кредитна полiтика.
Кредитнi вiдносини мiж комерцiйними банками та позичальниками будуються на пiдставi кредитних договорiв (угод). В практичній дiяльностi банкiв розрiзняється кредитування пряме й опосередковане. При прямому кредитуваннi договiр на позичку укладається безпосередньо мiж банком-кредитором i позичальником. Опосередковане кредитування вiдбувається при купiвлi банком фiнансових зобов'язань (як правило, векселiв) позичальника. Зазвичай, відносини між суб'єктами кредитної угоди мають добровільний характер.
Специфічний прояв суті кредиту полягає в виконанні таких функцій, як перерозподільчої, емісійної та контрольної. При визначенні функцій кредиту треба мати на увазі, що при зміні економічної суті в процесі історичного розвитку змінюються і його функції. За допомогою кредиту відбувається перерозподіл вартості на засадах повернення, отже, кредит виконує перерозподільчу функцію. Вона властива всім формам та видам кредиту. Перерозподілятися може тільки вартість (як у товарній, так і в грошовій формі), яка в даний момент є вільною. При цьому власник вартості не змінюється, ним залишається кредитор. Позичальник тимчасово користується лише споживчою вартістю наданих у кредит речей чи грошових ресурсів. Вартість може перерозполятися між окремими суб'єктами господарської діяльності, галузями народного господарства, регіонами країни та між різними країнами.
Наступною функцією кредиту є створення грошей для грошового обігу – емісійна функція. Її виконує тільки банківський кредит. Саме методами кредитної експансії (розширення кредиту) та кредитної рестрикції (звуження кредиту) регулюється кількість грошей в обігу. Однак вилучення грошей з обігу за допомогою кредиту досягається значно важче, ніж їх випуск в обіг. Воно повинно супроводжуватися цілим рядом заходів, які дали б можливість зменшити кількість грошей в обігу.
Форма кредиту характеризує зовнішній прояв і організацію кредитних відносин. Зміна його змісту, обумовлена зміною в характері виробничих відносин, призводить до зміни або появи нових форм кредиту.
Форма кредиту визначається за такими ознаками:
    характером кредитних відносин;
    складом учасників;
    рівнем та джерелом виплати процента;
    речовим проявом кредитної угоди.
Кредитні відносини мають вартісну форму оскільки вони виникають за умов, коли гроші передаються на умовах повернення.
Залежно від суб’єктів кредитних відносин, їх організації та цільового призначення позичок кредит поділяється на ряд видів: банківський, державний, міжгосподарський (комерційний); виробничий; споживчий; лізинговий; міжнародний [38].
Провідним видом кредиту є банківський, тобто кредит, який надають і одержують банки. Саме банки акумулюють переважну частину кредитних ресурсів і надають їх у позички. Банківський кредит – це двосторонній рух грошових коштів, які надаються банком у позику за певну плату на засадах забезпеченості, поверненості, строковості. Він відображає економічні відносини між кредиторами (банками) та суб’єктами кредитування (позичальниками), ними можуть бути як юридичні так і фізичні особи.
Банківський кредит пов’язаний з акумулюванням тимчасово вільних грошових коштів, їх перерозподілом на умовах поверненості, а також з емісією грошових знаків в обігу через систему кредитування. Умова поверненості грошових коштів дає можливість перерозподіляти грошові кошти неодноразово.
Державний кредит становить друге за значенням джерело фінансування державних витрат. Найбільш широко державні кредити розповсюджені в економічно розвинених країнах. Так вони становлять собою найбільш цивілізовану форму покриття дефіциту бюджету.
Державний кредит – це сукупність грошових відносин, які виникають між державою, з одного боку, та фізичними й юридичними особами, з іншого боку, з приводу, по-перше, вилучення тимчасово вільних коштів та їх використання на фінансування державних витрат; по-друге, надання фінансової допомоги підприємствам та організаціям на умовах строковості, платності та повернення.
Комерційний кредит відображає кредитний договір між двома господарюючими суб’єктами – продавцем (кредитором) та покупцем (позичальником). Комерційний кредит надається постачальником покупцеві. Потреба у ньому виникає тоді, коли підприємство-товаровиробник прагне реалізувати вироблений товар, але у покупця немає грошей для його придбання. У таких випадках товар може бути добровільно переданий постачальником покупцеві в кредит. Ця передача може оформлятися векселем (борговим зобов'язанням). Під вексель постачальник (векселедержатель) отримує в банку кредит, при цьому міжгосподарський кредит трансформується у банківський.
Комерційний кредит має такі недоліки: обмеженість у часі, розмірах; іноді вимушений з боку постачальника характер відстрочки платежу у зв'язку з фінансовим становищем покупця, ризик для постачальника, великий вплив з боку банківської сфери при обліку векселів.
Споживчий кредит відображає відносини між кредитором та позичальником з приводу кредитування кінцевих потреб.
Споживчий кредит – кредит, який надається тільки в національній грошовій одиниці фізичним особам на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг і який повертається в розстрочку, якщо інше не передбачено умовами кредитного договору.
В усіх країнах споживчий кредит виступає системою грошових відносин, пов'язаною з тимчасовим перерозподілом вільних коштів юридичних і фізичних осіб.
Споживчий кредит – це кредит, який дає:
–    можливість отримати ті речі, яких без використання кредиту потрібно було б довго чекати, або ж які були б недоступні для отримання;
–    гнучкість: робити придбання товарів в зручний час, навіть тоді, коли споживач не має в своєму розпорядженні необхідної суми готівки;
–    безпеку: коли людина купує або мандрує, кредитні картки є більш зручним і надійним засобом платежу в порівнянні з готівкою;
–    допомогу: споживчий кредит дозволяє оплачувати непередбачені термінові витрати (ремонт автомобіля після аварії тощо).
Але споживчий кредит має і свої недоліки, які слід враховувати. Покупки в кредит обходяться дорожче, ніж при оплаті готівкою. Це відбувається тому, що при купівлі товару в кредит ціна на товар часто вища, ніж при оплаті готівкою, а також до неї слід добавити процент за користування кредитом [32].
Отже, споживчий кредит прискорює реалізацію товарів широкого вжитку і побутових послуг, збільшує платоспроможний попит населення, підвищує його життєвий рівень.
Лізинговий кредит – це відносини між самостійними юридичними особами з приводу надання в оренду засобів праці, а також фінансування, придбання рухомого та нерухомого майна на визначений строк. Лізинг представляє собою форму майнового кредиту. Об’єктом лізингу є будь-яке рухоме майно (автомобілі, устаткування) та нерухоме (будівлі, споруди) майно, що відносяться до основних фондів і є об’єктом купівлі-продажу.
Розрізняють оперативний та фінансовий лізинг:
–    оперативний лізинг – це перепоступка майна на термін, який менший терміну повної амортизації. Він поділяється на короткостроковий оперативний лізинг – від декількох днів до 1 року та середньостроковий від 1 року до 5 – 10 років;
–    фінансовий лізинг – це перепоступка майна на термін повної амортизації.
Лізинговий кредит може бути погашений шляхом повернення кредитору вартості в тій самій натурально-речовій формі, укладення нової лізингової угоди на коротший термін та за пільговими ставками.
Лізинг сприяє прискоренню реалізації продукції виробництва, доведення її до споживача. Для кредитора (лізингової фірми) лізингові операції є джерелом доходів у вигляді орендної плати, коштів, отриманих від продажу орендатору орендуємого майна. Лізингова фірма здійснює посередницькі, технічні, маркетингові, інформаційні, рекламні послуги.
Будь-яка національна економіка у процесі свого функціонування вдається до зовнішніх позик за умови недостатності власних фінансових ресурсів на даному етапі розвитку. Зовнішні позики дозволяють країні задовольнити потреби споживання та інвестування за рахунок залучення заощаджень ззовні.
Формою руху позичкових капіталів у сфері міжнародних економічних відносин є міжнародний кредит. Міжнародний кредит – це надання валютних та матеріальних ресурсів одними суб'єктами системи світового господарства іншим у тимчасове користування на умовах платності, зворотності та строковості. Кредиторами та позичальниками можуть бути суб'єкти системи світового господарства усіх рівнів: приватні фірми та банки, державні заклади, уряди, міжнародні та регіональні кредитні і фінансові організації.
Акціонерно-комерційні банки, керуючись статутом банку, Законом України «Про банки і банківську діяльність», нормативними документами НБУ та іншими законодавчими нормами надає короткострокові і довгострокові кредити платоспроможним підприємствам і іншим господарським структурам, які мають самостійний баланс і власні кошти.
Банківський кредит надається для забезпечення, розвитку і розширення сфери виробництва і обігу, задоволення споживчого попиту населення, інших напрямків господарської діяльності. Надання кредитів здійснюється в межах наявних кредитних ресурсів за умови обов’язкового дотримання економічних нормативів діяльності.
Принцип забезпеченостi надання кредиту означає наявнiсть в банка права для захисту власних iнтересiв, недопущення збиткiв вiд можливого неповернення боргу позичальником через його неплатоспроможнiсть.
Принцип тимчасового користування, повернення та строковостi має на увазi те, що кредит повинен бути повернутий банку позичальником не пiзнiше обумовленого при наданнi позики термiну.
Принцип платностi за кредит передбачає право банку справляти плату у виглядi процента за користування позикою, яка є основним джерелом традицiйних доходiв комерцiйного банка.
Принцип цільового характеру кредитування припускає вкладення позичкових коштів у конкретні господарчі процеси, на чітко визначені цілі, операції, техніко-економічна експертиза яких свідчить про їх достатню дохідність із урахуванням економічної кон’юнктури і ризиків у конкретній галузі народного господарства, тенденцій розвитку ринку [47].
Комерцiйнi банки можуть надавати кредити суб'єктам господарської дiяльностi незалежно вiд їх галузевої належностi, статусу, форм власностi у разi наявностi в них можливостей та правових форм забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати всіх вiдсоткiв за користування.
Банки можуть надавати кредити як в національній так і в іноземній валюті. Кредити надаються на підставі укладання кредитної угоди з кожним позичальником індивідуально, таким чином, щоб ступінь ризику кредитної угоди був мінімальним. Якщо кредит надається на пільгових умовах, компенсація втрат комерційним банкам здійснюється за рахунок держустанови, за рахунок коштів відповідних бюджетів.
Банківський кредит може бути прямий та через посередника. Прямі (банк – позичальник) кредитні відносини є більш поширенішими. Значно вужче застосовується надання позик через посередника.
Комерцiйний банк в залежностi вiд потреб та можливостей позичальника, а також iнтересiв самого банку може надавати кредити на рiзних умовах. Тому на практицi iснує подiл банкiвських позик за рiзноманiтними ознаками та критерiями для полегшення контролю та управлiння кредитним портфелем банку (додаток А) [20].
Наведена класифікація не є вичерпною, тому що можна кредити класифікувати і за іншими параметрами і ознаками, але по суті така класифікація зумовлена великою кількістю видів критеріїв, а також умовами гарантування, і дає підтвердження тому, що кредит – це складна економічна категорія, до якої потрібно ставитися дуже уважно. Тому банки працюють зі своїми позичальниками в щільній взаємодії від подання заяви на отримання кредиту до повного повернення кредиту і відсотків за ним. Банки співпрацюють лише з фінансово-стійкими підприємствами, які мають постійні надходження коштів на розрахунковий рахунок, або з тими підприємствами та організаціями, які в цей час, долаючи труднощі, мають в майбутньому перспективи свого розвитку.
Організація кредитних відносин банку з клієнтами визначається багатьма факторами, включаючи стратегію і тактику банку, кваліфікацію банківських працівників, розмір статутного та власного капіталу, кредитну політику банку тощо [27].
В свою чергу процес банківського кредитування являє собою сукупність певних дій банку, пов’язаних із наданням і поверненням кредиту.
Цей процес складається з певних етапів, кожний з яких, окремо, забезпечує розв’язання локальної задачі і разом досягається головна ціль позичкових операцій — їх надійність і прибутковість для банку.
Основна робота з організації кредитного процесу в банку може бути подана у вигляді таких етапів:
а) формування портфеля кредитних заявок;
б) проведення переговорів із потенційним клієнтом;
в) прийняття рішення про доцільність надання кредиту та його форму;
г) оформлення кредитної справи;
д) робота з клієнтом після отримання ним позики;
е) повернення кредиту з процентами і закриття кредитної справи.
До першого етапу входять збір інформації про попит на кредит, її аналіз та попередній відбір заявок. При цьому повинен бути дотриманий основний принцип: вся інформація про потенційних позичальників, що надходить до банку, повинна письмово фіксуватиcя кредитними працівниками.
Також до заявки додається пакет обов’язкових документів, відповідно до вимог банку.
При надходженні до банку великої кількості заявок така інформація створює передумови для попереднього відбору найбільш привабливих пропозицій, а також дає можливість наповнювати інформаційний портфель кредитних заявок для подальшої роботи з ними. Працівник кредитного відділу відіграє роль продавця і експерта у процесі надання позики.
На другому етапі головна мета банку — кінцеве визначення кредитоспроможності та фінансового стану клієнта з метою укладення кредитної угоди на найбільш вигідних для банку умовах.
Враховуючи велику значимість цього етапу, в багатьох установах банків створюють спеціальні підрозділи, які називаються відділом чи сектором економічного аналізу.
На третьому етапі банк провадить підготовку до складання кредитної угоди. Третій етап можливий лише за умови позитивного закінчення другого етапу, тобто оцінки кредитоспроможності та ризику.
Третій етап має назву «структурування позички». У процесі структурування банк визначає основні параметри позички: вид кредиту, суму, строк, забезпечення, порядок видачі та погашення, ціну позики та інше.
Далі угода розглядається юристами банку, котрі звертають особливу увагу на відповідність наявних контрактів і угод чинному законодавству та на можливість успішного вирішення питання повернення коштів у разі невиконання позичальником кредитного договору.
За наявності позитивного висновку юристів пакет документів перевіряється службою безпеки банку.
Ґрунтуючись на аналізі наявної та отриманої інформації, служба безпеки банку дає свої висновки про ступінь ризику даного кредиту.
Повний пакет документів подається керівництву банку для прийняття остаточного рішення та укладання кредитного договору або відмови клієнтові.
На четвертому етапі банк після закінчення роботи щодо структурування позички приступає до переговорів з клієнтом про укладання договору.
Посадова особа, яка веде переговори з клієнтом відносно кредиту, повинна довести до нього обов’язкові умови майбутньої кредитної угоди, без виконання яких позичка не може бути надана, і ті умови, відносно яких може бути досягнутий компроміс.
Після вирішення всіх питань і узгодження всіх параметрів майбутньої кредитної угоди робляться відповідні висновки щодо кредиту. Після позитивного рішення цього органу відбувається підписання кредитної угоди з боку керівництва банківської установи і клієнта. Після цього на підставі внутрішнього розпорядження банку відкривається позичковий рахунок, з якого і провадиться видача кредиту. Видача кредиту може здійснюватися одноразово або частинами у строки, визначені у кредитній угоді.
У більшості варіантів позичка при її наданні зараховується на поточний рахунок позичальника.
При споживчому кредиті видача його здійснюється переважно готівкою, а при наданні кредиту на капітальні затрати (на будівництво житла та _н..) — видача здійснюється в безготівковому порядку.
Якщо банк виявляє проблемну позичку, він негайно повинен вжити заходів для забезпечення повного і своєчасного її повернення. Найдоцільнішим кроком буде розробка разом з позичальником заходів щодо покращення фінансового стану підприємства. Якщо цей спосіб не дасть результатів, банк повинен забезпечити свої інтереси шляхом реалізації забезпечення, пред’явлення претензії до гаранта і т. д. Крайній захід – це порушення питання про оголошення позичальника банкрутом [24].
Якщо в процесі кредитування відбулися певні зміни в умовах здійснення проекту, що кредитується, з незалежних від позичальника причин, і це призвело до додаткової потреби в кредиті, банк може задовольнити її на умовах укладання додаткової кредитної угоди.
У кредитній угоді передбачаються також, як правило, окремі форс-мажорні обставини, які дають гарантії банку і клієнту на випадок втрат внаслідок незалежних від них обставин.
На п’ятому етапі банк провадить роботу з клієнтом вже після отримання ним позики. Ця робота передбачає проведення контролю за виконанням кредитного договору та пошук нових форм співпраці з клієнтом. У разі погіршення фінансового стану клієнта та виникнення ризику неповернення позики кредитний працівник ставить до відома керівництво для того, щоб можна було вжити відповідні заходи.
Шостий етап — повернення кредиту з процентами та закриття кредитної справи — завершальний етап кредитних взаємовідносин банку з позичальником. Випадки непогашення позик повинні щорічно аналізуватися (частіше слід розглядати випадки непогашення проблемних кредитів), при цьому вся інформація повинна бути скорегована. Останнє включає аналітичну оцінку позичальника та кредитних послуг, калькуляцію, дотримання кредитних угод і т. д. Неухильне і послідовне дотримання даних етапів дасть змогу більш ретельно контролювати кредитний процес та, як наслідок, забезпечити якість кредитного портфеля банку, а, отже, ефективність діяльності банківської установи в цілому [64].


 
загрузка...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить